З туманних сутінків

Вона йшла крізь затуманені сутінки, крізь якусь зловісну тишу, що з кожним кроком тягарем лягала на дно душі, мов на випечений скит. Вітер холодними пальцями липуче торкався волосся і якогось мерзотного відчуття нежиття…

Останнім зусиллям ступила за поручні мосту. Ноги обважніли, а в душі на мить з’явилося щось надзвичайно легке, незрозуміле, від перспективи звільнення, особливе відчуття свободи небуття.

Імпульсивними прострілами свідомість пронизали вирвані пасма життя — смерть єдиної рідної душі, бабусі-опікунки, дитбудинок, пошуки заробітку, нескінченні випробування злиднями, і ось зустріч, кохання, протест його родини, дитина, мить щастя разом, автокатастрофа — ні чоловіка, ні дитини, реанімація, вижила в нікуди тяжкої депресії відчаю, спроби алковтіхи, гидота, спустошення і крок до…

Нестерпно болюче холодним лезом промурашило тіло. І знову — мить свободи і звільнення до забуття, до небуття додала рішучості. Крок, прірва, каміння — і все, — пробіг по свідомості якийсь нав’язливий шепіт. Ще мить, крок і все, — гарячково запульсувало на спітнілих вилицях обтріпаної душі. Все, все, все, — десь глибоко відлунювало, викарбовуючи в серці якусь владну силу.

Нога з тремтінням зсунулася з місця, стиснуті до отерплості руки відчули полегкість розтиску. І… раптом мерзотно-слизьким полозом холоднув по спині, поступово звиваючи тіло, — страх.

Крок і все, — настирливий шепіт лагідно заспокоював, штовхаючи до виходу. Досить, — кричало все єство, підкоряючись виношеній свободі останнього кроку. І…

«Зачекай. Бог любить тебе, ти ще так потрібна», — голос за спиною ностальгічно незрозумілою силою поставив тремтячу, немов чиюсь чужу ногу на місце. «Потрібна, потрібна, любить, любить…» — унісонило десь глибоко сонячною хвилею серед чорних сутінків відчайдушшя в миті заціпеніння разом з відтиском надії, лягаючи цілющими краплями на прихисток душі.

«Ти так потрібна, Бог любить тебе!», — голос вполонював настільки, що страх нереальності не давав розплющити очі. Доторк міцної руки внадійливо пробуджував щось живе, повертаючи в серце струминку щемливої теплоти. Непевно підкоряючись голосу, в тому ж стані нереальності, тримаючись за міцну руку, ступила на міст.

“Ти потрібна мені і донечці”, — реальний чоловік середніх років з добрими проникливими очима викликав внутрішню довіру. Накинувши куртку на її плечі, ще заціпенілої, до кінця не усвідомлюючи ситуації , зрушили з місця.

Боячись ніби пробудження від якогось сну, йшли мовчки, доки не увійшли до будинку. Навстріч вибігла маленька дівчинка з синіми очима із застиглими сльозинками.

— Мамо, мамочко, я знала, я знала, що ти прийдеш.

Підбігши, вона обійняла Анну за шию. Сльози відтеплювали серце, виглиблювали в ньому невідкриті ностальгійні ніші любові й материнської відданості.

— Так, доню, так! Ми більше не розлучимось, — зашепотіла вона цій незнайомій, але такій уже близькій дитині, яка, як і сама вона колись в дитбудинку, вигойдувала в душі нестерпне бажання обійняти свою незнану маму.

Чоловік пригорнув їх обох. Багато років він боровся з тяжкою невиліковною хворобою своєї дружини, а після її смерті взяв дівчинку з дитбудинку.

— Подякуймо Богові, що Він повернув нам маму.

Він молився гаряче, ревно, а з очей Анни — ні, з самого серця — струмились сльози. Ще невідомими, незнаними, але щирими словами просила в Бога прощення, а очищення, вмиваючи серце, творило в ньому незвичні переміни відчуття Господньої присутності й невимовної вдячності за ще раз подароване життя, за цього чоловіка, мов Господнього Янгола, і цю маленьку крихітку, що з першої миті полонила серце. Переповнювало відчуття особливої тремтливої гармонії.

Дівчинка не відпускала ні на мить, боячись знову втратити маму, так і заснула на руках.

Вклавши її в ліжечко, довго сповідалися одне одному про своє життя, намулене стражданнями та болями, раділи спасаючій милостивій Божій руці.

Аня, вбираючи в себе кожне слово, слухала оповідь Євангелії спасіння, і її серце вкорінювалось глибокою вірою та довірою Богові.

Наступного дня, у неділю, усі троє прийшли до церкви.

Дівчинка Любава гралася з дітками у недільній школі, а Анна свідчила про незвичайне Господнє диво туманних сутінків на мосту й безмежної Божої любові та радості спасіння життя і спасіння душі.

Зоя Оксаніченко

30.09.2020 р.