«Нести Слово Боже — ось наша мета, щоб кожний учитель був учнем Христа!»

Їх об’єднало милосердя

Скотт і Тереза Сіансеоли живуть у штаті Вермонт у США. Він — пастор невеликої євангельської церкви, вона — лікар-нейропсихолог. У них шестеро дітей, двоє наймолодших усиновлені в Україні, це особливі сонячні дітки — хлопчики-близнята зі синдромом Дауна.
Наше знайомство відбулося восени минулого року, коли подружжя Сіансеолів укотре відвідало Україну: пані Тереза була запрошена на конференцію, а Скотт Сіансеола знайомився зі служінням християнської місії «Надія — людям» у м. Рівному.

— Пане Скотте, зазвичай усиновлюють дітей подружні пари, які не можуть мати своїх кровних дітей, а у вас багатодітна сім’я. Як виникло таке бажання?
— Ви знаєте, подібною була реакція наших старших дітей: «Що це ви таке надумали? Чи вам бракує дітей?» Але коли ми пояснили свою позицію, усі діти нас зрозуміли й підтримали. Мабуть, через те, що вони люблять Бога, знають, яке Його серце, знають, що це Йому до вподоби.
Бог чудовий! Він ніколи не помиляється. Кожну людину Він створює досконало. І якщо в неї є якісь особливості, то це не випадково. Це виклик для нас, щоб ми дали таким дітям надію і майбутнє. І ця надія є тільки в Ісусі Христі.
— То ви від початку мали на меті всиновити дітей з особливими потребами?
— Так, ми з дружиною кілька років молилися, щоб усиновити дітей із синдромом Дауна. Наші серця були відкриті саме до таких діток. Можливо, через специфіку роботи дружини.
— А як сталося, що ви всиновили дітей з України й то відразу двох?
— Ми не ставили Богові жодних умов, але хотіли відчути, що це та дитина, яка призначена нам. У США ми пройшли довгий і складний процес перевірки нашої сім’ї на відповідність усім вимогам для усиновлення. У певний період вели перемовини про всиновлення хлопчика Юола з Китаю. Проте виявилося, що згідно з китайськими законами не дозволяється здійснювати усиновлення людям, які мають зайву вагу, а в нас із дружною була ця проблема. Коли ж нам вдалося її розв’язати: я скинув 70, а дружина 108 фунтів (вона дозволила мені про це говорити:)), виявилося, що інша сім’я вже його всиновила.
Мене це дуже пригнітило, і коли 2014 року подруга моєї дружини повідомила їй, що в електронній базі з’явилася інформація про близнюків із Одеси і що вона переконана, що Бог приготував цих дітей для нас, я був абсолютно не готовий розпочинати новий процес перемовин. Та коли я побачив обличчя моєї дружини, то пообіцяв подумати. Перебуваючи в молитві, ми почали схилятися до того, що це Божа воля для нас. Але невдовзі дізналися, що інша сім’я вирішила забрати «наших» близнюків. Проте в Україні якраз почалася війна, і та сім’я побоялася приїжджати. Ми не знали, наскільки це насправді небезпечно, але ми знали, що краще бути в Божій волі в небезпечному місці, ніж поза Божою волею у себе вдома. Тому ми приїхали в Україну й усиновили цих двох хлопчиків. Ми привезли їх у США, коли їм було по 10 місяців. Зараз Олександрові й Самуїлові по 6 років.
— Ви часто говорите про Бога. Яке місце віра займає у вашому житті?
— Я ріс у католицькій сім’ї. Наді мною виконували всі необхідні Таїнства. І я в дитинстві також виконував усе, чого від мене вимагали, тобто був зразковим хлопчиком.
Коли мені виповнилося 15, у житті мого старшого брата відбулися певні духовні зміни і він почав говорити мені про особисті стосунки з Ісусом Христом, та я не хотів його слухати, бо вважав, що мені це не потрібно. Я хотів мати друзів і боявся, що якщо стану надто релігійним, вони від мене відвернуться. Метою мого життя було догоджання людям, а не Богові.
Так я прожив до 25 років. За цей час я зустрічав ще багатьох людей, які свідчили мені про живу віру в Бога. Одним із них був мій начальник на роботі. Він був молодіжним пастором у баптистській церкві в нашому місті, і він був хорошим прикладом у роботі й стосунках. Ми потоваришували, та коли він запрошував мене до своєї церкви, я завжди ввічливо відповідав, що дякую, колись зайду. Мій друг використовував кожну слушну нагоду, щоб поговорити про Бога. Він любив Бога і любив про Нього говорити.
Моя основна робота полягала в догляді за неповносправними людьми в спеціальному закладі. Тим, які могли навчатись і щось робити, ми допомагали опанувати якийсь фах і знайти своє місце в соціумі. Вечорами я підробляв у крамниці, неподалік якої стояла церква, куди неодноразово запрошував мене мій друг.
Завдяки бесідам з віруючими людьми й дії Святого Духа, який, як я тепер розумію, працював над моїм серцем, я усвідомлював свою потребу в Христі, розумів, що формальна приналежність до церкви не спасає…
19 листопада 1994 року я пам’ятаю так, ніби це було вчора. То була середа. І цілий день у мене був особливо сильний страх, що я можу потрапити в аварію, загинути й опинитися в пеклі. Продаж ішов погано, і бос відпустив мене додому не о 21‑й як зазвичай, а о 19‑й. Та замість того щоб піти додому, я зайшов у церкву, сів в останньому ряду й прослухав усю службу. А потім підійшов до пастора і після бесіди з ним покаявся. Не було нічого містичного, я просто зробив те, в чому мав потребу, — помолився й прийняв Христа у своє серце як свого особистого Спасителя і Господа.
— Як ви стали пастором?
— Це відбулося дуже просто й природним чином, адже тепер Господь керував моїм життям. Я відчув Божий поклик проповідувати Його слово, залишив другу роботу й вечорами навчався в біблійному коледжі, після закінчення якого мені доручили служіння в одній невеликій общині.
Коли я завершував навчання, я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Я щасливий, що вона також знає і любить Господа, і шукає Його волі у своєму житті.
Господь подарував мені побожну дружину. У Посланні святого апостола Якова написано: «Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, себе берегти чистим від світу» (1:27).
— Ви з дружиною вже багато разів приїздили в Україну. Це пов’язано з усиновленням дітей?
— Не тільки. Це більше пов’язано з професією моєї дружини, яка викладає інклюзивні методи роботи з дітьми, що мають особливі потреби. Протягом останніх п’яти років вона була в Україні 26 разів, проводила конференції в багатьох регіонах. Вона також служить дітям-сиротам по всій країні, ділячись любов’ю Христа й навчаючи їхніх учителів та опікунів техніки догляду за дітьми з важкими фізичними вадами.
— Для України це новий досвід. А як ці методи працюють в американських школах? Як навколишні сприймають ваших хлопчиків?
— Олександр і Самуїл мають не лише особливий набір хромосом, але й деякі фізичні вади. Приміром, Олександр практично не чує, тому вчимо його спілкуватися мовою жестів. Однак, можу з упевненістю сказати, що наші хлопчики щасливі. Ми їх любимо, і вони це знають. Вони відвідують звичайну школу (у цьому й полягає інклюзія), і їх там приймають. Звичайно, учителю в класі допомагають асистенти, які знають особливості поведінки таких дітей.
Буває важко, тоді особливо треба пам’ятати, що Бог створив нас різними, але ми всі потрібні Богові й одне одному. Виявляючи любов і милосердя до ближнього, ми стаємо схожими на Бога, який є Любов. Люблю притчу Ісуса Христа про милосердного самарянина. Вона записана в Біблії, у Євангелії від Луки 10:25–37, і закінчується повелінням: «Іди, — і роби так і ти!»
Я маю надію, що з часом усе менше дітей потраплятимуть у сиротинці. У США немає окремих закладів для сиріт, як в Україні. Дітей виховують у прийомних сім’ях. Такі сім’ї мають фінансову підтримку від держави. Церкви також активно опікуються такими сім’ями.
Однак у нашій країні, як і у вас, залишається велика проблема — це соціальні сироти. Багато дітей мають біологічних батьків, але не відчувають батьківської турботи. Їхні батьки ув’язнені, або алкоголіки чи наркомани, або мають інші залежності чи просто не піклуються про них. Коли така дитина опиняється в сиротинці, вона починає думати, що нікому не потрібна, неповноцінна. Але це не так. Ми як християни маємо допомогти таким дітям і дати їм надію, не лише сказавши, що Ісус їх любить, але й показавши це на ділі.
Розмовляла Надія Доля.

Залишити відповідь

Зайти з допомогою:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − 2 =

До початку