Українська школа наразі відчуває потребу в такій виховній ідеології, яка задовольнила б духовні запити підростаючого покоління й посприяла формуванню української національної ідеї, дала б перспективу для розвитку суспільства та розбудови держави. Отже, для України, яка прагне інтегруватися в європейську спільноту, а також для вітчизняної школи, яка на сучасному етапі становлення має дефіцит виховних цінностей, позитивним прикладом є австрійський досвід релігійної освіти, де систематично й успішно використовується потенціал релігії в освіті шкільної молоді.
Християнські традиції Австрії
Австрія — консервативна, демократична держава з домінуючою, але відокремленою від держави католицькою церквою. Рівень злочинності в цій країні — один із найнижчих у Європі, що зумовлено й таким чинником як тривалість неперервної християнської традиції. Упродовж десятиріч релігійні спільноти Австрії використовували потенціал релігії в навчальних курсах «Релігія» та «Основи релігієзнавства» в державних та приватних закладах освіти, який базувався на партнерській співпраці батьків, учнів та вчителів [3, с. 224].
Зарубіжний досвід розвитку релігійної освіти є різноманітним і повчальним. У кожній країні він ґрунтується на автентичних національних культурних і політичних традиціях. У західноєвропейських країнах, які мають підписаний конкордат із церквою, питання релігійної освіти молоді регулюють на договірних засадах. Так, згідно з конкордатом Австрії та Ватикану, усі католицькі школи в Австрії прирівняні до публічних (державних) шкіл [1, с. 32–36]. Це положення поширюється на приватні школи, які визнані в Австрії публічними. Визнаною вважається церква, яка існує на території країни не менше 20 років і послідовники якої складають не менше 2 % від загальної кількості населення.
Австрія — багатоконфесійна європейська держава, у якій нараховується 13 офіційно визнаних релігійних громад. Найбільші з них — католики (78 %), протестанти (5 %), мусульмани (2 %), православні (1 %). Взаємини між кожною конфесією регулюються відповідними законами. Так, стосунки між державою й Римо-католицькою церквою ґрунтуються на Конкордаті (1933–1934 рр.); між державою та євангельськими (протестантськими) церквами — на Законі про протестантів (1961 р.); православ’я й держави — на Законі про православ’я (1967 р.); держави з мусульманами — відображені в Законі про іслам (1912 р.). Взаємовідношення з іншими визнаними державою релігійними організаціями та громадами регулюються Законом про визнання віри (1874 р.). Усі офіційно визнані релігії в Австрії розвиваються рівноправно та мають державну фінансову підтримку.
Законодавча база релігійної освіти
Релігійну освіту в Австрії регулює Закон «Про релігійне виховання дітей», прийнятий у 1949 р., шляхом проведення уроків релігії. Згідно з § 2 Основного Закону про шкільну організацію, урок релігії є невід’ємною частиною навчання й виховання австрійської школи [6, с. 111–129]. Урок релігії в загальноосвітніх державних школах перебуває під державним наглядом за нормами шкільної освіти. За австрійським законодавством, влаштовуючи дитину в школу, батьки заповнюють анкету, в якій вказують релігійну приналежність майбутнього учня. У цій графі може бути названа будь-яка офіційна конфесія або вказано «відсутність релігійної приналежності». В останньому випадку дитина звільняється від обов’язкового відвідування уроків релігії, а приходити на них може лише за власним бажанням. З 14-річного віку учень самостійно заповнює анкету, де вказує, уроки якої конфесії він хотів би відвідувати, або відмовляється від них, отримуючи таким чином вільну годину. Нововведенням, яке запровадила міністр освіти Австрії Елізабет Гейрер, є те, що учні, які відмовилися від уроків релігії заради вільної години, мусять відвідувати предмет «Етика».
За організацію уроку релігії в світській школі несе відповідальність держава (щодо дотримання освітянських норм) та церква (щодо змісту кожного уроку). Уроки релігії входять у навчальний план австрійської школи й відбуваються двічі на тиждень. Ці уроки є чітко фіксованими для всіх типів шкіл, за винятком професійних шкіл неповного дня в 7 із 9 федеральних земель, де вони є необов’язковими і входять у перелік предметів за вибором, якщо кількість учнів одного віросповідання становить більш ніж 10 чоловік. Понад 94 % учнів римо-католицького, протестантського, православного та ісламського віросповідання відвідують обов’язковий урок Закону Божого в державних школах. Згідно з абз. 2 § 7 Основного Закону про релігійне виховання в Австрії, організація та проведення уроків релігії в школі корелюється з кількістю слухачів певної конфесії. Коли кількість учнів менша за 10 осіб, і менша за половину класу, то програмне навантаження зменшується з двох до одної години на тиждень. Уроки релігії не проводять у тих класах, які складаються з трьох або менше учнів, — їх переводять для вивчення курсу релігії в інший клас або навіть у іншу школу. Учень може не вивчати релігії, але повинен повідомити про це протягом 5 днів від початку навчального року (доки учню не виповниться 14 років, це повинні зробити батьки), відвідуючи цей предмет як факультативний.
Згідно з п. 1 § 17 «Закону про шкільну організацію», навчальний план є результатом відповідальної, самостійної виховної та навчальної роботи вчителя впродовж року. Перед тим як здати план у навчальну частину, вчитель релігії надає можливість представникам спеціальної державної комісії ознайомитися з його змістом. Склад цієї комісії формує держава під керівництвом співробітників місцевого ВНЗ та узгоджує її з представниками церков. До складу комісії входять особи, які користуються довірою церкви [5, с. 224-229].
Мета, завдання і зміст уроків релігії
Релігійно-християнське виховання на уроках релігії має на меті зблизити дітей із Богом, використовуючи християнські символи як важливу форму духовного спілкування. До завдань уроку релігії належить передусім розкриття в учневі людських якостей: радості, співчуття, довіри та вдячності. Зміст уроків релігії базується на необхідності духовного вчення, релігійного досвіду для забезпечення екуменічного та міжрелігійного порозуміння, сприйняття підходів різних світоглядів до різних релігійних та світських аспектів життя. Урок релігії дає учням можливість отримати відповіді на основні релігійні, моральні, духовно-етичні питання, допомагає сформувати власні погляди на різні життєві ситуації та показує християнський спосіб подолання труднощів, непорозумінь із батьками, однолітками тощо.
У суспільстві, де переважає релігійна байдужість, культурна нетерпимість і швидкоплинні норми й цінності, релігійна освіта та виховання мусять мати простір, у якому молоді люди довідаються, як боротися з проблемами самостійно, врегульовувати конфлікти й толерантно ставитися до інших [7, с. 10-11]. Процес релігійної освіти в середній школі Австрії базується на принципах соціального характеру навчання, концентрації освіти, активізації та мотивації навчальної діяльності учнів. Досвід учнів є центром релігійного вчення, бо показує, яким чином діти й молодь можуть отримати освітню користь від вивчення релігії.
У початковій освіті на уроках релігії широко використовується гра, відкрите, особистісно-орієнтоване та розвиваюче навчання. Методи навчальної діяльності на уроках релігії чітко відображені в навчальному плані. Велике значення під час уроку релігії має опрацювання учнями біблійних текстів, із яких вони дізнаються про Бога, святих людей та набувають базових богословських знань. Разом із тим школярів навчають звертатися до Бога в молитві, яка має різні форми (хвала, прохання, подяка). Хоча зміст молитов учням може бути не повністю зрозумілим, але такі основні молитви, як «Отче наш», «Молитва до Богородиці», «Вірую» вони повинні знати напам’ять [2, с. 92-94].
Законом урегульовано, що держава та церква несуть відповідальність за засоби навчання, підручники та фахову літературу. Представники релігійних організацій та церков не потребують державної згоди на видавництво та використання в шкільному навчальному процесі підручників, зміст яких не суперечить загальногромадянським виховним принципам країни та її Конституції.
Успішність засвоєння школярами матеріалу на заняттях релігії оцінюється. Усі оцінки додаються до середнього балу учня, але вони лише відносно впливають на загальну успішність. У дітей, які не належать до певної конфесії, оцінки з релігії в атестаті відсутні.
Вимоги до викладацьких кадрів
Релігію в школах Австрії, як правило, викладають учителі з вищою релігійною освітою. Підготовка відповідних кадрів відбувається у ВНЗ і триває 3 роки для початкової та 4 для інших типів шкіл. Це навчання завершується першим державним іспитом, після якого випускники проходять дворічну практику в спеціальному навчальному закладі. Практика завершується другим державним іспитом. Окрім того, викладач повинен одержати схвалення церкви «Miccuo Canonica» для майбутньої педагогічної діяльності, оскільки для успішної роботи в школі потрібні кваліфіковані й мотивовані викладачі.
Якщо особисте життя викладача не відповідає церковним принципам або церква не впевнена в тому, що освітній процес буде здійснюватися за її віровченням, вона має право відхилити кандидатуру такого вчителя. За нестачі викладацьких кадрів церква може з державної згоди направити для роботи в школі священиків або спеціально підготованих людей, які займаються не релігійною пропагандою, а виховно-освітньою діяльністю. Оплату праці священиків за викладання в школі бере на себе держава. За необхідності держава організовує, а також фінансує підготовчі курси для викладачів, які бажають отримати право викладання релігії. До 2007 р. навчання та підвищення кваліфікації учителів відбувалося у відповідних релігійно-педагогічних академіях, а з початку жовтня 2007 р. — у спеціальних педінститутах. Згідно з умовами, які узгоджені на основі Конкордату з Ватиканом у 1933 р., церква несе відповідальність за прийом кваліфікованих, відповідальних та високоморальних викладачів, тому церкви мають і власні інститути підвищення класифікації [4, с. 154].
Австрійський досвід в умовах української дійсності
Отже, досвід релігійної освіти Австрії є важливим для реформування системи навчання та виховання в Україні, особливо в плані залучення потенціалу церкви для відродження суспільної моралі через викладання релігійних дисциплін у школі. Прикладом для української системи освіти є й методи організації австрійської школи, оцінювання уроків та професійної підготовки вчителів для забезпечення ефективного викладання предметів духовно-морального спрямування. Але це не означає, що з австрійського досвіду можна сліпо використати готовий зразок для здійснення прав національних меншин на здобуття якісної релігійної освіти у школі. Передусім повинні бути враховані конкретні умови української дійсності, особливості національної освіти й виховання та менталітет українського народу. З одного боку, кожен із батьків має право зробити свій вибір на користь релігійної освіти своєї дитини або відмовитися від такої освіти. З іншого боку, держава не може — й не має права — відмовити значній частині населення в релігійній освіті лише на підставі протестів окремих громадян проти введення таких предметів. Ця категорія громадян, безумовно, має право на свободу совісті, переконань, може виразити своє неприйняття релігійної освіти в навчальних закладах через особисту відмову від такої освіти. Відмова одним громадянам у релігійній освіті на підставі небажання інших громадян порушує права перших. Демократія в тому й полягає, що влада враховує потреби й запити всього населення. Якщо релігійна освіта в цілому не суперечить Конституції України, міжнародним правовим документам і зарубіжній практиці, що склалася, і якщо є відповідне бажання батьків учнів конкретної освітньої установи, то введення релігійної освіти як навчального предмета виправдане, доцільне й законне за умови добровільності вибору. Остання забезпечується можливістю відмовитися від уроків релігії.
На сучасному етапі розвитку суспільства виховні методи повинні бути зорієнтовані на становлення та розвиток такої особистості, яка б оптимально могла вирішувати складні проблеми, успішно досягати індивідуальних та суспільних цілей, керуючись при цьому як етичними, так і моральними нормами. Цьому й сприяє курс «Християнської етики» в українських школах.
Валентина Мішак,
канд. пед. наук, доц. кафедри англійської філології та методики викладання іноземних мов Мукачівського державного педагогічного університету
Література
1. Єленський В. Релігійне навчання і виховання в законодавствах та освітніх системах західноєвропейських країн. // Людина і світ. — 2001. — Грудень. — С. 32–36.
2. Сhabermas J. Glaube Und Wissen. Ansprache an Presentation des Friedens Preis des deutschen Buchesgaschäfts der Assoziation. Oktober 2001. — 156 s.
3. Geiger G. Widerkehr der Religion.// Pädagogische Hochschule. — Wien, 2004. — 401 s.
4. Schelander R. Der Mensch in Theologie und Pädagogik.// Quellen und Kommentere. — Wien, 2001. — 144 s.
5. Schilmöller R. Ethische Erziehung in Religionsunterrucht und im Ethikunterricht.Gemeisamkeiten und Differenz. — Münster, 1999. — S. 224–241.
6. Österreiches Bundesverfassungsgesetz von 9 Juni für die Republik Österreich. — BGBI, №36.
7. Weltanraten der Kirchender Konzeptionen des Unterrichts und Unterricht in Religionen, №6 /2000. — S.10–11.