«Нести Слово Боже — ось наша мета, щоб кожний учитель був учнем Христа!»

Небезпечні християнські чесноти

Усі люди знають про християнські чесноти. Усім подобається розважати про важливість цих чеснот і їх благотворний вплив на характер і життя людини. Правда, мало хто може назвати бодай п’ять чеснот підряд, але це так, просто до слова. Проте все одно так приємно перебувати в товаристві, що визнає важливість і незаперечний вплив на суспільство християнських чеснот.
Але, коли постає питання практичного втілення цих чеснот в житті, то з людьми коїться щось дивне. Вони відразу починають пригадувати якісь історії, які не вельми добре закінчилися через те, що їхні герої були занадто добрими, вельми чуйними або ж не в міру стриманими особами. Складається враження, що люди побоюються повною мірою виявляти у своєму житті позитивні якості так, ніби відчувають якусь небезпеку в тому, щоби почати жити за тими повеліннями й добрими намірами, про які вони щойно розмірковували. Так, неначе ці речі — небезпечні для них та їхнього життя.
Тож чому нам так легко говорити про хороші речі й так важко почати цілеспрямовано їх практикувати?

У матеріалі «Сім смертних гріхів», що друкувався в попередньому номері («Слово вчителю» № 1/2020; https://slovovchitelyu.org/author/bloschuk/sim-smertnyh-grihiv/), було зазначено, що Церква протягом своєї історії визначила низку чеснот, які мають бути притаманними будь-якій людині, що називає себе християнином.
Ось вони:

  1. Любов і покірливість (смиренність).
  2. Щедрість.
  3. Цнотливість, або чистота.
  4. Доброзичливість.
  5. Поміркованість.
  6. Лагідність.
  7. Старанність, або пильність.
    Це сім чеснот, які Церква вказала на противагу семи смертним гріхам.
    Окрім того, у Біблії знаходимо багато речей, які тісно пов’язані з нашими стосунками з Богом і Його працею в наших серцях. Вони також є чеснотами християнського життя, хоча й не входять у вищенаведений список. Наприклад, один із найвідоміших текстів про такі добрі якості — це уривок із Послання апостола Павла до галатів, де згадані плоди Духа: «А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість: Закону нема на таких!» (Гал.5:22–23).
    Тобто Бог, працюючи з нами, змінює нас насамперед ізсередини. Плід нашого життя з Богом — це і є ті речі, які ми називаємо чеснотами. Протягом нашого земного існування ці чесноти мають виявлятись через наш внутрішній стан: радості, миру, милосердя до всіх тощо. І Бог хоче, щоб саме ці відчуття й стан були панівними в серці кожної людини, що присвятила себе Богові.
    Але стається так, що багато людей із острахом підходять до подібних речей. Адже не раз можна почути: «Ага, ти будь добреньким, то тобі на голову сядуть!», або: «Раденький, що дурненький!». І найчастіше: «Та то він такий, бо ще життя не знає!..» Після подібних зауважень у мене завжди виникало питання: панове, ви ж хочете, щоби вас любили, вас терпіли, до вас виявляли доброту й чуйність! Чому ж тоді така реакція, коли вас самих закликають бути такими?
    Отже, що відлякує людей від повної посвяти цим чеснотам? Не претендуючи на вичерпну відповідь, назвемо лише три речі з безлічі того, що може лякати нас на шляху християнської доброчесності.
    ВІДКРИТІСТЬ
    Щоби втілити християнські чесноти, потрібно бути відкритим. Відкритим до Бога, до розуміння реального стану свого серця і, найголовніше, відкритим для інших людей. А в нашому суспільстві всі знають, що бути відкритим — це означає бути вразливим. Вразливим до того, що вас можуть використати, вами можуть зманіпулювати чи, навіть, зневажити й висміяти.
    Ми звикли закриватися від інших. Це наша захисна реакція перед людьми. Ми ховаємо свої справжні почуття від інших, відчуваючи страх перед усім вищезазначеним, бажаючи себе таким чином захистити. Бажаючи звести до мінімуму ризики, пов’язані з реакцією людей на наші почуття. Бажаючи унеможливити нагоду використати нас.
    Проте неможливо втілити Божі чесноти, не будучи відкритим до інших. Бо лише так ми побачимо їхні проблеми й болі, лише так ми зможемо достукатися до їхнього серця й надати потрібну їм допомогу. Не можна відчути чиїсь почуття, зрозуміти емоції, не будучи самим відкритими до прояву цих відчуттів. Вразливість — це плата за наше бажання бути справжніми у світі, що пропагує замінники всьому, почуттям і емоціям також.
    Яскравим прикладом такої вразливості й чутливості до людських переживань є наш Спаситель Ісус Христос. У Євангелії від Івана читаємо історію, яка розповідає про прихід Ісуса до гробу Його друга Лазаря (Ів. 11 розділ). На той час Лазар уже помер і три дні був у гробі. Христос же йшов до гробу, щоби явити світові Свою владу над смертю, знаючи, що Він воскресить Лазаря. Проте, коли Він прийшов і побачив той сум і журбу, яких завдає людям смерть близької їм людини, той розпач перед неминучістю смерті й неможливість щось змінити, Він заплакав. Заплакав, відчуваючи, як Людина, усі ці почуття й нерозділений біль. І в такий спосіб показав нам, що Він, будучи Богом і Володарем життя, відкритий до наших болів і страждань. Навіть незважаючи на те, що Христові супротивники використали цю Його відкритість проти Нього, адже це не відповідало їхнім уявленням про побожність і Божу дію у світі й стало причиною їхньої зневіри в Ньому як пророкові.
    ПОСВЯТА
    Десь глибоко всередині ми прекрасно знаємо й розуміємо, що не можна бути трішки добрим, не можна бути трішки радісним, чи трішки працьовитим, чи трішки щедрим, якщо підходити по‑Божому. Наприклад, довготерпіння вимагає від нас терпіння, яке не припиняється, чи принаймні має дуже тривалий період дії. Не можна про людину сказати, що вона «трішки довготерпелива», — це безглуздя!
    Неможливо трішки йти за Богом, трішки втілювати Його заповіді, трішки жити християнським життям і думати, що цього вистачає. Правда, багато людей так роблять, обманюючи себе, що всього того вистачає, щоби Бог до них не чіплявся.
    Але коли ми залишаємось наодинці, коли затихає гомін світу й відступає суєта (чи то під час хвороби, чи то на самоті, чи то перед самісіньким сном, коли уже дрімота торкається наших повік) — ми гостро відчуваємо, що «трішки» — це самообман, і він не працює. Ми знаємо, що Бог хоче нашої повної посвяти.
    Ісус Христос, навчаючи людей іти за Богом, сказав наступне:
    «…покликав народ із Своїми учнями, та й промовив до них: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!» (Мр. 8:34).
    «А інший сказав був: Господи, я піду за Тобою, та дозволь мені перш попрощатись із своїми домашніми. Ісус же промовив до нього: Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!» (Лк. 9:61–62).
    І Своїм життям утілив Свої ж слова, коли пішов хресним шляхом спасіння людства до кінця, зрікшись Себе й присвятивши Своє життя послухові Богові.
    Саме це нас лякає. І тоді ми вирішуємо, що якісь речі в нашому житті ми не будемо робити. Або будемо й далі робити їх «трішки», переконуючи себе, що так нормально.
    БУТИ ЯК ДІТИ
    У слідуванні за Богом і втіленні Його волі у своєму житті, згідно зі Словом Божим, ми маємо бути як діти, тобто як ті, хто щиро довіряє дорослим, або тим, хто краще знає (як вони думають). Майже всі це розуміють правильно, і саме це розуміння нас лякає.
    Адже в нашому дорослому житті ми все звикли ускладнювати. Ми навіть не віримо тим людям, що пропонують якісь прості шляхи для нашого життя. «Отак просто, покаятись перед Богом і все?..» — часто можна чути щодо прощення в Христі Ісусі. Для нас, що звикли ускладнювати навіть найпростіші речі, просто втілити те, що каже Бог, досить складно. Просто бути милосердним? Чи щедрим? Чи стриманим? Чи довірливим? Це суперечить тим правилам, які ми засвоїли потом і кров’ю на власному досвіді!…
    На початку історії Церкви — про це ми читаємо в перших розділах Книги Дії святих апостолів — багато віруючих продавали свої маєтки, піклуючись один про одного. Вони це робили щиро, як діти, довіряючи Богові, який сказав, що Сам піклуватиметься про Своїх послідовників. І ця соціальна програма була настільки вражаючою, що дехто навіть хотів обманом долучитись до неї. Не тому, що це було дуже вигідно, а тому що вони бачили, як втілюються Божі слова, коли люди в дитячій довірі до Нього чинять за Словом Його.
    Повеління бути як діти торкається й іншого пласту нашого життя. Коли ми виконуємо Божу волю, у якій площині стосунків із Богом і людьми ми починаємо ходити? Що мається на увазі? Я хочу сказати, що коли ми починаємо втілювати Божі чесноти у своєму житті (повіривши в те, що саме так потрібно жити), ми ступаємо на територію Бога. Тобто ми неначе проголошуємо: я, як дитина, довіряю Тобі й вірю, що Ти, Господи, незважаючи на весь мій досвід, що аж кричить проти цього, незважаючи на мої стереотипи й комплекси, які виробились, як реакція на всю світову несправедливість, — Сам попіклуєшся про мене. Ми, як дитина, яка вірить, що тато захистить її від шибеника чи поганого дядька, ступаємо на Божу територію, на якій уже Він буде розбиратись із кривдником. Адже Ісус Христос сказав: «Шукайте ж найперше Царства Божого й праведности Його, — а ВСЕ ЦЕ вам додасться» (Мт. 6:33).
    Починаючи в дитячій довірі втілювати Господні чесноти у своєму житті, ми запрошуємо Бога як Свідка й нашого Захисника на цьому шляху. Саме в цьому й полягає та дитяча довіра, яку проголошував Христос. І саме вона нас лякає, адже ми розуміємо, що це виходить за рамки наших уявлень і всього того, що протягом життя ми виховували й плекали. І саме цей стан «дитячої довіри» вимагає від нас максимальної відкритості перед Богом і кардинальної роботи над собою й своїм характером. А ми, будучи просякнуті лінню, не хочемо вилазити з мушлі свого комфортного життя, тож і не поспішаємо жити тими чеснотами, які нам так подобаються в інших…
    І на закінчення роздумів не можу не згадати закон СІЯННЯ І ЖНИВ. Він лежить в основі і фізичного світу, і душевних речей, і духовної дійсності. Не можна подарувати любов, якщо ти не маєш її всередині. Не можна отримати прийняття у складних обставинах, не приймаючи інших. Не можна мати щастя, сіючи навколо нещастя. Не можна відчути Божі благословення, не йдучи за Богом. Не можна пізнати Бога, не ставлячи Його на перше місце у своєму житті.
    Апостол Павло чітко написав: «Не обманюйтеся, — Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!» (Гал. 6:7). Лише те, що ми сіємо у своєму житті, будемо жати. Ніщо інше… Не обманюйтесь — тобто не кажіть неправди самі собі. Чуда не станеться, хоча наш Бог — Бог чудес. Але чудес, які стаються лише з тими, хто присвячено йшов за Ним і хотів, як дитина, просто втілити Його слова у своєму житті.
    І чесноти саме тому називаються чеснотами, що вимагають від нас чесної позиції, твердих переконань і жертовності. А без Бога цього ніяк не досягнути, бо це надприродний стан. І все це — плід Духа, який зростає в кожному, хто йде за Господом…
    Яскравим прикладом практичного прояву християнських чеснот були мученики за віру, котрі своїм життям засвідчили повну посвяту Богові. Чому вони не відступили перед лицем смерті?
    Можливо, тому що всі ці люди були щирими не трішки, а до кінця. Щирими у своїй вірі, у своєму слідуванні, у своїй посвяті й стилі життя. І навіть смерть не змогла їх налякати. Як сказав перед спаленням Іриней Ліонський, архиєпископ міста Ліон, якому запропонували відректись від Христа (а страта відбувалась, коли Іринею було 82 роки): «За все моє життя Ісус жодного разу не вчинив зі мною погано. То чому я маю чинити Йому прикрість?..» Тож, розважаючи про чесноти, я задумався: а може, ми всі боїмося бути просто щирими? Щирими у житті і відчуттях, у думках і вчинках, у словах і ділах?.. Не знаю, я буду й далі шукати. І закликаю вас це робити…

Олег Блощук, магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля», м. Рівне

Залишити відповідь

Зайти з допомогою:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × five =

До початку