В одному чудовому саду росло багато квітів. Були тут і величаві троянди, і скромні незабудки… Були червонощокі маки та високі воїни-гладіолуси.
Уранці всі квітки в саду підіймали голівки назустріч сонечку, вмивалися росою, чепурилися лагідним вітерцем — так починався кожен новий день. А потім квіти вели неспішні бесіди.
— Я — найкраща квітка в саду! — хвалилася Троянда. — Подивіться, яка я пишна.
— Зате я — найвищий у цьому садку, — у тон їй відповідав Гладіолус. — Я бачу, що відбувається он там, за тим парканом…
— А я така маленька, що можу розгледіти кожну мурашку, кожну комашку на землі, — тихим голосом озивалася Незабудка. — І це прекрасно…
Так день за днем гомоніли квітки, а на вечір складали свої голівки-пелюстки, та й засинали під колискову пісню нічного вітерцю.
І тільки Лілея, що росла на околиці саду, мовчала. Їй нічим було хвалитися. Та одного дня сталося таке…
Погожого дня в садок прилетіла Бджілка. Вона збирала пилок, щоб віднести у свій вулик та зробити з нього мед. Бджілка була ще дуже маленька й недосвідчена. Вона підлетіла до Троянди, але квітка пихато надула бордові щоки:
— Не сідай на мене, Бджілко! Ти помнеш мені пелюстки, зіпсуєш усю красу!
Здивована, Бджілка полетіла далі. Але щойно вона підлетіла до Гладіолуса, як той заволав:
— Ану геть звідси! Ти заважаєш мені дивитися вгору! А мені так цікаво побачити, що відбувається в небі!
Бджілка ображено полетіла далі. Вона вже дуже втомилася, бо не звикла літати так далеко, та ще й сама. Вирішила Бджілка перепочити на маленькій Незабудці. І щойно склала крильця, як квітка заплакала:
— Не чіпай мене, Бджілко! Ти бачиш, яка я маленька та непримітна! Мені важко буде втримати тебе на своїй голівці.
Нічого робити — полетіла Бджілка далі. Аж ось уже й кінець садочка. І росте тут лише одна квітка — Лілея. Сіла Бджілка на Лілею, а квітка їй усміхнулася та й каже:
— Добридень тобі, трудівнице! Ти, напевне, втомилася? Перепочинь на моїх пелюстках, а тоді бери стільки пилку, скільки тобі необхідно. У мене його багато, аж висипається…
Бджілка так і зробила. Вона ще багато разів прилітала до доброї квітки, брала пилок, і вони гомоніли про життя…
Почув Господь про добру Лілею та й промовив:
— За твою доброту матимеш ти найкраще вбрання, що навіть королі й царі не одягаються краще.
І стала Лілея такою гарною квіткою, що всі милувалися її красою.
Бо любить Господь добрих серцем і завжди винагороджує.
Дарина Деркач