- 1 Вересня 2022. Тетяна Кісельова
- З Днем незалежності, наша Україно! Андрій Жук
- Чи знаєш?.. Петро Половко
- Дай, Боже, пережити цю війну. Наталія Кішовар
- Я повернуся. Людмила Григоренко
- Мамо, я на небі, я — хмаринка. Валентина Чародейка
- Ціна хліба. Ольга Марчук
- В той ранок. Ірина Драганчук
- Принеси мені гарну новину. Ірина Драганчук
- У нас тут війна. Олег Блощук
- Пам’ятай. Олег Блощук
- Господи, в нас почалася війна. Олег Блощук
- Пам’яті всіх маленьких янголяток… Юлія Кострова
- Звернувся Бог до України. Юлія Кострова
- А я було зневірилася. Юлія Калашник
- Я дякую Господу щиро за тата. Іванна Могилевська
- Рукою Батька береже. Іванна Могилевська
- Вже більше не сон… Іванна Могилевська
- Втеча з окупованого дому. Володимир Шишков
- Мантра дому. Дмитро Довбуш
- Давид. Дмитро Довбуш
- Нащадки. Дмитро Довбуш
- Спека. Дмитро Довбуш
- Чорна діра. Дмитро Довбуш
- Молитва міст. Дмитро Довбуш
- Великий день. Дмитро Довбуш
- Саваот. Дмитро Довбуш
- Петиція #136. Дмитро Довбуш
- 24-те. Дмитро Довбуш
- Закрийте небо. Павліна Кібіт
- А жнива цьогоріч не такі, як колись. Ju Lia
- Коли ніч розкидає крислаті загрозливі тіні. Ju Lia
- Знов лунає тривога. Ju Lia
- Ми молимося за вас. Ju Lia
- А Ти всюди зі мною. Ju Lia
- 100 днів війни. Олена Двірна
- Маріуполь. Віталій Пушкар
- Очищення Господнє. Віталій Пушкар
- Я плачу, не тому що я слабка. Христина Сливчук
- Тужить голуб на старій вербі. Лідія Вудвуд
- Молитва. Лідія Вудвуд
- Тримайся, лебідко! Леся Кесарчук
- Гудуть у небі дрони. Артем Сенчило
- Я знаю, як чекати із війни. Ірина Бжезінська
- Чекаю літа… Людмила Галінська
- Останній раз дзвенить для них дзвінок. Орест Міщанчук
- Самотнє місто. Ірина Курченко
- Весна. Тебе чекаю в 23-му. Ірина Курченко
- Хтось каву п’є. Автор невідомий
- Я прийду з війни і гляну в очі. Вадим Вовк
- Щастя чалапає сонно по хаті. Оксана Гривул
- Весна двадцять другого. Evi Linn
- Шум дощу. Галина Левицька
- Ім’я Господнє — то могутня вежа! Галина Левицька
- На мотив 141-го псалма. Галина Левицька
- О Боже! Галина Левицька
- Новітня українська школа. Алла Кириченко
- Пан панів. Алла Кириченко
- Острів Зміїний. Алла Кириченко
- День матері. Алла Кириченко
- Освіта. Алла Кириченко
- Правда. Алла Кириченко
- За нами — Україна і Дніпро. Сергій Рачинець
- А весна цьогоріч в сльозах. Ju Lia
- Сіріє небо весняне. Ju Lia
- Коли весь мій світ — на дрізки. Ju Lia
- Червоно-чорним палає небо. Ju Lia
- Якби не Господь був з нами. Галина Левицька
- Стою на колінах, вмиваюсь сльозами. Леся Данильчик
- Щоночі. Олександр В’ялов
- Сто днів війни. Олександр В’ялов
- З подякою спішу до Тебе, Боже. Олександр В’ялов
- Сьогодні чув пташиний спів. Олександр В’ялов
- Просто вір. Олександр В’ялов
- Дожити до ранку — кому це під силу? Олександр В’ялов
- Війна оголює нутро. Олександр В’ялов
- Отче наш, що на небі, Єдиний! Олександр В’ялов
- Підняти погляд до небес… Олександр В’ялов
- Наче пазли з різних наборів. Олександр В’ялов
- А про людей, травмованих війною. Олександр В’ялов
- …Йдуть запеклі бої у серцях. вашніра токаля
- Ми й не знали, що так її любимо. Надія Горбатюк
- Чи чуєш, як плаче дитина в підвалі… Наталія Доля
- Молитва України. Наталія Доля
*************************************************
1 Вересня 2022
– Чом, доню, погляд губиш у вікні?
То в небо кинеш, то опустиш долу.
— А діткам, мамо, вбитим на війні,
Відкриють там, поміж хмаринок, школу?
Щоби вони святковим потічком
Збігалися до неї спозаранку,
Щоб хлопчик стис букета кулачком
І дівчинка вдяглась у вишиванку…
Чи їм поставлять парти угорі,
Чи усміхнеться вчитель біля дошки,
Чи розгорнуть новенькі букварі
Ті першачки, які не встигли трошки?
Чи наш дзвінок на жовто-синім тлі
Покличе їх на небі до навчання?
Тоді, коли ми в класі на землі
Згадаємо хвилиною мовчання…
Тетяна Кісельова
***
З Днем незалежності, наша УКРАЇНО!
Глибокі рани на Твоїм обличчі,
Криваві та спустошені Твої уста,
І півень ще не крикнув навіть тричі,
Як ти, Вкраїно, змучена до тла.
Тобі сьогодні тільки 30-ть з лишнім,
І як на мене, Ти іще доволі молода,
Твоя вродливість і лице Твоє розкішне…
Ах що це? Господи! Звідкіля ця орда?
Тобі не страшно, Ти приймаєш муки,
Терпіння зносиш шрамами в душі,
Я обіцяю – діти і Твої онуки,
Ще процвітуть як квіти на дощі.
Воскреснеш Ти, на це Господня воля,
Зберуться круки на чиїсь жнива…
Героїв душі заголосять гучно в полі
«З Днем народження, Країно!» Ти – Жива!
Андрій Жук
***
Чи знаєш?..
Коли ти молився,
Деякі сміялись.
А ракет, десь тридцять,
Зате не зірвались.
А одна зірвалась,
Поле все спалила.
Двадцять наших хлопців –
Всі живі, не вбила.
Коли ти молився,
То гоїлись рани.
Через цю молитву
Син вернувсь до мами.
Тож складай долоні –
У молитви крила.
Воякам в полоні –
Буде їм, як сила.
Коли ти молився,
Деякі ще спали.
Київ мали взяти
За три дні – не взяли.
Далі так молися,
Щоби була змога.
Як буде молитва, –
Буде перемога!
А тепер знаєш…?
о. Петро Половко
***
Дай, Боже, пережити цю війну,
Не впасти духом, не зламатись.
Дай, Боже, не пізнати чужину,
У ріднім домі миру дочекатись.
Дай, Боже, лиш надійне укриття
Від куль ворожих і ракет у небі.
Дай, Боже, зберегти своє життя,
Щоб іншим помагати у потребі.
Дай, Боже, сили, витримки подай,
І щоб зневіра потайки не кралась.
Дай, Боже, захистити рідний край,
Щоб наші діти жити тут зостались.
Дай, Боже, світлої надії на добро
І на Твою одвічну справедливість.
Прийде кінець, розвіється все зло
І зійде на Вкраїну Божа милість.
Наталія Кішовар
***
Я повернуся…
Мамо, ця ніч була тиха. По черзі ми спали.
Терпимо, матусю. Для сну то замало.
Десь небо зоріло. Прильотів чекали.
Та ніч була тиха. Заморені спали…
І я навіть сон встиг побачити мамо про тебе,
Про рідне село під осяяним небом.
Не плач, що пішов воювати. Так треба.
За рідну країну. За волю. За тебе…
Мамо, вже вишні дозріли? Отак би додому,
Як камені з пліч поскидати всю втому.
Нарвати вишень. Бо ж коли невідомо
Той спокій настане в цім світі святому…
Твій хрестик на грудях, молитва, що вчила —
Такий оберіг і така дужа сила,
Неначебто ангел ховає під крила
Всю роту. Цілком. Ти матусю просила
Дзвонити тобі. Не завжди так виходить.
Тут пекло, а з пекла дзвінки не доходять .
Тут сонце буває від страху не сходить.
Тут місяць, наляканий, хащами бродить.
Війна… Нині ворога втримали, мамо,
І завтра я думаю буде так само.
А там поженемо бісоту полями
З країни своєї… З рідненької… Мамо,
Вареників хочу. Щоб з вишнями. Знаю,
Як ти мене, люба, додому чекаєш.
Тут зовсім по іншому все відчуваєш.
Так хочеться жити. Любити. Світає…
Пора. Буде бій, але я не боюся.
Щасливий, що голос почув твій, матусю.
Прийду і в обійми твої загорнуся.
Люблю тебе, матінко. Я повернуся…
Людмила Григоренко
***
Мамо, я на небі, я – хмаринка,
З вишини дивлюсь на білий світ..
Тут, зі мною, Коля і Маринка,
Дядько й тітка наші шлють привіт..
Тут багато діток незнайомих-
Ті, хто врятуватися не зміг..
Ті, хто не добіг до ешелону,
Ті, хто заховатися не встиг..
Поряд бавиться якась чужа дитинка,
Де її сім’я-вона не знає..
Очі в неї-крижана сніжинка,
І волосся сиве заплітає…
Як її зовуть, не пам’ятає..
Каже, що жила колись у Бучі..
Ляльку без волосся пригортає
І пір’їнки з крил склада докучі..
Колька, наш сусід, загинув першим.
А його сестричка-вслід за нами.
Я спитати хочу тих, хто долі вершить:
А у вас теж діти є? І мами????
Що ж ви на Вкраїні наробили?!
Принесли в мій дім смертельну зброю!!!
Ми ж у вас рятунку не просили!
Ви до нас самі прийшли- війною!!!
Зруйнували рідну Батьківщину,
Повбивали діточок маленьких!
Чоботом стоптали цвіт калини,
Згвалтувавши посивілу неньку!!!
Що ж ви наробили, росіяни?!
Чом пішли на гріх, братоубивці?!
… На могилах, на дитячому майдані
Сива мати садить чорнобривці..
Валентина Чародейка
***
Ціна хліба
Дивлюсь на півхлібини в смітнику…
– Тож він зачерствів, завтра купим свіжий.
– Людино, ти дізнайсь його ціну!
– Ну, гривень двадцять, може, трохи більше.
Не двадцять, ні, голубко, й не в грошах
Тут справа, віриш, з поту він і крові.
Тепер цей хліб зростає на життях
Тих, хто і день, і ніч напоготові
Боронить лан, ячмінь де і овес,
Пшениця й гречка, соняхи і жито.
Хто не чекає манни із небес,
Працює в полі, бо на те і літо.
Воєнне літо, з мінами в землі,
Вже не один в машині підірвався:
У тракторі, в комбайні, бо в селі
Нема часу до всього придивляться.
Бо якнайбільш зерна прагнуть зібрать,
Лишень поглянь на мозолясті руки!
Дивитися несила, як горять
Достиглі колоски і чути звуки,
Сухе стебло як стогне від вогню,
Як той язика тягне до живого
Зерна без жалю й спалює стерню
До грунту. Боже, вже нема нічого…
Все ворог палить і куди кидать
Свої ракети знає, гад, напевне.
Бо знову в голод хоче нас загнать,
Тож хай від нас Бог все лихе одверне.
Хай дасть дозріти в полі колоскам,
Щоб на столі в нас хлібові та бути,
Здоров’я хліборобам-трударям,
Хай їхню працю дасть усім збагнути,
Щоб не валявся хліб по смітниках,
А був святим, як завше бабця вчила.
Щоб на минулих вчились помилках
І щоб ні в кого хліба не просили.
Ольга Марчук
***
В той ранок сонце трохи запізнилось
І прогриміли вибухи до сходу дня.
Хай був би сон, хай би це лиш наснилось.
Та ні… Загарбницька прийшла нога.
Прийшли, щоб нищити, щоб катувати,
В бруднім взутті ввірвались в серця храм.
Вбивають, начебто щоб врятувати.
Нівечать, «мирним» прикриваючись ім’ям.
Лишились люди.. люди, чи з них тіні?!
Земля покрилась «килимом» з могил.
Щоб вижити в самотності пустині
Чи не забракне всіх можливих сил?
Із ними плаче місто, плаче небо
Який же це важкий, нестерпний біль
Німе питання: та хіба так треба,
Щоб мирний люд був та ворожа ціль?
Моя незламна, зморена країно!
Не легкий шлях далося тобі йти
Ти розквітала. Ти звучала солов’їно,
А душу-пісню розтоптали злі кати.
Та в цій страшній, виснажливій тернині
Єдине, що втішає, далебі:
Господь Свій суд і кару не зупинить!
Це буде гірше, ніж жадається тобі.
Йому належить помста і відплата
Від Нього не сховатися ніде.
І кожен руйнівник, за кожну страту
Від Його сильної руки впаде.
Нова епоха, новий хід історій
Невдовзі розпочнеться і тобі.
На Українських, звільнених просторах
Співати знову будуть солов‘ї.
Той спів вітри підхоплять і дерева
Карпатські гори і херсонський степ
Азовське море, води у джерелах…
У кожнім серці пісня проросте!
Ми ще зустрінемо в Криму світанок
В Луганську славний пролунає гімн.
І попри ночі темінь буде ранок,
Який за сонцем йтиме навздогін.
Ірина Драганчук, 03.05.22 р
***
Принеси мені гарну новину,
Як дарунок цієї весни:
Що поглинула зло трясовина,
І живі Українські сини
Ти скажи: Перемога за нами!
Ворог знищений, знищений гріх
І радіють стривожені мами,
Обіймають героїв своїх
Всі міста Українські і села
Відбудовані, кращі, нові,
Де гуртом біжать дітки веселі
Босоніж по зеленій траві
Від північних кордонів до півдня
І від сходу на західний край.
Хай зростає нове покоління,
Хай вирує життя водограй.
Переможна, квітуча Країна,
Духом сильна, єдина, одна!
Принеси всім нам гарну новину,
Що закінчилась люта війна!
Ірина Драганчук, 27.04.22 р.
***
У нас тут війна, Ти, Господи, знаєш,
І тут на війні усяке буває:
Як бачу я дурість — то раптом сміюся,
Та більше я плачу і часто боюся.
А як я згуртованих бачу до бою —
Пишаюся ними (і трішки собою,
Що можу, в тилу тут, щось трішки робити
І тим, хто десь там, допомогу явити).
Але все ж найбільше мене зачіпає,
Найбільше насназі у серці сприяє,
Це людяність в час, як її убивають
У Бучі, Гостомелі… десь, де не знаю.
І прошу Тебе, о мій Боже, єдине —
Щоб в серці від всього не вмерла людина,
Щоб плакати міг я від щастя чи болю
Й захоплений був в цьому всьому Тобою…
Олег Блощук
***
Пам’ятай
Всюди привітання, що свята під боком,
А когось уже не привітають,
Бо лягли в окопах. Й тихим кроком
Душі їх у вічність відлітають.
Це у нас тут — олів’є і шуба,
Біганина: що і де купити,
А вони десь там даючи “дуба”
Спокій наш лишились боронити.
Тож у всі святкові темні ночі,
Перед тим як будеш веселитись,
Піднеси до неба свої очі
Й не забудь про хлопців помолитись.
Пам’ятай, що не одненька мати
Хлопця не діждеться вже до хати….
Олег Блощук
***
Господи, в нас почалася війна…
Якось було не до того,
Вести щоденник,
Вона
Ввійшла до життя гучно мого…
Ти, Господи, бачиш усе,
Знаєш, як все закінчити,
Що відвалилось усе,
Чим ми любили хвалитись.
І стало вже головним
Те, що і так мало бути.
Дай, щоб за жахом отим
Те головне не забути…
Олег Блощук
***
Пам’яті всіх маленьких янголяток…
Ти знаєш, мамо, як тут гарно…
Це місце раєм називають,
І в мене виросли вже крильця,
Вони мене у вись здіймають.
Мені, ріднесенька, не сумно,
Тут є і хлопчики, й дівчатка,
І ми вже з ними вірні друзі-
Нас називають янголятка.
А ще тут є дідусь хороший,
Його всі-всі, матусю, знають!
Він всіх людей на світі любить,
Його всі Богом називають.
Хмаринки тут такі пухнасті,
На них я спатоньки лягаю,
Під твою пісню колискову
Тихесенько я засинаю.
І не журися, що зарано
Так обірвалось наше щастя,
Я так люблю тебе, матусю,
Й до тебе прилітаю часто.
Легеньким вітерцем щоранку
Тебе цілую й обіймаю,
Своїми крильцями м’якими
Твої я слізки витираю…
Голубкою біля віконця
З тобою розмовляю тихо,
Тепер я твій маленький янгол,
І відведу від тебе лихо.
Не плач, єдина, мила, люба,
Бо в мене крильця намокають,
Ми ще зустрінемося, мамо,
В краю, що раєм називають…
Лія Острова (Юлія Кострова)
***
Звернувся Бог до України,
Спитавши в кожної людини:
Подумай зараз і скажи,
Що зробиш ти після війни?
І Бог у відповідь почув
І кожен біль людський відчув:
Я побудую гарний дім,
З родиною щоб жити в нім,
І посаджу в дворі калину –
Червоний символ України,
І я не дам їй похилитись…
А я сумлінно буду вчитись!
Найкращим лікарем щоб стать,
Здоров’я людям рятувать!
Я вчителькою бути хочу,
Дітей до знань я заохочу!
Я агрономом гарним стану,
Засію всі поля хлібами,
Щоб пахла наша вся земля…
А я планую немовля,
На світ я народжу дитинку,
Маленьку гарну українку,
Або синочка-козака –
У мене мрія ось така.
А я сирітку всиновлю,
І, мабуть, краще не одну,
Бо після катувань страшних
Не можу діток мать своїх…
Як рідних, буду їх любити,
Добра і людяності вчити.
Я буду малювать картини,
Пейзажі нашої країни,
А я писатиму вірші,
Які так ллються із душі,
І прославляти Україну –
Нескорену, міцну, єдину!
А ти що зробиш, сива мамо?
Могилку доглядати стану…
Й молитись за людей усіх,
За всіх – і мертвих, і живих.
І до останніх своїх днів
Проситиму прозріння для катів…
Почув слова ці Бог і мовив:
Я не залишу вас ніколи,
Я завжди поруч, ви це знайте,
Надію й віру не втрачайте!
Живіть, народжуйте, любіть!
І тільки лиш вперед ідіть!
Юлія Кострова
••••••••••••••••
Війна… Ти долі нам зламала,
Когось навіки роз’єднала,
І, навпаки, когось зріднила,
Комусь дала натхнення й сили.
І скільки б не було печалі –
Життя продовжується й далі!
Ми все здолаємо! Ми зможем!
Ми неодмінно переможем!
І всюди зацвіте калина,
Все буде добре, Україна!
Юлія Кострова
***
А я було зневірилася… Тихо й просто
Я раптом перестала Богу довірять
В душі моїй ставало темно й пусто,
І я відчула, що втрачаю благодать.
Ні, я не впала, навіть не спіткнулась,
І я несла хреста до вічної мети,
Але дитяча віра похитнулась,
Чим далі йшла, тим важче було йти.
Гірка зневіра так закралася неждано,
В моєму серці своє місце зайняла,
Я вірила у Хрест, в спасіння мені дане,
Я вірила у Бога, але віри не йняла…
Звідкіль цей гіркий корінь в мені взявся?
Та майже з незначних дрібниць…
Коли мій гіркий плач у небо знявся,
Коли я перед Богом пала ниць,
Він промовчав мені у ту хвилину,
Мій Бог мені не відповів…
Гірке мовчання не одну годину…
«Довірся Богу», — дух мені велів.
Та так не раз, не два, бувало часто,
Що я молюся, а мій Бог мовчить.
І раптом віри обірвалося намисто,
І на устах молитва не бринить…
Я перестала Господа благати,
Я перестала щось Його просить,
Гірка зневіра закувала серце в грати:
«Кому ти молишся, твій Бог мовчить,
Ти недостойна. Бог тебе не чує».
Та раптом я побачила Христа,
Як Він дорогою страждань крокує,
Як Він висить на дереві хреста.
Я раптом стала свідком Його муки,
Його молитви в Гефсіманії, в саду,
Як Він до неба зводить Свої руки:
«Нехай мине ця чаша. Ні! Піду…»
Невже це Бог Христа не чує,
Невже Його молитва — звук пустий,
Він на Голгофі, смерть Його чатує,
«О, не покинь Мене, Отець благий,
О, не покинь!» – та небо потемніло
Отець залишив Сина на хресті,
І серце боляче стискалось і щеміло,
Невже Бог не почув слова святі.
«Ні, Я почув, та важко було чути
Й кидати Сина у останній смертний час,
Я можу відповіді і не дати,
Але я завжди, діти, пам’ятаю вас.
Буває так, що й треба промовчати,
Щоб віра стала золотим литтям,
Коли ти від зневіри будеш знемагати,
Я буду поруч, ти лиш вір Мені, дитя».
А я було зневірилася, Боже.
Пробач зневіру і прости за все,
І серце іншого промовити не зможе
«Я вірю Богу! Вірю над усе!»
Юлія Калашник
***
Я дякую Господу щиро за тата,
Який захищає країну мою.
У битві сміливій, невпинній, завзятій
Його сохрани, Боже, Тебе молю.
Усе у руках Твоїх, Отче, благаю,
Нехай закінчиться та люта війна,
Хай тато повернеться, я так чекаю,
Чекає і мама, і бабця, й рідня.
Я дякую Господу, що тато є близько,
А що, як поїде в далеку глибінь?
Тоді стережи його, Боже мій, міцно,
Дай сили пройти йому ту далечінь.
Я дякую, Господи, щиро за місце,
В якому зростив мене і вформував.
Я дякую, що Ти з‘єднав нас так тісно,
Любов‘ю Своєю Ти нас оправдав.
Нехай буде кожне серденько з родини
Спасенне Тобою, — о люба сім‘я.
Дай кожного дня, Боже, кожної днини
Нам радісно славити Твоє ім‘я.
Іванна Могилевська, 10.11.22
Рукою Батька береже
Спить солодким сном моя Естер
Добре, що нічого не турбує
Що війна, кривавий людожер,
Не тривожить серце і не цькує
Десь далеко їде чоловік
Він – моя любов, моя потіха
Нас Господь благословив навік,
Я молюсь, щоб скоро він приїхав
За вікном тріпочеться весна
Їй однаково, що в світі відбулося
Бо вона – пробудження, красна
Повне квітів, барв її волосся
Вірю, що ось-ось усе мине
Бог говорить, що Він усе знає,
Що усе забудеться, пройде
Але Він все значно поміняє
Каже, щоб стояли в молитвах,
Щоб взивали, чули Його голос
Були близько з Ним, не на словах
Не впаде без Нього жоден волос
Спить солодким сном моя Естер
Спить спокійно, я її голублю
Вона ще не знає, що тепер,
Але відчуває, що я люблю.
Іванна Могилевська, 25.02.22
***
Вже більш не сон…
Сьогодні мені снилася війна:
Така сувора, люта, безпощадна,
Понівечені ґанки, і зима..
І всюди морок, темінь безпроглядна.
У цьому сні я бачила біду:
Криваві рани, сльози, плач і розпач.
Здавалося, душа чека весну,
А всюди холод, сніг і лід лиш поруч.
Стільки смертей, стільки печалі й горя,
Стільки думок, не сказаних ще слів,
Стільки страждань, вже виплакане море,
Чому все так, ніхто не розумів.
Та мудрий Бог, в Його руках все дійство,
Ніщо не відбувається само,
Всьому свій час, на все є своє місце,
Все Ним допущене, що тільки не було.
Він всім керує, бачить все і знає,
Допустить – буде, станеться все вмить,
Тому душа іще дихання має,
Що Божа воля так їй повелить.
Хто під покровом Божим пробуває,
В тіні Його той мешкає завжди,
В Нім охорону, спокій відчуває,
Твердиня Він, і захист Він, і щит.
З тенет, із пастки виведе Спаситель,
І моровиця не погубить, не уб‘є,
Він приготовив нам усім обитель,
Він обіцяв, а значить доведе.
Впаде і тисяча, і десять тисяч згине,
Ти вистоїш, бо Він убереже,
Безбожників час незабаром сплине,
А хто у Бозі мешкав, той живе.
До намету удар не наблизиться,
Його Ангел з тобою, Він тебе береже,
І долина підніметься, і гора кожна знизиться,
Буде все, як і має, Він усе стереже.
Під покровом Господнім той, хто того бажає,
Хто чекає приходу Владики, Отця,
Хто всякчас і завжди себе Словом сповняє,
Хто плекає у серці голос свого Творця.
І не бійсь, не страшися, Господь із тобою,
Лиш довірся Йому, і завіт пам‘ятай,
Не покине, врятує, будеш ти у спокою,
Якщо вірно стоятимеш, завжди це знай.
Іванна Могилевська, 16.02.22
***
Втеча з окупованого дому
В нас позаду — Херсон у вологій пітьмі.
Там попереду десь — ворогів блокпости.
І колона долає ґрунтовки й мости
По весняній холодній землі.
Пульс тривожно бринить і гудуть двигуни.
Сірі хмари женуть нас чимдуж.
Кілька сот нас, сполоханих, вирваних душ,
Роздивляємся шлях. Аж ось і вони…
Рух сповільнився вмить, опустилося скло.
Солдатня швидкоруч оглядає багаж;
Чутно гомін короткий, ворожий, не наш.
Можна їхати далі. Невже пронесло?!
Пронесло на цей раз. Скільки буде іще
Цих зупинок і поглядів з-під балаклав?..
Наче вимерлі села. Зажурений став.
Чорно-сірі дерева під сірим дощем.
На узбіччі — згорілі скелети машин,
Придорожні хатини розстріляні вщент.
А в посадках обабіч — тривожний акцент —
Причаїлися скупчення мін.
За селом, за ліском зеленіють поля.
З посічених стволів кров дерев не тече.
Невиразна тривога мій мозок пече,
А надія десь в небі кружля…
Блокпости, блокпости, блокпости, блокпости…
Вирви, ями, залізо, ракети в полях.
Вдалині канонада. Підірваний шлях.
На стовпах — посічені дроти.
Ми — у серці війни. Сіра зона навкруг.
Тут не так вже й давно двиготіла земля.
Зараз тихо. Але ці калічні поля
Пам’ятають, хто ворог, хто друг.
Снігурівка позаду. Нема вороття.
Їдем мовчки. Водій знову тисне на газ.
“Пронеси, пронеси, пронеси усіх нас,
Боже, Ти нам усім — укриття!”
Що там знову попереду? Бачиш чи ні?
Знов блокпост, автомати, мішки і бетон.
Але щось тут не так: майорить, наче сон
Жовто-синій наш стяг в вишині!..
Володимир Шишков
***
Мантра дому
Ми один одному — стіни,
Ми один одному — вікна,
Ми один одному — крівля,
Ми один одному — дім!
В порох зітріть наші стіни,
В друзки зметіть наші вікна,
В попіл спаліть нашу крівлю,
Ми один одному — дім!
Стінами стануть обійми,
Вікнами стануть зіниці,
Крівлею стануть долоні,
Ми один одному — дім!
Разом — немов за стіною,
Кожен — вікно у надію,
Всюди — притулок під дахом,
Ми — один одному дім!
Ми один одному — захист,
Ми один одному — світло,
Ми один одному — сила,
Ми один одному — дім!
Дмитро Довбуш
***
Давид
Військо
— Ти що тут, Давиде, робиш? Чого ти сюди прийшов?
Тут місце для тих, хто воїн від тім’я до підошов.
Оце — наші шрами, хлопче, оце — ще живі рубці,
У кожного з нас гримаса ненависті на лиці.
А ти — подивись на себе — солодкий дзвінкий співець…
Ти що тут забув, Давиде? Іди до своїх овець.
— Я тут за наказом батька. Прийшов до своїх братів.
Ніколи не був у війську, у битвах — і поготів.
А шрами мої — від кігтів, від ікл, що пороли плоть —
Не варті людського ока, їх знає лише Господь.
Та слово моє правдиве, зійти мені нанівець:
Ніхто не лишався жити, зайнявши моїх овець!
Брати
— Ми знаєм тебе, Давиде, і вдачу твою дурну!
Тобі би лише тинятись, дивитися на війну…
Не гідні твої розмови і ламаного гроша…
Подумай, що буде з нами, як згине твоя душа!
Поразка на нашу землю, спустошення і гроби…
Тебе-то уже не буде, а нас заберуть в раби!
— Не треба мене судити, бо це і моя земля.
Тим більше, на поле бою я йду не в своє ім’я.
Ви, браття, забули Бога, великі Його діла,
Тому на Господнє військо безкарно звучить хула!
Чому боїтеся смерті сильніше, аніж ганьби?
Не станете ви рабами, тому що ви вже — раби.
Цар
— Куди ти, Давиде, рвешся? Ти рівня йому хіба?
Цей велет нікому з наших найкращих не по зубах.
Очиська його — геєна, пащека його — пітьма!
Опинишся біля нього — дороги назад нема.
Рамена його — як гори, а руки його — як млин!
А ти проти нього — кузька. Не встоїш і трьох хвилин.
— Я велетів на дорозі стрічаю не перший рік:
За гриву хапаю лева і знаю ведмежий рик.
Мене визволяв Всевишній від лапи нічних страхіть.
Те ж саме і цей ґаттянин отримає мимохіть.
Його богохульні крики — гіркі мені, як полин!
Для того, щоб збити гонор, достатньо і трьох хвилин.
Ґаттянин
— Такого я ще не бачив, напевно, за все життя…
Чи вам вояків бракує, що вийшло якесь дитя?!
Та ще й узяло ломаку, що тільки ганяти псів…
Та я таких одним махом десятки в боях косив!
Сьогодні голодні круки очиці його склюють.
Пізнай же ти, недомірку, мою незбориму лють!
— Ти трусиш кремезним тілом в надії на грізний вид,
А став на двобій з тобою звичайний пастух Давид.
Поганине, ти одного не знав на свою біду:
Що проти меча і списа я з Божим ім’ям іду.
І люди прославлять Яхве і чаші вином наллють.
Бо ти на собі відчуєш нестримну Господню лють!
* * *
Завмерли обабіч люди — неначе на полотні:
Усі, що були веселі, усі, що були сумні,
Усі, які глузували, усі, кого зціпив страх,
Усі, хто чекав на успіх, усі, хто пророчив крах…
Триває нерівна битва, непевний її кінець.
Лиш чується, як повітря прорізує камінець!
Дмитро Довбуш
***
Нащадки
Древній Вуже, що Господом проклятий від початку,
Пам’ятаєш ту першу зустріч в Саду землі?
Твій нащадок тепер доганяє мого нащадка,
Жалить п’яти, приречений повзати в кушпелі́.
Після зверження рідко буває м’яка посадка.
Ми зробили свій вибір обабіч Ріки життя.
Мій нащадок топтатиме череп твого нащадка
У віках і народах, без жодного співчуття.
Вбивце-Каїне, ти, що прийняв на чоло печатку,
Обираючи жереб між заздрих лихих нікчем,
Твій нащадок вдарятиме в спину мого нащадка
І ставатиме вкотре вигнанцем і втікачем.
Пам’ятаєш ту жертву, те світле дзвінке хлопчатко
І занесений камінь у той зловорожий день?
Беззупинно волатиме кров’ю мого нащадка
Найлютіша відплата — від Бога і від людей.
Юдо-зраднику, як допустив ти нещасну гадку,
Щоб за душу призначити плату, як за товар?
Твій нащадок донині цілує мого нащадка,
Тільки в іншій сьогодні валюті бере хабар.
Чорні гроші — сплямована кров’ю твоя тридцятка.
За тобою уже на гілляці кричать сичі.
Мій нащадок запитує в очі твого нащадка:
«Що ти чиниш? Якого ти чорта прийшов вночі?»
Царю Іроде, стороже вічний гнилого спадку,
Ще твоя нині влада, та злічена до хвилин.
Твій нащадок розіпне на древі мого нащадка
Серед сорому, смороду, реготу і хули.
Твій престол — царина беззаконня і безпорядку,
Та у Бога все зважено, ро́ки твої — трава.
Мій нащадок вкінці переможе твого нащадка,
І його обезкровлене тіло зжере черва́.
Дмитро Довбуш
***
Спека
Спека у місті, яке ще недавно жило й хотіло…
Сонце немилосердно шмагає тіло.
Вкотре по мирних жителях прилетіло.
Місто недавно юрмилося, било в дзвони:
Сукні, краватки, дитячі комбінезони,
Звуки автомобілів, гудки промзони…
Нині у місті лишилося тільки лихо.
Стало вражаюче пусто, страшенно тихо.
Місто поранене в груди і ледве диха.
В міста забиті легені, спасати — пізно.
Купи бетону, розплавленого заліза.
Цегла, зірвавшись з руйновищ, летить донизу.
Спека налита упертістю та злобою.
Зброя, розпечена сонцем, чекає бою.
Небо роззявлене прірвою голубою.
Піт затікає під плитоноску, лоскоче спину.
Скроні пульсують, і від зневоднення гусне слина.
Труп на дорозі. На майці написано: «Україна».
Мрець мені каже: «Оце моя вулиця, стінка до стінки.
Ось мій будинок — усе, що лишилося від будинку.
Ось мої діти (не розбуди їх) у чорних торбинках.
Тут ми жили, — каже, — разом у втісі й горі,
Тут працювали, і тут нам світили зорі.
Все що від нас лишилося — гниль і сморід…»
Всюди розтяжки — завжди оглядати усе довкола.
Шлях — де розбиті храми, мости і школи.
Начебто їх взагалі не було ніколи…
Можуть накрити — вертатись потрібно швидко.
Спека зсередини й ззовні, не знати звідки…
Так, ніби сонце палає прямо з грудної клітки.
Спека вбиває, доводить до марення, до нудоти.
Можна забути, де ти, ба, навіть, хто ти…
В кожному разі — хтось має робити і цю роботу.
Часом приходить відчай, що все даремно…
Що буде далі, якщо і так вже — занадто темно?
Цінність свободи — єдине, що чітко і достеменно.
Власне, для кожного черга настане вмирати.
Смерть забирає щоразу, як може забрати.
Решті — лишається жити во ім’я кожної втрати.
Іноді все ж здається, що Бог існує.
Значить, усі ці жертви були не всує.
Значить, добро не програє, а зло не восторжествує.
Значить, усі злочинці підуть до пекла.
Значить, усе було вартим — розлука і небезпека.
Значить, не вічна оця нещадна лютнева спека.
Дмитро Довбуш
***
Чорна діра
Я знаю: якщо не писатиму, я помру.
Я ж мушу чимось заповнити цю діру,
Цей вакуум,
Це провалля,
Цю порожнечу,
Цю тишу всепоглинаючу, безкінечну.
Напевно, мені не посунути меж пітьми.
Та хто цю лупатиме скелю, якщо не ми —
Своїми питаннями,
Сумнівами,
Журбою?..
Та й чим затулити цю вирву, як не собою?
Здається, ця пустка зі мною була завжди,
Відтоді як я несвідомо прийшов сюди:
Утілився,
Народився,
Прийшов до тями…
Щоб стати дірою чорною між світами.
Всезнайки мене докоряли: ага, мовляв,
Це місце для Бога, з Яким ти не розмовляв,
Якого не чув,
Не любив,
Не хотів знайти…
Тому-то нічого й не маєш, крім пустоти!
Та Бог був зі мною в найзліші з моїх штормів.
Якщо я про Нього щось путнє і зрозумів,
Це те, що ні Дух,
Ні Месія,
Ні Саваот
Терпіти не можуть похмурих людських пустот.
Дух Божий ширяє над водами небуття,
Щоб Словом творити бажання і почуття.
Щоб множити сенси,
Мелодії,
Кольори…
Наповнюючи ненаситну пітьму діри.
Тому-то Господь не замешкує чорних дір.
Для тих, хто шукає, Він — Світло і Поводир.
А той, в кого серце обпечене нанівець,
Отримує вечір,
Надію
І олівець.
Дмитро Довбуш
***
Молитва міст
То хмари над головою, то знову прогляне синь:
Гостомель, Макарів, Ворзель, Охтирка, Ізюм, Ірпінь…
Молитва крізь звук сирени, крізь вибухи угорі:
Олешки, Чугуїв, Малин, Шевченкове, Бровари…
В підвалах, метро, квартирах — прискорений пульс сердець:
Бахмач, Волноваха, Харків, Варварівка, Кролевець…
Чоло заливає потом, обличчя проймає жар:
Генічеськ, Нова Каховка, Чаплинка, Енергодар…
Де діти кричать від жаху, де кров’ю спливає час:
Скадовськ, Маріуполь, Щастя, Михайлівка, Лисичанськ…
Розстріляні мирні люди — неначе жахливий сон:
Дніпро, Миколаїв, Київ, Житомир, Токмак, Херсон…
Пожежа іде за обрій, до неба — смолистий стовп:
Полтава, Чернігів, Суми, Калинівка, Конотоп…
Вкусивши вуста до крові від рідних до болю слів:
Бердянськ, Мелітополь, Буча, Семенівка, Васильків…
Пильнуй, Боже, кожну душу, надією осіни:
Великий Бурлук, Іванків, Рубіжне, Нові Млини…
Дмитро Довбуш, 12.03.2022
***
Великий день
Моя Вечеря — хліб у бомбосховищі,
Ковток води, поділений усім.
Стирається межа — сусіди, родичі…
Є тільки люди, це передусім.
Моя душа — у Бучі-Гефсиманії,
Де волю роздягнули догола.
Ридаю у досвітньому тумані я,
А під ногами — кості та зола.
Був вибір у дворі первосвященика:
«Із ким ти був?» — звучало, як рефрен.
І я злякався… Боляче до щему, та
Співали півні голосом сирен.
Моя Голгофа — вибухи і постріли.
В розбитих вікнах зяє чорний страх.
Блукають розпорошені апостоли
Примарами по спалених містах.
Мій Еммау́с — солона доля біженця,
Кінець надій, дорога без мети.
Усі, що не загинули — розбіглися.
І, врешті-решт, зруйновані мости…
Моє життя — єрусалимська горниця:
Сховай дітей хоча б за дві стіни!
Чиєсь чоло до рук твоїх пригорнеться,
А ти до нього серце простягни.
Що буде далі за всіма законами?
Три дні? Три роки? Правда наша де?
Великдень настає над териконами!
Великий день над вільними гряде!
Дмитро Довбуш
***
Саваот
Бог входить до кабінету — сідає за Telegram.
Навколо — великі стоси петицій і телеграм.
У месенджер безперервно сигналять нові й нові:
«От як же, — бурчить Всевишній, — дратують голосові!»
Бог слухає, Бог прощає мільйони людських імен,
У відповідь відправляє наліпку чи свіжий мем.
Комусь посилає сонце, комусь посилає сніг.
Заходить в TikTok почути веселий дитячий сміх.
Бог втомлюється від хейту, взаємно-гірких образ:
«Забанити б їх… Ну добре, прощаю останній раз…»
Та раптом, усе гучніше, воланням юрби немов,
Вчувається українська із хаосу різних мов.
Вчуваються крики, зойки, сирени розбитих міст.
Приходять розмиті фото: «Увага: чутливий вміст!»
На лінзах Господніх — зблиски, тремтіння в Його руці:
Лиш кров і вогонь, і гуркіт, і вибухи, і мерці…
В очах виступають сльози, стікають за комірець,
Аж поки екран не гасне, розряджений нанівець.
Бог довго сидить у кріслі і поглядом крізь пенсне
Все дивиться у нікуди, лиш дивиться і усе…
…Тоді Бог бере відпустку від спішних небесних справ,
Напучує херувима, щоб мудро всім керував.
У пеклі дає накази: «Готуйте найглибше дно:
Куди б не тікав антихрист, він буде тут все одно».
Приходить Господь додому, кладе на комод ключі,
Знаходить листок паперу, що Син залиши́в, йдучи.
Читає: «Оскільки, Батьку — час болю і темноти,
Я мушу зійти додолу і трохи допомогти.
Недужі, нагі, голодні, що втратили власний дім…
Любові немає більше, ніж душу віддати їм.
Оскільки, Я ще й Людина, це дуже гнітить Мене.
Хоча Ти і Сам це знаєш, з Тобою-бо Ми — одне.
До речі, дзвонив Втішитель з відрядження на землі,
Що шоста частина світу вже точно лежить у злі».
Господь піднімає очі, у дзеркалі бачить рух:
Пліч-о-пліч позаду Нього з’являються Син і Дух.
Кивнувши, Господь виймає Свій піксельний камуфляж,
Взуває високі берці, шнурує доверху аж.
Знімає з глибин горища запилену AWM,
Цитує, що буде з тими, хто в гості іде з мечем.
Виходить за браму неба, ступає у дим і бруд,
Вдихає невір’я, гордість, жадобу, злобу і блуд.
Вдихає гіркі страждання і горя їдкий полин.
Повз Нього проходять люди, як тіні на тлі руїн.
Ось — лікар заводить серце, рятуючи малюка.
Господь впізнає Ісуса за стигмами на руках.
Ось — старець втішає жінку, обнявши її, сумну.
Бог бачить, як сходить Голуб на дідову сивину.
Господь дістається фронту, займає найвищий горб.
Знаходить в приціл одну із неситих бридких утроб.
І тисне гачок без хиби, і чується тихий хруст,
Коли набирає швидкість вогонь із Господніх вуст.
Солдати жартують: «Видно, хтось б’є ворогів з висот!»
«Аякже, — Господь говорить, — на те Я і Саваот!»
Дмитро Довбуш
***
Петиція #136*
Боже, скажи, ну чому вони мали померти?
Всі ці маленькі діти, всі ці невинні жертви…
Це не тому, що втрачаю віру, доходжу до краю…
Я не додовбуюсь, Боже, я просто питаю.
Власне, питати — це все, що я зараз можу…
Знаю, таких, як я, в Тебе мільйони, Боже.
Знаю, на всіх не стане ні сил, ні дива,
Та саме у цьому питанні стільки любові й гніву!
Воно ж не мені одному лупашить скроні.
Це запитання, власне — петиція від мільйонів.
А мільйони, Господи — це вже міцне волання,
Тому Ти не можеш більше ігнорувати це запитання!
Боже, Ти ж, прости Господи, не ООН, не НАТО,
Щоб місяць жувати соплі і нам співчувати.
Тож зараз усе залежить тільки від Тебе.
Ти, схоже, єдиний, Хто може справді закрити небо.
Згадай, Боже, як Тобі увірвалось терпіння,
І Ти розбомбив амореїв великим камінням…
Згадай, як підточував іродів черв’яками,
Бо вони від гордині ставали реальними мудаками…
Та головне — щоб не гинули діти від рук злочинців.
А решту брудної праці зробимо ми, українці.
Я знаю, Ти маєш і принципи, і можливість.
Зараз, ми, власне, говоримо про Твою справедливість.
Перестануть гриміти бомби на нашій тверді,
Тоді, Боже, поговоримо про Твоє милосердя…
Дмитро Довбуш, 26.03.2022
*136 загиблих дітей
***
24-те
Страху немає,
Ми — на своїй землі.
З мертвого краю
Тягнуться кораблі.
Руки вмиває
Ми́ршавий чоловік.
Часу немає —
Зараз або повік!
Танк догорає,
Тліє зчорніла плоть.
Люті немає,
Їхній суддя — Господь.
Хиби немає
В оптиці ЗРК:
Над небокраєм —
Клаптики літака.
Світло згасає,
Спалахи у пітьмі.
Друзів немає —
Тільки вони і ми.
В груди влучає
Виточене жало́.
Болю немає,
Тільки м’яке тепло…
Руку стискаю:
— Брате, я весь в крові!
— Смерті немає,
В Бога усі живі!
Дмитро Довбуш
***
Закрийте небо
Не забувайте тих, хто поруч з вами,
Хто у біді вмивається слізьми,
Закрийте небо, люди, молитвами,
Закрийте небо, Ангели, крильми.
Поплачте з тими, хто сьогодні плаче,
Журбу із ближнім навпіл розділіть,
Ви понесете хрест його неначе,
Молитвою Вкраїну обійміть.
Знеможеним подмухайте на рани,
До Господа волайте за народ,
Щоб не вкривала більше зла сутана,
Щоб світ більш не здригався від скорбот.
Я знаю, українці, нам тривожно,
Не звикнемо ніколи до війни,
Крізь себе пропускаєм кулю кожну,
На чорно-білі обернулись сни.
Ми мусимо ще більше гуртуватись,
Сім’я єдина, вірю: з нами Бог!
Немає права в нас, щоби здаватись,
Чекає ще багато перемог.
Давайте, крила слабшим підставляти
В польоті ми до спільної мети,
Нам треба щиро Богу довіряти,
Поможе Він горнило мук пройти.
Один на всіх є біль… одні є шрами,
Війну переживемо разом ми…
Закрийте небо, люди, молитвами,
Закрийте небо, Ангели, крильми!
Павліна Кібіт
***
А жнива цьогоріч не такі, як колись —
Хліб в долонях із присмаком диму.
Тут у кожен обпалений колос вплелись
Віра, сльози й молитви незримо.
Хліб святий на столі — як дарунок Творця,
Як життя, з пащі смерті узяте.
Родить наша земля, вся в пекучих рубцях,
Серед болю й страждань плід багатий.
Продирається колос крізь море вогню,
Через страх, темноту і тривоги,
Повний віри, назустріч щасливому дню,
Де жнива сповістять перемогу.
Дай Господь, щоб і в нас, попри горе та біль,
Стиг для Вічності плід у терпінні,
Щоб рілля золотилась врожаєм суціль —
І улітку, і в пору осінню.
Щоб міцнішала віра, зростала любов,
Щоб навчатися вдячності всюди
І, радіючи в Бозі за всяких умов,
У борні переможцями бути.
А жнива можуть зовсім зненацька прийти.
Чи готові ми будем до звіту?
Дай Господь, щоб той день спромоглись я і ти
З урожаєм стократним зустріти!
Ju Lia
***
Коли ніч розкидає крислаті загрозливі тіні
І смертельний вулкан прокидається пеклом пітьми,
Глянь угору. Он бачиш, спочу́йливим зір мерехтінням
Промінь Вічності рине на землю, залиту слізьми.
Крізь простріляний неба намет пробивається світло
Із чертогів Творця, де ненависті й болю нема.
Де не знищує ворог міста, не зруйновує житла.
Де за скривджених Правда свій голос щодня підійма’.
Коли знову свистітимуть стріли розпечені поруч,
Коли смерть розстилатиме всюди холодний туман,
Підійми свої очі важкі та заплакані вгору.
Там, у Небі, ведеться щоденник усіх наших ран.
Кожну тиху сльозу, кожен стогін твій там не забуто.
Їх дбайливо записує Той, Хто це Сам переніс.
Його руки, навіки позначені шрамом спокути,
Хочуть взяти наш біль, бути поруч у миті складні.
Небо пише усе і готує законну відплату –
Тільки місце для Божого гніву лишаймо Йому.
Він віддасть за всі кривди, страждання і болісні втрати.
Треба лиш дочекатися. Світло здолає пітьму.
Ju Lia
***
Знов лунає тривога. Укотре сьогодні за день.
Тут у нас – лотерея життя. Кожна мить – як дарунок.
Тут куточка безпечного більше немає ніде,
І не знаєш, коли і кому прилетить на рахунок.
Боже, ми безпорадні. Так темно і лячно навкруг.
Смерть у вічі щодня зазирає підступно й зухвало.
Але Ти нас не лишиш. Як вірний і люблячий Друг,
Будеш за́всіди поруч, хоч як би твердині хитались.
Ти над нами розкинеш надійний незримий покров.
Міцно візьмеш за руку, крізь бурі в обіймах нестимеш.
Хай ненависть і зло переможені будуть добром!
Боже милий, почуй, як ридає моя Україна!
Відживи нас за Словом Твоїм. Подаруй дивний мир.
Доки кров безневинна ще, Господи, литися буде?
Вірим, Правда здолає всі підступи хижої тьми
І правиця Твоя перемогу кінцеву здобуде!
Ju Lia
***
Ми молимося за вас. За кожного. Щохвилини.
А струмом проймає знов тривоги дзвінка луна…
Настуся. Максим. Тарас. Емілія. Катерина –
Вплітаються в полотно молитвами імена.
Зруйновано стелю мрій, і небо від диму сіре.
Навколо – глуха стіна без виходу в білий світ.
Микола. Дмитро. Андрій. Світлана. Данило. Віра…
Бог чує всі імена – і твердо тримає щит.
Він поруч, коли навкруг немає зв’язку і світла.
Він тут, коли ми самі, а гуркіт страшний ляка’.
Як Батько і вірний Друг, Він хоче за нас вступитись.
Він чує в нічній пітьмі, із нами Його рука.
Зринають у синю вись, мов іскри, листи-благання.
О Боже, будь з ними там, помилуй і захисти!
Оксана. Богдан. Борис. Наталя. Валерій. Таня…
Спасителем їхнім стань. Надія єдина – Ти.
Михайло. Олег. Сергій. Ілля. Анатолій. Іра.
Христина. Мілана. Влад. Юрко. Тимофій. Артем…
Тримаймося, дорогі! Звернімось до Бога щиро –
Він чує сердечний глас і з поміччю вже іде!
Ju Lia
***
А Ти всюди зі мною, мій добрий і люблячий Пастир.
Хоч так темно навколо й тривога луна’ знов і знов.
Хоч тумани – стіною, та Ти не дозволиш упасти.
Чую певний Твій голос: рятунок готовий давно.
Зводжу зір свій угору. Чекаю терпляче на Тебе,
Хоч лякає цей гуркіт, хоча небезпека зроста’.
Коли Пастир мій поруч, ні в чому не маю потреби.
Він тримає за руку, Він Сам укриттям мені став.
З Ним безпечно завжди. Під покровом Його заховаюсь,
Поки лихо мине, поки стихне страшний буревій.
Хоч клубочиться дим, хоч на обрій гроза насуває,
Твердо знаю одне – мене скрізь проведе посох Твій!
Ju Lia
***
Сто днів війни…
Страх, смуток, плач, молитва,
Самотність, ризик,
Втрати, сум та біль…
Втім віруєм, що є надія, втіха…
Є Ти та друзі…
Дякуєм…
Амінь…
Олександр В’ялов
***
100 днів війни
Уже сто днів, тягуче-довгих днів,
Коли болить усім нам Україна.
Весну помітити ніхто із нас не встиг.
Сто днів як довга ніч одна суцільна.
Та не зневіра у моїй душі,
А сподівання на безхмарні днини,
Коли усі вітатимуть усіх,
Коли радіти будуть як дитина.
Не легко перемогу здобувать,
Бо не побачить хтось вже тата, сина, брата,
Але бійці без остраху стоять,
Щоб Україні жити-процвітати.
О, дай же, Боже, мирне небо нам,
Стань прихистком для кожного солдата,
Щоб кожен своїх діток обійняв,
Щоб сина дочекалась кожна мати.
Сто днів минули, ми все стоїмо,
Нема бажаючих вже руки опустити.
Нехай же згине це мерзенне зло,
І засміються українські діти.
Олена Двірна
***
Маріуполь — земля землетрусів,
Кожен день ні спочинку, ні спокою.
Я за місто щоденно молюся
Без вагань, без сумніву та докору.
Та питання, допоки, до Бога
З вуст моїх не злітає, тримаюся.
Незбагненна життєва дорога.
Вірю, плачу, молюсь, сподіваюся.
Віталій Пушкар
***
Очищення Господнє
Іісус на земній дорозі
Завжди поруч незримо йде.
І у радості і в тривозі
Нас до Царства Свого веде.
Так, життя не бува без терен
Що впиваються в душу й плоть.
Але так, друже, будь ти певен
Відшліфовує нас Господь.
Щоб не вкрились ми сивим мохом,
Зсередини не з’їла гниль,
Допускає Господь потроху
Злу торкатись нас звідусіль.
Ні, не просто це зрозуміти –
Існування зла між добра.
Неможливо нам уявити
Що це просто чиясь ігра.
Бо і самі ми часто винні
Не долаючи мить спокус.
Має вирвати із корінням
Наше старе життя Іісус.
Пращурів в нас живе природа.
Та долаючи час віків
Іісус нам дає нагоду
В перемозі усіх гріхів.
Ми живемо в часи останні,
Владі темряви вже кінець.
Найтемніше перед світанням
І найважча остання герць.
Та здіймаймо свій погляд вгору
Звідки поміч наша прийде.
Наш Господь повернеться скоро.
Та ж чи віру Він в нас знайде?
Віталій Пушкар
***
Я плачу, не тому що я слабка.
Боюся, не тому що мені страшно.
Пекельно розривається душа
Від того, як тоді було прекрасно.
Від того, як чудово зацвів сад,
А я не можу цьому порадіти.
Цей світ завмер, три місяці назад,
А в лютому ж не можуть цвісти квіти.
Мій мужній воїн, я біля ікон,
Сльоза з очей давно не висихає,
Але я знаю, що з тобою Бог
І він тебе від куль оберігає.
Я ангелів прошу, летіть на схід,
Мене тут не потрібно захищати.
Молю, щоб Бог ваше життя зберіг,
А нас навчив любити і прощати.
Ця біль мине, ти просто щиро вір,
Бо все в житті по вірі нам дається.
Віддала серце, вам, як оберіг
Й чекаю, коли в грудях знов заб’ється.
Христина Сливчук
***
Тужить голуб на старій вербі —Ворог вбив голубку й пташенят.
Хто його розрадить у журбі?
Голоси вже їхні не бринять.
В рідному гнізді не ночував,
Лиш голубка гріла малюків,
Він же оддалік їх пильнував,
Коли ворог раптом налетів.
Зруйнував він їхній спільний дім,
Найдорожче в ньому все забрав,
У нещасті залишив його гіркім,
Щоб на самоті він воркував.
Тихе воркування на вербі
Серце моє болем пройняло:
Люди нині також у журбі,
Коли горе в рідний край прийшло.
Скільки їх, самотніх голубів
І голубок принесла війна!
Скільки не діждуться матерів,
Чашу горя випивши до дна!
Скільки не повернеться батьків
До домівок рідних, до дітей!
Скільки ж то пройде важких років,
Щоб залікувати біль весь цей?
Господи, утіш сиріт і вдів
Так, як втішити умієш тільки Ти.
Сльози ж хай впадуть на ворогів —
Їм ніде спокою не знайти.
Лідія Вудвуд, 03.05.2022
***
Молитва
Почуй молитву нашу, вічний Боже,
Твоєї сили і снаги нам дай,
Хай зло й неправда нас не переможе,
Крильми Своїми захисти наш край.
Ти — Всемогутній, Боже, справедливий,
Твоя ж бо правда вища над усе,
Ти бачив, як віками нас гнобили,
Сьогодні ворог знову зло несе.
Він хоче всіх нас повернути в рабство,
Тих, що з неволі вийшли, з їхніх пут,
Нам проповідує братерства гасло,
А засіває ворожнечу й лють.
«Хто меч візьме, той від меча загине» —
В Своєму Слові ти для всіх сказав,
І той, хто цілить братові у спину,
Твоїм судом себе вже покарав.
Я вірю, Боже, Ти загоїш рани,
Нанесені війною у серцях,
Моя Вкраїна з попелу постане,
Відродиться, мов світлий фенікс-птах.
Я вірю, пісня миру залунає,
Коли пройдемо море горя, сліз,
Над нами сонце правди засіяє,
Почують Твою добру вістку скрізь.
Сини й батьки повернуться додому,
Дітей обнімуть, матерів своїх,
І скинуть із плечей ненависть, втому,
Почувши радісний дитячий сміх.
Я знаю, Боже, Ти не посоромив,
На Тебе хто надію покладав,
І за діла усі віддячиш злому,
Як Каїну за гріх його віддав.
Лідія Вудвуд, 28.04.2022
***
Тримайся, лебідко, тримайся, благаю!
В цій тьмі видно чітко сіяння сердець.
Змінились молитви і відстань до раю,
Ідемо до Бога уже навпростець…
Розкраяне небо свинцем та залізом
І травень гаптує зелене рядно:
Про вільну країну десь ластівка мріє
І сонце, і небо — усі заодно…
Леся Кесарчук
Гудуть у небі дрони, наче шершні,
за обрієм гримлять важкі гармати,
а Божий Син стоїть біля черешні
в маленькому садочку коло Хати.
Ще за часів, коли не сталось світла,
серед пітьми безмежної пустелі,
ту Хату Батько звів раніше світу,
а потім вже створив для неї Землю.
Скопав город і викопав криницю,
насіяв мак і соняхи рядками,
прикрасив двір стрічками чорнобривців,
а чисте небо – срібними зірками.
А після того, як зросли з насіння
родючі сливи і квітучі вишні,
дав імена усім своїм створінням,
щоб було з чого римувати вірші.
І виник час. І сила стала Словом.
І, підкорившись творчому потоку,
велично обертаються навколо
сузір’я і пісні, і пори року…
Та з порожнечі вийшов чорний вершник,
щоб Божий рай навіки зруйнувати.
І Син прийшов до білої черешні,
і просить Батька захистити Хату.
(с)Артем Сенчило
***
Я знаю, як чекати із війни,
Як дні, мов шиби, кришаться на скалки,
Як ніч пірнає в каламутні сни,
Тривогою встромля в колеса палки.
Як не смакує кава і життя,
І трусить та морозить до судоми,
Коли в новинах згадують місця,
Де наші, де свої стоять в облозі.
Постійно з телефоном у руках…
Незмінна невідомість та питання…
Що б не було, завжди мов на голках,
Де б не була, лише одне чекання…
Я знаю, як чекати із війни…
Я знаю, бодай вам того не знати..
Дай, Боже, сили просто перейти
І потім не клясти, не нарікати.
Ірина Бжезінська
***
Чекаю літа…
Сплакалась весною.
Чекаю квітів. Тих, що у полях…
Минає травень.
Він ятрить журбою.
Він ятрить журбою.
За тих ” пташОк”, що гинуть у боях…
Чекаю літа…
Бо весна не гріє.
Старіє травень. Разом з ним і я…
Пливе життя…
Хтось нову долю сіє.
Хтось вже відцвів. Хтось виполов зіллЯ…
Чекаю літа…
Може потепліє…
Серед ромашок маки проростуть.
І десь в душі (на дні) іще жевріє
Свіча “надій”… Аби лиш не здмухнуть…
Людмила Галінська
***
Останній раз дзвенить для них дзвінок,
Випускники квітучою весною,
Обпалені жорстокою війною,
Зберуться на останній свій урок.
Не буде свята, музики, пісень,
Та сиротливо тихо, як ніколи,
Журба і сум панують біля школи,
Онлайн проводять цей святковий день.
Не бігають схвильовані батьки,
Болить душа у мами за дитину,
Лиш прикладає до очей хустину,
Тривожать серце матері думки.
А батько захищає на війні,
Пізніше їх порадує дзвіночком,
Та привітає дочку чи синочка,
Війне легенько вітром по вікні.
Останній раз дзвенить для вас дзвінок,
Життя дорослі двері відчиняє,
А за спиною школу залишає,
Найяскравіший в пам’яті куток…
Орест Міщанчук
***
Самотнє місто
“Як самотньо сидить багатолюдне місто, воно стало, немов вдова!” Плач Єремії
Плакав Єремія
над містом самотнім.
Смерть у нім осіла
на троні спекотнім.
Гірко плаче місто,
нікому потішить.
Лютий ворог злісно
люттю і періщить.
Всі його дороги
названі “скорботні”.
Вимерли тривоги.
Нині ти – самотнє…
Ірина Курченко
***
Весна. Тебе чекаю в 23-му.
Ранньою. Мирною. Теплою.
Животворящою. Не змерзлою
з лютого лютого!
Попереду літечко. Най пережити.
Побачити колос налитий жита.
Зустріти осінь. І без валізи.
Хай краще діти малюють ескізи.
Фарбують мрії в яскравий колір.
Не знають діти слова: “в неволі”.
Хай, краще, буде в думках, бажаннях
зустріти Новий 23-ій в єднанні…
Хм…
Єднанні? Із ким?
Справжнім другом і братом!
За честь запросити до столу солдата!
І дякувать Богу за мир у стражданнях…
Весна 23-я…
Молюся в мовчанні…
Ірина Курченко
***
Хтось каву п‘є і дивиться в вікно.
І носом крутить, бачте, на погоду.
А комусь навіть цього не дано
І він, сердешний, п‘є з калюжі воду…
Комусь, напевно, не смачний обід,
В м‘якому ліжку так незручно спати,
А хтось із другом ділить черствий хліб
І моститься на землю ночувати.
Комусь життя прісне й усе довкруг
І люди не такі і Бог не те дає…
А в когось вчора в небо злинув друг
І сліз нема, бо люто хижих б‘є!
Це інший світ, чи різних два життя?
Збагніть нарешті — ми на лезі бритви…
В ім‘я добра і просто майбуття
Одні — за зброю, інші — до молитви!
Автор невідомий
***
Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридла робота, нудне телебачення,
Розповім трішки, що бачив я…
Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,
Чекали задовго таксі, змокли під дощем,
Як ми боялись заснути, навіть на мить,
Від пострілів “градів”, ще й гроза гримить.
Та ми звикли спати під шум мінометів,
Чергували, щоб інші “дрімнули”… не в наметі…
Ми спали, там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря для десятка – один підсмажений вуж.
В нас не було простуд, а може й були.
Ніхто і ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш,
Це, що кожного дня когось втрачаєш..
І не знаєш… може завтра ТИ…
Але ми вже звикли… Змогли… Змогли…
Ми не герої, як ви говорите…
Тут люди дуріють, стають душевно – хворими…
Це все від війни… від великого горя,
Але більшість – сильна. Сильніша крові і болю…
Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,
Ми тут, бо так само хочемо миру…
І навіть, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу…
Я мрію про дім, про роботу, сім’ю,
Як же хочу скинути з себе броню…
Допоможи, полюби життя,
Там де мир, там – щастя.
Не шукай собі зла.
Вадим Вовк
***
Щастя чалапає сонно по хаті,
Вигукне “Тато!” й газету зімне.
Ти нас захопиш в обійми гарячі,
Все буде добре! – Війна промине!
Кожна секунда карбується в серці,
Кожна хвилина дорожча за скарб,
Ранок і кава, сонце сміється,
Повно довкола світла і фарб.
Сонце всміхнулося, в хаті неділя,
Пташка співає – чує весну,
Берці в кутку і не дзвонить будильник,
Щастя – коли ти не йдеш на війну!
Оксана Гривул
***
Весна двадцять другого зламана страдницьким болем.
З фатального лютого збігли емоції геть.
Ні запаху, ані смаку́.. Зникло щастя в мозолях.
Засипали руту червону камінням ущерть.
Простигла весна оповила країну снігами.
Співає на свіжій дитячій могилі коток.
Крізь “Градів” туман відпульсовує квітень сльозами,
Збираючи дроблені сили в безпечний куток.
Моя двадцять друга. Покинута. Змочена кров’ю.
Заплакані зорі приглушені тінню тортур.
Нелюдська наруга. Розіпнута дикою грою.
Палає щоночі земля за командою: “Збур!”
Та в серці й надалі тріпоче нестримна надія.
І про́світ від куль розмальовує в квіти душа.
Ворожа зухвалість белькоче нездійснену мрію.
Чудес сотий дубль світлом з неба уже поспіша.
Бо поруч Ти, Боже! В гарячих обпалених точках.
Несеш для утомлених краплю живої води.
Лікуєш власноруч болючі у серці куточки.
Відкрий коридор крізь цю тьму й зло від нас відведи.
Evi Linn, 2022
***
Шум дощу
Шум дощу за вікном усю ніч.
Чи то спиться, чи ніби не спиться…
Грім біжить серед гір врізнобіч,
Мчить на конях стрімка блискавиця!
А земля в насолоді дощем,
Бо до ранку вже буде умита…
Маю в серці невимовний щем,
І бринить, ніби дощ, молитва…
О мій Боже, омий, омий
Україну Своїми дощами,
Благодать покаяння пролий,
Будь, Спасителю наш, із нами…
Ще питання болить: Чому???
Розгубилися рими і строфи…
Але бачу, як крізь пітьму
Піднімається хрест Голгофи!!!
На колінах отут стою…
Голос рідний бринить любов’ю:
“Перемогу дарую Свою.
Не дощем омиваю, а Кров’ю!!!”
Галина Левицька, 09.09.2022
***
Ім’я Господнє — то могутня вежа!
В ній праведник знаходить порятунок.
Любов Твоя зціляюча, безмежна!
Спасіння через хрест — святий дарунок…
О, як мені Тебе поцінувати?
Як поклонятись в істині та Дусі?
“Цінуйте Сина!” — буду цінувати,
Щоб укріплятись в імені Ісуса…
Слова правдиві, як цілунок щирий.
Слова Господні — життєдайний меч!
Могутню вежу єдності й довіри
Не поруйнують ні війна, ні смерч!
Галина Левицька, 06.09.22
***
На мотив 141-го псалма
Мій голос до Господа, – кличу…
Мій голос до Тебе, – благаю!
Перед Твоїм обличчям
Мову свою виливаю…
Мова моя українська!
Мова мого народу…
Глянь, знавісніли злочинці!
Зглянься, даруй нам свободу!!!
Бачу сплюндровані долі…
Дух у мені омліває.
Посеред міста і поля
Пастку для мене сховали…
Міни сичать під ногами,
Гради стріляють в цілі…
Господи, будь із нами,
Щоб ми для Тебе вціліли!
Ти – пристановище наше
Серед війни й божевілля.
Боже, без Тебе так страшно!
Лише з Тобою ми вільні!!!
Боже, Тебе величаю,
Славлю Тебе щоденно!
Мову свою виливаю
Перед Тобою смиренно…
Виведи нас із полону,
Визволи від ворогів!
Ти – праведність та охорона!
Вся слава, Ісусе, Тобі!!!
Галина Левицька, 30.08.22
***
О Боже!
Содом і Гоморра прийшли в Україну…Принесли війну, сплюндрування, руїну,
Принесли убивства, жахи і насилля…
О Боже! Без Тебе ми зовсім безсилі…
Прийшли в нашу землю нелюди, орки…
О Боже Всесильний! Допоки?! Допоки?!
Прийшли з мародерством і беззаконням…
Ця чаша кривава критично уповні!!!
Прийшли із метою: усіх і під корінь!
В молитві з Ісусом встаємо, як воїн!
О Боже, помилуй і зглянься над нами!
Спини це безчинство! Зціли наші рани!
Ми знов у молитві стаєм на коліна…
Лиш Господу слава!!! Жива Україна!
Галина Левицька, 09.04.2022
***
Новітня українська школа
По-новому пізнаємо географію:
Хто ще вчора знав про харківський Куп’янськ?
Там сьогодні ЗСУ громили гвардію
Краснознамєнної мокші, мерський стан.
А учора з Балаклією знайомились:
Йшов Залужний в бакалію по ізюм.
Москалі там, як ті блохи, позаводились,
Та “пабєда” обернулася на глум.
Дуже гарно ми вивчали Чорнобаївку,
Повторяли цей топонім скільки раз,
Що Братчук увів новий – про Змієбаївку
Знає добре, без підказок, весь наш клас.
А про Саки ми дізнались перед школою –
В нас у серпні ще канікули були.
Кримська карта вкрита позначками новими –
Це місця, куди “бавовну” завезли.
Ми тепер до школи ходимо із радістю,
Географія – улюблений предмет.
Позбуваємось нападників і напасті,
Як це втішно вимовляти “іх там нєт”!
А іще у нас щодня молитва вранішня,
Бо без неї українцям, як без рук.
От би вигнати іще потвору давнішню:
Войовничий атеїзм – радянський спрут.
І нехай держава з Церквою з’єднається,
Щоб корупції настав таки кінець.
Суд із правдою нарешті побратається.
Кайся, наволоче, бо інакше – герць.
Кайтесь, люди, бо прийшли нові реалії:
Буде озеро – біблійне, вогняне,
Буде місто на новій землі, осяяне,
В місті – праведні, а в озері – все зле.
По-новому пізнаємо географію.
Вабить правдою Новий Єрусалим.
Україна для росії стала плахою,
Та чи стане нам за Бога Божий Син?
Алла Кириченко, 09–10.09.2022
***
Пан панів
– Чого ти вкрав? – Бо краде мій сусід.
Та що сусід? І кум, і головиха.
Від них до області веде таємний слід,
А там – ще вище… Отаке в нас лихо.
– Ох, риба (знаємо!) гниє із голови.
Пора нам, друже, голову міняти.
– Та вже міняли скільки, а диви:
Не може голова не загнивати.
– Та я кажу не про людських синів.
Без Бога це зробити неможливо.
Над нами має бути Пан панів:
Він – Голова для нас, а ми для Нього – тіло.
– А Хто ж цей Пан, і де Його знайти?
Та ще й війна: нам відбиватись треба.
– А ти до неба очі підведи:
Найвища голова, звичайно, в небі.
Це Божий Син. Він й разу ще не вкрав,
Та й решту 9 правил не порушив.
Таким і має бути Голова,
Щоб не занапастити наші душі.
– Нехай буде. Та як цього набуть?
– То вельми просто, головне – хотіти.
Має з’єднатися людський із Божим дух.
– Коли? – Молись! – Уже? – Під час молитви.
Проси, щоб Він простив твої гріхи:
Ти ж жив, немов би Бога не існує.
І визнай, що Христос – твій Рятівник,
Твій новий Пан! Нехай тепер панує
Над всім твоїм оновленим єством.
Тепер щось вкрасти вже нема потреби.
Якби ж наш край та керувавсь Христом,
То чи благали б ми закрити небо?
Алла Кириченко, 28.07.2022
***
Острів Зміїний
У Чорному морі є Біле село.
Не вірите? Гляньте, це острів Зміїний.
Там зміям, мабуть, непогано жилось.
Аж раптом явились москальські пінгвіни.
Їм знову химерне на розум прийшло:
– Здавайтесь, бо Біле вже стало Червоним!
Що в заводі тихій було почалось,
Як хвацько північні взялись з гарнізону
Негайно повигнати капосних змій,
Село – врятувати (до всього їм діло).
Й таки попсували білесенький стрій,
Та все ж час від часу Червоне біліло.
Вся справа у кліматі: він для «гостей»
Нестерпно спекотний, і вітер палючий,
Не можна спокійно склепити очей,
Ба, флагман згорів! Видно, смерть неминуча
Для тих, хто з дитинства на кризі зростав.
Але головному пінгвіну видніше:
Він зграї червоних уперто збирав
І кидав на острів. Все більше і більше
З Червоного линув і лемент, і ґвалт
Весною. А що там зчинилося влітку:
Бо ж катер за катером в морі щезав,
Буксир затонув! Можна схуднути в нитку.
Панове пінгвіни, та що ж це таке?!
Британці он пишуть: “Зростає вразливість”,
А ще “ізоляція”! Слово ж яке…
О ні, ретируймося, поки ще цілі!
Вночі, поки змії білесенькі сплять,
Шубовснули в воду, не гаючи часу,
Сліди – підпалили, ще й досі горять.
Зітхнуло село й побіліло відразу.
Закони природи – то річ не проста:
Крижини для півночі, південь для спеки.
Коли ж хто навиворіт їх виверта,
Той буде зупинений – Бог не далеко!
Алла Кириченко, 30.06-2.07.2022
***
День матері
Забрали у мами маленьку Алісу,
Пустили у світ сиротою.
Отак святкували День матері біси
Москальською злою ордою.
Прийшли “визволяти” маленьку дитину
Від власного дому і мами.
О Боже, поглянь, що ці нелюди чинять,
Воздай їм за тими чинами!
Верни цій дитині украдену маму,
Не дай їй наруги зазнати.
Вона в підземеллі бійців рятувала,
Тепер час її рятувати.
У виломі муру, що звірі зробили,
Я зранку постану в молитві
І буду в пості перед Господом сили
Духовну провадити битву.
Ще в лютому місяці я одягнула
Всі вказані в Біблії лати.
Дай Боже, щоб швидше це горе минуло,
І втішились донечка й мати!
Алла Кириченко, 9-10.05.2022
8 травня, в День матері, під час останньої евакуації цивільних з території заводу “Азовсталь” окупанти розлучили жінку і її маленьку 4-річну доньку Алісу. Мама Аліси – Вікторія Обідіна, військовий медик. За попередніми даними її залишили у фільтраційному таборі у Мангуші, на території так званої «ДНР». Більше тут: https://life.pravda.com.ua/society/2022/05/9/248571/ v>
***
Освіта
Навчайтесь, юні українці,
Щоб «Нептуном» вражати так
Ворожі крейсери й есмінці,
Всі судна тих цепних собак,
Щоб більш не мали, чим ходити
По наших лагідних морях,
Щоб не було їм чим бомбити
Й чинити звірства в Ірпенях.
Щоб їхні РЕБи не боролись,
«Красухи» били по своїх.
Вивчайте, дітоньки, основи
Фізичних і духовних війн.
Щоб більше руки на тортури
Не смів підняти бісів люд.
Навчаймось, діти, зводить мури,
Спиняти будь-яку війну.
Навчаймось Біблію читати,
Бо Слово Боже – грізний меч.
Вдягаймо, діти, божі лати,
Ярмо гріховне скиньмо з плеч.
І в силі духа Словом Бога
Женімо з нашої землі
Всіх бісів, що підняли рога,
А «рускій мір» їх всіх пригрів.
І більше матом не скликаймо
Цю нечисть всю у власний дім.
Христу у серці волю даймо,
І станем вільними у Нім!
Алла Кириченко, 06.05.2022
***
Правда
Ти маєш загинути, бо українець, –
Провина достатньо тяжка.
Тому твоїм морем курсує есмінець,
А сушею – інші війська.
Ти маєш загинути, бо українець.
Тут логіка вельми проста:
Не може дихнути спокійно ординець,
Допоки Вкраїна жива.
Ти маєш загинути, бо українець,
А мова – нестерпна твоя.
Для «руського міра» ти злісний чужинець,
Лиш смертю таких виправлять.
Ти маєш загинути, бо українець,
Миттєво чи в муках страшних.
Нівечить, ґвалтує російський звіринець
Усіх, від малих до старих.
Ти маєш загинути, бо українець.
Ця правда шокує весь світ.
Новий Голокост… Та ж покаявся німець,
Москаль же не кається, ні.
Ти маєш… Я маю і далі буяти
У власнім квітучім краю,
Малим діточкам колискові співати
Про лагідну нашу весну.
Лишень проженемо орду окупантів
Подалі, у крайній Сибір.
Лишень перестанемо так матюкатись,
Як вигнаний той бузувір.
Дай, Боже, нам сили в собі побороти
Всіляку неправду та гріх,
Щоб нам до життя та відкрились ворота,
Спровадь нас до Істини всіх!
Алла Кириченко, 29-30.04.2022
***
За нами — Україна і Дніпро, І сивочолий Київ височіє, І синь небес, як пором, Пливе кудись у тихе надвечір'я. Свята за нами батьківська земля, Не раз сльозами скроплена і кров'ю. Нас материнська пісня окриля, В лиху годину береже любов'ю. За нами — Правда чиста, без прикрас, Така,як є, її не підробити. Несуть її і Леся, і Тарас, І кожний з нас, хто хоче чесно жити. За нами — Бог, ви чуєте, кати, Яка чума вас за собою водить? Ми є народ, і древній, і святий, Бо крізь віки несемо хрест Господній. О нелюди, хай буде вам втямки: Є сила в нас Вітчизну боронити. Тож смертю смерть здолаємо таки, Отак,як на Голгофі, наш Спаситель! Сергій Рачинець, 05.05.2022 р. *** А весна цьогоріч в сльозах, Вибирається з-під завалів. - Слід квітучий її щеза' В маріупольському підвалі. По Херсонщині боса йде Замінованими полями Крізь обпалений чорний день Там, де небо - криваві плями. На руках - немовля чуже, В серці - щира палка молитва. Боже милий, почуй! Невже Будуть вічно нас попелити? Глянь, на обрії знов гримить!.. Харків... Болем стискає груди. Між землею і небом - мить, Де молитва і віра в чудо. Боже, наша надія - Ти. Обійми нас Своїм покровом! Захисти. Поможи. Прости. Зупини цю навалу словом. Вірим. Знаємо. Ти прийдеш. Не залишиш самих в борінні. Ще недовго - і нам зійде Сонце Правди Твоїм спасінням! Ju Lia *** Сіріє небо весняне. Поволі блякнуть барви світу. По тротуарі геть жене Вишневий цвіт холодний вітер... Уся палітра кольорів Розтанула в брудних калюжах. Десь віддзвенів пташиний спів, Пелюстки сиплються байдужо... І начебто усе блищить І свіжість дихає навколо, А у весни в очах дощить, І сірий сум виводить соло... Чому тужиш, душе моя, Вмиваючись сльозами рясно? Ще Бога славитиму я! Він завжди робить все прекрасно! Він Автор і Творець чудес. Хай що говорить проти розум - Під дивним почерком небес Поезією стане проза... Ju Lia *** Коли весь мій світ - на дрізки, життя - ковтками, А небо блакитне чорніє в їдкíм диму, Тримаюсь за Тебе, Боже, двома руками. Ти вмієш розсіяти Словом убивчу тьму. Ти знаєш, як провестú крізь жерлó вогненне, Щоб полум'я не обпалило й вбрання на нас. По хвилях бурхливих ідеш навпростець до мене В тривожний, тяжкий, похмурий, жахливий час. Ти спокій солодкий вливаєш у серце Словом. Надію запалюєш там, де панує смерть. Як зáтишно пробувáть під Твоїм покровом, Хай навіть усе іде собі шкереберть... Тобі довіряю, Господи, до останку. У руки Твої вкладаю слабкий свій дух. Я знаю, пітьмá відступить перед світанком. Отож, на Твою перемогу, мій Боже, жду! Ju Lia, 11.03.22 *** Червоно-чорним палає небо. Уламки ранку лежать в диму... "О Боже, доки?.." - вола до Тебе Моя країна крізь сиву тьму. На обрій сунуть криваві хмари. Життя спинилося. Восьмий день... Підступно в спину - важкі удари. А хвиля знову нищівна йде. О Боже, Ти наша сила й поміч. Поглянь, як суне суцільне зло. Спини жахливі удари грому! Тримай над нами Своє крило! Ти Бог, що чинить дива й сьогодні. В молитві й вірі до Тебе йдем. Коли Ти поруч, ми не самотні. Нехай рука Твоя нас веде! Десь там, за хмарами, небо синє І сонця промені золоті. Зима поступиться дням весіннім. Недовго бути вже темноті! Ju Lia, 02.03.22 *** Якби не Господь був з нами — Нехай же скаже Вкраїна! Якби не Господь був з нами, Коли повстала «людина», То нас би живцем проковтнули, За пояс би владно заткнули, Під чоботом роздушили Скажені бісівські сили… Якби не Господь був з нами, То нас би роздерли зубами, В потоках кривавих втопили Й забрали б усі наші сили… Але Сам Господь із нами, Коли ми схиляєм коліна… У серці розтерзані рани… Горить у вогні Україна!!! Та вийде з вогню НОВОЮ, Впокореною перед Богом, Нескореною і живою, Святкуючи перемогу!!! Якби не Господь був з нами — Так скаже уся Україна, Якби не Господь був з нами, Поставили б нас на коліна… Але Сам Господь був з нами! Порвалось сильце «птахолова» І нас не роздерли зубами, Скінчились скажені лови! Святкуючи перемогу, Полинуть піснí, як ріки: Всю славу приносимо Богу! Він слави достойний вовіки!!! 07.03.2022, Галина Левицька *** Стою на колінах, вмиваюсь сльозами, Не можу молитву сказати словами, Та Ти наперед усе, Господи, знаєш, І кожну сльозу із очей витираєш. Мій Боже, молитва моя не за себе, Не прагну даремно тривожити Небо. Усе, що потрібно, я, Господи, маю, За інших людей Тебе нині благаю!.. За тих, хто сьогодні в підвалах ночує, Хто вдень і вночі страшні вибухи чує, Хто вже призабув запах свіжого хліба, У кого від дому немає вже й сліду, За тих матерів і батьків, що ніколи Не будуть вести своїх діток до школи, За доньку і сина, що плачуть ночами, Бо вже не побачать ні тата, ні мами. Сьогодні, мій Боже, до Тебе молюся За діда старого, за сиву бабусю, Що дні доживають в холодній квартирі (Тікати стареньким від горя несила). Молюся й за тих, хто, лишивши родину, Пішов захищати свою Батьківщину, За тих, хто людей від поранень лікує, За тих, хто з вогню кожну душу рятує... Молитву оцю я щодня в серці ношу І милості, милості, Господи, прошу. Помилуй, утіш, підкріпи кожне серце, Спаси й збережи від тенет злої смерті. Зміцни, звесели, в кого руки охляли... І тих, що про Тебе ніколи не знали, Поклич за Собою, дай справжнє прозріння, Хай кожному явиться, Боже, спасіння! Благаю Тебе, щоб серця не стверділи, Щоб вміли прощати й любити уміли, Нехай душа кожна впаде на коліна Й пізнає, що в Тебе є поміч і сила!.. Стою на колінах, тихенько шепочу, За інших людей Тебе, Господи, прошу, Нехай в небеса ця молитва полине: Помилуй, мій Боже, народ України! 09.04.2022, Леся Данильчик ***
Щоночі
Щоночі з-посеред
Повітряних тривог
Під плач сирен
Моя душа шепоче:
"Ти тут, Ти поруч,
Мій Господь і Бог!
Тримай всіх нас
В Своїх обіймах, Отче!"
Олександр В'ялов
*** З подякою спішу до Тебе, Боже, За ніч, в яку Ти нам зберіг життя, За те, що я сьогодні знову можу Тепло відчути, мати хліб й пиття. За воїнів, що героїчно нищать Загарбників, садистів-ненажер... За тих, хто дбає, щоб могли поїсти Старі, жінки та діти дотепер. Я дякую за ті буденні речі, Що звик сприймати просто кожен день За світло, одяг, Intrnet connection... За всіх евакуйованих людей... За те, що війни не тривають вічно І кожна має свій останній день Я дякую, що Ти його наблизив Чекаю, вірю: скоро він прийде! Олександр В'ялов *** Сьогодні чув пташиний спів, Що линув, як бальзам... Для тих, хто трохи не дожив І не почує сам... Птахи співали про весну, Надію та життя, Вони дивились на війну З висот свого буття І навіть спалахи ракет, Свист моторошний бомб Не зупинили цей концерт, Хоч було стільки спроб... Олександр В'ялов *** Просто вір, що ти - на тому місці, На яке тебе привів сьогодні Бог. Він з усіх можливих диспозицій Дав тобі найкраще, те що змог. А війна, а смерть, розлука, страхи? Задля чого Він їх допустив? Як душею, серцем не зламатись, Не злякатись лих та ворогів? Бог таємно власною рукою Навіть зло примушує служить Його добрій і премудрій волі, Щоб навчити нас як треба жить. Ми ніколи не збагнем всі цілі Задля котрих трапилась війна Але точно вже не будем тими, Ким були раніше, віддавна В центрі почуттів, світобудови Хай сьогодні буде саме Бог! Він додасть нам мужності, любові, Зцілення для тіла та думок... Олександр В'ялов *** Дожити до ранку — кому це під силу? Всі плани — лише день один... Руїни будівель - наочна картина Того, що застигло в душі... Гармати, ракети та бомби фугасні Рвуть вщент звичний спосіб життя. На нас полювання вчинили завчасно, Вважаючи люд за сміття... Я вірю, що скоро прийде перемога І зброю для вбивства на брухт Виносити будуть скалічені горем, Незламні, які доживуть... А також я бачу, що буде потому, Коли відбудують міста - Зігріються душі сумні, непритомні Любов'ю Ісуса Христа! Олександр В'ялов *** Війна оголює нутро, На світ виводить потаємне. Два почуття мені дано Долати ревно і щоденно... Це страх зустріти зло та смерть, Зламатись під ударом болю... Майбутнє наче шкереберть Летить з емоцією тою... А ще є сором, що не зміг Зробити більше, краще, вчасно... Минуле, де лише я встиг Помилок назбирать й нещастя... З таким незручним тягарем Повзу до Бога я в молитві, Щоб жити зараз, одним днем І встояти в наступній битві... Олександр В'ялов *** Отче наш, що на небі, Єдиний! Дай нам ночі спокійної нині! Хай святиться Ім'я Твоє, Боже, Ти для серця надійна сторожа! Хай прийде Твоє Царство скоріше, Щоб в душі оселилася Тиша! І хай воля Твоя лиш здійсниться, Зникнуть сумніви, віра зміцниться! Дай нам хліба щоденного нині, Та зігрій нашу душу і тіло! І прости нам провини та злочин, Хай побачать Тебе наші очі! Не введи у спокусу та визволь Від лукавого нас незапізно! Бо Твоє лише Царство та Сила, Слава вічна та Радості крила! Олександр В'ялов *** Підняти погляд до небес... До Бога, що молитви чує... Він Powerful, not Powerless Зло згине, правда запанує! Олександр В'ялов *** Наче пазли з різних наборів Чи уламки глеків та чаш, Я збираю, відновлюю долю - По шматках роблю чудо-колаж Тут змішались минуле з майбутнім, Страх з надією, радість та гнів, Сльози, пролиті, стримані хутко, Щоб тягар було легше нести. Я не знаю, з якою душею І коли зможу вийти з війни... Ким я буду, коли все минеться, Боже, прошу: допоможи! Олександр В'ялов *** А про людей, травмованих війною, Та тих, хто не повернеться сюди, Про перспективу відбудови знову, Про непрості майбутнії роки... Сьогодні навіть складно уявити, Але в душі надія таки є: Господь пошле нам сили пережити Війну. І згодом відновити все! Олександр В'ялов *** ...йдуть запеклі бої у серцях вириваючи все не своє а на чистих зростають місцях рідне все і що в кого є у когось виростають хліба хтось вирощує одяг й тепло щоб у тих в кого дому нема хоч би щось а таки було хтось посіяв чисті слова щоб зростала щиріша мова і синоніми вся голова до кожнісінького мала слова йдуть запеклі бої у серцях йдуть криваві загарбницькі битви тільки ворог забув що цвях переборює сила молитви вашніра токаля (Наталія Шворак) *** Ми й не знали, що так її любимо, Все дивились на Польщу та Чехію, Емірати, Єгипет з верблюдами... А про неї все думали зверхньо ми. Ми й не знали, що так її любимо, Хоч пишалися нею, красунею: Запашними садами квітучими, Гір Карпатських трембітами-сурмами. З'ясувалось, насправді — ми в захваті Від ланів з золотавими хвилями, Матіоли вечірнього запаху — Ми від цього ставали щасливими. Ми й не знали, що все в ній — найкраще нам, Найрідніше для серця і погляду, Що за місто, село, кожне селище Ми благатимемо слізно Господа. Ми й не знали, що так її любимо, Що так в серці вона нам болітиме, Коли ворог задихає згубою Й кров проллється бурхливими ріками. Калинову красу потоптали їй, Вишиванку споганили чоботом Нечестиве нашестя, злі варвари! Закривавлена ненька, сплюндрована... Але ворог не знав, з ким він бореться, Думав, буде не битва- прогулянка. Та моя Україна — нескорена! Кров зітерла з лиця, в берці взулася, Камуфляж зодягла замість вишивки, До Святого Отця помолилася, Взяла Біблію — зброю Всевишнього, Злому ворогу не покорилася! Ми прозріли- ми дуже цінуємо Кожним містом , а також людиною; Зізнаємось — ми так її любимо, Ми пишаємось Україною! О, Господь, уквітчай перемогою Нашу неньку, Тобою даровану! В кожне місце прийди з відбудовою, Прийди з миром Твоїм, із добробутом! Ми за неї Тобі, Боже, дякуєм Й благодаті для рідної просимо, Ти для неї стань захистом й якорем, За країну молитви приносимо! Вірим серцем, що Ти не забаришся, Прийдеш з радістю, зі свободою! Хай Твоє святе Ім'я прославиться По землі усій, між народами! Надія Горбатюк
***
Чи чуєш, як плаче дитина в підвалі,
І гради стріляють, сирена лунає,
А мати дитя до грудей пригортає
І вірить, що все в цьому світі минає!
Чи знаєш ти, як це: нема куди бігти,
Коли ти в полоні, навколо війна.
І темно в окопах, і кулями свище,
І спалах зловісний, і вибух луна.
І як пояснити дитині що сталось,
Чому треба тихо сидіти й мовчати
Чом тато не з нами, чому ми зостались,
За що з ворогами пішов воювати?
За долю щасливу, за рідну країну,
Щоб мирні світанки були в Україні,
Ми будем несхитно стояти завжди.
Просимо, Боже, Ти нас захисти!
Наталія Доля, 28.02.22
***
Молитва України
Склонилась у молитві Мати,
І сльози полились з очей:
— Я хочу волі попрохати
Для себе і своїх дітей!
Я прошу: збережи мій храм,
Що ворог хоче зруйнувати,
Святині йому не віддам,
Дай сили до кінця стояти!
Благослови моїх дітей,
Що тут воюють за свободу!
Благослови моїх людей,
Щоб кожен знав з якого роду!
Благаю захисту для тих,
Кого не зможу захистити.
Бо ми воюєм тут за всіх,
І нам це треба пережити!
Дай, Боже, віри нашим рідним,
Хто зараз у світах далеко.
Я знаю, віра їм потрібна,
Їм так непросто і нелегко.
Подай терпіння сивій ненці
Своїх синів з війни діждати,
Нехай любов до неї в серці
Дасть сил їм ворога здолати!
Я прошу про любов дружини,
Яка невпинно сльози л’є,
І щиру усмішку дитини,
Яка надію нам дає!
Коли настане перемога,
Я знов відроджуся з руїни!
В подяці склонюся до Бога…
Твоя незламна Україна!
Наталія Доля, 24.08.2022
Попередня стаття З початком навчального року!
