«Нести Слово Боже — ось наша мета, щоб кожний учитель був учнем Христа!»

Її величність покірність

Друзі, у вас ніколи не виникало питання, чому в давні часи, коли люди багато чого не знали, вони виявляли дивовижну вірність Богові і мудрість, гідну нашого захвату й наслідування. А нині, коли ми знаємо набагато більше, життя християн не настільки впливове? Що не так? Чому примноження знань не відображається на нашому практичному житті? Що заважає нам, християнам, уподібнюватися Ісусові Христу?
Пропоную розглянути базовий елемент християнського зростання й змін. Поговоримо про те, без чого все наше знання пліснявіє на складах нашого розуму. Подивимося на те, що нас лякає, але дано нам Богом, як єдиний інструмент для перетворень і зростання. Отож, що робить наше знання живим досвідом?

«Тому то, входячи в світ, Він говорить: «Жертви й приношення Ти не схотів, але тіло Мені приготував. Цілопалення й жертви покутної Ти не жадав. Тоді Я сказав: Ось іду, — в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:5–7). Біблія відкриває нам красу щирої покірності Сина.
Ключовий елемент нашого духовного зростання — це покірність Христові та Його істині, яка виявляє життя Сина світові. Що ж таке справжня покірність, яка змінює життя?
І. Краса і сила покірності Богові
«І, трохи далі пройшовши, упав Він долілиць, та молився й благав: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене. Та проте, — не як Я хочу, а як Ти» (Мт. 26:39) — це шедевр покірності!
А. Два Адами і наше розуміння покірності
«Ось тому, як через переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через праведність Одного, прийшло виправдання для життя на всіх людей. Бо як через непослух одного чоловіка багато-хто стали грішними, так і через послух Одного багато-хто стануть праведними» (Рим. 5:18–19).
Звичайно, ми пам’ятаємо, що Адам і Єва мали в еденському саду повну свободу, і послух Богові безсумнівно був їхнім радісним і добровільним станом. Фактично, сумнів у доброті Бога став коренем гріхопадіння. Брехня диявола очорнила Творця й звеличила творіння у свідомості перших людей, і вони зробили свій вибір, підкорившись ворогові. Як наслідок, воля кожної людини на землі закабалена власними цілями й бажаннями, а не Божими. Нам усім хронічно хочеться не Божого.
Ось чому засудження — природний супутник усіх, хто живе для себе. Воно затьмарює будь-яку земну радість і досягнення. Погляньте на розвалений навколо нас світ, на поламані сім’ї й долі, причина цього — покірність людини своїй волі й цінностям.
Другий Адам, народжений у яслах, прийшов, щоб явити абсолютну залежність і цілковитий послух Отцеві. І Його покірність через хрест з’єднала нас із Богом. Ісус народився й жив, будучи завжди упевненим у любові Батька. Його покірність виростала з єдності з Ним, смирення й цілковитої довіри.
Покірність — це завжди плід любові. Він народжений у Трійці, був виявлений у місії Різдва, щоб зарахувати нам праведність, а через Пасху вчинити примирення.
Послух Христа приніс виправдання всім, хто в Нього повірив. Але воно не просто зняло з нас засудження, але дарувало нам нову здатність. Ми набули вільну волю й навички підкорюватися Богові, а не тілесним бажанням. Через нашу єдність з Особою Духа, ми стали здатними обирати Боже, виходячи за межі свого досвіду.
Отже, що ми маємо зараз у собі? По-перше, вроджену схильність першого Адама шукати свого. По-друге, подаровану нам здатність Сина слухатися в усьому Батька. Ось чому кожен із нас відповідальний чинити не за тілом, а за Духом, утверджуючи покірністю нову сутність.
Б. Складність і унікальність послуху віри
Покірність — це плід довіри, упокорення й любові. Під ударами, у болю, у пітьмі й під тиском ми підкоряємося через довіру, смирення й любов до Бога.
Покірність завжди пов’язана з вірою в доброту Бога. Ми діємо наосліп, вибираючи Його волю, часто йдучи всупереч видимій вигоді. Ми віримо Богові, а не очам.
Покірність віри випереджає усвідомлення й розуміння. Якщо у світі діє принцип: зрозумій і дій, то в Божому Царстві: дій і зрозумієш. Довіра — первинна!
Покірність віри не повинна залежати від наших почуттів і вражень. Емоції мають свої джерела. Вони не завжди відбивають реальність. Віра не вірить почуттям!
Покірність Богові — це для нас завжди крок смерті. Ми наступаємо на горло вимогливому воланню своєї плоті, заради нашої любові до Батька й упевненості в Його турботі.
Покірність Богові — це завжди акт поклоніння й перемоги над страхами й тілесною вигодою. Прощення ворога і його прийняття — це крок поклоніння. Покоряючись, я поклоняюся.
Як ви гадаєте, чи може християнин підкорятися Богові на сто відсотків?
В. Покірність — результат єдності з Христом
«Я — Виноградина, ви — галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5). Це святе святих нашої покірності.
Усі Христові заклики до святих учинків згідно з волею Бога ґрунтуються на Його силі в нас. Він закликає нас робити те, що Він у нас хоче і може зробити. У нашій єдності з Христом закладений секрет сили і всякої перемоги. Підкорюючи Йому свою волю, ми від Нього набуваємо могутності Його сили. У кожній життєвій ситуації найважче для нас — це здолати старий рубікон під назвою: «Я НЕ МОЖУ!» Євангелія ж веде до нового досвіду: все можу в Тім, Хто мене підкріпляє (Флп. 4:13).
Мета кожної кризи — здолати рубікон минулого досвіду!
Віра наполегливо переконує наше серце: у Ньому ти можеш усе! Я можу не ображатися, не гніватися, не нервувати, не кричати, а прощати й ніжно любити!
Не треба боятися чесно і прямо говорити Богові: «Господи, я не можу! Але Ти в мені можеш, і я підкоряюся Тобі!» А відтак робити крок віри (пробачити, прийняти, обняти, поділитися Євангелією тощо).
ІІ. Необхідність стовідсоткової покірності Богові
«А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, коли заповіді Його додержуємо. Хто говорить: «Пізнав я Його», але не додержує Його заповідів, той неправдомовець, і немає в нім правди! А хто додержує Його слово, у тому Божа любов справді вдосконалилась. Із того ми пізнаємо, що в Нім пробуваємо. А хто каже, що в Нім пробуває, той повинен поводитись так, як поводився Він» (1  Ів. 2:3–6)
А. Покірність Слову — ознака істинної віри
Істинною ознакою спасіння, згідно зі сказаним Іваном, є послух і любов. Божа віра через покірність оживляє наше знання! Віра, через послух, «нарізає» нові лінії досвіду.
Покірність істині доводить істинне знання Бога і дає нам непохитну впевненість у єдності з Ним. Той, хто знає Бога, має природне бажання підкорятися Йому й виявляти свою любов до Нього й до людей.
Ми зростаємо в пізнанні Бога, виявляючи послух Йому, і не зростаємо через непослух. Покірність — це двері до нових глибин розуміння слави й сили Сущого. Віра без покірності й діл — це мертва віра лицеміра й неправдомовця.
Б. Покірність Слову — ознака перемоги Божої любові
Якщо людина покірна Божому слову, то Його любов направду досягла в ній своєї повноти; це і є свідченням того, що ми перебуваємо в Нім.
Покірність Слову — це доказ того, що Його любов полонила моє серце й керує моєю волею. Покірність Богові доводить, що ми справді перебуваємо в Нім, а Він у нас.
Як пробачити те, що не пробачається? Полюбити нелюбе? Умістити невмістиме? Покрити те, що не покривається? — Лише тоді, коли ми в Ньому відчуваємо Його любов! Як послужити, коли не хочеться? — Підкоряючись Його любові.
Покірність породжує в нас ініціативу любові, і ми не живемо в орбіті власних інтересів, а шукаємо можливості передати Його любов, що наповнює нас.
Якщо ми не підкоряємось Христовій любові, то це означає, що ми залишаємось у полоні егоїзму. І цілком можливо, що ми не в Нім. Єдність із Богом плодоносить любов’ю неземної якості й смаку!
Саме за наявністю цієї неземної любові, як між нами, так і до ворогів, нас упізнаватиме цей світ. Це печатка небесного життя Христа всередині мого серця!
Божа любов перепрошила «сина грому» в апостола любові. Вона ж робить із ледарів і егоїстів палких Божих служителів у Христі, які не думають про себе…
Не страх, а саме повнота любові Бога до нас у Христі змушує нас підкорятися Слову, і це — плід єдності.
В. Покірністю ми утверджуємо життя Христа
Якщо ми не бачимо плоду любові в житті людини, вона не знає Бога!
Знати Бога = підкорятися Йому та Його любові.
Перебування в Христі обов’язково відобразиться у відповідному способі життя. Життя Христа не може бути пасивним у нас, воно ламає наш досвід.
Від задоволення своїх бажань і догоджання собі ми переходимо до пошуку Божої волі й догоджання Богові, від саможалощів і непрощення ми йдемо до милосердя, від гри на милому комп’ютері — до миття чиїхсь брудних ніг.
Покірність — це Божий шлях розкриття моєї нової природи та практичної єдності з Христом. Коли спокуса тягне до гріха, покірність Христу надихає прославляти Його любов і близькість.
Отже, через нашу дієву покірність ми набуваємо нового досвіду духовних перемог і щораз більше вподібнюємося Божому Синові.
ІІІ. Практичні навички утвердження покірності
Як і в чому саме нам треба підкорятися Богові? Якої покірності очікує від нас Божий Син?
«Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, — то й утече він від вас. Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас. Очистьте руки, грішні, та серця освятіть, двоєдушні! Журіться, сумуйте та плачте! Хай обернеться сміх ваш у плач, а радість у сум! Упокоріться перед Господнім лицем, і Він вас підійме!» (Як. 4:7–10).
А. Покірність розуму
Історія зі спокушанням Христа в пустелі, коли диявол робив Йому різні заманливі пропозиції, але Христос на жодну з них не пристав, доводить, що нам треба розбиратися, кого слухатися й чому підкорятися.
Нам необхідний біблійний світогляд для духовної битви! Треба наповнювати свій розум Словом, щоб ми бачили фальш і підробку диявола, щоб знати, де воля Божа, а де оманливий шепіт сатани…
Але іноді нам треба підпорядкувати свій розум Богові всупереч логічним аргументам. Якщо так написано в Біблії, то Бог має слушність, і я підкоряюся навіть якщо не розумію.
Якщо ми не розвиваємося в пізнанні Сина Божого, ми деградуємо. Так, Христос для нас Спаситель, а ще — Хоттабич, а іноді — «Христе, не зачіпай мене!» І дуже рідко: Христос — Господь!
Глибоке пізнання Христа приводить до покірності Йому як нашому Господареві, Пану, а не до навичок жити для себе за Його кошт. Близькість із Ним народжує послух!
Ось тут і проходить межа між знанням про Бога і знанням Самого Бога.
Покірність істині — це визнання того, ким я тепер став у Христі Ісусі, це навичка жити відповідно до нової природи, утверджуючи подароване нам у Сині.
Б. Покірність почуттів
«Послухом правді очистьте душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов, і ревно від щирого серця любіть один одного» (1 Петр. 1:22).
«Я вже не люблю… Він/вона мені неприємний… Усе вигоріло й минулося…» — приблизно так часто звучить фінал усіх наших людських потуг у любові й служінні. Але кінець моїх почуттів, симпатій і приємностей змушує мене шукати надприродну любов. У Христі, підкоряючись істині, ми можемо любити!
Улюблений Богом має в собі Джерело любові! Наша відповідальність очистити свою душу від образи, неприязні тощо, а потім підкоритися Тому, Хто в нас, і Він виллє Свою любов у нас і через нас на будь-кого!
Душевність є одним із найстрашніших ворогів нашої покірності Христові. Ми плутаємо земні почуття з Його небесними дарами і Скарб неба з земним дріб’язком.
«Радість і загальне відчуття благополуччя, які часто (але не завжди) супроводжують почуття закоханості, легко можуть заглушити голос совісті й завадити критичному мисленню. Як часто люди стверджують, що відчувають «Божу руку» у своєму рішенні одружитися або вийти заміж, коли насправді вони відчувають особливий, новий стан ендокринної рівноваги, яка й викликає у них відчуття повної радості та щастя» (О. Берклі, богослов-біолог).
Покірність Богові вміє йти всупереч усім почуттям. Усі емоції Христа в Гефсиманії були проти Його кроку, і краплі крові на лобі тому підтвердження. Але Він підкорився Отцеві й пішов супроти всіх почуттів і аргументів розуму. «Нехай станеться воля Твоя!» — гімн любові!
Ось чому найбільше переживання Христа за Ефеську церкву, записане в Об. 2:4, пов’язане з втратою нею любові. Якщо я не люблю Його понад усе — це кінець!
Любов до Христа — це двигун моєї покірності і її єдина правильна мотивація, що долає пожадливість і голос плоті. Це секрет нашої перемоги.
В. Покірність волі
«А до всіх Він промовив: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за мною йде. Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже» (Лк. 9:23–24).
«…У Біблії мене бентежать не ті речі, які я не розумію. У Біблії мене бентежать ті речі, які я розумію…» (Марк Твен). «Припиніть роздумувати про те, чого ви не знаєте, і почніть підкорятися тому, що ви знаєте» (Роббі Галлаті).
Наша воля є невіддільною частиною нашого розуму, почуттів і всієї особи. Але вона має честь і обов’язок підкорятися безпосередньо Богові й Господу нашому Ісусові Христу.
Гефсиманія продемонструвала цю перемогу волі над раціональним опором душі. У молитві дух бадьорий і сильний перемагати плоть, що опирається всьому Божому.
Якщо Христос — мій скарб, я заради Нього залишу все, але якщо ні, то виберу собі не хрест, але «легкий хрестик», щоб випадково не перетрудитися на шляху служіння і не втомитися.
Послух є надійною ознакою спасіння й наявності спасительної віри. Ось чому людей, які виправдовують свою лінь, важко вважати християнами.
Любов до Христа спонукує навернених шукати можливості служити Богові в тілі, а непокірність Слову й Духові породжує «релігійних трутнів» і номінальних християн. Пам’ятайте, Христа нудить від «теплоти» (Об. 3:16)!
Покірність народжується в таємній кімнаті, у пустелі, в тихому саду чи на горі. Вона з’являється від усвідомлення Його величі й любові до Бога. Справжня близькість породжує послух Володарю. Святі линуть до неї, а лицеміри її уникають, щоб не підкоритися!
Ми маємо видаляти все те, що стоїть на шляху наших стосунків з Господом Христом. Серіали, ютуби, фейсбучну й інстаграмну нарцисичність, новини, флірт і порно, самовираження у спорті чи на сцені, бої без правил і з правилами, усе, що обкрадає мою віру, — геть!
Чи має раб Христа вільну волю? Безперечно! І ця воля у радісному підпорядкуванні себе дорогоцінній і люблячій особистості Спасителя, Його цілям і бажанням.
Спробуйте відповісти самим собі на запитання:
Що зміниться, якщо я прислухаюся до цієї Божої обітниці?
«Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі» (Флп. 4:6–7).
Як перетвориться моє життя, якщо я відгукнуся на заклик Сина?
«Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас. Перебувайте в любові Моїй!» (Ів. 15:9).
Що буде зі мною, якщо я підкорятимусь цим Божим словам?
«Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу», — говорить Господь. Отож, як твій ворог голодний, — нагодуй його; як він прагне, — напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12:19‑21).
Висновок
Шановні християни! Наше знання і віра не матимуть жодного ефекту, якщо покірність Христові не поєднає їх із практичним життям.
Покірність веде нас до поклоніння, яке народжує зміни і прославляння Христового Імені. Щоразу, підкоряючись, ми поклоняємося Богові й прославляємо Його Ім’я в серці і перед навколишніми. На превеликий жаль справедливе й зворотне: непокірність християн свідчить про поклоніння собі й знеславлює Боже Ім’я.
Лише її величність покірність відчиняє двері для прояву справжньої сили й життя Христа всередині нас. Християнство — це не демонстрація наших богословських знань, але життя Сина через нас!

Олександр Калінський,
пастор церкви «Джерело життя»
м. Здолбунів Рівненської обл.

Залишити відповідь

Зайти з допомогою:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 5 =

До початку