Історія — наука, що оперує голими фактами. А вже ми надаємо їм забарвлення, яке випливає із нашого ставлення до них. Проте, коли ми не звертаємо уваги на те, чого нас учить історія, то повторюємо помилки минулого і хибно будуємо майбутнє. Життя і смерть людей, які були фундаторами новітньої філософії, яскраво показують, до чого призводить боротьба людини з Богом і чим закінчується виклик творіння Творцеві.
Вольтер
Усі ми чули ім’я Вольтер. Навіть ті, хто ніколи не читав його творів. Знаємо, що це французький філософ, письменник і громадський діяч. А ще — він був затятим противником Бога. Ні, не атеїстом, бо визнавав необхідність існування Бога, як такої собі «вуздечки для народу». Відомим є його вислів: «Якби Бога не існувало, Його потрібно було б вигадати». Отож, давайте познайомимось із цієї людиною.
Франсуа-Марі Аруе (Вольтер, фр. Voltaire) (1694–1778) був сином чиновника суду. Початкову освіту здобув у паризькому єзуїтському колегіумі, де його навчали «латини та усіляких дурощів». І хоча батько хотів, щоб син став юристом, сам Франсуа-Марі вибрав шлях письменника. Починав він із поета-захребетника різних аристократичних родів. Проте, маючи гострий язик і не цураючись в’їдливої сатири, Вольтер мав постійні проблеми із законом. Його двічі запроторювали у Бастилію, з якої звільнився лише за умови виїзду за кордон. Так він опинився у Англії. Проте через три роки повернувся і написав книгу «Філософські листи», за яку до в’язниці потрапив уже видавець.
Впавши у немилість до впливової на той час мадам Помпадур, Вольтер спочатку виїздить до Пруссії. Але через спекуляції із коштами та нечесну біржову діяльність, обман і підстави із грошима, змушений перебратися до Швейцарії. Там він купив помістя, назвавши його Відрадне, де й прожив майже до самої смерті. Саме там він починає активну творчу діяльність і популяризацію своїх поглядів. Невтомно і нещадно висміюючи церкву і священиків, керуючись тезою «роздуши гадину», Вольтер у своїх памфлетах із сарказмом висміював погляди християн, хоча при цьому й закликав до релігійної терпимості. У поемі «За чи проти» він доводив, що християнська релігія, що вчить любити милосердного Бога, насправді проповідує жорстокого тирана, «Якого ми повинні ненавидіти». Таким чином, він розірвав зв’язок із християнською вірою. «У цьому недостойному образі я не визнаю Бога, Якого я повинен поважати… Я не християнин…»
Разом із тим, Вольтер у щось вірив. Адже він виступав проти атеїзму («Проти атеїзму»), намагаючись довести існування божества, що створило Всесвіт, проте не бере участі у керуванні ним. Для нього божество було, немов «поліцейський», адже без цього «не може існувати жодне суспільство».
У вісімдесят чотири роки Вольтер нарешті зміг повернутися на батьківщину. Але ні гучний успіх його нової п’єси «Irène», ні запрошення стати директором Академії Вольтера уже не тішать, його мучить нестерпний біль, від якого вже не допомагає опіум. Вердикт лікарів невтішний — рак передміхурової залози.
Племінник Вольтера, аббат Міньо, бажаючи помирити дядька із церквою, запросив до нього приходського кюре. Проте справа ні до сповіді, ні до причастя не дійшла. Вольтер попросив: «Дайте мені спокійно померти». Та спокійно помирати йому не судилося. Жінка, що доглядала його перед смертю, згодом сказала, що більше ніколи не буде доглядати помираючого безбожника, бо це занадто страшно. Адже Вольтер перед смертю плакав і кричав: «О Христе, Ти переміг, я йду в пекло!..»
Тіло Вольтера поховали незвичним чином: його племінник, той же аббат Міньо, боячись, що дядька не дадуть спокійно поховати, посадив труп у карету, натягнув на нього нічну сорочку і так доїхав до провінції Шампань, де і поховав тіло.
Сам Вольтер казав, що після його критики Біблії, про неї можна забути. Проте через декілька років його друкарський верстат придбало Британське Біблійне Товариство і почало друкувати Святе Письмо для розповсюдження його по цілому світу.
Карл Маркс
Книга цієї людини стала «біблією» для багатьох поколінь революціонерів і борців за права пригноблених. За цю працю автор зарахований до головних «святих» комуністичного руху. Ще зовсім недавно почесно було назвати себе марксистом. Проте саму особу Маркса настільки міфологізовано, що важко розгледіти деталі життя реальної людини. Зрештою, це не дивно. Адже вчення Маркса, заперечуючи релігію, саме себе робить релігією з численними ритуалами, відкидаючи віру в Бога, робить атеїзм предметом безглуздого вірування, при якому створюється цілий пантеон богів.
Карл Маркс (1818–1883), єврей за національністю, походив із роду рабинів; народився він у місті Трир, що у Пруссії. Проте його батько Гиршель Маркс, щоб уникнути гонінь, які на той час переживали євреї у цій країні, прийняв лютеранство і взяв ім’я Генріх. У віці 6 років був охрещений і Карл. Карл ніколи не приховував цього, проте ніколи й не акцентував. А пізніше він сам сказав, що «релігія — це опіум для народу». Цікаво, що наприкінці життя він став антисемітом і русофобом…
У 16-літньому віці він закохався у Джені фон Вестфален, яка походила із аристократичного роду. Звісно, батьки Джені були не в захваті від Карла, і тому йому довелося чекати вісім років, аж до закінчення університету у Єні, допоки вони змогли побратися. Карл категорично відмовився працювати, як він казав, стати «машиною для заробляння грошей». Спочатку молоді жили на посаг дружини, а потім — на те, що платили Карлу за твори, чи на те, що вони змогли випросити у заможних родичів. Діти були навчені казати численним кредиторам: «Пана Маркса немає вдома». В радянські часи нам казали, що Маркс присвятив своє життя філософії, проте причина була банальна — він просто хронічно не міг довго втриматись на одному місці. В його сім’ї майже завжди хтось хворів, адже жили вони в основному не в комфортних умовах, і четверо із семи дітей Марксів померли в дитячому віці.
Ще з молодості Карл Маркс бере участь у роботі підпільних соціалістичних гуртків. А написання декількох запальних статей, які були надруковані в європейських журналах, спричинило до того, що Маркса вигнали із трьох великих європейських міст — Парижа, Кельна і Брюсселя. У 1848 році разом із Фрідріхом Енгельсом (сином відомого фабриканта, який став його соратником, другом і, частково, спонсором) написав одну із найвпливовіших книг соціалістичного руху — «Комуністичний маніфест».
У 1849 році Маркс переїхав у Лондон (він сподівався, що там розпочнеться революція) і почав писати свій монументальний твір «Капітал», в якому хотів пояснити все, що відбувається в суспільстві. Часто-густо, сидячи без хліба і не маючи коштів на лікаря, Карл принципово не працює, проте пише свою книгу. Потрібно сказати, що Марксу вдалося систематизувати низку поглядів і назвати свою працю філософією. Марксисти люблять називати свою філософію науковою. Проте, як воно виявилося у ході історії, — це стало найбільш невдалою метафізикою, тобто світоглядною конструкцією, побудованою на довільних принципах буття. Маркс у своєму вченні сприйняв усі основні положення старої матеріалістичної школи, хіба що з деякою їх модернізацією. Основу філософського вчення матеріалізму взагалі і марксизму зокрема складають наступні тези:
1. Матерія вічна; вона є єдиною субстанцією буття. Енергія — атрибут матерії.
2. Свідомість (дух) — вторинна і є властивістю матерії; вона є результатом саморозвитку матерії.
3. Усе духовне життя, в тому числі і моральність, у кінцевому рахунку є результатом економічних відносин і підкорене закономірній необхідності, отже, все зумовлено способом виробництва як першої пружини розвитку. Тому всі моральні норми мають відносний, а не абсолютний характер і, звісно, не мають ані загальнолюдського зобов`язання, ані цінності.
Розвиваючи свої принципи, Маркс приходить до повного відкидання релігії як архаїчного явища у системі економічних відносин. На його думку, вічні цінності — це продукт експлуатації одних людей іншими. Відкинувши експлуатацію, Маркс відкинув і ці цінності.
Маркс ніколи не сумнівався у існуванні Бога. Проте він вважав себе тим, хто може кинути Богу виклик: «З презирством кидаю я рукавичку в лице світу і спостерігаю, як корчиться цей карликовий велетень, проте навіть його падіння не втішить моєї ненависті. Подібно Богу, буду я бродити по руїнах світу і, давши своїм словам справжню силу, я відчую, що рівний Творцю» [1]. Більше того, свою роль Маркс вбачав у тому, щоби боротися із Богом: «Комунізм починається прямо із атеїзму»[2]. 1871 року, вітаючи паризьких комуністів, він проголошує: «Наш ворог — Бог. Ненависть до Бога — початок премудрості!»[3].
Проте… На практиці все було не так гладко, як того хотілося авторові. В Англії не спалахнула революція, на яку так сподівався Маркс, більше того, його книга виявилась тут нікому непотрібною. І лише за океаном — у Сполучених Штатах — продовжували потроху друкувати його статті. Від постійного нервового напруження все його тіло обсипали чиряки. Саме тому він постійно носив довге волосся, якого позбувся лише незадовго до смерті. Відкинувши Бога, Маркс усе ж знав, від кого реально залежить життя людини. Його служниця казала: «Коли він дуже хворів, то молився один у своїй кімнаті перед запаленими свічками і пов’язував свій лоб пов’язкою». До усіх розчарувань і хвороб додалися і сімейні проблеми. Набув розголосу його зв’язок із його служницею — Локхен, від якої у Карла був позашлюбний син (щоправда, його всиновив вірний друг — Ф. Енгельс). Із трьох законних дітей, що вижили під час хвороб, двоє покінчили життя самогубством.
17 травня 1883 року Карл Маркс помер. Хоронило його всього 11 людей. Газета «Таймс» надрукувала з цього приводу некролог на один абзац, який ряснів фактологічними помилками. На могилі цієї людини можна було б написати: «Тут лежить Карл Марс, людина без паспорта і батьківщини. Німеччина вигнала його, Франція тримала під підозрою, а Великобританія відкинула його прохання про громадянство».
Фрідріх Ніцше
Істота, що стоїть над усім і сама керує своєю долею, яка на свій розсуд встановлює моральні стандарти або порушує їх. Та, яка розуміє, що це життя — це лише повторення того, що було, і ні в чому немає сенсу, окрім «надморального» існування сьогодні. Це — «бестія», яка заради своєї мети ламає існуючі закони, нівечить ідолів і не визнає авторитетів. — Це не опис затятих грішників чи фанатично налаштованих екстремістів. Це бачення свободи людини за Ніцше.
Багато що спотворено у поглядах і творах цього філософа. Проте, як кажуть, немає диму без вогню. Адже саме ця філософія надихала фашистську машину, вона стала причиною того, що сам Ніцше зробив висновок з життя: «Бог помер».
Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844–1900) жив у період вибуху технічного прогресу, руйнації старих норм і цінностей і зародження філософії модернізму та матеріалізму. Проте він не просто жив, а й активно сприяв тому, щоби розчарування у вірі в Бога вкорінилось у серцях людей і принесло свої плоди.
Фрідріх народився у м. Рьоккені (недалеко від Лейпціга) у сім’ї лютеранського священика Карла Ніцше. Вже в юному віці, навчаючись у гімназії, від досяг значних успіхів у філософії та музиці. Пізніше, вивчаючи теологію і класичну філологію у Боннському університеті, Фрідріх знайомиться із філософією Шопенгауера, батька песимізму, і повністю переймає його спосіб мислення.
У віці 25 років Ніцше стає професором Базельського університету, в якому пропрацював близько 10 років. На жаль, блискучій кар’єрі перешкоджали постійні проблеми із здоров’ям — часта втрата свідомості, блювота, приступи запаморочення, різке падіння зору, які призвели до того, що у 35 цей напівсліпий, розбитий і неврівноважений інвалід мав вигляд глибокого старця. Власне, з цієї причини він у 1879 році залишає університет і, отримавши пенсію у 3 тисячі франків, поселяється у мальовничому містечку Сільс-Марія у Швейцарії. І відтоді його життя курсуватиме між південною Швейцарією і північною Італією, де він лікувався.
Однак саме тоді розпочався найбільш плідний період у житті Ніцше як письменника. Він пише багато і затято, притискаючись до паперу подвійними лінзами окулярів, ночуючи у холодних дешевих пансіонатах. Від безсоння його рятують сильні засоби: хлорал, веронал і, можливо, індійська конопля. Але сильні головні болі, судоми шлунка і блювота лише посилюються. Проте книги, які він писав, нікому не були потрібні. Тому філософ видавав їх мізерними тиражами і дарував своїм друзям.
За декілька місяців він пише одну з найвідоміших і найзагадковіших своїх книг «Так казав Заратустра». У ній уже чітко можна простежити пошуки хворого розуму виходу із пастки власних ілюзій. Книгу не розуміє ніхто, вона виходить накладом у 40 примірників. Період роботи над книгою був надзвичайно важким в особистому житті Ніцше: смерть друга — композитора Ріхарда Вагнера, сварка із сім’єю через його бажання одружитися на письменниці Лу Андерс-Саломе, заручини сестри із людиною, яка йому не подобалась. У нього починає проявлятися манія величі.
Сама книга — це величезна кількість ядучих пародій і нападок на загальнолюдські цінності, на Біблію і християнство. Висміюються й інші автори — Шекспір, Лютер, Гомер, Гете. Це робиться з метою показати, що людина ще не сформована і має переступити себе, щоби стати надлюдиною. Саме це і є стержнем філософії Ніцше.
Не розуміючи, чому Бог не проявляє Своєї справедливості у цьому розпусному світі, Фрідріх вирішує, що «Бог мертвий; через своє співчуття до людей Бог помер»[4]. Отже, Його трон є порожнім і хтось має його зайняти. І це — людина. Проте, не просто людина, а надлюдина. Той, хто стоїть над мораллю і старими догмами, той, хто приймає рішення, що випливають виключно із його сталевої волі, і той, хто буде володіти не якимись нікчемними купками людей, а цілими поколіннями! Його ідея життя — це прагнення влади. Адже життя — не що інше, як бажання досягти якнайбільшої влади у житті. Тому будь-яка релігія чи філософія, що не прославляє життя у такому його розумінні, є брехливою і не має права на існування.
Християнство Ніцше вважав великим злом, адже воно стверджувало, що є інший, набагато цінніший бік життя — духовний. Для Ніцше це було дурницею. Він прославляв розум, не «задурманений» ніякою мораллю, ніякими обмеженнями, людину, що стоїть «по інший бік добра чи зла» і є надлюдиною. Тобто, саме ця надлюдина і вирішує, що є добром і мораллю. Розум і усі так звані «духовні цінності» — це лише знаряддя на шляху до мети. Істинна людина — це руйнівник колишніх цінностей, це бунтар, герой, що володарює над стадом. Єдине, що стримує цю надлюдину, — це його власні обіцянки. Тому має прийти інша надлюдина — Антихрист. Він не руйнує старі цінності, ні! Адже вони вичерпали самі себе, бо Бог мертвий. Він протиставить волі рабів іншу волю — волю панів. Сам же Антихрист породить Дракона, культуру своєї влади, що скує його, немов лід річку. А після цього народиться нова надлюдина і так до безкінечності, бо у цьому проявляється вічність повернення.
Ніцше вважав, що християнство і віра нав’язує уявний світ, стоїть на перешкоді виявленню реального змісту. Адже у світі, де Бог мертвий, немає моральної тиранії, а людина залишається вільною і одинокою. Прийняти земний світ і не тішити себе ілюзіями щодо потойбіччя — це і є володарювати над усім земним. І як могло бути інакше, коли для тебе Бог помер. Якщо помер Той, Хто живить усе і дає усьому зміст, то людина опиняється над прірвою, вихід із якої — або визнати себе нездатною жити без Бога, або назвати себе Богом.
Та життя самого автора показало, що Бог осміяним бути не може. Уже на початку 1880-х років спостерігається чітка руйнація психіки Ніцше. Він часто називає себе в множині, протиставляє себе усій світовій культурі, задумує грандіозні плани з об’єднання усіх країн Європи в антинімецьку коаліцію, пише лист кайзеру: «Цим я виявляю кайзеру німців найбільшу честь, яка може випасти на його долю: я відсилаю йому перший екземпляр книги, що вирішує долю людства».
Після «Так казав Заратустра» Ніцше написав ще й інші твори: «По той бік добра і зла», «Антихрист — прокляття християнству», «Сутінки ідолів», «Переоцінка усіх цінностей» тощо. Переконаний у тому, що у людині поєднані і творіння, і творець, Ніцше починає закликати руйнувати в собі творіння, щоби стати творцем. Та закінчилось усе тим, що був зруйнований сам «творець». Чого варті лише назви розділів: «Чому я такий мудрий», «Чому я пишу такі хороші книги», «Чому я є роком для цього світу».
Остаточний злам у розумі Фрідріха стався на початку січня 1889 року. 5 січня його друг Буркхардт отримав дивного листа, якому спочатку не надав належного значення: «З Вільгельмом Бісмарком і усіма антисемітами покінчено. Антихрист. Фрідріх Ніцше. Фроментин». Проте наступного дня він отримав листа, слова якого його вразили: «У решті-решт мене більше влаштовувало бути простим базельським професором, ніж Богом; але я не наважився зайти у своєму особистому егоїзмі так далеко, щоби ради цього поступитись створенням світу».
Коли друзі приїхали до Ніцше, вони застали невтішну картину: Фрідріх, який не пам’ятав, де він і хто він, думав, що організовує конгрес проти ненависної йому Німеччини. Він втратив здатність адекватно реагувати і працювати, пройнявшись своєю манією величі. Можливо, такий кінець, як казали деякі лікарі, спричинив задавнений сифіліс. Але увесь залишок свого життя він провів у психлікарні і відійшов у так ретельно зруйноване ним невідоме 25 серпня 1900 року.
Дивлячись на життя цієї людини, мимоволі запитуєш себе: а як іще могла закінчити життя людина, що хотіла всістися на трон Бога, та не зважила, чи до снаги їй це зробити? І як могло закінчитися життя того, хто поклав увесь свій талант на вівтар зневаги та непокори Богу, забувши, що Бог противиться гордим, а впокореним дає милість.
Зігмунд Фрейд
Залишили всі… Ті, хто ще недавно із захопленням слухав його теорії, сьогодні невідомо де. Рідні навідуються нечасто. Сюди навіть лікарі рідко заходять. А ще… улюблена собака покинула і не заходить у палату… Дірка в щоці. Уся нижня щелепа чорна від гною, який сочиться через потріскані губи. А язик уже зітлів і перетворився на купку смердючого болю. І лише мільйони мух обліпили лице, немов для них воно найбільша насолода, а він — їхній володар, Ваал-зебул[5]… Навіщо це терпіти, коли навіть найменший рух спричиняє біль, а те, чим гордився, — уміння чітко і переконливо розповідати про нові «досягнення» у своїй практиці і свої висновки — безповоротно втрачене. Зараз навіть слова не вимовиш, тільки скупі жести тим, хто приходить на коротенький час, і повна самотність. Самотність із болем… то хіба потрібно чекати аж до самого кінця. Адже можна відійти так, як ти хочеш, і, головне, без цього болю, який зводить із глузду… Лише один крок, і можна самому пізнати «болючу загадку смерті»!..
Так умирав чоловік, учення якого вплинуло не лише на філософію ХХ століття, а й на літературу, мистецтво, кінематограф, педагогіку і низку інших сфер життя людини. Людина, що назвала себе «безбожним євреєм», а релігію вважала казкою, якою прикривається кожна людина. Людина, що весь час хотіла розкрити загадку смерті, проте перед лицем смерті була залишена всіма людьми. Хворіючи на рак гортані та язика, Зігмунд Фрейд у 1939 році прийняв смертельну дозу опіуму і пішов із життя. А от куди він пішов — невідомо, адже проти Вічності він боровся усе життя.
Тож, хто цей загальновідомий, але водночас маловідомий психіатр Зігмунд Фрейд, що поклав основу сучасному погляду на людину?
Нащадок австрійських євреїв, Зігмунд Фрейд виріс в атмосфері безперервної боротьби за свої права. Постійні приниження, підкреслення національності й антисемітські вигуки у спину — це була частина того, у чому ріс майбутній психіатр. Сильно вразила Зігмунда історія його батька Якова, про яку він дізнався у 12-літньому віці: з батька, крикнувши «йди геть із дороги, єврею!», збили шапку у багнюку, а він покірно стерпів усе це. Відтоді Зігмунд усе життя доводив усім (навіть не цураючись застосовувати фізичну силу), що він не буде принижуватися перед християнами.
Батько вчив сина читати Талмуд і святкувати єврейські свята. Дитина дуже прив’язалась до свого вчителя Святого Письма. Пізніше Фрейд згадував, що біблійні історії мали довготривалий вплив на його життя. Улюблена няня-католичка брала хлопця в церкву, і юний Зігмунд навіть «проповідував» удома про великого Бога-Вседержителя. Та прийшла молодість і сталися кардинальні зміни.
У середній школі, захопившись філософом-атеїстом Людвігом Фейєрбахом, Зігмунд залишає вивчення юдаїзму заради світської науки і гуманізму. До того ж, няню звинуватили у крадіжці і звільнили. Чимало людей, з якими вчився Фрейд, називаючи себе християнами, відкрито насміхалися з євреїв. Чи є дивним те, що юнак вирішив, що немає ніякого милосердного Бога, Який бере участь у житті людства, а релігія — це лише прикриття чогось набагато глибшого і потаємнішого, що іноді виходить назовні у вигляді нічим не вмотивованих вчинків.
«Несхоже, що у всесвіті є сила, яка із батьківським піклуванням стежить за добробутом людей і приводить їх справи до щасливого кінця. Навпаки… нашу долю визначають сили темні, бездушні і позбавлені любові». Саме із таким світоглядом молодий психіатр Зігмунд Фрейд у пасхальну неділю, на зло усім, розпочав свою приватну практику.
Цей милий чоловічок, що був схожий на шанованого рабина, усе життя доводив, що людина — ніяке не створіння Боже, яке може жити за Його законами, а пансексуальна істота, в житті якої усе: релігія, культура, мистецтво, наука — це лише надбудова над підсвідомим бажанням статевого задоволення. Він стверджував, що любов батьків до дітей і одне до одного — це просто загнане у підсвідомість бажання інцесту (кровозмішення, перелюбу). А уся вина за наші гріхи і неправильні вчинки лежить на тих, хто виховував нас, адже вони на підсвідомому рівні заклали бомбу сповільненої дії наших майбутніх поразок чи перемог.
З іншого боку, якщо немає люблячого Бога і вічних цінностей, має бути щось, що керуватиме людиною. І цим є закладені у ранньому віці в підсвідомість «фобії». Та й власне сам термін «підсвідомість» — це виклик Богові, бо визнання цього поняття стверджує, що є щось іще глибше від того, що вклав Бог у людину, коли творив її душею живою (тобто такою, що знає і розуміє те, що чинить). Таким чином «я» — лише жертва тих, хто спотворив мою підсвідомість. Він і сам вважав свою няню винною у тому, що у його житті було багато невдач. Бо, після раптового звільнення із дому Фрейдів, вона «вклала» в малолітнього Зігмунда страх перед втратами і була «винна» у тому, що він ненавидить християн.
Якщо культура попередніх століть була «фаустовською», коли людина відмовлялась від вічності заради тимчасових задоволень, то ХХ століття стало «фрейдівською культурою» — тобто культурою, в якій висміювалось усе святе, що було у людини. Лише два інстинкти — секс і вбивство — стали тими мотиваторами, що могли впливати на свідомість людей.
І суспільство, яке в той час було далеким від віри і від психіатрії, жадібно читало праці Фрейда, знаходячи виправдання своїм ідолам і гріхам. Ні, вчення Фрейда не було причиною моральної катастрофи людства, проте стало тим фундаментом, на якому почала будуватися агонія цілого сторіччя.
Водночас це вчення підтвердило слова Біблії про те, що, відкидаючи Бога, людина перетворюється на істоту із затьмареним розумом, що нічим не ліпша за тварину. «Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою, тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання, бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої» (Рим. 1:18–24).
Омелян Ярославський
Чи ви чули колись про СВБ? Ця абревіатура розшифровується як Союз войовничих безвірників. А існувала ця організація у Радянському Союзі в період із 1925 по 1947 роки. Її мета — популяризація життя без Бога, «боротьба з релігією в усіх її видах і формах, як гальмом соціалістичної і культурної революції»[6].
Створена комуністичною партією для виховання нових, соціалістичних трударів, ця організація займалась не лише пропагандою, а й руйнуванням храмів, вилученням та висміюванням Слова Божого і фізичним знищенням багатьох священнослужителів. Один із її ідеологів і організаторів — Омелян Михайлович Ярославський стверджував: «…Одним із прикриттів для селянина, що не хоче йти в колгосп,.. залишається релігійна організація із гігантським апаратом, півторамільйонним активом попів, рабинів, мулл, благовісників, проповідників усілякого толку, монахів та монашок, шаманів та чаклунів. У цьому активі захована уся махрова контрреволюція, що ще не потрапила на Соловки, що ще притаїлась у складках великого тіла СРСР, що паразитує на цьому тілі»[7].
З його уст злетіла фраза, що стала лейтмотивом для наступних поколінь безбожників: «Боротьба з релігією — це боротьба за соціалізм». І, власне, він стверджував, що релігійне виховання дітей не дає їм вирости істинними будівничими комунізму. То хто цей чоловік, що так затято боровся із Богом?
Омелян Михайлович Ярославський (справжнє ім’я і прізвище — Міней Ізраїлевич Губельман, 1878–1943) був сином вивезених у заслання батьків. Починаючи із 1898 року бере активну участь у роботі соціал-демократичних сил на теренах спочатку Сибіру, а пізніше і усієї Росії. Був керівником одного з бойових центрів, що займались експропріацією цінностей на користь партії. А простіше — це був грабунок людей, щоб зробити революцію. Організував страйк у м. Ярославль, за що й отримав псевдо «Ярославський». Займався набором молоді до лав Червоної армії, працював у редколегії газет «Правда», «Історик-марксист», «Безбожник», журналів «Більшовик», «Історичний журнал». Пізніше був вірним послідовником Сталіна, і одним із перших почав підкреслювати визначну роль «вождя народів» у історії партії. Проте найбільшою справою свого життя ця людина вважала висміювання будь-яких релігійних поглядів. З цією метою Ярославський організував випуск часописів «Безбожник», «Безбожний крокодил», «Безбожник біля верстата», видавалось безліч брошур, карикатур та агітаційних буклетів проти релігії. Наприклад, його карикатура на те, як Бог створив людину, зображує, що Господь вдихає життя у людину через клізму.
Ярославський забороняв виконувати музичні твори на духовну тематику таких митців як Чайковський, Бах, Мендельсон, Рахманінов, Моцарт. Більше того, було складено список неактуальних для радянської влади письменників: Платона, Канта, Вл. Соловйова, Л. Толстого, Достоєвського та інших.
Не поталанило навіть різдвяній ялинці — адже, за переконанням Ярославського, вона була символом релігійних забобонів; проте, 1937 р. використання цього деревця партією було дозволене і навіть пропаговане.
Серед найбільш відомих творів цього автора — «Сталінська конституція і питання про релігію» (1936), «Біблія для віруючих і невіруючих» (1936), «Проти релігії та церкви» (1935).
У своїх книгах цей нащадок вибраного народу насміхався над усім, що тільки можна. Усе підносилось таким чином, щоб змусити людину уявити Бога старим, комічним і архаїчним дідком, що не має ніякої влади і сили, і може лишень лякати.
«…І знову старий єврейський бог Елогім, прибивши всі ці лампи (зорі), які він витрушує із кишень, подібно до того, як фокусник у балагані витрушує із рукавів приховані там різні предмети, — знову він побачив, що це добре, тільки тоді, коли зробив. А до того не знав, чи буде добре чи погано. І це всезнаючий і всемогутній бог! Справді, жалюгідний цей Елогім, що лазить по тверді небесній із драбиною, цвяхами і гірляндами зірок, прибиваючи світила до небесного купола!»[8].
Проте, Бог осміяним бути не може. Це — духовний закон, що не залежить від нас. Перед Його лицем кожен чесно дає відповідь собі про те, як він прожив життя. Саме тому, уже помираючи, Міней Ізраїлевич благав: «Спаліть мої книги, я благаю вас, заради Бога, спаліть їх!». А його дітище — Союз войовничих безвірників — пішов у небуття через чотири роки після смерті свого головного ідеолога.
***
Дехто може сказати, що і віруючі люди помирають невтішною смертю. Проте є разюча відмінність між тими, хто вірить у Бога, і тими, хто відкидає Його: одні мають надію і віру у непідкупну справедливість, доброту, любов і вічне життя, а інші відходять у невідомість, порожнечу, з якої немає вороття і в якій немає надії…
Олег Блощук
[1] Marx before Marxism. McMillan. USA.
[2] K. Marx, Sammelb, Uber relig. uvd kirrhen, Москва, 1977 р.
[3] Філософія комунізму, Charles Boyer, Fordham University Press, New York, 1952.
[4] Ніцше Ф. Так казав Заратустра. — Київ: Основи, 1993.
[5] Ваал-Зебуб (Вельзевул) — божество стародавніх филистимлян (м. Аккрон), перекладається як «повелитель гнійних мух». Іноді так називали сатану (Мт. 10:25).
[6] Статут СВБ РФ, стаття 1, розділ 1.
[7] Ярославский Е. М., Соцсоревнование и антирелигиозная пропаганда // Москва, Правда. — 1 мая 1929 г.
[8] Библия для верующих и неверующих / Емельян Ярославский. — М.: Политиздат, 1977. — 375 с.