«Нести Слово Боже — ось наша мета, щоб кожний учитель був учнем Христа!»

Ціна нашого спасіння

Кожний християнський храм і атрибут, кожне християнське свято, таїнство та богослужіння, кожна християнська проповідь, книга та стаття насамперед покликані звернути погляд людини до Небес і вказати на Божого Сина Ісуса Христа.
«Бо то Ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то престоли, чи то господства, чи то влади, чи то начальства, — усе через Нього й для Нього створено! А Він є перший від усього, і все в Нім стоїть» (Кол. 1:16–17).
До засадничих атрибутів християнства належать ясла, хрест і відвалений камінь. А також кожне причастя звіщає нам про розп’ятого Ісуса, який прийшов у цей світ померти і воскреснути!
Той день, коли Ісус Христос страждав і був замордований за наші гріхи, — це був день Божого гніву, день помсти, але водночас і день нашого викуплення. Справжня Божа любов, з якою Син Божий прийшов на землю, виявлялася на тлі лютого Божого гніву до гріха. Розуміння цього контрасту вкрай необхідне для розуміння Євангелії. Часто ми хочемо просто покладатися на Божу любов, яка дається всім людям від нашого Творця і виявляється в тому, що на злих і на добрих падає дощик, світить сонечко, Господь усім нам хлібчик посилає і дає багато всяких благ. Але це не повна правда, тому що святий Бог не може просто заплющити очі на людський гріх, гріх викликає у Бога нестримний і праведний гнів. Без усвідомлення проблеми нашого гріха й того, як Господь її розв’язує, ми ніколи не зрозуміємо глибини Божої любові та благодаті.
Розглянемо відомий біблійний текст, записаний у Євангелії від Івана:
«І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський, щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя. Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, — той вже засуджений, що не повірив в Ім’я Однородженого Сина Божого…
Хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить — а гнів Божий на нім перебуває» (3:14–18, 36).
Це уривок із розмови Ісуса Христа з Никодимом. Коли ми згадуємо цю історію, то найчастіше зупиняємося на таких моментах, як важливість відродження, тобто значення народження згори, і дія Духа Святого, яку Христос порівнює з дією вітру, тобто суверенне Боже рішення в спасінні. Це серцевина Євангелії, Благої Звістки, якої кожен із нас потребує для нашого власного спасіння.
Можливо, хтось подумає: навіщо це постійно нагадувати? Нагадуємо, тому що забуваємо. Основне, те, що потрібно безперестанку пам’ятати, — забуваємо, другорядне, те, що потрібно давно забути, — пам’ятаємо. По суті, щoранку, розплющивши очі, перше, що ми маємо згадати, це те, що сталося на Голгофі. Це те, завдяки чому ми зараз живі, і це те, завдяки чому ми маємо вічне життя. А тому з наших уст постійно мала б линути хвала за ту жертву, яку приніс Ісус Христос за нас. На жаль, дуже багато речей відволікають нас від цієї хвали, бо ми все ще перебуваємо під впливом гріха і думаємо більше про себе, і не знаходимо слів для звеличення Господа, і дуже кволо молимося, і швидко втомлюємося.
У Писанні є чимало застережень стосовно того, що серед людей, які називають себе віруючими, насправді не всі віруючі. Це спонукує нас постійно перевіряти своє серце, щоб твердо, напевно знати, що я викуплений і належу Христові. Якось один чоловік, що живе по сусідству і якому я намагаюся свідчити про Христа, на запитання «Друже, на що ти надієшся?» відповів: «Я надіюся, що Господь розбереться». І він не один так думає. Але в Біблії написано, що Господь уже «розібрався» і чітко через Слово Своє дає нам зрозуміти істину, а тепер ми повинні «розібратися»: я віруючий, чи невіруючий; я з Богом, чи без Нього; я потребую Його, чи я вже маю Його; на якому фундаменті я стою; що рухає моїм серцем, — і зробити все необхідне для того, щоб мати тверду впевненість у спасінні. Не самовпевненість, а впевненість від Святого Духа. Варто пам’ятати, що все, що пов’язане з нами, — не може дати нам упевненості, а все, що пов’язане з Ісусом Христом, — є нашою основою. Якщо ви десь глибоко у своєму серці пов’язуєте своє спасіння із чимось своїм — засумнівайтесь у ньому. Якщо ж ваші думки біжать до Христа і Він ваша надія — тоді ще більше впевнюйтеся в цьому, слухайте, читайте й насолоджуйтеся Євангелією. До речі, ще один тест на наше християнство: коли ви слухаєте про Христа, коли приймаєте причастя, коли співаєте пісні про жертву Христа — вони приносять вам утіху, підтримку, радість, чи, можливо, засмучують або залишають байдужими? Можливо, хочеться чогось іншого, веселішого? Якщо Євангелія не радує, то й «веселіше» не допоможе.
Але повернімося до нашого тексту й погляньмо, що з нього можна дізнатися про Бога Отця? Золотий вірш Біблії, Івана 3:16, говорить про те, що «Бог полюбив світ»! Тому ми можемо бути цілковито впевненими: Він любить наш світ, Він любить людей, Він любить нас! І полюбив настільки, що пожертвував Своїм Сином. Він не переставав любити Свого Сина, Він не зрікався Його, Син ніколи не заслуговував на те, щоб Батько знехтував Ним, у Трійці завжди була абсолютна гармонія в стосунках, яка цілковито задовольняла Отця, Сина і Святого Духа, і Господь ніколи не мав ні в чому потреби. Наш Триєдиний Бог щасливий, блаженний, благословенний, Йому нічого не бракує для радості. Ця абсолютна, невимовна й незбагненна єдність Трійці є біблійним свідченням того, що наш Бог є Богом стосунків. І попри це Бог ухвалює рішення пожертвувати Своїм Сином, щоб викупити людей, привести їх до Себе і зробити не просто релігійними людьми, а членами Своєї божественної сім’ї. Він приєднує нас до «Божої Істоти» (2 Петр. 1:4). Завдяки Його любові й обітницям ми стаємо учасниками Його слави.
Тепер зупинимося на словах «послав Свого Сина на світ» (Ів. 3:17). Ісус Христос став посланцем Неба, Бог Отець послав Його не на осуд, як ми читаємо, а на спасіння. Сам Бог у Своєму Сині прийшов на землю, щоб наблизити нас до Себе. Але далі читаємо, що той, «хто в Сина не вірує, той життя не побачить — а гнів Божий на нім перебуває» (Ів. 3:36). Нам дуже приємно слухати про те, що Бог любить людей, любить світ. Ми схиляємося перед такою вісткою, але часто забуваємо, або й узагалі не хочемо чути про те, що Бог гнівається. Але Біблія говорить про це, зокрема в Старому Завіті 480 разів. Новий Завіт не відкидає цієї думки, але найчастіше про Божий гнів говориться в контексті того, як описується пекло, або озеро, яке палає вогнем і сіркою. Господь дуже серйозно говорить про гнів. І Він говорить про гнів не між іншим, не як про якісь залишки гніву у Своєму серці за незначні речі, які Його дратують. Бог гнівається на всіх невіруючих за те, що вони поєдналися з гріхом. І найбільша причина Божого гніву полягає в тому, що невіруючі відкидають Ісуса Христа. Тому в плані нашого спасіння і майбутнього життя визначальними є наші стосунки з Ісусом Христом, наше ставлення до Ісуса Христа. Чи справді Він наш Спаситель і чи наше серце радіє з цього, або ж є безліч інших речей, які наповнюють наше серце і є для нас дорожчими і важливішими від Христа? І коли так, то в нас немає шансів. Тож будемо пам’ятати, що Бог любить світ, але ненавидить гріх і гнівається на тих, хто насолоджується гріхом.
З нашого уривку ми ще дещо дізнаємося про Сина Божого. У розмові з Никодимом Він називає Себе Сином Людським і порівнює Себе з мідним змієм у пустелі, який був призначений для того, щоб захистити від Божого гніву й покарання Ізраїль. Річ у тім, що євреї в пустелі, хоча й жили лише Божою милістю, дозволяли собі багато такого, що протидіяло Богові: вони постійно нарікали на Бога, не погоджуючись із тим, що Бог їм дав, виявляючи незадоволення своїм вождем, їжею, умовами проживання тощо. Тобто вони всім своїм серцем бунтували проти Бога, який вивів їх із Єгипту, зробив Своїм народом і піклувався про них. Коли ми виявляємо незадоволення й постійно ремствуємо на обставини свого життя, це свідчить про те, що в серці своєму ми бунтуємо проти Бога, який дає нам усі ці обставини і, власне, посилає все те, що нам так не подобається. Цим самим ми викликаємо гнів Бога і Його незадоволення нами, а це небезпечно — бувши Божим народом, нарікати на Того, чиє ім’я носимо.
Господь неодноразово виливав Своє обурення на народ Ізраїля за їхні нарікання, а згодом, коли вони наблизилися до інших народів, які жили в ханаанській землі й почали блудити з ними, за ідолопоклонство. Одного разу цей гнів виявився в тому, що ізраїльтяни почали масово гинути від укусів змій. Вождь народу Мойсей отримав вказівку від Господа вилити мідного змія й піднести його високо на палці, щоб той, хто погляне на нього з вірою, отримав зцілення від смертельної отрути. І от тепер, коли Ісус говорить із Никодимом про духовне відродження й намагається пояснити йому суть народження згори, Він нагадує історію Ізраїля й порівнює Себе з мідним змієм, який тоді став спасінням для багатьох. На той момент Никодим не зрозумів цього, але коли побачив Христа, Сина Людського, піднесеного на дереві, на хресті, то зрозумів і увірував. Він увірував, коли побачив Ісу­са розп’ятим. Отже, Син Людський, подібно до мідного змія в пустелі, був піднесений, щоб захистити нас від древнього змія, яким усі ми вжалені. Єдина можливість нашого спасіння — у Божому Сині Ісусі Христі. У Ньому нам дароване віч­не життя, і це неодноразово повторюється в нашому тексті (вір­ші 14, 16, 36).
Стосовно Сина Божого в цьому уривку ще вживається слово «Єдинородний». Найчастіше ми сприймаємо його в тому розумінні, що в Бога Отця єдиний Син, але є й інше значення — що Він з Отцем одного роду, що Він такий, як Отець, що Він Бог. Тому ми чітко повинні розуміти, що для нашого спасіння потрібно було прийти на землю Богові. І за нас на хрест пішов Сам Бог. І це була гідна плата за наші гріхи. Ніщо дешевше не могло нас спасти. Оскільки ми згрішили проти вічного Бога, для нашого спасіння потрібна була смерть вічного Сина. І це Божий дар для нас. Це найбільший подарунок. Нічого ціннішого, нічого більш значущого немає на світі. Його Син — найдорожчий скарб. І Він пожертвував Своїм скарбом, щоб я і ви мали вічне життя. Як ми ставимося до Божого Сина? Це найважливіше питання нашого життя!
Деякі невіруючі люди подібні до євреїв у пустелі: вони люблять гріх і не можуть йому протидіяти, він бере їх у полон і навіть смертельна небезпека не лякає їх, любов до гріха перевершує, придушує всі добрі почуття та наміри, вона понад усе в серці людини. Грішники зрослися з гріхом, стали одне з ним.
Інші невіруючі люди подібні до Никодима. Никодим був поважним чоловіком, був учителем Ізраїля. Він навчав інших людей віри, був релігійним. Він був порядним, богобійним, але… невіруючим. Господь каже йому: «Якщо не народишся згори, не побачиш Божого Царства». Никодим міг відповісти: «Як же так, Господи? Я ж усе життя служу Тобі, я вчитель Ізраїля, я добрі діла роблю, у мене життя в порядку, мене люди шанують, я належу до вибраного народу, походження в мене благородне, у мене все є!» А Господь: «Не побачиш Божого Царства». У цьому небезпека для людей, які є релігійними, але не є відродженими. Перевіряймо свої серця: чи справді Христос заполонив наше серце, чи є Він нашим скарбом, нашою скелею, притулком, на який ми покладаємося, опираємося, чи Він просто додаток до всього, що ми маємо в житті?
Коли ж людина стає віруючою? Адже Никодим не заперечував існування Ісуса. Він прийшов до Нього зі словами: «Учителю, знаємо ми, що прийшов Ти від Бога, як Учитель…» Однак почув відповідь, що без народження згори не матиме спасіння. Дух Святий має прийти в наше життя, і Господь має поселитися в нашому серці, лише тоді ми станемо Божими дітьми і свого часу побачимо Царство Боже.
Наостанок звернемо увагу на ще одне слово, яке вживається в уривку Писання, який ми розглядаємо, — це слово «світ». Саме світ є об’єктом Божої любові. Цей текст коротко вказує на те, що Господь Своїм викупленням торкнеться не тільки людей, а й творіння. 8‑й розділ Послання до римлян детальніше пояснює нам цю доктрину й дає надію, що весь Божий світ, представники всіх народів землі і все, що Бог створив, буде викуплено, оновлено, повернено в той первозданний стан, який Господь задумав від початку. Господь знову зробить землю дуже гарною й по‑особливому комфортною для життя праведних на ній. І Він перебуватиме серед них. Цей світ також буде спасенний Христом. І цей процес Божого викуплення ще не завершений, він триває, він завершиться тоді, коли Христос повернеться на землю, коли ми матимемо оновлені тіла, коли буде воскресіння мертвих. І ми стоїмо на цьому камені віри, закладеному в Писанні: ми віримо в воскресіння Христа і воскресіння всіх віруючих. А потім буде і воскресіння невіруючих, які прийдуть на суд і навіки будуть засуджені, щоб вічно відчувати Божий гнів і перебувати в присутності Бога, який є вогнем, що палить їх.
Сподіваюся, що більшість наших читачів — віруючі люди. Що ж у нашому уривку сказано про віруючих? Вони вірять у Розп’ятого і Воскреслого і не будуть засуджені, але вже мають вічне життя. Це підтверджують і інші тексти Писання.
«А це свідчення, що Бог життя вічне нам дав, а життя це — у Сині Його. Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя. Оце написав я до вас, що віруєте в Ім’я Божого Сина, щоб ви знали, що ви віруючи в Ім’я Божого Сина, маєте вічне життя» (1 Ів. 5:11–13).
Віруючі не загинуть. Це Божа обітниця. І так, як Він виконує кожне Своє Слово, Він виконає і це слово. Ніхто з віруючих, із тих, хто належить Йому, не загине, незважаючи на те, що потоки Божого гніву будуть вилиті свого часу на землю. У книгах пророків і в Об’явленні Івана Богослова ми багато читаємо про це. Однак на тлі всього того, що чекає цей світ, діти Божі не загинуть. Оце та благодать, яка подарована нам через Ісуса Христа. Це Він нас тримає у вірі, це Він нас веде до Неба. Ім’я Сина Божого є нашим спасінням і покровом. Немає нікого й нічого, що може замінити або допов­нити Його. Бувши нашим представником, Він став нашим заступником і заробив нам праведність. Любов замість гніву ми отримали тому, що Ісус замість любові прийняв гнів.
Тож будемо пам’ятати, якою ціною досягнуте наше спасіння і яким чином дарована нам праведність Ісуса Христа, щоб нам мати вічне життя. У Ньому ми маємо все, без Нього — нічого. Ніколи не забудьмо цього.

Тарас Приступа,
магістр богослов’я, головний редактор часопису «Слово вчителю», директор християнської місії «Надія — людям», пастор біблійної місіонерської церкви «Община Доброго Пастиря»

Залишити коментар

Зайти з допомогою:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − 3 =

До початку