Того вечора діти швидко закінчили свої справи й хутенько полягали в ліжечка, адже до них приїхала бабуся.
— Бабусю, розкажи нам історію, будь ласка… — шепотіла Евеліна.
— Як ти вмієш, якусь про принца і принцесу! — додала Ніка й притулилася до бабусиної руки.
— Добре, — сказала бабуся. — Сьогодні я приготувала вам дуже важливу історію, тому будьте уважні. Слухайте…
У країні Миру сталася велика біда. Без попередження, зухвало й підступно кордон країни перетнув ворог.
— Бабусю, це як у нас? — запитала старша.
— Схоже, рідненька, схоже.
— Бабусю, чому так сталося? — Ніка заховала носика під ковдру.
— Тому, що ворог замислив знищити все, чим не міг заволодіти. Так от. Була у ворога одна чарівна сила, ще від початку віку. У нього було дуже багато зброї, і якщо проти загарбника хтось десь готував якусь зброю, то траплялося велике й страшне: у цього лютого й ненависного ненажери ставало вдвічі більше зброї. Ніхто не міг протистояти йому. А в країні Миру ніколи не було зброї, яка вбивала.
— Бабусю, це ж жахливо. Ні шахедів, ні ракет? Це, мабуть, слабка країна.
— Ні шахедів, ні ракет, люба. У цій країні правив Наймогутніший Володар. І найпотужнішою зброєю країни був Його Син — Любов. Де лише з’являвся Син, одразу траплялося ще дещо: у домі оселялися два захисники — Надія і Віра. І були ці троє сильнішими за будь-яку винайдену ворогом зброю.
— Але ж , бабусю, любов проти шахедів? Шахеди зруйнували наш дім…
У країні Миру справді були жителі, які не вірили, що Любов може перемогти. Лиш тільки хтось починав сумніватися, як лютий ворог цілком таємно підкрадався до такої людини, шепотів про перемогу через постріл і навіть пропонував зброю. А далі діяли чари — зброя, якої лише торкався мешканець країни Миру, враз перетворювалася на зброю, спрямовану проти рідної землі.
І ось побачив Володар країни Миру, як гинуть Його підлеглі, і вирішив Він навчити людей перемагати любов’ю. Одного разу Володар зібрав Свій народ і сказав:
— Це велика війна. І наша країна під загрозою. Перемогти ворога можна, лише навчивши людей любити.
— Я піду туди, Отче. Я навчу їх. Ніхто не примушує Мене. Я Сам обрав цей шлях. Іду добровольцем, — рішуче сказав Син Володаря країни Миру.
— Це важкий шлях. Тобі доведеться пройти через страшні бої, втрати і зради. Ти будеш бачити неправду і горе. Але я буду завжди з Тобою, Любове. Благословляю, Тебе, Сину.
Уся країна занепокоїлась:
— Як же ми без Вас, Любове? Ми ж розуміємо, що все, що в нас є, — це Ви! — казали підлеглі.
— Я дуже люблю Свій народ, Мою країну. Не хочу, щоб хтось іще загинув, — відповідав Любов. — Я готовий віддати Своє життя, щоб урятувати людей від смерті.
І Він пішов. Добровольцем. Одягнув військову форму замість одягу, який належав Йому за правом, і пішов на полігон. Він умів любити й умів навчити любити будь-кого, хто цього хотів. За ним пішли Віра і Надія і багато інших жителів країни Миру. Син Володаря кликав, за ним ішли Добрі та Вірні, долучалися Справедливі та Ввічливі, Співчутливі та Ніжні. Щодня військо Сина зростало, адже кожен, хто знайомився із Сином Володаря, змінювався, і такій людині більше не потрібна була зброя, яка стріляє.
— Бабусю, а як же ворог? Він загинув?
— Ні, маленька. На жаль, ні. Ворог отримував поразку за поразкою, тому придумав злий план — убити Любов.
— Шахедами?
— Майже. Ворог використав людей, щоб здійснити вбивство.
«Тільки-но не стане Любові — і все, не стане країни Миру. Я переможу їх швидко і легко!» — думав ворог.
Син Володаря країни Миру міг знищити їх, лише сказавши слово, але Він пам’ятав: насилля породжує насилля, і ворог від цього стане лише сильнішим.
Тієї ночі Любов мав розмову з Володарем.
— Сину, через Твою смерть народиться Перемога. Ти прославиш Мене і нашу країну.
— Я готовий, Отче.
Якось слуги ворога підступно схопили Любов. Ворог вирішив провести Добровольця через зневіру. Ворог думав зламати Любов, залякати, обманути. Та Воїн Миру не відступив. Тоді Його повели на страту. Що відчував Син Володаря миру? БІЛЬ УСЬОГО ЛЮДСТВА.
Ворог був невблаганно жорстоким. Не було такого жаху, через який не пройшов би Син Володаря. Він плакав з військовими в окопах, помирав у катівнях, ховав побратимів, тужив із вдовами і сиротами. Здавалося, сил любити зовсім не стало… та Він любив. Тримав на руках поранених дітей, витягував із підвалів стареньких, ділив хліб із голодними. Він там був. Бачив, як близька людина цілиться ножем в спину, відчував гіркоту зради, та все ж… любив.
Однак помер. Це було так страшно. Здавалося, не буде більше миру, бо немає Любові. Здавалося, не залишилося ні Віри, ні Надії.
Проте сталось все так, як захотів Володар. Любов не можна вбити! Любов жива! Тієї ж самої миті, коли загинув Син, любов, мов найдрібніше насіння, проросла в серцях людей, почала потужно перемагати, завойовувати світ, відтісняючи ворога все далі й далі від країни Миру.
— Бабусю, то ворог переможений?
— Знаєш, дитино, там, де є Любов, ворогові немає місця. Однак він, як голодний лев, ходить і пильнує, шукає того, хто сумнівається, хто не знає про любов, кому ще ніхто ніколи не розповідав, як перемагати любов’ю.
— Бабусю, ти вмієш перемагати любов’ю? Навчи нас.
— Мої лебідоньки, я вчусь. І вчитиму вас. Ми ж спадкоємці країни Миру. Нам треба вміти перемагати саме любов’ю.
Оксана Смірнова
