«Брехня во спасіння» або «свята брехня» — так традиційно називають неправду, яку люди вважають допустимою й виправданою, бо вона, нібито, йде на благо тому, кого обманюють або заради кого обманюють. Побутує думка, що таку брехню дозволяє і благословляє Біблія. Насправді, ця крилата фраза зобов’язана своїм народженням некоректному використанню біблійного тексту. У старослов’янському перекладі вірш Пс. 32:17 звучить таким чином: «Ложь конь во спасение, во множестве же силы своея не спасется». Пропустивши слово «конь», отримаємо «ложь… во спасение». Український переклад цього тексту наступний: «…для спасіння той кінь ненадійний, і великістю сили своєї він не збереже». Таким чином, у цьому тексті взагалі не говориться про брехню, а про те, що спасти людину може лише один Бог, бо навіть на коні людині не втекти від того, що запланував Господь.
Біблія не дозволяє і, тим більше, не заохочує до неправди. Навпаки, біблійні тексти на зразок: «Усяка неправда — то гріх» (1 Ів. 5:17), «Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!» (Вих. 20:16), «…всім неправдомовцям, — їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою…» (Об. 21:8) тощо — мали б раз і назавжди поставити крапку в цьому питанні. Але справа ускладнюється тим, що випадки такої неправди нерідко зустрічаються в нашому житті й здаються просто неминучими й необхідними (наприклад, переховування євреїв у роки війни, нелегальне розповсюдження Біблії у країнах, де вона заборонена, підбадьорення смертельно хворих людей або тих, хто перебуває в глибокій депресії, чи навіть у побуті, коли, щоб не образити людину, ми хвалимо приготовлену нею страву чи придбаний одяг, хоча насправді вони нам зовсім не подобаються). До того ж і в житті біблійних героїв така неправда практикувалася й не засуджувалася Богом.
Ось кілька біблійних прикладів.
Баби-повитухи в Єгипті. «І звелів був єгипетський цар єврейським бабам-сповитухам, що одній ім’я Шіфра, а ім’я другій — Пуа, і говорив: «Як будете бабувати єврейок, то дивіться на порід: коли буде син, то вбийте його, а коли це дочка, то нехай живе». Але баби-сповитухи боялися Бога, і не робили того, як казав їм єгипетський цар. І вони лишали хлопчиків при житті. І покликав єгипетський цар баб-сповитух, та й сказав їм: «Нащо ви робите цю річ, та лишаєте дітей при житті?» І сказали баби-сповитухи до фараона: «Бо єврейки не такі, як єгипетські жінки, бо вони самі баби-сповитухи: поки прийде до них баба-сповитуха, то вони вже й народять». І Бог чинив добро бабам-сповитухам, а народ розмножувався, і сильно міцнів» (Вих. 1:15–20).
Мелхола — дружина Давида. «І послав Саул посланців до Давидового дому, щоб стерегли його й щоб убили його вранці. І розповіла Давидові його жінка Мелхола, говорячи: “Якщо ти не врятуєш свого життя цієї ночі, то взавтра ти будеш забитий”. І Мелхола спустила Давида через вікно, і він пішов і втік, і врятувався. І взяла Мелхола домашнього божка, і поклала до ліжка, а подушку з козячого волосу поклала в головах його, та й прикрила плащем. І послав Саул посланців, щоб узяти Давида, а вона сказала: “Він хворий!” І послав Саул тих посланців побачити Давида, говорячи: “Принесіть його в ліжку до мене, щоб забити його!” І ввійшли ті посланці, аж ось у ліжку домашній божок, а в головах його — подушка з козячого волосу! І сказав Саул до Мелхоли: “Нащо ти так обманила мене, і відпустила мого ворога, і він урятувався?” А Мелхола відказала Саулові: “Він сказав мені: Відпусти мене, бо інакше вб’ю тебе!”» (1 Сам. 19:11–17).
Давид. «І встав Давид, і втікав того дня перед Саулом, і прибув до Ахіша, царя ґатського. І сказали до нього Ахішеві раби: «Чи ж не цей Давид цар Краю? Хіба ж не про нього співають у танцях, говорячи: “Саул повбивав свої тисячі, а Давид десятки тисяч свої”». І заховав Давид ті слова в своєму серці, і сильно боявся Ахіша, царя ґатського. І змінив він свій розум на їхніх очах, і шалів при них, і бив по дверях брами, і пускав слину свою на свою бороду. І сказав Ахіш до своїх рабів: “Ось бачите чоловіка, що сходить із розуму. Нащо привели його до мене? ”» (1 Сам. 21:11–15).
Блудниця Рахав. «І послав єрихонський цар до Рахави, говорячи: ”Виведи тих людей, що до тебе прийшли, що ввійшли до твого дому, бо вони прийшли, щоб вивідати ввесь цей Край”. А та жінка взяла двох тих людей, та й сховала їх. І сказала: “Так, приходили були до мене ті люди, та я не знала, звідки вони. А коли замикалася брама зо смерком, то ті люди вийшли. Не знаю, куди ті люди пішли. Швидко женіться за ними, то ви доженете їх”. А вона відвела їх на дах, та й сховала їх у жмутах льону, що були зложені в неї на даху» (Іс. Нав. 2:3–6).
Отже, людина може, а іноді й вимушена використовувати неправду для досягнення благої мети? Тобто, мета виправдовує засоби?
Варто пригадати, що неправда, як і будь-яке зло й будь-який гріх, не володіє самодостатньою сутністю, а є відхиленням від Божого задуму й божественного добра. Неправда — це фактично те, чого немає. Це зла вигадка, фантазія, обман, жарт, наклеп. І батько всякої неправди — диявол. «Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, — бо він неправдомовець і батько неправді» (Ів. 8:44). Тому будь-яка — велика і маленька, жорстока і жартівлива, корислива і безневинна, явна для всіх і ніким не помічена — неправда має одну й ту ж саму природу. І при цьому жодній людині на землі не під силу уникнути або позбутися гріха неправди. Лише наш Господь Ісус Христос за все Своє страдницьке життя жодного разу навіть не злукавив, хоча сатана багато разів намагався схилити Боголюдину до неправди, виправданої «благою» метою. Але Христос довів, що можна жити правдою, не йдучи навіть на мінімальні компроміси з неправдою, як і з будь-яким іншим злом і гріхом. Син Божий, з’єднавшись з людською природою, тим самим обновив і освятив її.
Відтоді всі заповіді, дані людству Богом, стали в принципі можливими для виконання духовно відродженими людьми. У Христі ми можемо, споглядаючи живу Правду (Ів. 14:6), сповнені Духа Святого й Божої благодаті, і самі жити правдою і відкидати неправду. Саме так і жили перші християни, натхнені прикладом Божественного Учителя. Під час гонінь на християн серед язичників були такі, які пропонували християнам лише на словах зректися християнства, залишаючись вірними йому в душі. Але християни, розуміючи, що пропозиція обманом зберегти свою віру походить від лукавого, рішуче відхиляли такий шлях.
І все ж, як ставитися до вимушеної неправди, що використовується для порятунку чийогось життя чи для суспільної користі?
У цьому випадку ми стаємо свідками недосконалості людської доброчинності. Тому що хоча в Христі людина й усиновлена Богом, але в земному житті приречена доживати свій вік у тілі смерті. Тому до кожного нашого доброго діла примішується гріховна нечистота. Але саме те, що Ісус Христос, будучи такою ж людиною, як і ми, не зробив жодного гріха (1 Петр. 2:22), не дає нам права захищати нашу недосконалу доброчинність і тим більше підносити недосконалість доброчинства до рівня морального закону.
Лише євангельське вчення Ісуса Христа є незмінним духовним законом християн, а вимушену неправду жодним чином не можна вважати такою, яку виправдовує Євангеліє і християнське сумління.
«Іноді трапляється необхідність дещо приховати, і якщо хтось не приховає трохи, то справа обернеться великою смутою і скорботою. Коли трапиться така крайність, і хтось бачить себе в такій нужді, то може тому змінити слово, щоб не трапилося більшої смути і скорботи або образи. Але коли трапиться така велика необхідність відхилитися від слова правди, то і тоді людина не повинна залишатися без смутку, а каятися і плакати перед Богом, і вважати цей випадок часом спокуси… І на таке відхилення наважуватися не часто, а хіба що один раз із багатьох випадків» (авва Дорофей). Тобто, якщо й допустила людина вимушену неправду, то краще не виправдовуватись, не вигороджувати себе, не вдаватися у складні пояснення, а в упокоренні перед Богом гірко каятися.
Адже будь-яка неправда приносить свої плоди в духовному житті християнина. «Неправда зачиняє двері для молитви. Неправда виганяє віру з серця людини. Господь віддаляється від людини, яка чинить неправду» (Феофан Самітник).
Навіть «найкраща» неправда — для чийогось спасіння — не може бути богонатхненною, у кращому випадку вона є плодом людської душевності, але не духовності. Подібні випадки викликають серед людей розуміння, схвалення і навіть поклоніння, і це справедливо, тому що здійснюються вони заради людей, а не заради Бога. Тому що заради Бога можна говорити лише істину, не можна обманювати заради Бога.
Який же висновок можна зробити? На жаль (чи на щастя, бо життя — це не вистава театру ляльок), не існує затвердженої інструкції з переліком усіх можливих життєвих ситуацій і рекомендацій щодо дій у цих ситуаціях. Кожен випадок потрібно розглядати індивідуально й обов’язково в його конкретному контексті, стоячи на підґрунті Божого Слова, споглядаючи приклад життя Ісуса Христа й прислухаючись до голосу Святого Духа.
Коли говоримо про заповідь «Не свідкуй неправдиво», люди, як правило, впадають у дві крайності: або піднімають глобальні питання всесвітнього зла, або зациклюються на окремих, погодьтеся, досить нечастих випадках, які ми згадували вище, але при цьому самі не можуть утриматися від дрібної неправди в повсякденному житті. «Побутова» неправда настільки вкоренилася в наше життя, що ми її просто не помічаємо й не хочемо помічати.
Якщо кожен із нас уважно стежитиме за собою, то помітить, що впродовж лише одного дня в нього неодноразово виникає спокуса злукавити (тобто згрішити!), до того ж, з найнезначніших причин. А все велике складається з малого, і неправда теж. На практиці виявляється, що для того щоб протистояти щоденній «дрібній» неправді, потрібний не менший подвиг, ніж при відстоюванні догматичних істин християнства. І немає в цьому нічого дивного, бо ж духовна боротьба відбувається найперше в душі кожного християнина. І від результату цієї невидимої війни залежить вічна участь кожного. Тому приєднаймося до молитви псалмоспівця Давида: «Устань же, о Господи… душу мою збережи від безбожного… А я в правді побачу обличчя Твоє, і, збудившись, насичусь Твоєю подобою!» (Пс. 16:13, 15).
Надія Доля
Джерела:
1. Словарь крылатых слов и выражений. — Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/dic_wingwords/1371.
2. Филипьев В. Истина и ложь в свете христианской нравственности. — Режим доступу: http://ortodoxz.narod.ru/nn9.html.
3. Авва Дорофей. Душеполезные поучення. — Режим доступу: http://lib.eparhia-saratov.ru/books/05d/dorofey/lessons/13.html.
ДЯКУЮ, дуже гарний матеріал для роздумів!