Малюнок Наталії Кириченко
- Чорне небо. Олександр В’ялов
- Бог спить. Дмитро Довбуш
- Коли Христос приходить у життя. Наталія Мартинюк
- Так важко віднайти тепло, коли морози. Іванна Могилевська
- Хто був на війні. Віра Муляр
- У славу заховаюся Твою. Віра Муляр
- Різдвяні нариси. Віра Муляр
- Ти для нього притулком була. Віра Муляр
- Бог забирає хоробрих. Віра Муляр
- Тепленько, тактовно, тихенько до нас завітала осінь… Віра Муляр
- Коли нестерпно боляче від втрати. Віра Муляр
- Мокрі вишні скроплені дощем. Віра Муляр
- Мій Добрий Пастир, Ти мене веди. Віра Муляр
- Він не спитав: «Чому так довго?» Віра Муляр
- Прийде розплата. Віра Муляр
- Як тобі спиться, кате? Віра Муляр
- Молитва. Юрій Вавринюк
- Як же вас багато полетіло. Галина Момот
- Це жорстоко і незбагненно. Альона Васильченко
- Везуть синів на мамині пороги… Світлана Мельничук
- А Він моливсь. Марина Лавришин
- Бог усім володіє. Ірина Драганчук
- Синові. Неля Стратюк
- Читаю псалом дев’яносто. Наталія Педченко
- На дворі холоднішає. Олександр В’ялов
- Спливає все. Вода, і кров, і сльози. Олександр В’ялов
- За що ж любити країну… Олександр В’ялов
- Я сьогодні вірю в церкву. Олександр В’ялов
- Люби! Олександр В’ялов
- Що робити з душею. Олександр В’ялов
- Коханий. Алла Кириченко
- Мов дитя. Алла Кириченко
- П’ятсот днів. Ганна Самолюк
- Скажи мені… Євгенія Комарова
- Кров кричить про помсту. Віра Муляр
- Дай нам, Боже, трішечки тепла. Віра Муляр
- Коли смерті так багато навкруги. Віра Муляр
- Гіркий полин кривавої Голгофи. Віра Муляр
- Моя земля, моє коріння… Віра Муляр
- Народу син. Віра Муляр
- Тужливий відгомін над світом лунає. Віра Муляр
- Люди з граніту. Віра Муляр
- У мирному небі. Віра Муляр
- Український солдат. Світлана Гуцуляк-Федорович
- 1 Вересня 2022. Тетяна Кісельова
- З Днем незалежності, наша Україно! Андрій Жук
- Чи знаєш?.. Петро Половко
- Дай, Боже, пережити цю війну. Наталія Кішовар
- Я повернуся. Людмила Григоренко
- Мамо, я на небі, я — хмаринка. Валентина Чародейка
- Ціна хліба. Ольга Марчук
- В той ранок. Ірина Драганчук
- Принеси мені гарну новину. Ірина Драганчук
- У нас тут війна. Олег Блощук
- Пам’ятай. Олег Блощук
- Господи, в нас почалася війна. Олег Блощук
- Пам’яті всіх маленьких янголяток… Юлія Кострова
- Звернувся Бог до України. Юлія Кострова
- А я було зневірилася. Юлія Калашник
- Що для мене значить Воскресіння? Іванна Могилевська
- Я дякую Господу щиро за тата. Іванна Могилевська
- Рукою Батька береже. Іванна Могилевська
- Вже більше не сон… Іванна Могилевська
- Втеча з окупованого дому. Володимир Шишков
- Краса не врятує світ. Дмитро Довбуш
- Мантра дому. Дмитро Довбуш
- Давид. Дмитро Довбуш
- Нащадки. Дмитро Довбуш
- Спека. Дмитро Довбуш
- Чорна діра. Дмитро Довбуш
- Молитва міст. Дмитро Довбуш
- Великий день. Дмитро Довбуш
- Саваот. Дмитро Довбуш
- Петиція #136. Дмитро Довбуш
- 24-те. Дмитро Довбуш
- Закрийте небо. Павліна Кібіт
- А весна цьогоріч в сльозах. Ju Lia
- Сіріє небо весняне. Ju Lia
- Коли весь мій світ — на дрізки. Ju Lia
- Червоно-чорним палає небо. Ju Lia
- А жнива цьогоріч не такі, як колись. Ju Lia
- Коли ніч розкидає крислаті загрозливі тіні. Ju Lia
- Знов лунає тривога. Ju Lia
- Ми молимося за вас. Ju Lia
- А Ти всюди зі мною. Ju Lia
- 100 днів війни. Олена Двірна
- Маріуполь. Віталій Пушкар
- Очищення Господнє. Віталій Пушкар
- Я плачу, не тому що я слабка. Христина Сливчук
- Тужить голуб на старій вербі. Лідія Вудвуд
- Молитва. Лідія Вудвуд
- Тримайся, лебідко! Леся Кесарчук
- Гудуть у небі дрони. Артем Сенчило
- Я знаю, як чекати із війни. Ірина Бжезінська
- Чекаю літа… Людмила Галінська
- Останній раз дзвенить для них дзвінок. Орест Міщанчук
- Самотнє місто. Ірина Курченко
- Весна. Тебе чекаю в 23-му. Ірина Курченко
- Хтось каву п’є. Автор невідомий
- Я прийду з війни і гляну в очі. Вадим Вовк
- Щастя чалапає сонно по хаті. Оксана Гривул
- В цій абсолютній темряві. Evi Linn
- Весна двадцять другого. Evi Linn
- Щит Божий. Галина Левицька
- Шум дощу. Галина Левицька
- Ім’я Господнє — то могутня вежа! Галина Левицька
- На мотив 141-го псалма. Галина Левицька
- О Боже! Галина Левицька
- Якби не Господь був з нами. Галина Левицька
- Краще. Алла Кириченко
- Новітня українська школа. Алла Кириченко
- Пан панів. Алла Кириченко
- Острів Зміїний. Алла Кириченко
- День матері. Алла Кириченко
- Освіта. Алла Кириченко
- Правда. Алла Кириченко
- За нами — Україна і Дніпро. Сергій Рачинець
- Стою на колінах, вмиваюсь сльозами. Леся Данильчик
- Харків, Дніпро, Запоріжжя, Умань… Олександр В’ялов
- Хто я сьогодні? Олександр В’ялов
- Дай знайти сьогодні Тебе. Олександр В’ялов
- Навіщо скиглити. Олександр В’ялов
- Час. Олександр В’ялов
- Щоночі. Олександр В’ялов
- Сто днів війни. Олександр В’ялов
- З подякою спішу до Тебе, Боже. Олександр В’ялов
- Сьогодні чув пташиний спів. Олександр В’ялов
- Просто вір. Олександр В’ялов
- Дожити до ранку — кому це під силу? Олександр В’ялов
- Війна оголює нутро. Олександр В’ялов
- Отче наш, що на небі, Єдиний! Олександр В’ялов
- Підняти погляд до небес… Олександр В’ялов
- Наче пазли з різних наборів. Олександр В’ялов
- А про людей, травмованих війною. Олександр В’ялов
- …Йдуть запеклі бої у серцях. вашніра токаля
- Ми й не знали, що так її любимо. Надія Горбатюк
- Чи чуєш, як плаче дитина в підвалі… Наталія Доля
- Молитва України. Наталія Доля
*************************************************
Чорне небо
Поглинає собою місто,
Немає бо світла
В його ліхтарях.
І намисто
Зірок у бездонній галактиці
Світить, але
Не так ясно чи якісно…
Звісно,
Кожен має
Сам відшукати
Чим дихати, їхати і що читати…
Світлофори та фари авто
Також згасають безсилі
Бо знов настає
Щовечора
Та ж комендантська година.
А гірше всього є те,
Що світла бракує душам –
Зневіреним і змарнілим,
Цивільним і тим, що служать.
Де взяти його,
Хоч промінь, хоч трохи
Надії – любові?
Хто їх роздає –
Ту спонсорську допомогу?
Сліпим у черзі всі
Уступають дорогу,
Бо знають вони
Що світло – лише у Бога.
Достатньо його є
У Нього
Тобі вистачить теж,
Приходь і обов’язково
Принось із собою
Дзеркало,
Щоб інші,
Хто поруч з тобою
Отримали також
Із неба
Хоч декілька
Як їх? Фотонів!
***
БОГ СПИТЬ
Бог спить. Богу сниться Едемський сад —
Таким, як він був сотні років тому назад.
Озвучене світло. Ословлена таїна.
Колиска творіння — бурхлива і голосна.
Громадяться гори, над твердю кипить вода…
У яслах Едему народжується Адам.
Початок дороги, мільйонів земних доріг.
І робляться перші кроки і… перший гріх.
І Бог запускає світ, як ручний верстат.
І тчеться живе полотно із надбань і втрат.
І стукають кросна, як серце — ток-ток, ток-ток.
І човник щоразу вистрибує між ниток.
То човен у морі — нависла над ним біда:
Громадяться хвилі, за бортом кипить вода.
Гребці знемагають, чоло заливає піт.
І тільки один Подорожній спокійно спить.
Громи торжествують, утробно гуркоче дно.
— Бог спить. Бог не чує. Невже Йому все одно?
— Ми гинемо нині! Хіба Він не бачить Сам?
— Коли Він так треба, то де Його чудеса?
Затоплює човен, та, зводячись на кормі,
Бог бачить не море, а бурю, яка в умі.
І замість пояснень на сотні людських питань,
Бог каже до бурі: «Замовкни і перестань!»
***
Коли Христос приходить у життя,
Приносить Він тоді з Собою зміни…
І не таким стає вже майбуття,
І не в той час схиляються коліна…
Коли Христос приходить у життя,
Не все так, як ми мріяли, стається…
Отримуємо з Неба відкриття,
І Божий план нам незручним здається…
Почувши Гавриїлові слова,
Ще зовсім юна дівчина Марія
Дозволила, щоб в тиху ніч Різдва
Збулися не її, а Божі мрії…
Комфорт могла би вибрати вона,
По-своєму піти нічним містечком…
Та Богу покорилася сповна,
Її зустріли ясла і овечки…
Коли Христос приходить у життя,
То змінюються в напрямках дороги…
Ось Йосип сам… змішались почуття…
Хіба він дбати буде про Святого?
А міг слова відкинути з Небес,
Марію міг від себе відпустити…
Тоді тягар незручностей би щез
І легше би було життя прожити….
Та все прийняв, як повелів Сам Бог,
Бажань своїх вже майже не лишилось…
І ось у Вифлиємську ніч для двох
У яслах Немовлятко народилось…
Коли Христос приходить у життя,
Тоді у рух приходять наші ноги,
Йдуть пастухи побачити Дитя,
І мудреці вже рушили в дорогу…
А в Небесах теж рух і метушня,
Бо на планету провели Месію…
Хтось це звіщає нині у піснях,
Ще чути з висоти слова надії…
Коли Христос приходить у життя,
То часто перекреслюються цілі…
Міняються і плани, й почуття,
І відчуваєш в серці біль Рахілі…
Ти йдеш туди, куди так важко йти,
Уламки власних мрій порою бачиш…
Не знаєш, де притулок віднайти,
В переживаннях тільки гірко плачеш…
Прийнявши волю Господа святу,
Таку, здається нам, незрозумілу,
Ми правильно поставимо мету,
Обернеться у благо наболіле…
І зрозумієш річ одну тоді,
Що краще подих Бога біля себе,
Дорожчий хлів, ніж замки золоті,
Ніж цілі всі, досягнуті без Неба…
Переживеш ти благодать Різдва,
Тоді здолаєш шлях до Вифлиєму,
Коли промовиш Господу слова:
“Мені по Слову буде хай Твоєму “…
Мартинюк Наталя
***
Так важко віднайти тепло, коли морози.
І це не лише про погоду, заметіль.
Це і тоді, коли в очах застигли сльози,
У серці холод, смуток, тяжкий біль.
Таке пізнаєш ти хоч раз, як втратиш:
Тобі пече, не знаєш, де піти,
І ти один собі вже не зарадиш,
Бо із минулим – спалені мости.
Таке відчуєш ти хоч раз, коли не стане
Когось близького, рідного душі,
Тоді так важко, і на серці рани
Тоді ти як німий, на самоті.
Не знаєш, як тоді покликать Бога,
Нема і слова, що тоді сказать..
Здавалося б, що на устах промова,
А з уст – лиш пар, виходить лиш мовчать.
Тоді ти просто опускаєш руки,
Бо сили славить в тебе вже нема.
Тоді лиш Бог, Його незримі руки,
Тебе в обіймах трепетно трима…
…
Бо Бог – Він знає, бачить, відчуває,
Бо Син вмирав у Нього на очах..
Бо розпинали, там Його вбивали,
Лилася кров Святого, як вода.
Він вже це пережив, Він вже відчув це,
Він на Собі поніс, щоб потім зрозуміть,
Щоб знать, як помогти, чого торкнутись,
Щоб зменшить біль, і очі щоб відкрить.
Щоб стерти сльози, випростати плечі,
З кутка щоб витягти замучене дитя..
Як ніжний посуд, щоб не понівечить,
Простяг Він руку доброго Отця.
…
Буває важко, і думки приходять,
І сльози знов зʼявляються в очах,
І це природньо, що близькі відходять..
Мене, Господь, молю, тримай в Своїх руках.
Іванна Могилевська
***
Хто був на війні…
Хто був на війні, той не хоче туди,
не хоче чути гул літаків,
не може тягнути свого побратима,
бо тягне хвора спина.
Щодня.
Кудись той сон утікає вночі,
і навіть коли він у забутті,
то нагло вриваються спалахи і вороги.
Навіть туди.
Хто був на війні, той хоче туди,
бо там ти свій, бо ти – побратим,
бо спальник до спальника, тушонка на двох,
і сипле згори земля у окоп
і ти на межі двох світів, і тягне тебе побратим
навіть коли у нього хвора спина.
Своя.
Хтось був на війні, хтось не був на війні,
на комусь вона залишила сліди.
Та ми всі пливемо в одному човні.
І навіть коли ти тут, а не там,
то досвід війни ділити всім нам.
Всім нам.
Віра Муляр, 03.07.2024
***
У славу заховаюся Твою.
Вона наскрізно зіткана з любові.
В присутності тихенько постою,
і наберуся мудрості у Слові.
Молитва-двері у безмежний світ,
великі справи вершаться у тиші,
вести розмови – мій щоденний хліб,
хвала Тобі – неначе білі вірші.
Журба про щось- в довірі розтає,
у спокій мою душу загортаєш,
коли життєвий човен буря бʼє,
від вітру і недолі захищаєш.
Побуду трошки там, де час притих,
моє життя в Тобі стає змістовне.
Знаходжу радість у речах простих,
в них є таки щось справжнє і коштовне.
Благослови, Отець, на новий день,
дай благості, і сили, і надії.
Нехай душа співа нових пісень,
нехай живуть в мені хороші мрії.
Віра Муляр
***
Різдвяні нариси
Присвята-вітання для тих, хто платить ціну за життя нашої Країни, подібно Ісусу, Який заплатив життям за спасіння наших душ.
Різдво Христа. Війна. Холодне небо.
У яслах Бог. У небі хор і дрон.
Декор. Окоп. На серці щемно-щемно.
Верблюд. Мудрець. Зірки посеред крон.
Реальність поміщає різні речі:
Війна і свято. Поряд ходить смерть.
Життя бере своє і через плечі
Летить рюкзак, хтось йде у коловерть.
Ягня і лев. Могутність і смирення.
Дари волхвів та Ірод у злобі.
Картини пролітають сьогодення.
Не покидають друзів у біді.
Наш фронт душі натягнуто струною,
Під свист спокус триває бій зі злом,
Цей діалог між Богом і тобою,
У Нього перемога над гріхом.
Різдво душі – це духа воскресіння!
Різдвяні дзвони на спасіння нам.
Ісус Христос – Помазаний Месія
Очистить серце і відновить храм.
Різдво для нас — це вістка про надію.
Горить свіча Любові у вінку,
А поряд мир, чи навіть просто мрія,
І радість, що розсвітлює пітьму!
Віра Муляр
***
Мамі загиблого захисника України
Ти для нього притулком була, коли світ ще не чув його голос і стукіт відважного серця…
і в пісочниці певно йому подавала лопатки і різні відерця.
Ти була його «за», коли чулось зневажливе «проти»…
ти давала наnхнення, аби підкоряв він висоти.
Твоє око настільки зірке, що ловило душі його рухи…
і в молитві про нього напевно щодень піднімались до Господа руки….
Ти раділа за нього, коли він грав у футбол,
і напевно пишалась, як вдавалось забити гол.
Ти співала йому колискових та читала казки.
Формувались стосунки, ліпились душі звʼязки.
Він тобі довіряв, він дзвонив коли міг,
і радів, як ступав на батьківський поріг…
А сьогодні зраненька долетіла ця звістка до вух,
і тепер забиває від гіркого болю твій дух,
бо прощатися з сином тебе ніхто не навчив,
не існує такої науки на світі й таких вчителів.
Віра Муляр
***
Памʼяті Романа Корнійчука
Бог забирає хоробрих,
в небі нема боягузів.
Там зустрічають готових,
тих, хто прикрив своїх друзів.
Воїн стає до бою,
в нього лиш честь і зброя,
боляче аж до вою –
душа покидає героя.
Світло з небес засяє,
памʼять в серцях не гасне.
Місто його стрічає,
«Слава відважним!» – гасло.
Праведний не вмирає,
той хто любив – воскресне!
Сльози вдова втирає,
аж поки крига скресне.
Горя гірка хлібина
Ділиться всім по крихті.
Це ж бо чиясь дитина!
Памʼять складеться у віхті.
Ми почекаємо трохи,
адже колись у двобою
Лев із коліна Юди
Смерть переміг Собою!
Віра Муляр
***
Тепленько, тактовно, тихенько до нас завітала осінь…
Горобинно, каштанно, спонтанно на зустріч вона запросить…
Вечорово, кавово, ласкаво на плечі накинула шаль…
Через мудрість, врожай і досвід задивилася, як крізь вуаль…
Задумливо, мріяно, міряно до неї ідемо знов…
Неспішно, поблажливо, стримано про думи свої промов…
Поговоримо, побалакаєм, разирнемо у суть речей,
Над водою, неначе в дзеркалі, видно світло твоїх очей.
Політаємо, поширяємо у красиву небесну даль…
Покидаємо, полишаємо і журбу, і гірку печаль…
Покурличимо, поґелґочемо, поспіваємо серед зір,
Завітай, зазирни до осені, сірим будням наперекір.
Віра Муляр
***
«В Ньому було життя, і воно було Світлом для людей» (Ів. 1:4)
Коли нестерпно боляче від втрати
і забиває подих від туги,
коли так наполегливо й завзято
життя і смерть кладеться на ваги,
коли межу можливостей проходять
тіла і душі втомлених бійців,
питають люди: «Господи, ще довго?!
Нема живого місця від рубців!»
Ідуть вкраїнці з прапором крізь темінь,
долину покриває сиза тінь.
Крізь вий тривог, крізь гуркіт артилерій
летять, як журавлі, летять в ірІй.
Здається, що кінця тому не видно,
і звір шалений жадібно завив,
а нам усім від того так огидно,
що вже немає сліз, немає слів!
Лише щодня все «Плине й плине кача…»
Дитя цілує в рамочці портрет.
Така вже в нас з сусідами невдача,-
затягнемо міцніше турнікет.
Ти де, Ісус? Ти де, Небесний Батьку?
Народ в молитві, рвемо небеса!
Чекаємо, надіємося щиро,
Ти ж вмієш сотворяти чудеса?!
А Він тим часом миє брудні ноші,
і слухає бійця серцебиття.
Ніяк інакше, бо щодовші ночі,
то ближче Воскресіння і Життя.
Віра Муляр
***
Мокрі вишні скроплені дощем,
Вмитий ранок і прибиті квіти.
Дні летять, стискає душу щем-
Вже такі дорослі юні діти…
Боже літо нам малює день,
Червоніє сонце величаво,
А душа співа сумних пісень –
Зерна волі сіються криваво.
Через війни змішується світ
У тугу болючу і жилаву.
Дай нам, Бог, не загубити слід,
Зберегти надію й віру жваву.
Мирні ранки – дорога ціна:
Хтось не спить і гонить пошесть люту.
Не зміліє людяність до дна,
Поки в Бозі маємо спокуту.
Плине сік вишневий по руках…
Може вийдуть пироги, як в мами.
Простота у діях і думках…
Вічність бʼється у віконні рами.
Віра Муляр
***
«Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають» (Ів. 10:14)
Мій Добрий Пастир, Ти мене веди
до тихої оселі, до води.
Залишу гомін, шум і метушню,
прийти в Твою присутність поспішу.
Сиджу. І часу ніби вже нема,
для Тебе вічність вся, і не дарма
Ти споглядаєш світ із висоти,
але сьогодні тут лиш я, лиш Ти.
Перед Тобою серця мого суть,
Ти бачиш, звідки корені ростуть.
З Тобою бути – кращий варіант.
Від Тебе Слово, наче діамант.
Набудуся у хмарі доброти,
попереду дорога до мети.
Веди мене, мій Пастир до осель,
Ти знаєш шлях серед проваль і скель.
Віра Муляр
***
Він не спитав: «Чому так довго?».
Не докорив, не відігнав,
лише розкрив Свої долоні.
ПРИЙНЯВ.
Коли в тривозі, наче в морі,
і хвиля хвилю накрива, тону,
здається, але знову від Нього чую:
«Я ПРИЙНЯВ».
Від суду, докорів сумління,
від болю гіркої вини,
коли душа тремтить в безсиллі,
біжу щоразу я туди,
де Бог Незмінний і Присутній,
притулок, захист обіцяв.
Де тінь хреста, розкриті руки…
Він все звершив, усіх ПРИЙНЯВ
Віра Муляр
***
Прийде розплата
Серійні вбивці, нелюди, кати.
Прийде на вас гнів Божий і розплата,
підступно, серед ночі, в дім летить,
на мирні голови, раптова смерть крилата!
Тремтячі руки наших вояків
тримають яблуко і плачуть у долоні,
бо ви в цинізмі, ненависті злій
морили хлопців голодом в полоні.
Ваш почерк нам відомий через час:
тортури, смерть, руйнація в усьому.
Як спрут пустили щупальці й не раз
хотіли вкрасти пісню нам і мову!
Світ у гріхах потворних і страшних.
Російський оскал і брехня кривава.
Ви купували душі й голоси,
і навіть мала успіх ваша справа.
Невинно вбиті душі у Творця,
їх кров кричить про помсту справедливу!
Напевно, месник Божий при дверях,
тримає меч і чашу повну гніву!
Віра Муляр
***
Як тобі спиться, кате?
Руки в крові помиті!
Смерті лице кострубате
Поряд з тобою щомиті.
Що тобі сниться, вбивцю?
Тіні померлих ходять
І у страшну темницю
Душу твою заводять.
Чи не біжить по жилах
Страх і гірка провина?
Може насниться мати,
Що не діждала сина?
Може присниться воїн,
Що попросив пощаду?
Й раптом відчують ніздрі
Трохи пекельного чаду.
Вуха твої почують
Лемент дзвінкий дитини…
Думи важкі кочують,
В мозку страшні картини.
В темній, пустій тривозі
Ранок тебе зустріне.
Йдеш по широкій дорозі,
Доля твоя загине.
Ти не закінчиш почате,
Помста від Бога в дорозі!
Як тобі спиться, кате?
Жертви твої на порозі…
© Віра Муляр
***
Молитва
Несу Тобі, Господи, душу обпечену,
Повісплену кулями, братом скалічену,
Сплюндровану танками, юдами зречену,
Сльозами обмиту, майданами мічену,
Та не приречену.
Дай, Боже, у мріях нам бути високими,
В любові — розсудними, в правді — пророками,
В бою — справедливими, в слові — глибокими,
У гніві — тверезими, в цілях — стокрокими,
Та не жорстокими.
Не дай зачерствіти і стати байдужими,
Бо ми вже прокинулись, ми надолужимо!
І душу, що бродить ярами, калюжами,
І землю, яку самозречено плужимо,
Засій, Боже, ружами…
***
…Як же вас багато полетіло…
Ще таких безвусих, молодих…
У хатАх батьківських звечоріло…
Вдарило, так боляче під дих.
Господи, чи хватить в тебе неба ?
Щоб в раю усіх їх розселить…
Боже мій, не забирай не треба…
На землі дозволь їм ще пожить.
Хай вони потопчуть ряст ногами…
Хай народять дочок і синів…
В отчий дім живими йдуть, не снами…
Не ночами ні, а серед днів.
Господи, на все є Твоя воля…
Кожному із них Ти шлях писав…
Комусь поле, а комусь пів поля…
Ти дозволив, щоб він ізорав.
Хтось зоре, засіє й заскородить…
Хтось лише торкнеться до землі…
В когось зійде, і у осінь вродить…
А у когось згине на стеблі.
Лиш Тобі відомі плани Божі…
Всі несем Тобою даний хрест…
В всесвіті ми просто перехожі…
Кожному даєш свій Еверест.
Не залиш, Всевишній нас, благаю…
Хай дозріє юність молода…
Дай засіять і діждать врожаю…
Дочекатись стиглого плода.
Після власних жнив нехай сивіють…
В шані йдуть до батьківських могил…
Своїх діток дбають і леліють…
Не рубай їм, Всемогутній, крил.
Галина Момот
***
Це жорстоко і незбагненно.
Може в цьому й моя провина.
Дві години назад за мене
невідомий солдат загинув.
В нього – холод, а в мене – протяг.
В нього – “нуль”, а у мене – справи.
Пролилися на теплий одяг:
в нього кров, а у мене – кава.
Вітер бавиться; дощ скажений
не вгамується у долині.
Дві хвилини назад за мене
невідомий солдат загинув.
В мене – ліжко, а в нього – вирва;
й переляканий крик зозулі.
В мене раптом в висках зболіло,
а у ньому – чотири кулі.
Так жорстоко і так буденно,
мов життя й потойбіччя змова:
Дві секунди назад за мене
невідомий загинув знову.
Вітер бавиться, свище хижо.
Мій годинник рахує всюди:
Рік. Хвилина. Година. Тиждень.
Дві секунди. Одна секунда.
Везуть синів на мамині пороги…
Везуть синів до татових сивин…
Щоб “відпочили” трохи від дороги,
Важкої і гіркої, як полин.
З задимлених полів, побитих “градом”…
Хто б жити мав, та осторонь — не зміг…
Туди, де осінь щедро пахне садом.
Й дощі… Навколішки. Обіч доріг
Стоять стіною сивою від болю…
До пари квіти… Тільки що з тих пар?
Болить біда, якій нема відбою.
Душа шукає сховок поміж хмар.
Щоб повернутись в тиху пристань Бога,
Полишивши і рідних, і війну.
… Ти про ціну все знаєш, перемого…
Чому ж ти так завищуєш ціну?!
… «Перепочили»… Й знову у дорогу…
В нову домівку. Ген від рідних стін.
… І глухо озиваються пороги,
На їх останній, цій землі, уклін…
***
А Він моливсь тоді, коли всі спали,
Лиш свічечка горіла у пітьмі.
Молитва, що в дитинстві вчила мама,
Тепер враз пригадалась на війні.
Молився щиро й мовчки Він в окопі,
Щоб побратимів Бог в боях беріг.
Із Господом віч-на-віч у розмові
Тримавсь, щоб не заплакати, як міг.
Кілька хвилин тому вернулись з бою,
А бій важкий, здається, пекло там.
Хтось з них недавно взяв у руки зброю
І з криком йшов у бій: “Смерть ворогам!”
Вони боролись і, не всі, вернулись…
На жаль, є втрати. Боже, важко як.
У когось віра в серці похитнулась,
Що в темряві світила, як маяк.
Усі заснули, стомлені із бою,
Лиш Він один у темряві моливсь.
Просив, щоб Бог їх затуляв собою
Тоді, коли не вистачає сил.
Молився ревно, свічечка горіла,
В думках чаїлись спогади важкі.
Душа боліла, все боліло тіло,
Від болю піт з’являвся на лиці.
Марина Лавришин, 25.09.2023
***
Бог усім володіє
Світ в могутніх руках
І душа цим радіє
Проганяючи страх
Він нам дав дух любові
Не страху і зла
Пригадаю це знову
Де б не була
Мати страх перед Богом
Мудрість це неземна
Що ж людина нам зробить
Не лякаюсь дарма
Не потраплю у пастку
Яку ставить світ
Бог явив Свою ласку
Дав заповіт
Ти здіймай свої крила
І лети наче птах
Де нев’януча віра
Там не з’явиться страх
Хоч відкине людина
Але не Ісус
Я є Божа дитина
Я не боюсь
Драганчук Ірина-Надія Василівна
Слова покладені на мелодію пісні «Києве мій» Ігора Шамо
***
Синові
Вже рік пройшов. Останнє фото,
Коли пішов ти, сину, на війну.
Звільняти землю від гостей непроханих,
Обороняючи наш край, наш дім, родину всю.
Життя поділене на “до” і “після”,
І ти постійно смерті дивишся у вічі.
Не знаєш, будеш жити на землі,
Чи вибух поряд забере тебе у вічність.
В твої роки у більшості є сім’ї,
Вже дітки поруч, любляча дружина.
Та Бог приготував тобі геть інше –
Окоп, снаряд, недоспані години.
Ти думав, щоб хоч кілька днів прожити,
І так багато вже немає побратимів,
А Він тримає. Дає сил ту нечисть бити,
В пекельних битвах неушкодженому вийти.
Молюсь за тебе, синку, я постійно,
Бо лише Всемогутній має силу,
Дає мені Він мир і спокій в серце,
Що дочекаємось ми перемоги днину!
Лише наш Бог тебе міцніше любить,
І сльози витре і в обійми візьме!
Лиш Він для тіла і душі є Лікар,
Фортеця, Щит, Творець чудес, Незмінний!
Неля Стратюк
***
Читаю псалом дев’яносто…
А в серці питання – чому?
Так вірити зараз не просто..
Чому не закінчиш війну?
Чому знов летять ракети,
І гине мале дитя?…
Чому на Твоїй планеті,
Диявол краде життя?
Чому той, що має вмерти..
Живе і не знає бід?..
Мій Боже, Ти тут? чи де Ти?
Чому так?.. Душа болить…
Повстань… Зупини… Помилуй…
Без кари їх не полиш…
Наповни Своєю силой…
Пробач… Обійми… Потіш..
***
На дворі холоднішає…
Вітер з дощем…
Вогкість в домі
І хмарність мінлива…
А в новинах – спекотніше:
Далі повзе
Та ж війна,
Лиш тепер – з Палестини…
Хто би зміг нас, замерзлих,
Зігріти теплом?
А гарячку лихих –
Остудити?
Над термометром світу
Схилився Господь…
– Що там, Лікарю?
– Будете жити!
© Олександр В’ялов, 08.10.2023
***
Спливає все. Вода, і кров, і сльози.
Минуло літо, осінь на дворі…
Війна триває, і ніхто не в змозі
Пророчить про закінчення її…
Поки що мужні ще тримають зброю,
А люблячі – несуть їх тягарі,
Безсовісні крадуть і брешуть вволю,
Ховаються недужі та слабкі…
Де ж бути зараз, хто б міг підказати?
Що в змозі я значущого зробить?
Життя своє – тримати чи віддати?
Питаю Бога, але Він мовчить…
Можливо, треба просто далі жити,
Робити все, на що стачає сил…
І в непомітності помітною робити
Любов Христову, що Він нам явив…
© Олександр В’ялов, 16.09.2023
***
За що ж любити країну,
Де майже не працює Макдональдз?
Де не стоять пасажири
В черзі на літак?
І де поїзд
Везе тебе
Лише до кордону?
Де совість
Стає поняттям
Відносно-умовним?
За що ж любити її,
Коли смерть стає
Нормою?
Де життя –
лотерея з джекпотом
Сумнівним
І винятковим?
Коли кращих катують,
А годують
Ненаситних, брутальних
Драконів?
А за що нас любити Тобі,
Сину Божий?
Ти ж розп’ятий у забутті,
Позбавлений прав,
Став зневажений,
Прикутий
До храма, що зведено
Наче Тобі на славу?
Але ж Ти полюбив…
Грішних нас, нізащо…
Бо Ти Син
Свого Батька Небесного
Справжній!
© Олександр В’ялов, 27.09.2023
***
Я сьогодні вірю у церкву,
Із Христом та Його апостолами,
Не в комфортній безпечній оселі,
А в кав’ярні отій, під обстрілами…
Сатанінська ворожа злоба,
За ракети вибух потужніша,
На шмаття розірвать не спроможна
Разом з тілом також і душу…
Нам Причастя Святе нагадує,
Що у смерті є присмак благості…
Врешті-решт руський мир сконає
Біля ніг Розіп’ятого в слабкості…
© Олександр В’ялов, 06.10.2023
***
Люби
– Ти вмієш ходити по морю?
– Я – ні. І ніколи не вмів…
– А вгамовувать хвилі бурхливі?
– Такого також не робив…
– Ну, а демонів вигнать,
Чи воду зробити вином,
Оживляти померлих,
Здобуть перемогу над злом?
– Чи ти здатний прозріння
Давати калікам – сліпим,
Годувати голодних
І слух повертати глухим?
– А зціляти недужих умієш?
Прощати гріхи,
Чи хоча би з нічого створити
Той всесвіт – планети, зірки?
– Ні, з Тобою, мій Боже, зрівнятись мені –
Як до Києва рачки повзти…
Але є в мене мрія, дозволиш
Сказати Тобі?
– Так, звичайно, кажи …
– Маю сильне бажання навчитись
Любити як Ти, це можливо?
Він мене обійняв і промовив:
– Можливо – люби!
© Олександр В’ялов, 16.05.2023
***
Що робити з душею,
Коли конче бракує слів?
Де сховатись від неї,
Від думок її та почуттів?
Як вузли розв’язати
На мотузках свого життя,
Не потрапити в зашморг
Тривоги, туги, забуття?
Світ, де зло переважно
Ногами товче добро,
Де ракетами нищать
Безкарно дітей, жінок?
Де Ти, Боже, озвися,
Байдуже хіба Тобі..?
І промовив Всевишній:
“Відповідь — на хресті…”
© Олександр В’ялов, 29.06.2023
***
Коханий
Чи ви проводили коханого туди,
Звідкіль на всі вертаються живими
І де не сплять впродовж всії доби,
Де комарі і міни невловимі?
Я другий день в молитві і пості:
Чи ти живий? Чи поряд побратими?
Коханий, чи ти пив і чи ти їв?
І як рука? Чи все болить без спину?
Дем’ян росте не в тебе на очах,
Я – на городі пораюсь без тебе,
Уперше обрізаю виноград
І персики обприскую, бо треба.
Аж гнуться під лохиною гілки,
Рясна малина проситься до рота,
Та я не їм, бо не їси і ти.
Яка важка у нас тепер робота!
На десять соток мало три руки,
Бо дві дитячі як одна доросла.
О, як волію я кінця війни,
Як та голодна курка хоче проса!
Та ось коханий вийшов на зв’язок:
Лише п’ять слів, а скільки втіхи й щастя!
Те, що не можуть люди, може Бог,
І ще молитва Церкви, від напастей.
Попереду іще чотири дні,
Чотири довгих дні й ще довших ночі.
Захисникам дай бути на коні,
Мій Боже, а під кіньми – поторочам.
Вони прийшли убити чи самим
Убитими лягти у чорну землю.
О, Господи, безумних зупини
І просвіти болота їхні темні!
Чи не задосить їм скількох смертей
І наших сліз рясних впереміш з лихом?
Благослови, благаю, новий день,
Нехай сьогодні, Боже, буде тихо!
Алла Кириченко, 5-6.07.2023
***
Повірив, мов дитя, у чудеса,
Хоча уже дорослий і розп’ятий.
Наслала тінь над вбивцею коса –
Ганебна смерть… Чого іще чекати?
Та серця нелюда торкнулось щось Живе,
Незнане досі і водночас знане.
Від цього дотику аж поточилась Смерть,
І враз ослабли всі її кайдани.
Нестерпний біль пробитих рук і ніг
Забовванів, як пагорби в тумані.
Цей Чоловік його підняти зміг
Над Смертю у ясні небесні далі.
Хто Він такий, чому Він на хресті?
Написано, що Цар. Наказ Пилата.
Та не висять на Череповищах царі.
Це від священиків за Лазаря розплата.
“Чи й не Христос? Спаси Себе і нас!” –
Один розп’ятий Іншого зневажив,
А третьому відкрились очі враз –
Так це ж Христос, Месія! Як відразу
Не втямив цього, а тепер отут!
“Ми справедливу маємо заплату,
Співмірна кара і належний суд.
Але за що Невинного розп’ято?”.
І до Розп’ятого розп’ятий повернувсь:
“Згадай мене, коли до свого Царства
Повернешся, о Господи!”. Ісус
Поглянув в очі знайденого брата
І мовив: “Правду Я кажу тобі:
Сьогодні будеш у раю зі Мною!”.
І радість, більша за оцей ввесь світ,
Заполонила: “Я уже з Тобою?!
У спокої тепер зустріну смерть,
У радості, бо в мене є надія.
Христос – зі мною, сили духа – вщерть!
О, що зробив із вбивцею Месія!”.
Так, ще трапляються серед людей дива,
Але не всі підносяться, далебі.
Лиш той, хто вірить, мов мале дитя,
Вертається у рідний дім, що в Небі!
Алла Кириченко, 23-26.06.2023
***
П’ятсот днів…
П’ятсот страшних, болючих днів,
Де смуток, жаль і сльози.
Вже другий липень на календарі,
А на душі – ще перший лютий.
П’ятсот жахливих днів, немов один.
А, може, зупинився час?
Із днів навали ненаситної орди.
Та, ні! Тепер! Сьогодні! В нас!
Реалії, мов кадри у кіно:
Спустошені міста, містечка, села.
І смерть чигає за вікном,
А скільки вже життів вона забрала?
П’ятсот днів мужності й відваги!
Стоїть нескорений народ!
Ці дні молитви і звитяги!
І разом з нами стоїть Бог!
(с) Ганна Самолюк, 08.07.2023
Скажи мені…
Скажи мені, люба, — скінчився вже лютий?
Лежу я під кригою, холодом скутий.
Нема ні хреста, ні самої могили…
Скажи мені, люба, — шпаки прилетіли?
Скажіть мені, люди, чи лютий розтанув?
Лежу у багнюці, розчавлена танком,
Ніхто не ховає, та й що там ховати…
Згадай мене, сестро! Згадай мене, брате!
Скажіть мені, друзі, скажіть мні, сусіди, —
Чи там, нагорі, розпустилися квіти?
Лежу під завалом, накрита стіною.
Скажіть мені, друзі, — вже пахне весною?
Скажи мені, мамо, скажи мені, тату, —
Вже можна без шапки надворі гуляти?
Бо шапку згубив я, коли мені в спину
Поцілив солдат із чужої країни.
Скажи мені, Боже, — Ти чуєш? Ти бачиш?
Ти поряд сидиш і у розпачі плачеш.
Давай мені руку, скажи: «паляниця»!
Ми сонце запалим, і лютий скінчиться.
***
Кров кричить про помсту
Серійні вбивці, нелюди, кати.
Прийде на вас гнів Божий і розплата,
підступно, серед ночі, в дім летить,
на мирні голови, раптова смерть крилата!
Тремтячі руки наших вояків
тримають яблуко і плачуть у долоні,
бо ви в цинізмі, ненависті злій
морили хлопців голодом в полоні.
Ваш почерк нам відомий через час:
тортури, смерть, руйнація в усьому.
Як спрут пустили щупальці й не раз
хотіли вкрасти пісню нам і мову!
Світ у гріхах потворних і страшних.
Російський оскал і брехня кривава.
Ви купували душі й голоси,
і навіть мала успіх ваша справа.
Невинно вбиті душі у Творця,
їх кров кричить про помсту справедливу!
Напевно, месник Божий при дверях,
тримає меч і чашу повну гніву!
Віра Муляр, 28.04.2023
***
Дай нам, Боже, трішечки тепла
в цю весну воєнну і холодну,
щоб душа нарцисом розцвіла
і не впала у журбу бездонну.
Подаруй нам духа глибину,
просвіти всі помисли, Всевишній,
серце очищай від полину,
щоб гірке із нас часом не вийшло.
Дай нам мудрість, в клопотах земних,
мати час для роздумів й зупинки,
щоб не просто так у метушні
пролистали ми життя сторінки.
Захисти нас, Отче, від людей,
що лукаві задуми плекають,
покеруй дороги до дітей,
що опіки й милості чекають.
Мрію дай, як ластівки політ!
Хай тріпочуть за спиною крила!
І вогню, аби зігріти світ,
й солі жменьку, щоб життя смачила!
Віру і надію утверди,
хай живе у серці Воскресіння,
щоб у ці пасхальні світлі дні
вдячність тріумфально заясніла!
Віра Муляр, 16.04.23
***
Коли смерті так багато навкруги,
Я підношу свої очі догори!
Бачу неба світлість, ясність і красу
І для Господа хваління принесу!
Воскресіння — переможний Божий день!
Місце є для слави і пісень.
Бо Ісус Спаситель з мертвих встав,
Смерть і пекло мужньо подолав!
В серці радість, відданість, весна,
Крізь каміння квітка проросла.
Не спинити звістку про Христа,
Хай вона охопить всі міста.
Рівне, Київ, Харків і Бахмут,
Запоріжжя, Вугледар… і тут
Всі почують, що Христос воскрес,
Щоб потворний привид смерті щез!
Наша церква зібрана гуртом.
Ми в молитві станемо разом,
За військових молимо і тих,
Хто в полоні стомлено затих.
Хто в лікарні зранений лежить,
Бог ласкаво рани їм зцілить.
Збережи, Господь, дітей Своїх
Там, де окупантів злісний сміх.
Віримо, що прийде славна мить
Ворог за поребрик полетить!
Боже, підкріпи у цій війні.
Перемога наша у Тобі!
Віра Муляр
***
Гіркий полин кривавої Голгофи,
Червоним маком стежка розцвіла.
Крізь гул сторіч, крізь символи епохи
Дорога хресна болем пролягла.
Це вектор наш терновий і надія,
Душі спокута, прихисток від зла.
За мене, за гріхи мої, провини
Спина Його збичована була.
Таємний вечір. Юда на порозі.
«Роби, що маєш. Час мій настає!..
Пильнуйте, друзі!.. Отче, Я благаю,
Якщо можливо, чаша хай мине».
А далі ніч брехлива у Кайяфи…
Судили Бога! Де тут правда є?
Юрба кричить, не відаючи страху:
«Нехай Пилат Варраву видає!»
Вода омила руки. Прокуратор дає наказ.
На плечі тисне хрест.
Напоготові воїн має цвяхи.
Голгофи горб — неначе Еверест.
Жахливий біль! Під боком смерть чекає.
Над світом височіє розп‘яття.
І змій сичить, і голову ховає,
Але нависла вже над ним п‘ята.
Тріумф розп‘ятого захований в любові!
Хіба могила втримає Життя?
Ціна душі — ціна святої крові,
Від праведного гніву укриття.
Віра Муляр, 08.04.23
***
Моя земля, моє коріння…
Лелеки тихе клекотіння у небі чистому… гей-гей…
Квітучі луки і ліси, співочі, чисті голоси
і руки струджені людей.
Мої батьки, моя родина…
Лише подумати хвилину, яка то цінність для дітей…
Затишність тихої оселі, пісні сумні чи то веселі,
і голос дорогих гостей.
Моя війна, моя скорбота…
Звитяжних воїнів робота… медрота
Окопна свічка і молитва, за кожен метр запекла битва…
хай згине нечисть московита і москворота!
Моє бажання і надія,
щоб Божа милість народила серед недолі і скорбот – народ!
Потужний, мудрий і єдиний, що честь триматиме у цІні
і пам‘ять наших перемог.
Віра Муляр, 25.02.23
***
Народу син стоїть перед юрбою юродивих, запеклих і мерзотних.
Хтось камеру тримає, а хтось зброю,
а він нескорений, лиш поглядом скорботний.
Можливо, серце з мамою прощалось, чи з сином, чи з коханими очима.
Він знав, що вірність-то його посвята,
хай навіть смерть безлика за плечима.
Любов до краю! Ненечко єдина, прийми в обійми тіло свого сина…
Лютує ворог. «Слава Україні!» –
упав вояк, мов скошена билина…
І стогоном озвалася країна: «Герою слава!» Господи Єдиний,
воюй за тих, чия душа смілива!
Хай станеться у ворога руїна!
Віра Муляр, 06.03.23
***
Тужливий відгомін над світом лунає,
За драмою драма серця розриває.
Війна, землетрус і нещастя на світі
Страждають військові, цивільні і діти.
Де болю межа? Коли стихне ридання?
О, Боже, чи скінчаться наші страждання?
Коли вже весна? Коли темрява згине?
І сила ворожа Вкраїну покине?
Лунають бажання, прохання, питання
Від раннього ранечку і до смеркання.
У Бога для кожного знайдеться час.
Він близько до тебе, до світу, до нас.
Йому не байдужі ці сльози і втрати.
Він Батько для тих, в кого в вічності тати.
Долоня Божественна поки що з нами,-
Тримає броню і загоює рани.
Потіха небесна серця огортає,
Терпляче на бесіду Бог закликає.
Прийдемо, розкажемо, щиро, як діти.
І навіть крізь попіл проклюнуться квіти!
Віра Муляр, 09.02.23
***
Люди з граніту
Люди з граніту, люди зі сталі
Ночі безсонні, сльози-кришталі…
Землю боронять, небо тримають,
Мужність гартують, бісів лякають.
Розум холодний, серце гаряче,
Гріють в окопах малюнки дитячі.
Шана героям, вдячність велика,
Геть відступає нечисть безлика.
Дякую, Боже, дякую дуже
за охоронців смілих і дужих!
Молю за ранених й тих, хто в полоні
мріють про мамині теплі долоні.
Дай же нам миру, Боже великий,
Дай нам потіху, Небесний Владика.
Лине до Тебе сердечна молитва…
Кров проливається, точиться битва…
Віра Муляр, 27.12.22
***
У мирному небі немає ракет руйнівних,
Там вільна пташина у синіх просторах літає.
На мирній землі не буває боїв нищівних.
Нога окупанта на рідний поріг не ступає.
У мирному домі панує любов, доброта,
БатькІвська молитва від злого дитя заступає,
Там світло і чисто, свята простота,
І мама, що завжди на тебе чекає.
У мирному серці немає гордині і зла,
Там світло надії надовго тепло зберігає.
Радіє в любові, себе береже від гріха.
Для ближніх відкрите, свого не шукає.
На мирних полях, де паслися отари овець.
У місті, де хліба було завжди щедро.
Замислив спасіння для світу Отець,
Щоб в Нім примирити і землю, і небо.
Віра Муляр, 18.12.22
***
Український солдат
Не кажіть лише мамі, що тут по коліно води.
Не кажіть лише мамі, як холодно тут, у окопі.
Ви скажіть їй лише — все нормально : здоровий, живий…
Український солдат наймужнішого війська в Європі.
Не кажіть лише мамі, як часто я згадую дім.
Теплу рідну домівку і мамині яблучні штрудлі.
Ви скажіть лише те, що я ситий, я сплю і я їм.
А про решту – не треба , бо справді не спав я добу вже.
Не кажіть лише мамі, що
іноді просто боюсь.
Що навіки залишуся тут, у холоднім окопі.
Ви скажіть їй що виживу,
просто скажіть, що молюсь..
Український солдат наймужнішого війська в Європі.
Світлана Гуцуляк-Федорович, 27.11.2022
***
1 Вересня 2022
– Чом, доню, погляд губиш у вікні?
То в небо кинеш, то опустиш долу.
— А діткам, мамо, вбитим на війні,
Відкриють там, поміж хмаринок, школу?
Щоби вони святковим потічком
Збігалися до неї спозаранку,
Щоб хлопчик стис букета кулачком
І дівчинка вдяглась у вишиванку…
Чи їм поставлять парти угорі,
Чи усміхнеться вчитель біля дошки,
Чи розгорнуть новенькі букварі
Ті першачки, які не встигли трошки?
Чи наш дзвінок на жовто-синім тлі
Покличе їх на небі до навчання?
Тоді, коли ми в класі на землі
Згадаємо хвилиною мовчання…
Тетяна Кісельова
***
З Днем незалежності, наша УКРАЇНО!
Глибокі рани на Твоїм обличчі,
Криваві та спустошені Твої уста,
І півень ще не крикнув навіть тричі,
Як ти, Вкраїно, змучена до тла.
Тобі сьогодні тільки 30-ть з лишнім,
І як на мене, Ти іще доволі молода,
Твоя вродливість і лице Твоє розкішне…
Ах що це? Господи! Звідкіля ця орда?
Тобі не страшно, Ти приймаєш муки,
Терпіння зносиш шрамами в душі,
Я обіцяю – діти і Твої онуки,
Ще процвітуть як квіти на дощі.
Воскреснеш Ти, на це Господня воля,
Зберуться круки на чиїсь жнива…
Героїв душі заголосять гучно в полі
«З Днем народження, Країно!» Ти – Жива!
Андрій Жук
***
Чи знаєш?..
Коли ти молився,
Деякі сміялись.
А ракет, десь тридцять,
Зате не зірвались.
А одна зірвалась,
Поле все спалила.
Двадцять наших хлопців –
Всі живі, не вбила.
Коли ти молився,
То гоїлись рани.
Через цю молитву
Син вернувсь до мами.
Тож складай долоні –
У молитви крила.
Воякам в полоні –
Буде їм, як сила.
Коли ти молився,
Деякі ще спали.
Київ мали взяти
За три дні – не взяли.
Далі так молися,
Щоби була змога.
Як буде молитва, –
Буде перемога!
А тепер знаєш…?
о. Петро Половко
***
Дай, Боже, пережити цю війну,
Не впасти духом, не зламатись.
Дай, Боже, не пізнати чужину,
У ріднім домі миру дочекатись.
Дай, Боже, лиш надійне укриття
Від куль ворожих і ракет у небі.
Дай, Боже, зберегти своє життя,
Щоб іншим помагати у потребі.
Дай, Боже, сили, витримки подай,
І щоб зневіра потайки не кралась.
Дай, Боже, захистити рідний край,
Щоб наші діти жити тут зостались.
Дай, Боже, світлої надії на добро
І на Твою одвічну справедливість.
Прийде кінець, розвіється все зло
І зійде на Вкраїну Божа милість.
Наталія Кішовар
***
Я повернуся…
Мамо, ця ніч була тиха. По черзі ми спали.
Терпимо, матусю. Для сну то замало.
Десь небо зоріло. Прильотів чекали.
Та ніч була тиха. Заморені спали…
І я навіть сон встиг побачити мамо про тебе,
Про рідне село під осяяним небом.
Не плач, що пішов воювати. Так треба.
За рідну країну. За волю. За тебе…
Мамо, вже вишні дозріли? Отак би додому,
Як камені з пліч поскидати всю втому.
Нарвати вишень. Бо ж коли невідомо
Той спокій настане в цім світі святому…
Твій хрестик на грудях, молитва, що вчила —
Такий оберіг і така дужа сила,
Неначебто ангел ховає під крила
Всю роту. Цілком. Ти матусю просила
Дзвонити тобі. Не завжди так виходить.
Тут пекло, а з пекла дзвінки не доходять .
Тут сонце буває від страху не сходить.
Тут місяць, наляканий, хащами бродить.
Війна… Нині ворога втримали, мамо,
І завтра я думаю буде так само.
А там поженемо бісоту полями
З країни своєї… З рідненької… Мамо,
Вареників хочу. Щоб з вишнями. Знаю,
Як ти мене, люба, додому чекаєш.
Тут зовсім по іншому все відчуваєш.
Так хочеться жити. Любити. Світає…
Пора. Буде бій, але я не боюся.
Щасливий, що голос почув твій, матусю.
Прийду і в обійми твої загорнуся.
Люблю тебе, матінко. Я повернуся…
Людмила Григоренко
***
Мамо, я на небі, я – хмаринка,
З вишини дивлюсь на білий світ..
Тут, зі мною, Коля і Маринка,
Дядько й тітка наші шлють привіт..
Тут багато діток незнайомих-
Ті, хто врятуватися не зміг..
Ті, хто не добіг до ешелону,
Ті, хто заховатися не встиг..
Поряд бавиться якась чужа дитинка,
Де її сім’я-вона не знає..
Очі в неї-крижана сніжинка,
І волосся сиве заплітає…
Як її зовуть, не пам’ятає..
Каже, що жила колись у Бучі..
Ляльку без волосся пригортає
І пір’їнки з крил склада докучі..
Колька, наш сусід, загинув першим.
А його сестричка-вслід за нами.
Я спитати хочу тих, хто долі вершить:
А у вас теж діти є? І мами????
Що ж ви на Вкраїні наробили?!
Принесли в мій дім смертельну зброю!!!
Ми ж у вас рятунку не просили!
Ви до нас самі прийшли- війною!!!
Зруйнували рідну Батьківщину,
Повбивали діточок маленьких!
Чоботом стоптали цвіт калини,
Згвалтувавши посивілу неньку!!!
Що ж ви наробили, росіяни?!
Чом пішли на гріх, братоубивці?!
… На могилах, на дитячому майдані
Сива мати садить чорнобривці..
***
Ціна хліба
Дивлюсь на півхлібини в смітнику…
– Тож він зачерствів, завтра купим свіжий.
– Людино, ти дізнайсь його ціну!
– Ну, гривень двадцять, може, трохи більше.
Не двадцять, ні, голубко, й не в грошах
Тут справа, віриш, з поту він і крові.
Тепер цей хліб зростає на життях
Тих, хто і день, і ніч напоготові
Боронить лан, ячмінь де і овес,
Пшениця й гречка, соняхи і жито.
Хто не чекає манни із небес,
Працює в полі, бо на те і літо.
Воєнне літо, з мінами в землі,
Вже не один в машині підірвався:
У тракторі, в комбайні, бо в селі
Нема часу до всього придивляться.
Бо якнайбільш зерна прагнуть зібрать,
Лишень поглянь на мозолясті руки!
Дивитися несила, як горять
Достиглі колоски і чути звуки,
Сухе стебло як стогне від вогню,
Як той язика тягне до живого
Зерна без жалю й спалює стерню
До грунту. Боже, вже нема нічого…
Все ворог палить і куди кидать
Свої ракети знає, гад, напевне.
Бо знову в голод хоче нас загнать,
Тож хай від нас Бог все лихе одверне.
Хай дасть дозріти в полі колоскам,
Щоб на столі в нас хлібові та бути,
Здоров’я хліборобам-трударям,
Хай їхню працю дасть усім збагнути,
Щоб не валявся хліб по смітниках,
А був святим, як завше бабця вчила.
Щоб на минулих вчились помилках
І щоб ні в кого хліба не просили.
***
В той ранок сонце трохи запізнилось
І прогриміли вибухи до сходу дня.
Хай був би сон, хай би це лиш наснилось.
Та ні… Загарбницька прийшла нога.
Прийшли, щоб нищити, щоб катувати,
В бруднім взутті ввірвались в серця храм.
Вбивають, начебто щоб врятувати.
Нівечать, «мирним» прикриваючись ім’ям.
Лишились люди.. люди, чи з них тіні?!
Земля покрилась «килимом» з могил.
Щоб вижити в самотності пустині
Чи не забракне всіх можливих сил?
Із ними плаче місто, плаче небо
Який же це важкий, нестерпний біль
Німе питання: та хіба так треба,
Щоб мирний люд був та ворожа ціль?
Моя незламна, зморена країно!
Не легкий шлях далося тобі йти
Ти розквітала. Ти звучала солов’їно,
А душу-пісню розтоптали злі кати.
Та в цій страшній, виснажливій тернині
Єдине, що втішає, далебі:
Господь Свій суд і кару не зупинить!
Це буде гірше, ніж жадається тобі.
Йому належить помста і відплата
Від Нього не сховатися ніде.
І кожен руйнівник, за кожну страту
Від Його сильної руки впаде.
Нова епоха, новий хід історій
Невдовзі розпочнеться і тобі.
На Українських, звільнених просторах
Співати знову будуть солов‘ї.
Той спів вітри підхоплять і дерева
Карпатські гори і херсонський степ
Азовське море, води у джерелах…
У кожнім серці пісня проросте!
Ми ще зустрінемо в Криму світанок
В Луганську славний пролунає гімн.
І попри ночі темінь буде ранок,
Який за сонцем йтиме навздогін.
Ірина Драганчук, 03.05.22 р
***
Принеси мені гарну новину,
Як дарунок цієї весни:
Що поглинула зло трясовина,
І живі Українські сини
Ти скажи: Перемога за нами!
Ворог знищений, знищений гріх
І радіють стривожені мами,
Обіймають героїв своїх
Всі міста Українські і села
Відбудовані, кращі, нові,
Де гуртом біжать дітки веселі
Босоніж по зеленій траві
Від північних кордонів до півдня
І від сходу на західний край.
Хай зростає нове покоління,
Хай вирує життя водограй.
Переможна, квітуча Країна,
Духом сильна, єдина, одна!
Принеси всім нам гарну новину,
Що закінчилась люта війна!
Ірина Драганчук, 27.04.22 р.
***
У нас тут війна, Ти, Господи, знаєш,
І тут на війні усяке буває:
Як бачу я дурість — то раптом сміюся,
Та більше я плачу і часто боюся.
А як я згуртованих бачу до бою —
Пишаюся ними (і трішки собою,
Що можу, в тилу тут, щось трішки робити
І тим, хто десь там, допомогу явити).
Але все ж найбільше мене зачіпає,
Найбільше насназі у серці сприяє,
Це людяність в час, як її убивають
У Бучі, Гостомелі… десь, де не знаю.
І прошу Тебе, о мій Боже, єдине —
Щоб в серці від всього не вмерла людина,
Щоб плакати міг я від щастя чи болю
Й захоплений був в цьому всьому Тобою…
Олег Блощук
***
Пам’ятай
Всюди привітання, що свята під боком,
А когось уже не привітають,
Бо лягли в окопах. Й тихим кроком
Душі їх у вічність відлітають.
Це у нас тут — олів’є і шуба,
Біганина: що і де купити,
А вони десь там даючи “дуба”
Спокій наш лишились боронити.
Тож у всі святкові темні ночі,
Перед тим як будеш веселитись,
Піднеси до неба свої очі
Й не забудь про хлопців помолитись.
Пам’ятай, що не одненька мати
Хлопця не діждеться вже до хати….
Олег Блощук
***
Господи, в нас почалася війна…
Якось було не до того,
Вести щоденник,
Вона
Ввійшла до життя гучно мого…
Ти, Господи, бачиш усе,
Знаєш, як все закінчити,
Що відвалилось усе,
Чим ми любили хвалитись.
І стало вже головним
Те, що і так мало бути.
Дай, щоб за жахом отим
Те головне не забути…
Олег Блощук
***
Пам’яті всіх маленьких янголяток…
Ти знаєш, мамо, як тут гарно…
Це місце раєм називають,
І в мене виросли вже крильця,
Вони мене у вись здіймають.
Мені, ріднесенька, не сумно,
Тут є і хлопчики, й дівчатка,
І ми вже з ними вірні друзі-
Нас називають янголятка.
А ще тут є дідусь хороший,
Його всі-всі, матусю, знають!
Він всіх людей на світі любить,
Його всі Богом називають.
Хмаринки тут такі пухнасті,
На них я спатоньки лягаю,
Під твою пісню колискову
Тихесенько я засинаю.
І не журися, що зарано
Так обірвалось наше щастя,
Я так люблю тебе, матусю,
Й до тебе прилітаю часто.
Легеньким вітерцем щоранку
Тебе цілую й обіймаю,
Своїми крильцями м’якими
Твої я слізки витираю…
Голубкою біля віконця
З тобою розмовляю тихо,
Тепер я твій маленький янгол,
І відведу від тебе лихо.
Не плач, єдина, мила, люба,
Бо в мене крильця намокають,
Ми ще зустрінемося, мамо,
В краю, що раєм називають…
Лія Острова (Юлія Кострова)
***
Звернувся Бог до України,
Спитавши в кожної людини:
Подумай зараз і скажи,
Що зробиш ти після війни?
І Бог у відповідь почув
І кожен біль людський відчув:
Я побудую гарний дім,
З родиною щоб жити в нім,
І посаджу в дворі калину –
Червоний символ України,
І я не дам їй похилитись…
А я сумлінно буду вчитись!
Найкращим лікарем щоб стать,
Здоров’я людям рятувать!
Я вчителькою бути хочу,
Дітей до знань я заохочу!
Я агрономом гарним стану,
Засію всі поля хлібами,
Щоб пахла наша вся земля…
А я планую немовля,
На світ я народжу дитинку,
Маленьку гарну українку,
Або синочка-козака –
У мене мрія ось така.
А я сирітку всиновлю,
І, мабуть, краще не одну,
Бо після катувань страшних
Не можу діток мать своїх…
Як рідних, буду їх любити,
Добра і людяності вчити.
Я буду малювать картини,
Пейзажі нашої країни,
А я писатиму вірші,
Які так ллються із душі,
І прославляти Україну –
Нескорену, міцну, єдину!
А ти що зробиш, сива мамо?
Могилку доглядати стану…
Й молитись за людей усіх,
За всіх – і мертвих, і живих.
І до останніх своїх днів
Проситиму прозріння для катів…
Почув слова ці Бог і мовив:
Я не залишу вас ніколи,
Я завжди поруч, ви це знайте,
Надію й віру не втрачайте!
Живіть, народжуйте, любіть!
І тільки лиш вперед ідіть!
Юлія Кострова
***
Війна… Ти долі нам зламала,
Когось навіки роз’єднала,
І, навпаки, когось зріднила,
Комусь дала натхнення й сили.
І скільки б не було печалі –
Життя продовжується й далі!
Ми все здолаємо! Ми зможем!
Ми неодмінно переможем!
І всюди зацвіте калина,
Все буде добре, Україна!
Юлія Кострова
***
А я було зневірилася… Тихо й просто
Я раптом перестала Богу довірять
В душі моїй ставало темно й пусто,
І я відчула, що втрачаю благодать.
Ні, я не впала, навіть не спіткнулась,
І я несла хреста до вічної мети,
Але дитяча віра похитнулась,
Чим далі йшла, тим важче було йти.
Гірка зневіра так закралася неждано,
В моєму серці своє місце зайняла,
Я вірила у Хрест, в спасіння мені дане,
Я вірила у Бога, але віри не йняла…
Звідкіль цей гіркий корінь в мені взявся?
Та майже з незначних дрібниць…
Коли мій гіркий плач у небо знявся,
Коли я перед Богом пала ниць,
Він промовчав мені у ту хвилину,
Мій Бог мені не відповів…
Гірке мовчання не одну годину…
«Довірся Богу», — дух мені велів.
Та так не раз, не два, бувало часто,
Що я молюся, а мій Бог мовчить.
І раптом віри обірвалося намисто,
І на устах молитва не бринить…
Я перестала Господа благати,
Я перестала щось Його просить,
Гірка зневіра закувала серце в грати:
«Кому ти молишся, твій Бог мовчить,
Ти недостойна. Бог тебе не чує».
Та раптом я побачила Христа,
Як Він дорогою страждань крокує,
Як Він висить на дереві хреста.
Я раптом стала свідком Його муки,
Його молитви в Гефсіманії, в саду,
Як Він до неба зводить Свої руки:
«Нехай мине ця чаша. Ні! Піду…»
Невже це Бог Христа не чує,
Невже Його молитва — звук пустий,
Він на Голгофі, смерть Його чатує,
«О, не покинь Мене, Отець благий,
О, не покинь!» – та небо потемніло
Отець залишив Сина на хресті,
І серце боляче стискалось і щеміло,
Невже Бог не почув слова святі.
«Ні, Я почув, та важко було чути
Й кидати Сина у останній смертний час,
Я можу відповіді і не дати,
Але я завжди, діти, пам’ятаю вас.
Буває так, що й треба промовчати,
Щоб віра стала золотим литтям,
Коли ти від зневіри будеш знемагати,
Я буду поруч, ти лиш вір Мені, дитя».
А я було зневірилася, Боже.
Пробач зневіру і прости за все,
І серце іншого промовити не зможе
«Я вірю Богу! Вірю над усе!»
Юлія Калашник
***
Що для мене значить Воскресіння?
Що несе для мене хрест Христа?
Не боятись смерті і гоніння,
Не страшитись будучого зла.
Що я можу про цю смерть сказати?
Він не винен був, Він був святий.
Чи готова я ось так страждати,
Полишивши блага й світ земний?
Воскресіння – це не просто дата, –
Це Любов, розп‘ята на хресті;
Це є чудо, це не тільки свято –
Перемога Світла в темноті.
Спершу це страждання, кров і муки,
Потім сльози учнів, матерів,
Розпач, крах, опущені в них руки,
Що робить, ніхто не розумів.
Потім смуток, без Ісуса важко,
Бо у Нім — життя, у Нім — спокій..
Сльози, морок, всюди плач, їм страшно,
Що робить — ніхто не розумів.
Потім — перемога. Після — радість.
Осанна і хвала Йому із кожних уст
Хіба це сталось? Це усе реальність?
Воскреслий.. Рани.. Наш живий Ісус!
Він переміг, Він вже не мертвий, чуєш?
Він заплатив, та так, як ти не міг..
Схилися перед Ним, і ти відчуєш:
Любов і мир лиш біля Його ніг.
Іванна Могилевська
***
Я дякую Господу щиро за тата,
Який захищає країну мою.
У битві сміливій, невпинній, завзятій
Його сохрани, Боже, Тебе молю.
Усе у руках Твоїх, Отче, благаю,
Нехай закінчиться та люта війна,
Хай тато повернеться, я так чекаю,
Чекає і мама, і бабця, й рідня.
Я дякую Господу, що тато є близько,
А що, як поїде в далеку глибінь?
Тоді стережи його, Боже мій, міцно,
Дай сили пройти йому ту далечінь.
Я дякую, Господи, щиро за місце,
В якому зростив мене і вформував.
Я дякую, що Ти з‘єднав нас так тісно,
Любов‘ю Своєю Ти нас оправдав.
Нехай буде кожне серденько з родини
Спасенне Тобою, — о люба сім‘я.
Дай кожного дня, Боже, кожної днини
Нам радісно славити Твоє ім‘я.
Іванна Могилевська, 10.11.22
Рукою Батька береже
Спить солодким сном моя Естер
Добре, що нічого не турбує
Що війна, кривавий людожер,
Не тривожить серце і не цькує
Десь далеко їде чоловік
Він – моя любов, моя потіха
Нас Господь благословив навік,
Я молюсь, щоб скоро він приїхав
За вікном тріпочеться весна
Їй однаково, що в світі відбулося
Бо вона – пробудження, красна
Повне квітів, барв її волосся
Вірю, що ось-ось усе мине
Бог говорить, що Він усе знає,
Що усе забудеться, пройде
Але Він все значно поміняє
Каже, щоб стояли в молитвах,
Щоб взивали, чули Його голос
Були близько з Ним, не на словах
Не впаде без Нього жоден волос
Спить солодким сном моя Естер
Спить спокійно, я її голублю
Вона ще не знає, що тепер,
Але відчуває, що я люблю.
Іванна Могилевська, 25.02.22
***
Вже більш не сон…
Сьогодні мені снилася війна:
Така сувора, люта, безпощадна,
Понівечені ґанки, і зима..
І всюди морок, темінь безпроглядна.
У цьому сні я бачила біду:
Криваві рани, сльози, плач і розпач.
Здавалося, душа чека весну,
А всюди холод, сніг і лід лиш поруч.
Стільки смертей, стільки печалі й горя,
Стільки думок, не сказаних ще слів,
Стільки страждань, вже виплакане море,
Чому все так, ніхто не розумів.
Та мудрий Бог, в Його руках все дійство,
Ніщо не відбувається само,
Всьому свій час, на все є своє місце,
Все Ним допущене, що тільки не було.
Він всім керує, бачить все і знає,
Допустить – буде, станеться все вмить,
Тому душа іще дихання має,
Що Божа воля так їй повелить.
Хто під покровом Божим пробуває,
В тіні Його той мешкає завжди,
В Нім охорону, спокій відчуває,
Твердиня Він, і захист Він, і щит.
З тенет, із пастки виведе Спаситель,
І моровиця не погубить, не уб‘є,
Він приготовив нам усім обитель,
Він обіцяв, а значить доведе.
Впаде і тисяча, і десять тисяч згине,
Ти вистоїш, бо Він убереже,
Безбожників час незабаром сплине,
А хто у Бозі мешкав, той живе.
До намету удар не наблизиться,
Його Ангел з тобою, Він тебе береже,
І долина підніметься, і гора кожна знизиться,
Буде все, як і має, Він усе стереже.
Під покровом Господнім той, хто того бажає,
Хто чекає приходу Владики, Отця,
Хто всякчас і завжди себе Словом сповняє,
Хто плекає у серці голос свого Творця.
І не бійсь, не страшися, Господь із тобою,
Лиш довірся Йому, і завіт пам‘ятай,
Не покине, врятує, будеш ти у спокою,
Якщо вірно стоятимеш, завжди це знай.
Іванна Могилевська, 16.02.22
***
Втеча з окупованого дому
В нас позаду — Херсон у вологій пітьмі.
Там попереду десь — ворогів блокпости.
І колона долає ґрунтовки й мости
По весняній холодній землі.
Пульс тривожно бринить і гудуть двигуни.
Сірі хмари женуть нас чимдуж.
Кілька сот нас, сполоханих, вирваних душ,
Роздивляємся шлях. Аж ось і вони…
Рух сповільнився вмить, опустилося скло.
Солдатня швидкоруч оглядає багаж;
Чутно гомін короткий, ворожий, не наш.
Можна їхати далі. Невже пронесло?!
Пронесло на цей раз. Скільки буде іще
Цих зупинок і поглядів з-під балаклав?..
Наче вимерлі села. Зажурений став.
Чорно-сірі дерева під сірим дощем.
На узбіччі — згорілі скелети машин,
Придорожні хатини розстріляні вщент.
А в посадках обабіч — тривожний акцент —
Причаїлися скупчення мін.
За селом, за ліском зеленіють поля.
З посічених стволів кров дерев не тече.
Невиразна тривога мій мозок пече,
А надія десь в небі кружля…
Блокпости, блокпости, блокпости, блокпости…
Вирви, ями, залізо, ракети в полях.
Вдалині канонада. Підірваний шлях.
На стовпах — посічені дроти.
Ми — у серці війни. Сіра зона навкруг.
Тут не так вже й давно двиготіла земля.
Зараз тихо. Але ці калічні поля
Пам’ятають, хто ворог, хто друг.
Снігурівка позаду. Нема вороття.
Їдем мовчки. Водій знову тисне на газ.
“Пронеси, пронеси, пронеси усіх нас,
Боже, Ти нам усім — укриття!”
Що там знову попереду? Бачиш чи ні?
Знов блокпост, автомати, мішки і бетон.
Але щось тут не так: майорить, наче сон
Жовто-синій наш стяг в вишині!..
Володимир Шишков
***
Краса не врятує світу
Він каже: «Краса не врятує світу, не треба драми…
Коли щось його і врятує — це наші потворні шрами,
Це наші масні обличчя, це наші відмерзлі пальці,
Це руки, які не звикли боятись брудної праці».
Він каже: «Краса не врятує світу — це все дурниці.
Ти просто поглянь уважно у наші сухі зіниці:
Чи бачив десь стільки люті, безжальності, злої іскри?
У них застигають смерті, гримаси і обеліски».
Він каже: «Краса не врятує… Це давня безглузда мантра.
Я знаю той факт, що світу для когось не стане завтра —
Йому би ще тільки жити, у нього дружина й діти…
А потім цю чорну пам‘ять, куди, поясни, подіти?»
«Врятує чи не врятує, — перечу йому, — хто знає?
Краса — я в одному певний — це те, що нас відрізняє.
Аж поки на полі бою, де бісяться нечестиві,
Герої стоять стіною — потріпані і красиві».
«Аж поки, — кажу, — спиняють об себе ворожі орди,
Шоломи — то їхні німби, а шрами — то їхня гордість.
Вони — між пітьмою й світлом остання застава, й, може,
Краса не врятує світу, та світ без краси не зможе».
«Де пекла вогненний подих не здатний їх спопелити,
Виходять нові Геракли, Тезеї та Іпполіти.
З них потім, — кажу, — напишуть Джоконду і Персіваля.
Краса не врятує світу, вона уже врятувала!»
***
Ми один одному — стіни,
Ми один одному — вікна,
Ми один одному — крівля,
Ми один одному — дім!
В порох зітріть наші стіни,
В друзки зметіть наші вікна,
В попіл спаліть нашу крівлю,
Ми один одному — дім!
Стінами стануть обійми,
Вікнами стануть зіниці,
Крівлею стануть долоні,
Ми один одному — дім!
Разом — немов за стіною,
Кожен — вікно у надію,
Всюди — притулок під дахом,
Ми — один одному дім!
Ми один одному — захист,
Ми один одному — світло,
Ми один одному — сила,
Ми один одному — дім!
Дмитро Довбуш
***
Давид
— Ти що тут, Давиде, робиш? Чого ти сюди прийшов?
Тут місце для тих, хто воїн від тім’я до підошов.
Оце — наші шрами, хлопче, оце — ще живі рубці,
У кожного з нас гримаса ненависті на лиці.
А ти — подивись на себе — солодкий дзвінкий співець…
Ти що тут забув, Давиде? Іди до своїх овець.
— Я тут за наказом батька. Прийшов до своїх братів.
Ніколи не був у війську, у битвах — і поготів.
А шрами мої — від кігтів, від ікл, що пороли плоть —
Не варті людського ока, їх знає лише Господь.
Та слово моє правдиве, зійти мені нанівець:
Ніхто не лишався жити, зайнявши моїх овець!
— Ми знаєм тебе, Давиде, і вдачу твою дурну!
Тобі би лише тинятись, дивитися на війну…
Не гідні твої розмови і ламаного гроша…
Подумай, що буде з нами, як згине твоя душа!
Поразка на нашу землю, спустошення і гроби…
Тебе-то уже не буде, а нас заберуть в раби!
— Не треба мене судити, бо це і моя земля.
Тим більше, на поле бою я йду не в своє ім’я.
Ви, браття, забули Бога, великі Його діла,
Тому на Господнє військо безкарно звучить хула!
Чому боїтеся смерті сильніше, аніж ганьби?
Не станете ви рабами, тому що ви вже — раби.
— Куди ти, Давиде, рвешся? Ти рівня йому хіба?
Цей велет нікому з наших найкращих не по зубах.
Очиська його — геєна, пащека його — пітьма!
Опинишся біля нього — дороги назад нема.
Рамена його — як гори, а руки його — як млин!
А ти проти нього — кузька. Не встоїш і трьох хвилин.
— Я велетів на дорозі стрічаю не перший рік:
За гриву хапаю лева і знаю ведмежий рик.
Мене визволяв Всевишній від лапи нічних страхіть.
Те ж саме і цей ґаттянин отримає мимохіть.
Його богохульні крики — гіркі мені, як полин!
Для того, щоб збити гонор, достатньо і трьох хвилин.
— Такого я ще не бачив, напевно, за все життя…
Чи вам вояків бракує, що вийшло якесь дитя?!
Та ще й узяло ломаку, що тільки ганяти псів…
Та я таких одним махом десятки в боях косив!
Сьогодні голодні круки очиці його склюють.
Пізнай же ти, недомірку, мою незбориму лють!
— Ти трусиш кремезним тілом в надії на грізний вид,
А став на двобій з тобою звичайний пастух Давид.
Поганине, ти одного не знав на свою біду:
Що проти меча і списа я з Божим ім’ям іду.
І люди прославлять Яхве і чаші вином наллють.
Бо ти на собі відчуєш нестримну Господню лють!
Завмерли обабіч люди — неначе на полотні:
Усі, що були веселі, усі, що були сумні,
Усі, які глузували, усі, кого зціпив страх,
Усі, хто чекав на успіх, усі, хто пророчив крах…
Триває нерівна битва, непевний її кінець.
Лиш чується, як повітря прорізує камінець!
***
Древній Вуже, що Господом проклятий від початку,
Пам’ятаєш ту першу зустріч в Саду землі?
Твій нащадок тепер доганяє мого нащадка,
Жалить п’яти, приречений повзати в кушпелі́.
Після зверження рідко буває м’яка посадка.
Ми зробили свій вибір обабіч Ріки життя.
Мій нащадок топтатиме череп твого нащадка
У віках і народах, без жодного співчуття.
Вбивце-Каїне, ти, що прийняв на чоло печатку,
Обираючи жереб між заздрих лихих нікчем,
Твій нащадок вдарятиме в спину мого нащадка
І ставатиме вкотре вигнанцем і втікачем.
Пам’ятаєш ту жертву, те світле дзвінке хлопчатко
І занесений камінь у той зловорожий день?
Беззупинно волатиме кров’ю мого нащадка
Найлютіша відплата — від Бога і від людей.
Юдо-зраднику, як допустив ти нещасну гадку,
Щоб за душу призначити плату, як за товар?
Твій нащадок донині цілує мого нащадка,
Тільки в іншій сьогодні валюті бере хабар.
Чорні гроші — сплямована кров’ю твоя тридцятка.
За тобою уже на гілляці кричать сичі.
Мій нащадок запитує в очі твого нащадка:
«Що ти чиниш? Якого ти чорта прийшов вночі?»
Царю Іроде, стороже вічний гнилого спадку,
Ще твоя нині влада, та злічена до хвилин.
Твій нащадок розіпне на древі мого нащадка
Серед сорому, смороду, реготу і хули.
Твій престол — царина беззаконня і безпорядку,
Та у Бога все зважено, ро́ки твої — трава.
Мій нащадок вкінці переможе твого нащадка,
І його обезкровлене тіло зжере черва́.
Дмитро Довбуш
***
Спека у місті, яке ще недавно жило й хотіло…
Сонце немилосердно шмагає тіло.
Вкотре по мирних жителях прилетіло.
Місто недавно юрмилося, било в дзвони:
Сукні, краватки, дитячі комбінезони,
Звуки автомобілів, гудки промзони…
Нині у місті лишилося тільки лихо.
Стало вражаюче пусто, страшенно тихо.
Місто поранене в груди і ледве диха.
В міста забиті легені, спасати — пізно.
Купи бетону, розплавленого заліза.
Цегла, зірвавшись з руйновищ, летить донизу.
Спека налита упертістю та злобою.
Зброя, розпечена сонцем, чекає бою.
Небо роззявлене прірвою голубою.
Піт затікає під плитоноску, лоскоче спину.
Скроні пульсують, і від зневоднення гусне слина.
Труп на дорозі. На майці написано: «Україна».
Мрець мені каже: «Оце моя вулиця, стінка до стінки.
Ось мій будинок — усе, що лишилося від будинку.
Ось мої діти (не розбуди їх) у чорних торбинках.
Тут ми жили, — каже, — разом у втісі й горі,
Тут працювали, і тут нам світили зорі.
Все що від нас лишилося — гниль і сморід…»
Всюди розтяжки — завжди оглядати усе довкола.
Шлях — де розбиті храми, мости і школи.
Начебто їх взагалі не було ніколи…
Можуть накрити — вертатись потрібно швидко.
Спека зсередини й ззовні, не знати звідки…
Так, ніби сонце палає прямо з грудної клітки.
Спека вбиває, доводить до марення, до нудоти.
Можна забути, де ти, ба, навіть, хто ти…
В кожному разі — хтось має робити і цю роботу.
Часом приходить відчай, що все даремно…
Що буде далі, якщо і так вже — занадто темно?
Цінність свободи — єдине, що чітко і достеменно.
Власне, для кожного черга настане вмирати.
Смерть забирає щоразу, як може забрати.
Решті — лишається жити во ім’я кожної втрати.
Іноді все ж здається, що Бог існує.
Значить, усі ці жертви були не всує.
Значить, добро не програє, а зло не восторжествує.
Значить, усі злочинці підуть до пекла.
Значить, усе було вартим — розлука і небезпека.
Значить, не вічна оця нещадна лютнева спека.
***
Чорна діра
Я знаю: якщо не писатиму, я помру.
Я ж мушу чимось заповнити цю діру,
Цей вакуум,
Це провалля,
Цю порожнечу,
Цю тишу всепоглинаючу, безкінечну.
Напевно, мені не посунути меж пітьми.
Та хто цю лупатиме скелю, якщо не ми —
Своїми питаннями,
Сумнівами,
Журбою?..
Та й чим затулити цю вирву, як не собою?
Здається, ця пустка зі мною була завжди,
Відтоді як я несвідомо прийшов сюди:
Утілився,
Народився,
Прийшов до тями…
Щоб стати дірою чорною між світами.
Всезнайки мене докоряли: ага, мовляв,
Це місце для Бога, з Яким ти не розмовляв,
Якого не чув,
Не любив,
Не хотів знайти…
Тому-то нічого й не маєш, крім пустоти!
Та Бог був зі мною в найзліші з моїх штормів.
Якщо я про Нього щось путнє і зрозумів,
Це те, що ні Дух,
Ні Месія,
Ні Саваот
Терпіти не можуть похмурих людських пустот.
Дух Божий ширяє над водами небуття,
Щоб Словом творити бажання і почуття.
Щоб множити сенси,
Мелодії,
Кольори…
Наповнюючи ненаситну пітьму діри.
Тому-то Господь не замешкує чорних дір.
Для тих, хто шукає, Він — Світло і Поводир.
А той, в кого серце обпечене нанівець,
Отримує вечір,
Надію
І олівець.
Дмитро Довбуш
***
Молитва міст
То хмари над головою, то знову прогляне синь:
Гостомель, Макарів, Ворзель, Охтирка, Ізюм, Ірпінь…
Молитва крізь звук сирени, крізь вибухи угорі:
Олешки, Чугуїв, Малин, Шевченкове, Бровари…
В підвалах, метро, квартирах — прискорений пульс сердець:
Бахмач, Волноваха, Харків, Варварівка, Кролевець…
Чоло заливає потом, обличчя проймає жар:
Генічеськ, Нова Каховка, Чаплинка, Енергодар…
Де діти кричать від жаху, де кров’ю спливає час:
Скадовськ, Маріуполь, Щастя, Михайлівка, Лисичанськ…
Розстріляні мирні люди — неначе жахливий сон:
Дніпро, Миколаїв, Київ, Житомир, Токмак, Херсон…
Пожежа іде за обрій, до неба — смолистий стовп:
Полтава, Чернігів, Суми, Калинівка, Конотоп…
Вкусивши вуста до крові від рідних до болю слів:
Бердянськ, Мелітополь, Буча, Семенівка, Васильків…
Пильнуй, Боже, кожну душу, надією осіни:
Великий Бурлук, Іванків, Рубіжне, Нові Млини…
Дмитро Довбуш, 12.03.2022
***
Моя Вечеря — хліб у бомбосховищі,
Ковток води, поділений усім.
Стирається межа — сусіди, родичі…
Є тільки люди, це передусім.
Моя душа — у Бучі-Гефсиманії,
Де волю роздягнули догола.
Ридаю у досвітньому тумані я,
А під ногами — кості та зола.
Був вибір у дворі первосвященика:
«Із ким ти був?» — звучало, як рефрен.
І я злякався… Боляче до щему, та
Співали півні голосом сирен.
Моя Голгофа — вибухи і постріли.
В розбитих вікнах зяє чорний страх.
Блукають розпорошені апостоли
Примарами по спалених містах.
Мій Еммау́с — солона доля біженця,
Кінець надій, дорога без мети.
Усі, що не загинули — розбіглися.
І, врешті-решт, зруйновані мости…
Моє життя — єрусалимська горниця:
Сховай дітей хоча б за дві стіни!
Чиєсь чоло до рук твоїх пригорнеться,
А ти до нього серце простягни.
Що буде далі за всіма законами?
Три дні? Три роки? Правда наша де?
Великдень настає над териконами!
Великий день над вільними гряде!
Дмитро Довбуш
***
Бог входить до кабінету — сідає за Telegram.
Навколо — великі стоси петицій і телеграм.
У месенджер безперервно сигналять нові й нові:
«От як же, — бурчить Всевишній, — дратують голосові!»
Бог слухає, Бог прощає мільйони людських імен,
У відповідь відправляє наліпку чи свіжий мем.
Комусь посилає сонце, комусь посилає сніг.
Заходить в TikTok почути веселий дитячий сміх.
Бог втомлюється від хейту, взаємно-гірких образ:
«Забанити б їх… Ну добре, прощаю останній раз…»
Та раптом, усе гучніше, воланням юрби немов,
Вчувається українська із хаосу різних мов.
Вчуваються крики, зойки, сирени розбитих міст.
Приходять розмиті фото: «Увага: чутливий вміст!»
На лінзах Господніх — зблиски, тремтіння в Його руці:
Лиш кров і вогонь, і гуркіт, і вибухи, і мерці…
В очах виступають сльози, стікають за комірець,
Аж поки екран не гасне, розряджений нанівець.
Бог довго сидить у кріслі і поглядом крізь пенсне
Все дивиться у нікуди, лиш дивиться і усе…
…Тоді Бог бере відпустку від спішних небесних справ,
Напучує херувима, щоб мудро всім керував.
У пеклі дає накази: «Готуйте найглибше дно:
Куди б не тікав антихрист, він буде тут все одно».
Приходить Господь додому, кладе на комод ключі,
Знаходить листок паперу, що Син залиши́в, йдучи.
Читає: «Оскільки, Батьку — час болю і темноти,
Я мушу зійти додолу і трохи допомогти.
Недужі, нагі, голодні, що втратили власний дім…
Любові немає більше, ніж душу віддати їм.
Оскільки, Я ще й Людина, це дуже гнітить Мене.
Хоча Ти і Сам це знаєш, з Тобою-бо Ми — одне.
До речі, дзвонив Втішитель з відрядження на землі,
Що шоста частина світу вже точно лежить у злі».
Господь піднімає очі, у дзеркалі бачить рух:
Пліч-о-пліч позаду Нього з’являються Син і Дух.
Кивнувши, Господь виймає Свій піксельний камуфляж,
Взуває високі берці, шнурує доверху аж.
Знімає з глибин горища запилену AWM,
Цитує, що буде з тими, хто в гості іде з мечем.
Виходить за браму неба, ступає у дим і бруд,
Вдихає невір’я, гордість, жадобу, злобу і блуд.
Вдихає гіркі страждання і горя їдкий полин.
Повз Нього проходять люди, як тіні на тлі руїн.
Ось — лікар заводить серце, рятуючи малюка.
Господь впізнає Ісуса за стигмами на руках.
Ось — старець втішає жінку, обнявши її, сумну.
Бог бачить, як сходить Голуб на дідову сивину.
Господь дістається фронту, займає найвищий горб.
Знаходить в приціл одну із неситих бридких утроб.
І тисне гачок без хиби, і чується тихий хруст,
Коли набирає швидкість вогонь із Господніх вуст.
Солдати жартують: «Видно, хтось б’є ворогів з висот!»
«Аякже, — Господь говорить, — на те Я і Саваот!»
Дмитро Довбуш
***
Боже, скажи, ну чому вони мали померти?
Всі ці маленькі діти, всі ці невинні жертви…
Це не тому, що втрачаю віру, доходжу до краю…
Я не додовбуюсь, Боже, я просто питаю.
Власне, питати — це все, що я зараз можу…
Знаю, таких, як я, в Тебе мільйони, Боже.
Знаю, на всіх не стане ні сил, ні дива,
Та саме у цьому питанні стільки любові й гніву!
Воно ж не мені одному лупашить скроні.
Це запитання, власне — петиція від мільйонів.
А мільйони, Господи — це вже міцне волання,
Тому Ти не можеш більше ігнорувати це запитання!
Боже, Ти ж, прости Господи, не ООН, не НАТО,
Щоб місяць жувати соплі і нам співчувати.
Тож зараз усе залежить тільки від Тебе.
Ти, схоже, єдиний, Хто може справді закрити небо.
Згадай, Боже, як Тобі увірвалось терпіння,
І Ти розбомбив амореїв великим камінням…
Згадай, як підточував іродів черв’яками,
Бо вони від гордині ставали реальними мудаками…
Та головне — щоб не гинули діти від рук злочинців.
А решту брудної праці зробимо ми, українці.
Я знаю, Ти маєш і принципи, і можливість.
Зараз, ми, власне, говоримо про Твою справедливість.
Перестануть гриміти бомби на нашій тверді,
Тоді, Боже, поговоримо про Твоє милосердя…
Дмитро Довбуш, 26.03.2022
*136 загиблих дітей
***
Страху немає,
Ми — на своїй землі.
З мертвого краю
Тягнуться кораблі.
Руки вмиває
Ми́ршавий чоловік.
Часу немає —
Зараз або повік!
Танк догорає,
Тліє зчорніла плоть.
Люті немає,
Їхній суддя — Господь.
Хиби немає
В оптиці ЗРК:
Над небокраєм —
Клаптики літака.
Світло згасає,
Спалахи у пітьмі.
Друзів немає —
Тільки вони і ми.
В груди влучає
Виточене жало́.
Болю немає,
Тільки м’яке тепло…
Руку стискаю:
— Брате, я весь в крові!
— Смерті немає,
В Бога усі живі!
Дмитро Довбуш
***
Закрийте небо
Не забувайте тих, хто поруч з вами,
Хто у біді вмивається слізьми,
Закрийте небо, люди, молитвами,
Закрийте небо, Ангели, крильми.
Поплачте з тими, хто сьогодні плаче,
Журбу із ближнім навпіл розділіть,
Ви понесете хрест його неначе,
Молитвою Вкраїну обійміть.
Знеможеним подмухайте на рани,
До Господа волайте за народ,
Щоб не вкривала більше зла сутана,
Щоб світ більш не здригався від скорбот.
Я знаю, українці, нам тривожно,
Не звикнемо ніколи до війни,
Крізь себе пропускаєм кулю кожну,
На чорно-білі обернулись сни.
Ми мусимо ще більше гуртуватись,
Сім’я єдина, вірю: з нами Бог!
Немає права в нас, щоби здаватись,
Чекає ще багато перемог.
Давайте, крила слабшим підставляти
В польоті ми до спільної мети,
Нам треба щиро Богу довіряти,
Поможе Він горнило мук пройти.
Один на всіх є біль… одні є шрами,
Війну переживемо разом ми…
Закрийте небо, люди, молитвами,
Закрийте небо, Ангели, крильми!
Павліна Кібіт
***
А весна цьогоріч в сльозах,
Вибирається з-під завалів.
– Слід квітучий її щеза’
В маріупольському підвалі.
По Херсонщині боса йде
Замінованими полями
Крізь обпалений чорний день
Там, де небо – криваві плями.
На руках – немовля чуже,
В серці – щира палка молитва.
Боже милий, почуй! Невже
Будуть вічно нас попелити?
Глянь, на обрії знов гримить!..
Харків… Болем стискає груди.
Між землею і небом – мить,
Де молитва і віра в чудо.
Боже, наша надія – Ти.
Обійми нас Своїм покровом!
Захисти. Поможи. Прости.
Зупини цю навалу словом.
Вірим. Знаємо. Ти прийдеш.
Не залишиш самих в борінні.
Ще недовго – і нам зійде
Сонце Правди Твоїм спасінням!
Ju Lia
***
Сіріє небо весняне.
Поволі блякнуть барви світу.
По тротуарі геть жене
Вишневий цвіт холодний вітер…
Уся палітра кольорів
Розтанула в брудних калюжах.
Десь віддзвенів пташиний спів,
Пелюстки сиплються байдужо…
І начебто усе блищить
І свіжість дихає навколо,
А у весни в очах дощить,
І сірий сум виводить соло…
Чому тужиш, душе моя,
Вмиваючись сльозами рясно?
Ще Бога славитиму я!
Він завжди робить все прекрасно!
Він Автор і Творець чудес.
Хай що говорить проти розум –
Під дивним почерком небес
Поезією стане проза…
Ju Lia
***
Коли весь мій світ – на дрізки, життя – ковтками,
А небо блакитне чорніє в їдкíм диму,
Тримаюсь за Тебе, Боже, двома руками.
Ти вмієш розсіяти Словом убивчу тьму.
Ти знаєш, як провестú крізь жерлó вогненне,
Щоб полум’я не обпалило й вбрання на нас.
По хвилях бурхливих ідеш навпростець до мене
В тривожний, тяжкий, похмурий, жахливий час.
Ти спокій солодкий вливаєш у серце Словом.
Надію запалюєш там, де панує смерть.
Як зáтишно пробувáть під Твоїм покровом,
Хай навіть усе іде собі шкереберть…
Тобі довіряю, Господи, до останку.
У руки Твої вкладаю слабкий свій дух.
Я знаю, пітьмá відступить перед світанком.
Отож, на Твою перемогу, мій Боже, жду!
Ju Lia, 11.03.22
***
Червоно-чорним палає небо.
Уламки ранку лежать в диму…
“О Боже, доки?..” – вола до Тебе
Моя країна крізь сиву тьму.
На обрій сунуть криваві хмари.
Життя спинилося. Восьмий день…
Підступно в спину – важкі удари.
А хвиля знову нищівна йде.
О Боже, Ти наша сила й поміч.
Поглянь, як суне суцільне зло.
Спини жахливі удари грому!
Тримай над нами Своє крило!
Ти Бог, що чинить дива й сьогодні.
В молитві й вірі до Тебе йдем.
Коли Ти поруч, ми не самотні.
Нехай рука Твоя нас веде!
Десь там, за хмарами, небо синє
І сонця промені золоті.
Зима поступиться дням весіннім.
Недовго бути вже темноті!
Ju Lia, 02.03.22
***
А жнива цьогоріч не такі, як колись —
Хліб в долонях із присмаком диму.
Тут у кожен обпалений колос вплелись
Віра, сльози й молитви незримо.
Хліб святий на столі — як дарунок Творця,
Як життя, з пащі смерті узяте.
Родить наша земля, вся в пекучих рубцях,
Серед болю й страждань плід багатий.
Продирається колос крізь море вогню,
Через страх, темноту і тривоги,
Повний віри, назустріч щасливому дню,
Де жнива сповістять перемогу.
Дай Господь, щоб і в нас, попри горе та біль,
Стиг для Вічності плід у терпінні,
Щоб рілля золотилась врожаєм суціль —
І улітку, і в пору осінню.
Щоб міцнішала віра, зростала любов,
Щоб навчатися вдячності всюди
І, радіючи в Бозі за всяких умов,
У борні переможцями бути.
А жнива можуть зовсім зненацька прийти.
Чи готові ми будем до звіту?
Дай Господь, щоб той день спромоглись я і ти
З урожаєм стократним зустріти!
***
Коли ніч розкидає крислаті загрозливі тіні
І смертельний вулкан прокидається пеклом пітьми,
Глянь угору. Он бачиш, спочу́йливим зір мерехтінням
Промінь Вічності рине на землю, залиту слізьми.
Крізь простріляний неба намет пробивається світло
Із чертогів Творця, де ненависті й болю нема.
Де не знищує ворог міста, не зруйновує житла.
Де за скривджених Правда свій голос щодня підійма’.
Коли знову свистітимуть стріли розпечені поруч,
Коли смерть розстилатиме всюди холодний туман,
Підійми свої очі важкі та заплакані вгору.
Там, у Небі, ведеться щоденник усіх наших ран.
Кожну тиху сльозу, кожен стогін твій там не забуто.
Їх дбайливо записує Той, Хто це Сам переніс.
Його руки, навіки позначені шрамом спокути,
Хочуть взяти наш біль, бути поруч у миті складні.
Небо пише усе і готує законну відплату –
Тільки місце для Божого гніву лишаймо Йому.
Він віддасть за всі кривди, страждання і болісні втрати.
Треба лиш дочекатися. Світло здолає пітьму.
***
Знов лунає тривога. Укотре сьогодні за день.
Тут у нас – лотерея життя. Кожна мить – як дарунок.
Тут куточка безпечного більше немає ніде,
І не знаєш, коли і кому прилетить на рахунок.
Боже, ми безпорадні. Так темно і лячно навкруг.
Смерть у вічі щодня зазирає підступно й зухвало.
Але Ти нас не лишиш. Як вірний і люблячий Друг,
Будеш за́всіди поруч, хоч як би твердині хитались.
Ти над нами розкинеш надійний незримий покров.
Міцно візьмеш за руку, крізь бурі в обіймах нестимеш.
Хай ненависть і зло переможені будуть добром!
Боже милий, почуй, як ридає моя Україна!
Відживи нас за Словом Твоїм. Подаруй дивний мир.
Доки кров безневинна ще, Господи, литися буде?
Вірим, Правда здолає всі підступи хижої тьми
І правиця Твоя перемогу кінцеву здобуде!
***
Ми молимося за вас. За кожного. Щохвилини.
А струмом проймає знов тривоги дзвінка луна…
Настуся. Максим. Тарас. Емілія. Катерина –
Вплітаються в полотно молитвами імена.
Зруйновано стелю мрій, і небо від диму сіре.
Навколо – глуха стіна без виходу в білий світ.
Микола. Дмитро. Андрій. Світлана. Данило. Віра…
Бог чує всі імена – і твердо тримає щит.
Він поруч, коли навкруг немає зв’язку і світла.
Він тут, коли ми самі, а гуркіт страшний ляка’.
Як Батько і вірний Друг, Він хоче за нас вступитись.
Він чує в нічній пітьмі, із нами Його рука.
Зринають у синю вись, мов іскри, листи-благання.
О Боже, будь з ними там, помилуй і захисти!
Оксана. Богдан. Борис. Наталя. Валерій. Таня…
Спасителем їхнім стань. Надія єдина – Ти.
Михайло. Олег. Сергій. Ілля. Анатолій. Іра.
Христина. Мілана. Влад. Юрко. Тимофій. Артем…
Тримаймося, дорогі! Звернімось до Бога щиро –
Він чує сердечний глас і з поміччю вже іде!
***
А Ти всюди зі мною, мій добрий і люблячий Пастир.
Хоч так темно навколо й тривога луна’ знов і знов.
Хоч тумани – стіною, та Ти не дозволиш упасти.
Чую певний Твій голос: рятунок готовий давно.
Зводжу зір свій угору. Чекаю терпляче на Тебе,
Хоч лякає цей гуркіт, хоча небезпека зроста’.
Коли Пастир мій поруч, ні в чому не маю потреби.
Він тримає за руку, Він Сам укриттям мені став.
З Ним безпечно завжди. Під покровом Його заховаюсь,
Поки лихо мине, поки стихне страшний буревій.
Хоч клубочиться дим, хоч на обрій гроза насуває,
Твердо знаю одне – мене скрізь проведе посох Твій!
***
Сто днів війни…
Страх, смуток, плач, молитва,
Самотність, ризик,
Втрати, сум та біль…
Втім віруєм, що є надія, втіха…
Є Ти та друзі…
Дякуєм…
Амінь…
Олександр В’ялов
***
100 днів війни
Уже сто днів, тягуче-довгих днів,
Коли болить усім нам Україна.
Весну помітити ніхто із нас не встиг.
Сто днів як довга ніч одна суцільна.
Та не зневіра у моїй душі,
А сподівання на безхмарні днини,
Коли усі вітатимуть усіх,
Коли радіти будуть як дитина.
Не легко перемогу здобувать,
Бо не побачить хтось вже тата, сина, брата,
Але бійці без остраху стоять,
Щоб Україні жити-процвітати.
О, дай же, Боже, мирне небо нам,
Стань прихистком для кожного солдата,
Щоб кожен своїх діток обійняв,
Щоб сина дочекалась кожна мати.
Сто днів минули, ми все стоїмо,
Нема бажаючих вже руки опустити.
Нехай же згине це мерзенне зло,
І засміються українські діти.
***
Маріуполь — земля землетрусів,
Кожен день ні спочинку, ні спокою.
Я за місто щоденно молюся
Без вагань, без сумніву та докору.
Та питання, допоки, до Бога
З вуст моїх не злітає, тримаюся.
Незбагненна життєва дорога.
Вірю, плачу, молюсь, сподіваюся.
***
Очищення Господнє
Іісус на земній дорозі
Завжди поруч незримо йде.
І у радості і в тривозі
Нас до Царства Свого веде.
Так, життя не бува без терен
Що впиваються в душу й плоть.
Але так, друже, будь ти певен
Відшліфовує нас Господь.
Щоб не вкрились ми сивим мохом,
Зсередини не з’їла гниль,
Допускає Господь потроху
Злу торкатись нас звідусіль.
Ні, не просто це зрозуміти –
Існування зла між добра.
Неможливо нам уявити
Що це просто чиясь ігра.
Бо і самі ми часто винні
Не долаючи мить спокус.
Має вирвати із корінням
Наше старе життя Іісус.
Пращурів в нас живе природа.
Та долаючи час віків
Іісус нам дає нагоду
В перемозі усіх гріхів.
Ми живемо в часи останні,
Владі темряви вже кінець.
Найтемніше перед світанням
І найважча остання герць.
Та здіймаймо свій погляд вгору
Звідки поміч наша прийде.
Наш Господь повернеться скоро.
Та ж чи віру Він в нас знайде?
Віталій Пушкар
***
Я плачу, не тому що я слабка.
Боюся, не тому що мені страшно.
Пекельно розривається душа
Від того, як тоді було прекрасно.
Від того, як чудово зацвів сад,
А я не можу цьому порадіти.
Цей світ завмер, три місяці назад,
А в лютому ж не можуть цвісти квіти.
Мій мужній воїн, я біля ікон,
Сльоза з очей давно не висихає,
Але я знаю, що з тобою Бог
І він тебе від куль оберігає.
Я ангелів прошу, летіть на схід,
Мене тут не потрібно захищати.
Молю, щоб Бог ваше життя зберіг,
А нас навчив любити і прощати.
Ця біль мине, ти просто щиро вір,
Бо все в житті по вірі нам дається.
Віддала серце, вам, як оберіг
Й чекаю, коли в грудях знов заб’ється.
***
Тужить голуб на старій вербі —
Ворог вбив голубку й пташенят.
Хто його розрадить у журбі?
Голоси вже їхні не бринять.
В рідному гнізді не ночував,
Лиш голубка гріла малюків,
Він же оддалік їх пильнував,
Коли ворог раптом налетів.
Зруйнував він їхній спільний дім,
Найдорожче в ньому все забрав,
У нещасті залишив його гіркім,
Щоб на самоті він воркував.
Тихе воркування на вербі
Серце моє болем пройняло:
Люди нині також у журбі,
Коли горе в рідний край прийшло.
Скільки їх, самотніх голубів
І голубок принесла війна!
Скільки не діждуться матерів,
Чашу горя випивши до дна!
Скільки не повернеться батьків
До домівок рідних, до дітей!
Скільки ж то пройде важких років,
Щоб залікувати біль весь цей?
Господи, утіш сиріт і вдів
Так, як втішити умієш тільки Ти.
Сльози ж хай впадуть на ворогів —
Їм ніде спокою не знайти.
Лідія Вудвуд, 03.05.2022
***
Молитва
Почуй молитву нашу, вічний Боже,
Твоєї сили і снаги нам дай,
Хай зло й неправда нас не переможе,
Крильми Своїми захисти наш край.
Ти — Всемогутній, Боже, справедливий,
Твоя ж бо правда вища над усе,
Ти бачив, як віками нас гнобили,
Сьогодні ворог знову зло несе.
Він хоче всіх нас повернути в рабство,
Тих, що з неволі вийшли, з їхніх пут,
Нам проповідує братерства гасло,
А засіває ворожнечу й лють.
«Хто меч візьме, той від меча загине» —
В Своєму Слові ти для всіх сказав,
І той, хто цілить братові у спину,
Твоїм судом себе вже покарав.
Я вірю, Боже, Ти загоїш рани,
Нанесені війною у серцях,
Моя Вкраїна з попелу постане,
Відродиться, мов світлий фенікс-птах.
Я вірю, пісня миру залунає,
Коли пройдемо море горя, сліз,
Над нами сонце правди засіяє,
Почують Твою добру вістку скрізь.
Сини й батьки повернуться додому,
Дітей обнімуть, матерів своїх,
І скинуть із плечей ненависть, втому,
Почувши радісний дитячий сміх.
Я знаю, Боже, Ти не посоромив,
На Тебе хто надію покладав,
І за діла усі віддячиш злому,
Як Каїну за гріх його віддав.
***
Тримайся, лебідко, тримайся, благаю!
В цій тьмі видно чітко сіяння сердець.
Змінились молитви і відстань до раю,
Ідемо до Бога уже навпростець…
Розкраяне небо свинцем та залізом
І травень гаптує зелене рядно:
Про вільну країну десь ластівка мріє
І сонце, і небо — усі заодно…
Леся Кесарчук
Гудуть у небі дрони, наче шершні,
за обрієм гримлять важкі гармати,
а Божий Син стоїть біля черешні
в маленькому садочку коло Хати.
Ще за часів, коли не сталось світла,
серед пітьми безмежної пустелі,
ту Хату Батько звів раніше світу,
а потім вже створив для неї Землю.
Скопав город і викопав криницю,
насіяв мак і соняхи рядками,
прикрасив двір стрічками чорнобривців,
а чисте небо – срібними зірками.
А після того, як зросли з насіння
родючі сливи і квітучі вишні,
дав імена усім своїм створінням,
щоб було з чого римувати вірші.
І виник час. І сила стала Словом.
І, підкорившись творчому потоку,
велично обертаються навколо
сузір’я і пісні, і пори року…
Та з порожнечі вийшов чорний вершник,
щоб Божий рай навіки зруйнувати.
І Син прийшов до білої черешні,
і просить Батька захистити Хату.
(с)Артем Сенчило
***
Я знаю, як чекати із війни,
Як дні, мов шиби, кришаться на скалки,
Як ніч пірнає в каламутні сни,
Тривогою встромля в колеса палки.
Як не смакує кава і життя,
І трусить та морозить до судоми,
Коли в новинах згадують місця,
Де наші, де свої стоять в облозі.
Постійно з телефоном у руках…
Незмінна невідомість та питання…
Що б не було, завжди мов на голках,
Де б не була, лише одне чекання…
Я знаю, як чекати із війни…
Я знаю, бодай вам того не знати..
Дай, Боже, сили просто перейти
І потім не клясти, не нарікати.
Ірина Бжезінська
***
Чекаю літа…
Сплакалась весною.
Чекаю квітів. Тих, що у полях…
Минає травень.
Він ятрить журбою.
За тих ” пташОк”, що гинуть у боях…
Чекаю літа…
Бо весна не гріє.
Старіє травень. Разом з ним і я…
Пливе життя…
Хтось нову долю сіє.
Хтось вже відцвів. Хтось виполов зіллЯ…
Чекаю літа…
Може потепліє…
Серед ромашок маки проростуть.
І десь в душі (на дні) іще жевріє
Свіча “надій”… Аби лиш не здмухнуть…
Людмила Галінська
***
Останній раз дзвенить для них дзвінок,
Випускники квітучою весною,
Обпалені жорстокою війною,
Зберуться на останній свій урок.
Не буде свята, музики, пісень,
Та сиротливо тихо, як ніколи,
Журба і сум панують біля школи,
Онлайн проводять цей святковий день.
Не бігають схвильовані батьки,
Болить душа у мами за дитину,
Лиш прикладає до очей хустину,
Тривожать серце матері думки.
А батько захищає на війні,
Пізніше їх порадує дзвіночком,
Та привітає дочку чи синочка,
Війне легенько вітром по вікні.
Останній раз дзвенить для вас дзвінок,
Життя дорослі двері відчиняє,
А за спиною школу залишає,
Найяскравіший в пам’яті куток…
Орест Міщанчук***
Самотнє місто
“Як самотньо сидить багатолюдне місто, воно стало, немов вдова!” Плач Єремії
Плакав Єремія
над містом самотнім.
Смерть у нім осіла
на троні спекотнім.
Гірко плаче місто,
нікому потішить.
Лютий ворог злісно
люттю і періщить.
Всі його дороги
названі “скорботні”.
Вимерли тривоги.
Нині ти – самотнє…
***
Весна. Тебе чекаю в 23-му.
Ранньою. Мирною. Теплою.
Животворящою. Не змерзлою
з лютого лютого!
Попереду літечко. Най пережити.
Побачити колос налитий жита.
Зустріти осінь. І без валізи.
Хай краще діти малюють ескізи.
Фарбують мрії в яскравий колір.
Не знають діти слова: “в неволі”.
Хай, краще, буде в думках, бажаннях
зустріти Новий 23-ій в єднанні…
Хм…
Єднанні? Із ким?
Справжнім другом і братом!
За честь запросити до столу солдата!
І дякувать Богу за мир у стражданнях…
Весна 23-я…
Молюся в мовчанні…
Ірина Курченко
***
Хтось каву п‘є і дивиться в вікно.
І носом крутить, бачте, на погоду.
А комусь навіть цього не дано
І він, сердешний, п‘є з калюжі воду…
Комусь, напевно, не смачний обід,
В м‘якому ліжку так незручно спати,
А хтось із другом ділить черствий хліб
І моститься на землю ночувати.
Комусь життя прісне й усе довкруг
І люди не такі і Бог не те дає…
А в когось вчора в небо злинув друг
І сліз нема, бо люто хижих б‘є!
Це інший світ, чи різних два життя?
Збагніть нарешті — ми на лезі бритви…
В ім‘я добра і просто майбуття
Одні — за зброю, інші — до молитви!
***
Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридла робота, нудне телебачення,
Розповім трішки, що бачив я…
Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,
Чекали задовго таксі, змокли під дощем,
Як ми боялись заснути, навіть на мить,
Від пострілів “градів”, ще й гроза гримить.
Та ми звикли спати під шум мінометів,
Чергували, щоб інші “дрімнули”… не в наметі…
Ми спали, там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря для десятка – один підсмажений вуж.
В нас не було простуд, а може й були.
Ніхто і ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш,
Це, що кожного дня когось втрачаєш..
І не знаєш… може завтра ТИ…
Але ми вже звикли… Змогли… Змогли…
Ми не герої, як ви говорите…
Тут люди дуріють, стають душевно – хворими…
Це все від війни… від великого горя,
Але більшість – сильна. Сильніша крові і болю…
Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,
Ми тут, бо так само хочемо миру…
І навіть, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу…
Я мрію про дім, про роботу, сім’ю,
Як же хочу скинути з себе броню…
Допоможи, полюби життя,
Там де мир, там – щастя.
Не шукай собі зла.
Вадим Вовк
***
Щастя чалапає сонно по хаті,
Вигукне “Тато!” й газету зімне.
Ти нас захопиш в обійми гарячі,
Все буде добре! – Війна промине!
Кожна секунда карбується в серці,
Кожна хвилина дорожча за скарб,
Ранок і кава, сонце сміється,
Повно довкола світла і фарб.
Сонце всміхнулося, в хаті неділя,
Пташка співає – чує весну,
Берці в кутку і не дзвонить будильник,
Щастя – коли ти не йдеш на війну!
Оксана Гривул
***
В цій абсолютній темряві, дай мені бути світлом.
Дай зберігати спокій, як все навкруги кричить.
Я вірю, що Твій сценарій прописаний з дивним змістом.
Зроблю собі пару копій.. Бо поруч щось так гримить.
Сюжет мій змінює колір, а темрява все густіше.
Вмикаю ліхтарик серця і з’єднана з небом вмить.
Надія збільшує простір. Я бачу Тебе ясніше.
В долоні мої дається Твоя неземна блакить.
Ти вчиш мене жити небом, тримаючи віри вогник.
Збираю подяку серця й відношу до Твоїх рук.
Я хочу, щоб Ти був Центром, що світить попри тривогу.
Іду по небесній стежці з Тобою, мій вірний Друг.
***
Весна двадцять другого зламана страдницьким болем.
З фатального лютого збігли емоції геть.
Ні запаху, ані смаку́.. Зникло щастя в мозолях.
Засипали руту червону камінням ущерть.
Простигла весна оповила країну снігами.
Співає на свіжій дитячій могилі коток.
Крізь “Градів” туман відпульсовує квітень сльозами,
Збираючи дроблені сили в безпечний куток.
Моя двадцять друга. Покинута. Змочена кров’ю.
Заплакані зорі приглушені тінню тортур.
Нелюдська наруга. Розіпнута дикою грою.
Палає щоночі земля за командою: “Збур!”
Та в серці й надалі тріпоче нестримна надія.
І про́світ від куль розмальовує в квіти душа.
Ворожа зухвалість белькоче нездійснену мрію.
Чудес сотий дубль світлом з неба уже поспіша.
Бо поруч Ти, Боже! В гарячих обпалених точках.
Несеш для утомлених краплю живої води.
Лікуєш власноруч болючі у серці куточки.
Відкрий коридор крізь цю тьму й зло від нас відведи.
Evi Linn, 2022***
Щит Божий
Щит Божий над Україною,
Щит Божий у наших серцях!
Щит милості над країною
І Світло долає страх!
Дивлюся на смерть й воскресіння,
На жертву Твою і Кров,
Бо в цьому — наш Щит спасіння,
Й незмінна Твоя Любов!
Схиляюсь в молитві… Воістину
Замало людських зусиль…
Щитом Божа милість та істина
Оточує нас звідусіль!
Надію на Бога складаєм.
Щит Божий веде до висот!
Ісусе, Тобі довіряєм,
Бо Ти — наш Господь Саваот!
Щит віри тримаємо в серці,
Щоб згасли вогненні стріли.
О, Боже, спаси і не сердься,
Щоб ми для Тебе вціліли…
І Голос лунає з Неба,
Як ночі палають і дні…
“Не бійся! Я — Щит для тебе
Твоя перемога — в Мені!”
Галина Левицька, 13.02.2023
***
Шум дощу
Шум дощу за вікном усю ніч.
Чи то спиться, чи ніби не спиться…
Грім біжить серед гір врізнобіч,
Мчить на конях стрімка блискавиця!
А земля в насолоді дощем,
Бо до ранку вже буде умита…
Маю в серці невимовний щем,
І бринить, ніби дощ, молитва…
О мій Боже, омий, омий
Україну Своїми дощами,
Благодать покаяння пролий,
Будь, Спасителю наш, із нами…
Ще питання болить: Чому???
Розгубилися рими і строфи…
Але бачу, як крізь пітьму
Піднімається хрест Голгофи!!!
На колінах отут стою…
Голос рідний бринить любов’ю:
“Перемогу дарую Свою.
Не дощем омиваю, а Кров’ю!!!”
Галина Левицька, 09.09.2022
***
Ім’я Господнє — то могутня вежа!
В ній праведник знаходить порятунок.
Любов Твоя зціляюча, безмежна!
Спасіння через хрест — святий дарунок…
О, як мені Тебе поцінувати?
Як поклонятись в істині та Дусі?
“Цінуйте Сина!” — буду цінувати,
Щоб укріплятись в імені Ісуса…
Слова правдиві, як цілунок щирий.
Слова Господні — життєдайний меч!
Могутню вежу єдності й довіри
Не поруйнують ні війна, ні смерч!
Галина Левицька, 06.09.22
***
Мій голос до Господа, – кличу…
Мій голос до Тебе, – благаю!
Перед Твоїм обличчям
Мову свою виливаю…
Мова моя українська!
Мова мого народу…
Глянь, знавісніли злочинці!
Зглянься, даруй нам свободу!!!
Бачу сплюндровані долі…
Дух у мені омліває.
Посеред міста і поля
Пастку для мене сховали…
Міни сичать під ногами,
Гради стріляють в цілі…
Господи, будь із нами,
Щоб ми для Тебе вціліли!
Ти – пристановище наше
Серед війни й божевілля.
Боже, без Тебе так страшно!
Лише з Тобою ми вільні!!!
Боже, Тебе величаю,
Славлю Тебе щоденно!
Мову свою виливаю
Перед Тобою смиренно…
Виведи нас із полону,
Визволи від ворогів!
Ти – праведність та охорона!
Вся слава, Ісусе, Тобі!!!
Галина Левицька, 30.08.22
***
О Боже!
Содом і Гоморра прийшли в Україну…
Принесли війну, сплюндрування, руїну,
Принесли убивства, жахи і насилля…
О Боже! Без Тебе ми зовсім безсилі…
Прийшли в нашу землю нелюди, орки…
О Боже Всесильний! Допоки?! Допоки?!
Прийшли з мародерством і беззаконням…
Ця чаша кривава критично уповні!!!
Прийшли із метою: усіх і під корінь!
В молитві з Ісусом встаємо, як воїн!
О Боже, помилуй і зглянься над нами!
Спини це безчинство! Зціли наші рани!
Ми знов у молитві стаєм на коліна…
Лиш Господу слава!!! Жива Україна!
Галина Левицька, 09.04.2022
***
Якби не Господь був з нами —
Нехай же скаже Вкраїна!
Якби не Господь був з нами,
Коли повстала «людина»,
То нас би живцем проковтнули,
За пояс би владно заткнули,
Під чоботом роздушили
Скажені бісівські сили…
Якби не Господь був з нами,
То нас би роздерли зубами,
В потоках кривавих втопили
Й забрали б усі наші сили…
Але Сам Господь із нами,
Коли ми схиляєм коліна…
У серці розтерзані рани…
Горить у вогні Україна!!!
Та вийде з вогню НОВОЮ,
Впокореною перед Богом,
Нескореною і живою,
Святкуючи перемогу!!!
Якби не Господь був з нами —
Так скаже уся Україна,
Якби не Господь був з нами,
Поставили б нас на коліна…
Але Сам Господь був з нами!
Порвалось сильце «птахолова»
І нас не роздерли зубами,
Скінчились скажені лови!
Святкуючи перемогу,
Полинуть піснí, як ріки:
Всю славу приносимо Богу!
Він слави достойний вовіки!!!
07.03.2022, Галина Левицька
***
Краще померти від аміаку –
Поряд Одеський завод,
Аніж потрапить до рук окупанта.
Боже, храни мій народ!
Краще нехай радіація буде,
Аніж прийде москаль
На катування вкраїнського люду.
Боже, храни мій край!
Краще терпіти нестерпний голод,
Тільки б не “рускій мір”.
Хай його тут не буде ніколи,
В краї квітучім моїм!
Краще знеструмлення, темінь, холод,
А не сусід-гвалтівник,
І не радянський серп і молот.
Боже, бійців храни!
Краще покаятись і народитись,
З Духом з’єднавшись, згори,
Аніж уперто Бога гнівити.
Господи, нас не зітри!
Алла Кириченко, 20-22.11.2022
***
По-новому пізнаємо географію:
Хто ще вчора знав про харківський Куп’янськ?
Там сьогодні ЗСУ громили гвардію
Краснознамєнної мокші, мерський стан.
А учора з Балаклією знайомились:
Йшов Залужний в бакалію по ізюм.
Москалі там, як ті блохи, позаводились,
Та “пабєда” обернулася на глум.
Дуже гарно ми вивчали Чорнобаївку,
Повторяли цей топонім скільки раз,
Що Братчук увів новий – про Змієбаївку
Знає добре, без підказок, весь наш клас.
А про Саки ми дізнались перед школою –
В нас у серпні ще канікули були.
Кримська карта вкрита позначками новими –
Це місця, куди “бавовну” завезли.
Ми тепер до школи ходимо із радістю,
Географія – улюблений предмет.
Позбуваємось нападників і напасті,
Як це втішно вимовляти “іх там нєт”!
А іще у нас щодня молитва вранішня,
Бо без неї українцям, як без рук.
От би вигнати іще потвору давнішню:
Войовничий атеїзм – радянський спрут.
І нехай держава з Церквою з’єднається,
Щоб корупції настав таки кінець.
Суд із правдою нарешті побратається.
Кайся, наволоче, бо інакше – герць.
Кайтесь, люди, бо прийшли нові реалії:
Буде озеро – біблійне, вогняне,
Буде місто на новій землі, осяяне,
В місті – праведні, а в озері – все зле.
По-новому пізнаємо географію.
Вабить правдою Новий Єрусалим.
Україна для росії стала плахою,
Та чи стане нам за Бога Божий Син?
Алла Кириченко, 09–10.09.2022
***
Пан панів
– Чого ти вкрав? – Бо краде мій сусід.
Та що сусід? І кум, і головиха.
Від них до області веде таємний слід,
А там – ще вище… Отаке в нас лихо.
– Ох, риба (знаємо!) гниє із голови.
Пора нам, друже, голову міняти.
– Та вже міняли скільки, а диви:
Не може голова не загнивати.
– Та я кажу не про людських синів.
Без Бога це зробити неможливо.
Над нами має бути Пан панів:
Він – Голова для нас, а ми для Нього – тіло.
– А Хто ж цей Пан, і де Його знайти?
Та ще й війна: нам відбиватись треба.
– А ти до неба очі підведи:
Найвища голова, звичайно, в небі.
Це Божий Син. Він й разу ще не вкрав,
Та й решту 9 правил не порушив.
Таким і має бути Голова,
Щоб не занапастити наші душі.
– Нехай буде. Та як цього набуть?
– То вельми просто, головне – хотіти.
Має з’єднатися людський із Божим дух.
– Коли? – Молись! – Уже? – Під час молитви.
Проси, щоб Він простив твої гріхи:
Ти ж жив, немов би Бога не існує.
І визнай, що Христос – твій Рятівник,
Твій новий Пан! Нехай тепер панує
Над всім твоїм оновленим єством.
Тепер щось вкрасти вже нема потреби.
Якби ж наш край та керувавсь Христом,
То чи благали б ми закрити небо?
Алла Кириченко, 28.07.2022
***
У Чорному морі є Біле село.
Не вірите? Гляньте, це острів Зміїний.
Там зміям, мабуть, непогано жилось.
Аж раптом явились москальські пінгвіни.
Їм знову химерне на розум прийшло:
– Здавайтесь, бо Біле вже стало Червоним!
Що в заводі тихій було почалось,
Як хвацько північні взялись з гарнізону
Негайно повигнати капосних змій,
Село – врятувати (до всього їм діло).
Й таки попсували білесенький стрій,
Та все ж час від часу Червоне біліло.
Вся справа у кліматі: він для «гостей»
Нестерпно спекотний, і вітер палючий,
Не можна спокійно склепити очей,
Ба, флагман згорів! Видно, смерть неминуча
Для тих, хто з дитинства на кризі зростав.
Але головному пінгвіну видніше:
Він зграї червоних уперто збирав
І кидав на острів. Все більше і більше
З Червоного линув і лемент, і ґвалт
Весною. А що там зчинилося влітку:
Бо ж катер за катером в морі щезав,
Буксир затонув! Можна схуднути в нитку.
Панове пінгвіни, та що ж це таке?!
Британці он пишуть: “Зростає вразливість”,
А ще “ізоляція”! Слово ж яке…
О ні, ретируймося, поки ще цілі!
Вночі, поки змії білесенькі сплять,
Шубовснули в воду, не гаючи часу,
Сліди – підпалили, ще й досі горять.
Зітхнуло село й побіліло відразу.
Закони природи – то річ не проста:
Крижини для півночі, південь для спеки.
Коли ж хто навиворіт їх виверта,
Той буде зупинений – Бог не далеко!
Алла Кириченко, 30.06-2.07.2022
***
День матері
Забрали у мами маленьку Алісу,
Пустили у світ сиротою.
Отак святкували День матері біси
Москальською злою ордою.
Прийшли “визволяти” маленьку дитину
Від власного дому і мами.
О Боже, поглянь, що ці нелюди чинять,
Воздай їм за тими чинами!
Верни цій дитині украдену маму,
Не дай їй наруги зазнати.
Вона в підземеллі бійців рятувала,
Тепер час її рятувати.
У виломі муру, що звірі зробили,
Я зранку постану в молитві
І буду в пості перед Господом сили
Духовну провадити битву.
Ще в лютому місяці я одягнула
Всі вказані в Біблії лати.
Дай Боже, щоб швидше це горе минуло,
І втішились донечка й мати!
Алла Кириченко, 9-10.05.2022
8 травня, в День матері, під час останньої евакуації цивільних з території заводу “Азовсталь” окупанти розлучили жінку і її маленьку 4-річну доньку Алісу. Мама Аліси – Вікторія Обідіна, військовий медик. За попередніми даними її залишили у фільтраційному таборі у Мангуші, на території так званої «ДНР». Більше тут: https://life.pravda.com.ua/society/2022/05/9/248571/ v>
Навчайтесь, юні українці,
Щоб «Нептуном» вражати так
Ворожі крейсери й есмінці,
Всі судна тих цепних собак,
Щоб більш не мали, чим ходити
По наших лагідних морях,
Щоб не було їм чим бомбити
Й чинити звірства в Ірпенях.
Щоб їхні РЕБи не боролись,
«Красухи» били по своїх.
Вивчайте, дітоньки, основи
Фізичних і духовних війн.
Щоб більше руки на тортури
Не смів підняти бісів люд.
Навчаймось, діти, зводить мури,
Спиняти будь-яку війну.
Навчаймось Біблію читати,
Бо Слово Боже – грізний меч.
Вдягаймо, діти, божі лати,
Ярмо гріховне скиньмо з плеч.
І в силі духа Словом Бога
Женімо з нашої землі
Всіх бісів, що підняли рога,
А «рускій мір» їх всіх пригрів.
І більше матом не скликаймо
Цю нечисть всю у власний дім.
Христу у серці волю даймо,
І станем вільними у Нім!
Алла Кириченко, 06.05.2022
***
Правда
Ти маєш загинути, бо українець, –
Провина достатньо тяжка.
Тому твоїм морем курсує есмінець,
А сушею – інші війська.
Ти маєш загинути, бо українець.
Тут логіка вельми проста:
Не може дихнути спокійно ординець,
Допоки Вкраїна жива.
Ти маєш загинути, бо українець,
А мова – нестерпна твоя.
Для «руського міра» ти злісний чужинець,
Лиш смертю таких виправлять.
Ти маєш загинути, бо українець,
Миттєво чи в муках страшних.
Нівечить, ґвалтує російський звіринець
Усіх, від малих до старих.
Ти маєш загинути, бо українець.
Ця правда шокує весь світ.
Новий Голокост… Та ж покаявся німець,
Москаль же не кається, ні.
Ти маєш… Я маю і далі буяти
У власнім квітучім краю,
Малим діточкам колискові співати
Про лагідну нашу весну.
Лишень проженемо орду окупантів
Подалі, у крайній Сибір.
Лишень перестанемо так матюкатись,
Як вигнаний той бузувір.
Дай, Боже, нам сили в собі побороти
Всіляку неправду та гріх,
Щоб нам до життя та відкрились ворота,
Спровадь нас до Істини всіх!
Алла Кириченко, 29-30.04.2022
***
За нами — Україна і Дніпро,
І сивочолий Київ височіє,
І синь небес, як пором,
Пливе кудись у тихе надвечір'я.
Свята за нами батьківська земля,
Не раз сльозами скроплена і кров'ю.
Нас материнська пісня окриля,
В лиху годину береже любов'ю.
За нами — Правда чиста, без прикрас,
Така,як є, її не підробити.
Несуть її і Леся, і Тарас,
І кожний з нас, хто хоче чесно жити.
За нами — Бог, ви чуєте, кати,
Яка чума вас за собою водить?
Ми є народ, і древній, і святий,
Бо крізь віки несемо хрест Господній.
О нелюди, хай буде вам втямки:
Є сила в нас Вітчизну боронити.
Тож смертю смерть здолаємо таки,
Отак,як на Голгофі, наш Спаситель!
Сергій Рачинець, 05.05.2022 р.
***
Стою на колінах, вмиваюсь сльозами,
Не можу молитву сказати словами,
Та Ти наперед усе, Господи, знаєш,
І кожну сльозу із очей витираєш.
Мій Боже, молитва моя не за себе,
Не прагну даремно тривожити Небо.
Усе, що потрібно, я, Господи, маю,
За інших людей Тебе нині благаю!..
За тих, хто сьогодні в підвалах ночує,
Хто вдень і вночі страшні вибухи чує,
Хто вже призабув запах свіжого хліба,
У кого від дому немає вже й сліду,
За тих матерів і батьків, що ніколи
Не будуть вести своїх діток до школи,
За доньку і сина, що плачуть ночами,
Бо вже не побачать ні тата, ні мами.
Сьогодні, мій Боже, до Тебе молюся
За діда старого, за сиву бабусю,
Що дні доживають в холодній квартирі
(Тікати стареньким від горя несила).
Молюся й за тих, хто, лишивши родину,
Пішов захищати свою Батьківщину,
За тих, хто людей від поранень лікує,
За тих, хто з вогню кожну душу рятує...
Молитву оцю я щодня в серці ношу
І милості, милості, Господи, прошу.
Помилуй, утіш, підкріпи кожне серце,
Спаси й збережи від тенет злої смерті.
Зміцни, звесели, в кого руки охляли...
І тих, що про Тебе ніколи не знали,
Поклич за Собою, дай справжнє прозріння,
Хай кожному явиться, Боже, спасіння!
Благаю Тебе, щоб серця не стверділи,
Щоб вміли прощати й любити уміли,
Нехай душа кожна впаде на коліна
Й пізнає, що в Тебе є поміч і сила!..
Стою на колінах, тихенько шепочу,
За інших людей Тебе, Господи, прошу,
Нехай в небеса ця молитва полине:
Помилуй, мій Боже, народ України!
09.04.2022, Леся Данильчик
***
Харків, Дніпро, Запоріжжя, Умань,
Куп’янськ, Авдіївка, Миколаїв…
Фото і цифри – загинуло люду…
Просто цивільні, що мирно спали…
Раніше казали, що церква придумала
Жахи про пекло, якого немає,
Але ж куди тепер діти ці пруфи,
Коли дітей дістають з-під розвалин?
Пекло земне, де покидьки ракетами
Нищать, руйнують, вбивають безкарно,
Бог перемінить на суд, де нарешті
Злодій отримає гідну відплату…
Хоч виконавець, що здійснює запуски
З моря, повітря, землі – однаково,
Хоч генерал, військовий начальник,
Горітимуть в пеклі, що буде від Бога.
Помилуй нас, Господи, зглянься над нами,
Сили нерівні, жахає ворог…
Перев’яжи всі руїни та рани,
Змасти нас бальзамом Своєї любові!
© Олександр В’ялов, 28.04.2023
***
Хто я сьогодні? Жертва обставин?
Той, кому пощастило вижити?
Лузер, приречений на пристосування
До жахів війни, яку не закінчено?
Той, кому поки не встигли вручити
Повістку на фронт і зброю для знищення
Монстрів, що лізуть нонстоп від сходу
Зі схожими наче на людські обличчями?
Той, хто не став переміщеним/ біженцем,
Або туристом в кРаю закордонному?
Хто має зухвалість жити в приміщенні,
Поки ще бомбами не зруйнованім?
Може, невчасно був я народжений?
Не в тому місці і не в тій країні?
Де ж роздобути сьогодні розум,
Щоб все це збагнути та зрозуміти?
Себе шукати продовжую заново,
У лабіринті підказок Бога,
І світло в кінці тунелю засяяло:
Христос, Син Божий – моя дорога!
© Олександр В’ялов, 22.04.2023
***
Дай знайти сьогодні Тебе
Під хмарами та дощем,
Серед страхів, що серце моє
Крають наживо, мов ножем.
Де Ти є під час тих тривог,
Що лунають щодня / вночі?
У молитві за ПРО, ППО?
У новинах сумних війни?
Як нам віру Твою зберегти,
Не зламатись і не зректись?
Як підтримати тих, хто в біді
Опинились більшій, ніж ми?
Відкривайся, навчай, втішай,
Зцілюй, зміцнюй та бережи,
Забезпечуй, провадь, захищай –
Хто ж Спаситель наш, як не Ти?
Олександр В’ялов, 17.03.2023
***
Навіщо скиглити?
Навіщо скиглити, шукаючи моделі
Життя того, яке могло би бути?
Умовний спосіб дієслів, напевно,
Існує в мові, а в житті – відсутній…
Коли всі рішення прийняв і що залежить
Від тебе – зроблено, Йому довірся щиро:
Він краще знає, що насправді треба,
І замість Милиць подарує Крила!
Олександр В’ялов, 28.02.2023
***
Час раніше міряли… кілометрами
Мандрівники, що блукали планетою…
Потім – золотом та здобутками,
Хто займалися бізнесом та науками…
Зараз дні та години міряють… кров’ю,
Ось ціна, що комусь її коштують
Мирний сон у теплому ліжку, кава зранку, цікава книжка, ціла хата, наявність роботи…
Я не знаю, боюсь рахувати – скільки тих,
Що сплатили… собою… за мене… сьогодні…
Сходить сонце, годинник штовхає
Цей баланс на крові чимдалі…
Над годинником – вічний Син Божий
За нас грішних що був закатований…
Наш рахунок тепер Ним оплачений –
Є спасіння, надія, спадщина…
© Олександр В’ялов
Харків, 13.02.2023
***
Щоночі
Щоночі з-посеред
Повітряних тривог
Під плач сирен
Моя душа шепоче:
"Ти тут, Ти поруч,
Мій Господь і Бог!
Тримай всіх нас
В Своїх обіймах, Отче!"
Олександр В'ялов
***
З подякою спішу до Тебе, Боже,
За ніч, в яку Ти нам зберіг життя,
За те, що я сьогодні знову можу
Тепло відчути, мати хліб й пиття.
За воїнів, що героїчно нищать
Загарбників, садистів-ненажер...
За тих, хто дбає, щоб могли поїсти
Старі, жінки та діти дотепер.
Я дякую за ті буденні речі,
Що звик сприймати просто кожен день
За світло, одяг, Intrnet connection...
За всіх евакуйованих людей...
За те, що війни не тривають вічно
І кожна має свій останній день
Я дякую, що Ти його наблизив
Чекаю, вірю: скоро він прийде!
Олександр В'ялов
***
Сьогодні чув пташиний спів,
Що линув, як бальзам...
Для тих, хто трохи не дожив
І не почує сам...
Птахи співали про весну,
Надію та життя,
Вони дивились на війну
З висот свого буття
І навіть спалахи ракет,
Свист моторошний бомб
Не зупинили цей концерт,
Хоч було стільки спроб...
Олександр В'ялов
***
Просто вір, що ти - на тому місці,
На яке тебе привів сьогодні Бог.
Він з усіх можливих диспозицій
Дав тобі найкраще, те що змог.
А війна, а смерть, розлука, страхи?
Задля чого Він їх допустив?
Як душею, серцем не зламатись,
Не злякатись лих та ворогів?
Бог таємно власною рукою
Навіть зло примушує служить
Його добрій і премудрій волі,
Щоб навчити нас як треба жить.
Ми ніколи не збагнем всі цілі
Задля котрих трапилась війна
Але точно вже не будем тими,
Ким були раніше, віддавна
В центрі почуттів, світобудови
Хай сьогодні буде саме Бог!
Він додасть нам мужності, любові,
Зцілення для тіла та думок...
Олександр В'ялов
***
Дожити до ранку — кому це під силу?
Всі плани — лише день один...
Руїни будівель - наочна картина
Того, що застигло в душі...
Гармати, ракети та бомби фугасні
Рвуть вщент звичний спосіб життя.
На нас полювання вчинили завчасно,
Вважаючи люд за сміття...
Я вірю, що скоро прийде перемога
І зброю для вбивства на брухт
Виносити будуть скалічені горем,
Незламні, які доживуть...
А також я бачу, що буде потому,
Коли відбудують міста -
Зігріються душі сумні, непритомні
Любов'ю Ісуса Христа!
Олександр В'ялов
***
Війна оголює нутро,
На світ виводить потаємне.
Два почуття мені дано
Долати ревно і щоденно...
Це страх зустріти зло та смерть,
Зламатись під ударом болю...
Майбутнє наче шкереберть
Летить з емоцією тою...
А ще є сором, що не зміг
Зробити більше, краще, вчасно...
Минуле, де лише я встиг
Помилок назбирать й нещастя...
З таким незручним тягарем
Повзу до Бога я в молитві,
Щоб жити зараз, одним днем
І встояти в наступній битві...
Олександр В'ялов
***
Отче наш, що на небі, Єдиний!
Дай нам ночі спокійної нині!
Хай святиться Ім'я Твоє, Боже,
Ти для серця надійна сторожа!
Хай прийде Твоє Царство скоріше,
Щоб в душі оселилася Тиша!
І хай воля Твоя лиш здійсниться,
Зникнуть сумніви, віра зміцниться!
Дай нам хліба щоденного нині,
Та зігрій нашу душу і тіло!
І прости нам провини та злочин,
Хай побачать Тебе наші очі!
Не введи у спокусу та визволь
Від лукавого нас незапізно!
Бо Твоє лише Царство та Сила,
Слава вічна та Радості крила!
Олександр В'ялов
***
Підняти погляд до небес...
До Бога, що молитви чує...
Він Powerful, not Powerless
Зло згине, правда запанує!
Олександр В'ялов
***
Наче пазли з різних наборів
Чи уламки глеків та чаш,
Я збираю, відновлюю долю -
По шматках роблю чудо-колаж
Тут змішались минуле з майбутнім,
Страх з надією, радість та гнів,
Сльози, пролиті, стримані хутко,
Щоб тягар було легше нести.
Я не знаю, з якою душею
І коли зможу вийти з війни...
Ким я буду, коли все минеться,
Боже, прошу: допоможи!
Олександр В'ялов
***
А про людей, травмованих війною,
Та тих, хто не повернеться сюди,
Про перспективу відбудови знову,
Про непрості майбутнії роки...
Сьогодні навіть складно уявити,
Але в душі надія таки є:
Господь пошле нам сили пережити
Війну. І згодом відновити все!
Олександр В'ялов
***
...йдуть запеклі бої у серцях
вириваючи все не своє
а на чистих зростають місцях
рідне все
і що в кого є
у когось виростають хліба
хтось вирощує одяг й тепло
щоб у тих
в кого дому нема
хоч би щось
а таки було
хтось посіяв чисті слова
щоб зростала щиріша мова
і синоніми вся голова
до кожнісінького мала слова
йдуть запеклі бої у серцях
йдуть криваві загарбницькі битви
тільки ворог забув що цвях
переборює сила молитви
вашніра токаля (Наталія Шворак)
***
Ми й не знали, що так її любимо,
Все дивились на Польщу та Чехію,
Емірати, Єгипет з верблюдами...
А про неї все думали зверхньо ми.
Ми й не знали, що так її любимо,
Хоч пишалися нею, красунею:
Запашними садами квітучими,
Гір Карпатських трембітами-сурмами.
З'ясувалось, насправді — ми в захваті
Від ланів з золотавими хвилями,
Матіоли вечірнього запаху —
Ми від цього ставали щасливими.
Ми й не знали, що все в ній — найкраще нам,
Найрідніше для серця і погляду,
Що за місто, село, кожне селище
Ми благатимемо слізно Господа.
Ми й не знали, що так її любимо,
Що так в серці вона нам болітиме,
Коли ворог задихає згубою
Й кров проллється бурхливими ріками.
Калинову красу потоптали їй,
Вишиванку споганили чоботом
Нечестиве нашестя, злі варвари!
Закривавлена ненька, сплюндрована...
Але ворог не знав, з ким він бореться,
Думав, буде не битва- прогулянка.
Та моя Україна — нескорена!
Кров зітерла з лиця, в берці взулася,
Камуфляж зодягла замість вишивки,
До Святого Отця помолилася,
Взяла Біблію — зброю Всевишнього,
Злому ворогу не покорилася!
Ми прозріли- ми дуже цінуємо
Кожним містом , а також людиною;
Зізнаємось — ми так її любимо,
Ми пишаємось Україною!
О, Господь, уквітчай перемогою
Нашу неньку, Тобою даровану!
В кожне місце прийди з відбудовою,
Прийди з миром Твоїм, із добробутом!
Ми за неї Тобі, Боже, дякуєм
Й благодаті для рідної просимо,
Ти для неї стань захистом й якорем,
За країну молитви приносимо!
Вірим серцем, що Ти не забаришся,
Прийдеш з радістю, зі свободою!
Хай Твоє святе Ім'я прославиться
По землі усій, між народами!
Надія Горбатюк
***
Чи чуєш, як плаче дитина в підвалі,
І гради стріляють, сирена лунає,
А мати дитя до грудей пригортає
І вірить, що все в цьому світі минає!
Чи знаєш ти, як це: нема куди бігти,
Коли ти в полоні, навколо війна.
І темно в окопах, і кулями свище,
І спалах зловісний, і вибух луна.
І як пояснити дитині що сталось,
Чому треба тихо сидіти й мовчати
Чом тато не з нами, чому ми зостались,
За що з ворогами пішов воювати?
За долю щасливу, за рідну країну,
Щоб мирні світанки були в Україні,
Ми будем несхитно стояти завжди.
Просимо, Боже, Ти нас захисти!
Наталія Доля, 28.02.22
***
Молитва України
Склонилась у молитві Мати,
І сльози полились з очей:
— Я хочу волі попрохати
Для себе і своїх дітей!
Я прошу: збережи мій храм,
Що ворог хоче зруйнувати,
Святині йому не віддам,
Дай сили до кінця стояти!
Благослови моїх дітей,
Що тут воюють за свободу!
Благослови моїх людей,
Щоб кожен знав з якого роду!
Благаю захисту для тих,
Кого не зможу захистити.
Бо ми воюєм тут за всіх,
І нам це треба пережити!
Дай, Боже, віри нашим рідним,
Хто зараз у світах далеко.
Я знаю, віра їм потрібна,
Їм так непросто і нелегко.
Подай терпіння сивій ненці
Своїх синів з війни діждати,
Нехай любов до неї в серці
Дасть сил їм ворога здолати!
Я прошу про любов дружини,
Яка невпинно сльози л’є,
І щиру усмішку дитини,
Яка надію нам дає!
Коли настане перемога,
Я знов відроджуся з руїни!
В подяці склонюся до Бога…
Твоя незламна Україна!
Наталія Доля, 24.08.2022