Автор. Ой, як же довго стояла зима в нашому дворі: замела снігом і хату по самі вікна, і хлів, і наносила снігу кучугури, що ні пройти, ні проїхати — страшно і ніс на двір висунути.
Аж раптом… Що це? Сонечко усміхнулося, бризнуло на землю своїм промінням і… закапотіло зі стріхи, забриніли, задзюрчали струмочки, повеселішало у дворі.
– Та це ж весна! — зацвірінькали горобці.
– Та це ж весна! — закудкудакали кури.
– Та це ж весна! — загомонів увесь двір.
Сцена відкривається. На сцені — сільське подвір ‘я.
Мама з криниці набирає воду і гукає з хати своїх дітей.
Мама. Івасю! Наталочко! Де ви там? Ану мерщій умиватися! Що це не можу вас докликатися?
Вибігають діти. Івась втікає. Наталочка його наздоганяє.
Івась ховається за маму, всі сміються.
– Ну годі вже. годі вам, вгомоніться, А то, немов горобці, з самого ранку гамір здійняли.
Наталочка. Не сварися, матусю, за цілу зиму так набридло в хаті сидіти, що й не розказати. А тут — стільки сонця! Стільки світла і шуму! Ой, ненечко!
Кружляє.
Івась вмивається, бризкає водою на сестричку, знов втікає, а вона наздоганяє.
Мама. Вмивайся вже. щебетушечко.
Івась. Та вона ж води боїться!
Наталочка. Бо ж така холодна, аж крижана.
Мама (вмиває Наталочку, витирає рушником). А ось вмиєшся холодною водицею з глибокої криниці, — і заясніє твоє личко, як сонечко. Ну, глянь на мене, красуне моя! (Цілує донечку). Я вже хлібець спекла та остудила для вас. То, може, отут надворі й поснідаєте. Ось хліб і молоко ще тепле. Їжте, діти, та Богу дякуйте.
Івась з Наталочкою розстеляють на столику у дворі рушничок, сідають до
столу. Мама приносить хліб і молоко.
Івась (до Наталочки). Агов! Помаліше, а то по бороді потече.
Наталочка. Можеш кепкувати, а мені байдуже.
Івась. Бачу, тобі смакує.
Наталочка. Ще й як! Такий добрий хліб тільки мама вміє пекти. Пахне на весь двір.
Івась. Як на мене, то на весь двір весною пахне. От якби за село гайнути…
Виходить мама.
Наталочка. Матусю, мила, пусти нас за село погуляти, на волі побігати, сонечку порадіти.
Івась. І справді, мамо. Так вже хороше сьогодні, що несила в хаті сидіти.
Мама. Та хіба ж я вас втримаю? Себе такою пам’ятаю: цілісіньку зиму до неньки горнуся, біля неї й собі вишивати та прясти вчуся. А тільки сонечко блисне та забринять струмочки — прощавай, хато! І, як пташка, — на волю та на двір, а з двору — та за село. А там стільки тієї радості! Що ж, піду зберу вам щось у торбину.
Наталочка. Ой, мамочко, ти ж у нас — найкраща!
Івась. Певно, сніг уже зійшов. Мабуть, і котики вербові у лузі зацвіли.
Наталочка. А ти не забув, що незабаром свято у нашої мами? Треба ж буде її привітати.
Івась. Ось і наламаємо для неї котиків вербових.
Наталочка. Ні, котики ми вже торік дарували. А хочеться знайти для неї щось таке… Ну, щось найкраще у світі.
Івась. Найкраще у світі? А що б це могло бути?
Наталочка. Не знаю. Тільки коли думаю про матусю, — яка вона добра та лагідна — то здається, обійшла б усю землю, щоб знайти для неї найкращий подарунок.
Івась. Гаразд. Коли самі не знаємо — інших запитаємо. Мусить хтось знати, що у світі найкраще.
Виходить мама з торбинкою в руках.
Мама. Ось. я тут для вас дещо зібрала, Думаю, згодиться в дорозі. Та гляди. Івасю, бережи Наталочку, а ти, доню, слухайся братика, бо він же старшенький. Борони Боже, щоб до води близько не ходили та не заблукали бува. А ще, мої любі, пам’ятайте: кого стрінете — привітайтесь, та будьте до всіх щирими, чуйними та на добро щедрими. Що маєте — з іншими поділіться. Зла ні на кого не тримайте, а добро завжди пам’ятайте. Отак вас, діти, навчаю, як Бог велить. То пам’ятайте слова мої, не забувайте та додому швидше вертайтеся.
Івась. Дякуємо, мамо, за добру пораду.
Наталочка. І не сумуй за нами. Ми скоро повернемось, от побачиш.
Мама. Біжіть уже, біжіть, мої любі. Бережи вас Господь.
Мама обіймає дітей, цілує їх, і вони відходять поволі на авансцену, співаючи пісню. Сцена закривається і в цей час проходить зміна декорацій на весняний пейзаж.
Діти (співають). Мама, матуся — сонечко весняне.
Мама, матуся — квіточка духмяна.
Нас зігріває ніжними словами.
Все тепло на світі — від усмішки мами.
Мама, матуся нам дарує казку,
Мама, матуся — світ добра і ласки,
Віри й любові чистая криниця,
Не змогло б без мами наше серце биться.
Мама, матуся — вірності колиска. z
Мама, матуся — дорога і близька.
Нас у дорогу проведе далеку.
Рукавом змахнувши, мов крилом лелека.
Автор. Івась з Наталочкою не зогледілись, як проминули вже село, перейшли кладочку через потік і зупинилися, вражені тим, що побачили й відчули. Все здавалося їм таким знайомим і водночас якимось новим. А все через те, що назустріч їм ясна, дзвінкоголоса та усміхнена ішла весна. І де ступав її черевичок, — танув сніг і все пробуджувалось, оживало і починало бриніти, дзюрчати, щебетати і гомоніти, зливаючись в одну неповторну мелодію весни.
Весна (співає).
Прокидайся, травичко.
Прокидайтеся, квіти.
Простягайте, берізки,
До сонечка віти.
Прокидайтеся всі
Від зимового сну,
Зустрічайте мене —
Любу весну ясну.
Дерева і квіти танцюють і співають.
Весно, ми тебе чекали,
У віконце виглядали.
Мріяли. що будеш з нами,
Знали: ти не за горами.
Усміхнись до нас вродливо,
Знову радісно, грайливо
Хай бринять твої пісні голосні.
Після танцю дерева і квіти завмирають, створюючи враження живої декорації. На галявині з ‘являються Івась з Наталочкою.
Івась. Здрастуй, веснонько красна!
Наталочка. Любо нам тебе зустрічати. Довго довелося тебе виглядати та кликати. Забарилася ти десь у далеких краях.
Весна. Не барилась я, діти, ні миті,
Ані хвильки часу не гаяла.
Через гори, моря і ліси
На хмаринці до вас я прилинула.
Івась. Весно люба! Ти здалеку прийшла, багато що чула та бачила. А чи не знаєш ти, що у світі найкраще? 4
Наталочка. Ми хочемо свою матусю привітати і подарувати їй найкращий подарунок у світі.
Весна. Що у світі найкраще? Ні, не знаю. Хіба ось подаруйте своїй матусі мої перші квіти — підсніжники та проліски. Погляньте, скільки їх на галявині розквітло. Це буде хороший подарунок.
Івась. А й справді. Дивись, Наталочко, яка краса!
Діти кидаються рвати квіти, збирають їх у пучечок.
Наталочка. Дякуємо тобі, веснонько!
Весна. Прощавайте, діти. У мене справ ще ой як багато!
Івась. Дасть Бог, ще зустрінемося!
Автор. Та й пішли Івась з Наталочкою далі. А сонечко в цей час піднялося високо, глянуло на них згори, сипонуло повні жменьки золотих веснянок і засміялося на цілий білий світ.
Таночок сонця і сонячних промінчиків.
Івась. Здрастуй, сонечко ясне! Ти високо в небі світиш, всю землю своїми промінцями обіймаєш, багато що чуло та бачило. А чи не знаєш ти, щ у світі найкраще?
Наталочка. Ми хочемо свою маму привітати і подарувати їй найкращий подарунок у світі.
Сонечко. Що у світі найкраще? Ні., не знаю. Хіба ось. подаруйте своїй матусі мою сонячну усмішку. Це буде хороший подарунок.
Івась. Дякуємо тобі щиро.
Сонечко. Прощавайте, діти.
Івась. Дасть Бог, ще не раз побачимось!
Автор. Пішли далі Івась з Наталочкою. Перестрибували струмки, обминали яри. долали косогори.
Наталочка. Ой, поглянь, Івасю, вже пташки з вирію повернулися!
Івась. Та це жайворонок. Я його відразу впізнав. Чуєш, який дзвінкоголосий.
Наталочка. Певно так радіє, що додому повернувся.
Жайворонок (співає). Там, де моє гніздечко,
Там і моє сердечко.
Рідна моя земля,
Моя Вкраїна!
Світ облетів та знаю:
Кращої тебе немає.
Де б я не був —
Завжди до тебе лину.
Рідне поле! Рідний гаю!
Знову радо зустрічаю
Небо це і любе житечко зелене.
Калиновим цвітом квітне
І всміхається привітно
Ясним сонечком земля моя до мене.
Івась. Вітаємо тебе, любий жайворонку!
Наталочка. Як ми раді, що ти знову звеселяєш нас своїм співом!
Жайворонок. А який радий я! Який я щасливий! Як я вдячний Богові, що знову повернувся в рідні краї. Коли мені було важко в дорозі. Бог посилав мені у поміч супутній вітер, а коли я знемагав під час довгого перельоту, Він Сам невидимою рукою підтримував мої крила. О, який я щасливий!
Івась. Жайворонку любий! Ти далеко літав, багато що чув і бачив. А чи не знаєш ти, що у світі найкраще?
Наталочка. Ми хочемо свою матусю привітати і подарувати їй найкращий подарунок у світі.
Жайворонок. Що у світі найкраще? Ні, не знаю. Хіба ось: подаруйте своїй матусі мою пісню. Це буде хороший подарунок.
Івась. Дякуємо тобі, жайворонку!
Наталочка. Прощавай!
Жайворонок. І ви прощавайте! Нехай щастить вам у дорозі!
Івась (відійшовши). Дасть Бог, ще побачимося!
Автор. Та й пішли діти далі. Ішли вони лісом, розсували руками нависле гілля, вишукували ледь помітні стежки, прислухалися, часом зупинялися, перепочивали та й знову в дорогу.
Івась. Тихо! О, чуєш? Хтось іде…
Наталочка. Може, звір який хижий? Ой, боюся, Івасю, боюся!
Івась. Не бійся так, нікому не дам тебе скривдити. Ой, дивись, та це ж бабуся старенька. Добрий день вам, бабусю!
Бабуся. Доброго здоров’ячка, дітки. Що. налякала вас стара?
Івась. Та не так мене, як сестричку.
Бабуся знімає з плечей в’язку хмизу.
Наталочка. Та ні. Бабусю, не злякали. Хіба що зовсім трішечки…
Бабуся. І не треба лякатися, дитино моя, бо хто добре серце має, — того і звір страшний обминає. Коли я такою, як ти, була, — не одну стежину в лісі протоптала. І нікого не боялася, бо й сама нікого не зачіпала. Квіти рвала, пісню співала, гриби та ягоди збирала. Мов та кізонька молода, по ліску стрибала. А тепер… Ох-ох-ох… Ледве ноги волочу. Старість — не радість…
Івась. А що це ви, бабусю, так багато хмизу несете? Негоже вам у таких літах самим до лісу ходити. А чи дітей у вас немає?
Бабуся. Були й у мене діти. Було й мені ким радіти. Та тільки де вони зараз? Як повиростали — розлетілися, як птахи, та й забулися про мене стару…
Виймає хустинку. витирає очі.
Наталочка. Не плачте, бабусю-голубонько. А ми ось зараз вам допоможемо. Правда, Івасю?
Івась. Авжеж, допоможемо.
Діти беруть в’язку хмизу.
Бабуся. Ой ви ж мої хороші. Та чи подужаєте?
Івась. Ще й як подужаємо! Ми ж удвох.
Бабуся. Ох-ох-ох… Ось і прийшли. Хатина моя край села, а звідси до неї рукою подати. Дякую вам, мої любі. Щаслива ваша мати, що таких добрих діток має. Куди це ви отак мандруєте, забула вас запитати?
Наталочка. Ми шукаємо подарунок для своєї матусі. А вона ж у нас така добра, ніжна та лагідна, то й подарунок для неї хочеться знайти найкращий.
Івась. Ви, бабусю, за свій довгий вік багато що чули та бачили. А чи знаєте, що у світі найкраще?
Бабуся. Найкраще у світі? Ні, діточки, не знаю. Проте знаю певно, бо чула це від своєї матусі, а їй казала моя бабуся, що є на світі Володар Джерела Мудрості. Перед Ним схиляються всемогутні гори, дерева і квіти, птахи і звірі, і найрозумніші люди світу віддають Йому шану, бо він один володіє скарбницею, в якій захована таємниця життя. Ось Він і знає все. Він і відкриє вам. що у світі найкраще.
Івась. Володар Джерела Мудрості? Тільки як нам Його знайти?
Бабуся. І справді, де ж Його знайти? (розгублено) Забула я. дітки, геть забула. Зовсім уже пам’яті нема.
Наталочка. Не бідкайтеся так, бабусю. Дасть Бог, знайдемо. А за добру пораду спасибі вам щире.
Бабуся. І вам, діточки, дякую.
Івась. Прощавайте, бабусю!
Бабуся. Хай вас Бог береже, мої соколята.
Автор. Та й пішли братик із сестричкою далі. Стара бабуся дала їм надію. Тепер вони знали, Хто зможе відповісти на їхнє запитання.
З’являється пташечка — голубка. що потрапила в сільце.
Наталочка. Поглянь, Івасю, якесь лихо трапилося з цією пташкою. (Діти підбігають до голубки.)
Івась. Тихіше, тихіше, не бійся так, голубко.
Наталочка. Не бійся, ми не скривдимо тебе.
Івась. Бачиш, якісь недобрі люди сільце розкинули, ось і потрапила в нього бідна голубка. Зараз ми швиденько. (Розв’язує мотузку.)
Наталочка. Добре, що ніжку не поранила. Ми вчасно її помітили.
Івась. Лети, маленька пташко, і нехай біда обминає тебе!
Голубка. Дякую вам, діти, я завжди пам’ятатиму вашу турботу. Прощавайте!
Наталочка. І ти прощавай!
Івась. Дасть Бог, ще зустрінемось.
Автор. Та й пішли Івась з Наталочкою далі. Довго йшли чи ні, аж вийшли на лісову галявину.
Наталочка. Ти чуєш, Івасю? Здається, хтось плаче.
Івась. І справді. Хто б це міг бути? Дивись, та це ж мишка мала.
Наталочка. Що сталося? Чому ти плачеш, біднесенька?
Мишка. Як же мені не плакати? За зиму спорожніла моя комірка, що ні зернятка не лишилося. Може, знайдеться у вас, дітки, хліба хоч крихітка? Зголодніла я дуже, їстоньки хочу.
Івась зазирає до торбинки. Дістає крихту хліба.
Івась. Хіба що крихітка.
Наталочка. Івасю, це ж усе, що в нас лишилося. А як же ми?
Івась. Не журися, Наталочко, дасть Бог, не помремо. Пам’ятаєш, як мама повчала нас. щоб усім, що маємо, ділилися? І що одна крихта на двох? А для маленької мишки все ж таки пожива.
Віддає крихту мишці.
Мишка. Дякую (з’їдає). А чи немає у вас хоч краплі водички?
Івась (дістає фляжку з торбинки). Хіба що крапля.
Наталочка. Це ж остання крапелька!
Івась. А що одна крапелька на двох? А маленька мишка все ж таки нап’ється.
Віддає воду мишці.
Мишка. Дякую вам, дітки. Спасибі, що пожаліли мене й від вірної смерті врятували. Прощавайте! Я завжди пам’ятатиму вашу доброту!
Наталочка. І ти прощавай!
Івась. Дасть Бог, ще зустрінемось.
Автор. Та й пішли діти далі, щоб знайти Володаря Джерела Мудрості, а дорога ставала дедалі важчою, ліс дедалі густішим, аж поки не зникла остання стежечка.
Наталочка. Ой, Івасю… Не можу вже більше йти. Ноги позбивала. Гілляччям усі руки й личко подряпала. Сил вже немає.
Наталочка сідає на траву.
Івась. Вставай, Наталочко. Не треба на півдорозі спинятися.
Наталочка. Якби ж то знати, що на півдорозі. Ти ж бачиш, що і стежка вже скінчилася. Куди йти далі?
Івась. Серцем відчуваю, що Володар Джерела Мудрості десь зовсім близько. Тримайся за мене, сестричко. Ось побачиш, ми скоро з Ним зустрінемося.
Звучать фанфари. З’являються вісники Володаря Джерела Мудрості. Вони простеляють біле полотно — дорогу, що сходить згори, з небес. Діти збентежені. Вони озираються і обережно ступають на цю дорогу. На них згори проливається світло. їхні погляди спрямовані вгору.
Володар Джерела Мудрості. Джерело Моє вічне і святе. Приходьте до Мене, і Я дам для вас воду життя.
Івась. О Володарю Джерела Мудрості, ми прийшли до Тебе, щоб запитати, що у світі найкраще.
Наталочка. Ми хочемо свою маму привітати і подарувати їй найкращий подарунок у світі.
Володар Джерела Мудрості. Немає нічого кращого у світі за любов, бо вона дарує життя. Любов довготерпить і творить милість, не заздрить, не величається, не шукає тільки свого, не гнівається, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою; усе зносить, вірить у все. і сподівається всього. Любов ніколи не кінчається.
Знову звучать фанфари, світло гасне, вісники згортають білу дорогу.
Івась. Які дивні слова… Немає нічого кращого у світі за любов… Любов ніколи не кінчається…
Наталочка. Значить, коли по-справжньому любиш — це уже назавжди?
Івась. Виходить, що так. Ти знаєш, мені здається, що я вже чув ці слова. Так-так. Помилки бути не може. (Дістає з торбинки Біблію.) Дивись (читає з Біблії): «Любов довготерпить і творить милість, не заздрить, не величається, не шукає тільки свого, не гнівається, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою; усе зносить, вірить у все, і сподівається всього. Любов ніколи не кінчається».
Наталочка. Так. я згадала. Ці слова читала нам мама у Святому Письмі. Вона казала, що Бог — це любов, і Він навчає нас по-справжньому любити. І любов Його ніколи не кінчається. Вона дарує нам життя.
Івась. Ми так далеко йшли і так довго шукали відповідь на своє запитання, а вона, ця відповідь, була ось тут, у цій чудовій книзі.
Наталочка. Що ж, повертаймося швидше додому, адже ми тепер знаємо, що у світі найкраще.
Діти йдуть, співаючи.
Якщо хтось із вас хоче знайти,
Що найкраще у світі цьому,
Не збирайтесь в далекі світи,
І не кидайте рідного дому.
Поруч з вами є Джерело,
Що любов’ю й добром промениться.
Кожен може до Нього прийти
І живої води напиться.
Приспів. Джерело святе, джерело любові.
Всі, хто прагне, приходьте до Нього —
Джерела Живого, святого,
Яким є Господь.
Автор. Щасливими поверталися Івась та Наталочка. І весь світ здавався для них таким же привітним і радісним. Дорога видалась їм вдвоє коротшою, адже це була дорога додому. Ось уже й знайомі верболози, кладочка через струмок, стара верба при дорозі й рідна до болю мамина постать на околиці села.
Івась. Мамо, рідна!
Наталочка. Матусю, дорога!
Мама. Діти мої милі! Івасю, Наталочко! (Обіймає їх, цілує). Як я мріяла про той час, коли зможу вас знову обійняти і пригорнути до свого серця.
Івась. Мамочко, люба, ми вітаємо тебе зі святом!
Наталочка. Ми хотіли подарувати тобі перші весняні квіти, та поки йшли до тебе — квіти зів’яли.
Івась. Ми хотіли подарувати тобі сонячну усмішку, та поки йшли до тебе, сонце заховалося за хмару.
Наталочка. Ми хотіли подарувати тобі пісню жайворонка, та поки йшли до тебе, забули і мелодію, і слова. Але ми дуже і дуже тебе любимо. (Пригортаються до мами.)
Мама. Любі мої… Я знаю і вірю в це. Я вірю, що коли раптом потраплю в біду — ви прийдете до мене на поміч. Коли буду голодна — віддасте мені останню крихту хліба, а коли хотітиму пити — останню краплю води. І в старості моїй ви допоможете мені нести тягар років, адже я змалку прилучала вас до невичерпної скарбниці мудрості, чим є для нас Слово Боже, Святе Письмо, і причащала з чистого джерела добра і любові, ким є для нас великий Бог. А Він недалеко від кожного з нас.
Бог недалеко від кожного з нас,
Треба усім нам прислухатись лише.
Голос Його звучить повсякчас,
Вдень і вночі він пронизує тишу.
Бог недалеко від кожного з нас.
Чуєш, Він серця торкається твого.
Поки ще день над землею не згас,
В щирій молитві звернися до Нього.
Приспів. Хай осінить кожного з нас світло небесне.
Вічна любов, вічне добро в душах воскресне.
Кожному дню серце нехай щиро радіє,
І оживе в ньому свята віра й надія.
Автор — Анжела Чудовець, м. Здолбунів Рівненської обл.
