Одним із атрибутів Бога, тобто однією з лише Йому притаманних якостей, є cвятість — абсолютна відокремленість від зла, гріха й неправди в мотивах, словах та вчинках. Це незмінний атрибут і одна з тих якостей, на яку орієнтуються всі віруючі, адже лише Святий Бог може викрити всіх наклепників, мерзотників і нечестивців, які так комфортно почувають себе в цьому спотвореному й розбещеному світі.
Розмірковуючи про святого Бога, чи не найперше згадуємо про Його святу справедливість. Бо ж святий — це той, хто чинить правильно за будь-яких обставин, дивиться на буття з погляду найвищої справедливості і ставиться до оточуючих так, як вони того насправді варті. Ми, люди, досягти абсолютної святості не можемо, якщо когось і називаємо святим, то саме з причини особливої побожності, прагнення духовної і моральної чистоти життя та помислів. Критерії нашої оцінки справедливості недосконалі. Однак Божа справедливість полягає не лише в абсолютному покаранні грішника. При такому погляді не було б історії землі. Його справедливість спрямована на те, щоби виявити неправду, очистити її і замінити правдою.
У царині культури так уже повелося, що виживали ті, хто умів пристосуватися до обставин. А тих, хто вів свою лінію, не бажав бути підлабузником, просто не помічали. Й. С. Баха «призабули» на 80 років, хоча він зробив справжню революцію в музичному мистецтві. А. Веделя взагалі викреслили з мистецтва завдяки царській сім’ї. Російський художник А. Іванов, відмовившись догоджати своїми полотнами дворянству, просто доживав віку в Італії…
Є й інші, «позитивні», приклади, проте від того не менш сумні. Я про те, коли митці починали догоджати сильним світу цього, на цьому будуючи свою кар’єру. Їхні твори були популярними, проте лише короткий час. Адже їх писали, щоб «лоскотати слух». Наприклад, усі пам’ятають Сальєрі не через його творчість, а лише через легенду, пов’язану із Моцартом (хоча Сальєрі був придворним композитором). Або Генріх Сенкевич, який написав безліч творів, проте вершиною його творчості став роман «Камо грядеши», а усі решта творів відверто заангажовані та сполонізовані.
Прикладів багато. Та уважний читач може запитати: «А до чого тут Святий Бог?» Річ у тім, що здатність творити — це та іскра Божа, той дарунок, який Бог дав людині. Тому мистецтво найперше повинне бути спрямоване на прославлення Бога. У гіршому випадку — возвеличення чогось справді цінного й важливого в житті людей. Мистецтво, яке цього не робить, приречене на крах. Та й вироби, які не відповідають цьому критерію, теж рано чи пізно зазнають забуття, а то й знищення.
Суд історії реально показує, чи ця мистецька справа була варта зусиль і чи насправді вона була цінною. Проте за цим «судом історії» приховано (кимось свідомо, а кимось просто через незнання) Божий закон справедливості. Просто Господь дає правді вийти на поверхню і бути помітною багатьом людям одночасно. Він це робить, щоби нагадати справжній зміст речей і понять, щоби розбити брехливі теорії, які вигадують для виправдання бездіяльності чи неправильного ставлення до чогось.
Одним із таких витворів мистецтва, який перестав відтворювати задум Божий, був храм царя Ірода І в Єрусалимі. Саме його історія є яскравим прикладом того, що Бог пильнує і не дає, щоби Його ім’я було осоромлене…
Ірод, який прийшов до влади за допомогою інтриг і дружби із римськими імператорами, за походженням був ідумеєм. Тобто, не походив навіть із вибраного народу. Тому, здобувши владу, він всіляко «задобрював» єврейський народ, бажаючи таким чином зміцнити свої позиції. Одним із таких кроків стала розбудова Єрусалимського храму.
Храм, будучи центром Богопоклоніння, переживав свої злети й падіння. Його руйнували і відтворювали, розбудовували і занедбували. Але він завжди залишався головною святинею ізраїльського народу.
І от Ірод, бажаючи прославитись, почав своїм коштом розбудовувати храм, намагаючись вивести його на рівень грецьких чудес. Понад 40 років він покращував і вдосконалював цю будівлю. А остаточне завершення робіт відбулось у 64 р. Побутувала навіть приказка: «Хто не бачив храму Ірода, той не бачив справді величної будівлі». Адже для реконструкції храму використовували якнайкращі матеріали, сила-силенна золота, новітні технології того часу.
Споруда, немов велетенські сходи, підіймалася до вершини, яку вінчав, власне, храм. Увесь комплекс милував око, сяяв у променях південного сонця оздобою і притягував погляди ще на далеких підступах до Єрусалима. Учні Ісуса Христа вказували на цю велич і красу Спасителю, сповнені гордості за таке місце поклоніння Богу. Але Ісус ошелешив їх відповіддю: «…не залишиться і каменя на камені…» (Мк. 13:1–2). Ці слова були настільки несподіваними, що учні просили Ісуса пояснити Його відповідь.
Це повинно було статись тому, що храм перестав відігравати ту роль, з якою Соломон починав будувати його. Адже його призначення бути місцем поклоніння Богу, а не гордості земного досягнення. Він мав стати місцем справедливості й жертви за гріх, проте перетворився в місце, у якому засудили Спасителя Світу. Мав бути місцем, де язичники мали б можливість знайти віру в Бога, проте та частина храму була перетворена в базар, де торгували тваринами й міняли гроші. Мав бути місцем присутності Божої, а перетворився в місце, де панували закони і правила, які не допомагали зрозуміти милість, справедливість і праведність Бога. Храм перетворився на місце порожньої «побожності», святиню, де люди не могли знайти справжньої святості.
Саме тому Ісус і пророкував, що храм буде зруйновано. Адже в Божому плані немає місця речам, які, використовуючи Божий авторитет, будуть досягати своїх цілей. І хоча відтоді минуло близько 40 років, проте Боже Слово справдилось. Під час облоги Єрусалима римськими військами імператор Тит дав наказ своїм воїнам не руйнувати храм. Проте, почувши десь, що в храмі зберігаються небачені скарби, легіонери ввірвались у храм. А оскільки в ньому не було вікон, адже освітлювати його мала менора — семисвічник, що символізував Боже Світло для людей, то воїни входили зі смолоскипами. Від необережності виникла пожежа, і дерев’яна споруда дуже швидко згоріла.
Пізніше камені із храмових будівель узяли на будівництво нової частини міста. А після війни 135 р. усі споруди, що залишились, остаточно зруйнували, розкидавши камені або вивізши їх для будівництва інших поселень. Сам храм перетворили в місце поклоніння Зевсу. Відтак храм, як центр єврейської культури і Богопоклоніння, перестав існувати взагалі.
Апостол Павло якось сказав: «Не обманюйтесь, — Бог осміяним бути не може. Бо що тільки людина сіє, те саме й пожне» (Гал. 6:7). Цей духовний принцип лежить в основі всіх учинків та діянь. Його не можна обійти. Тим більше в тих сферах, які безпосередньо спрямовані на виявлення Божих істин у цьому світі.
А ще — цей принцип діє у житті кожної людини. І не потрібно дивуватись, якщо ви починаєте пожинати якісь погані плоди в житті. Отож, ви їх і сіяли. Це ж стосується ненависті, байдужості, розбещеності, обману та інших речей, якими буває наповнене наше життя. Це — лише врожай усього того, чим наповнене наше серце.
І, як і храм, ми можемо почати виконувати свою «функцію» — відображати Божий характер на землі, коли концентруємось на Ньому й налаштуємо наше серце на виконання Його заповідей. Але, і це найголовніше, — коли в серці, як і в храмі, живе Господь, тоді все стає на свої місця, адже Він Сам показує, що і як має бути, і Він Сам пильнує за тим, щоб усі сфери нашого життя були пронизані Його Світлом.
Храм Ірода — не єдиний зразок із царини архітектури чи мистецтва, через який Бог виявив Свою святість. Ви самі можете пошукати й поцікавитись історіями різних мистецьких творів. Але найважливіше — не повторити його історії у своєму житті…
Олег Блощук
Коли Христос займає перше місце, усе інше займає своє місце.