Освіта в Україні: погляд у майбутнє

Люди часто намагаються видати бажане за дійсне. Можливо, і ми піддалися цій спокусі, запрошуючи до розмови фахівців, які апріорі підтримували впровадження предметів духовно-морального спрямування в освітній процес України. На жаль, загальна картина в освіті стосовно цього питання не додає оптимізму. І треба дивитися правді у вічі — державна система освіти України взяла курс на виключно світський характер навчання, де немає місця для християнського виховання, де немає місця для Христа.
Очільник Відділення вищої освіти Національної академії педагогічних наук України, Петро Саух, поділився своїм баченням ситуації в суспільстві й освіті зокрема.

— Петре Юрійовичу, Ви відомий учений-філософ, педагог, автор численних наукових праць. Яке місце у Вашій науковій роботі посідає релігійна проблематика в цілому й духовно-моральне виховання зокрема?
— Проблеми релігії, точніше філософії релігії, завжди мали особливе місце в моїй науково-дослідній та науково-педагогічній роботі. Ще зі студентських років я цікавився питаннями історії та історіософії релігії, соціології та феноменології релігії. Моя дипломна робота була присвячена християнському екзистенціалізму Габріеля Марселя, а предметом дослідження кандидатської роботи була концепція відчуження в релігійному екзистенціалізмі. Особливе місце у творчій діяльності займали дослідження релігійно-філософської спадщини Острозького культурного центру XVI — поч. XVII ст., побудова моделі категоріальної структури релігії та вільнодумства, визначення рівнів організації цієї структури, експлікація у філософському дискурсі категорій щастя, стражденності, трагічності людського буття тощо. Результатом цього стала низка монографій, науково-публіцистичних книг, сотні статей. Усе це було основою для створення і ствердження наукової школи «Філософія та феноменологія релігії», яка об’єднує сьогодні понад 50 учнів-послідовників, кандидатів і докторів філософських та педагогічних наук, серед яких є й священники.
Щодо духовно-морального виховання, то які б посади мені не доводилося обіймати (завідувач кафедри, декан, ректор, заступник голови облдерж­адміністрації), постійно працював зі студентською молоддю, серед якої ця ділянка роботи була найвідповідальнішою.
— Чи вдавалося Вам і наскільки повно здійснювати релігійне і духовно-моральне виховання студентської молоді у своїй практичній діяльності?
— Звісно, як науковець релігійним вихованням студентської молоді я не займався. Релігійне виховання лежить поза межами школи й ЗВО. Так має бути згідно з нашим законодавством і, до речі, не лише нашим. Ми маємо розуміти, що найвищий успіх у вихованні може бути лише при об’єднанні зусиль сім’ї, школи, церкви та суспільства загалом. І кожна з цих інституцій має здійснювати цю святу справу креативно й відповідально.
Коли ми сьогодні «пускаємо сльозу» щодо духовно-соціальної пандемії молоді, то виною її, будемо відверті, є не лише серйозні упущення в сім’ї та школі, але й у церкві. Церква, упадаючи періодично в «обійми» держави, забуває про людину. Як на мене, релігія має насамперед опікуватися душею людини, її духовним спокоєм. А усім нам разом слід пам’ятати слова Блеза Паскаля: «Бог, який нас створив без нашої участі, не може без нашої участі нас спасти».
— Зараз Ви обіймаєте високу посаду в Академії педагогічних наук України. Скажіть, як НАПНУ ставиться до проблем духовно-морального виховання? Кого з колег-науковців Ви могли б виділити серед тих, хто послідовно й активно займається цією проблемою? Яким чином сьогодні відбувається формування філософії державної політики щодо освіти дітей і молоді в Україні?
— Одним із найважливіших завдань НАПН України є організація та забезпечення науково-методичного супроводу освітнього процесу на всіх його рівнях. А освітній процес, звісно, передбачає синергію навчання й виховання, якими опікуються практично всі співробітники наукових установ академії. До того ж у НАПН України функціонує Інститут проблем виховання, співробітники якого досліджують різноманітні аспекти й форми виховання. Очолює цей інститут відомий учений, автор яскравих робіт із проблем духовно-морального виховання, академік І. Д. Бех. Предметом прискіпливої уваги проблеми духовно-морального виховання виступають також в організації навчального процесу Університету менеджменту освіти НАПН України.
Реалізація стратегії навчально-виховного процесу за умов загострення ціннісних трансформацій нелегка справа. Сьогодні відчувається явний дефіцит якісно нових методологій, спроможних подолати наявну демаркацію навчання й виховання. Головною метою має бути навчити молоду людину не лише володіти загальною здібністю ставити й розв’язувати проблеми, оперувати принципами організації, які б давали змогу «зв’язувати» знання та надавати їм смисл, а й перетворювати їх на життєву мудрість, яка б стала когнітивною експертизою всіх її життєвих практик. Як на мене, нашими науковцями здійснюється плідне розв’язання проблеми розбалансованості навчання: виховання на основі гуманістичної педагогіки, яка виступає фундаментом генетичного зв’язку знань, умінь, моральних імперативів і життєвих цінностей. І прикладом цього є, зокрема, україно-литовський проєкт, результатом якого стала колективна монографія українських і литовських учених «Горизонти духовності виховання», яка побачила світ наприкінці 2019 року у Вільнюсі.
— Зараз у нашій державі простежується тенденція витіснення релігії у сферу особистих інтересів, а духовно-морального виховання — з освітніх закладів різних рівнів. Яка Ваша думка з цього приводу? Чи можемо говорити про жорстке протистояння систем цінностей, традиційно притаманних нашому народу (віра в Бога, християнські цінності, сімейні цінності, духовність), і сучасних постмодерністських, які базуються на гуманістичному світогляді і не визнають абсолютних авторитетів?
— Ще раз підкреслюю, успіх духов­но-морального виховання може бути забезпечений зусиллями сім’ї, школи, церкви. Трагізм того, що діється в сучасному молодіжному середовищі, пов’язаний із відчуженістю, байдужістю, відчуттям непотрібності й покинутості, наркоманією, алкоголізмом, тягою до тілесної насолоди і зручностей, рівною мірою мають розділити і сім’я, і школа, і церква. Сім’я… — поклавши в основу лише матеріальний достаток, школа… — продукуючи вузький прагматизм й комерціалізацію знання, церква… — потонувши в міжконфесійних конфліктах та в боротьбі за «тепле місце», визначене перстом можновладців…
Мені іноді здається, що ми не до кінця розуміємо, у якому світі ми перебуваємо. Нині гору бере екзистенціал «мати», а не «бути», як було колись. Сталось так, що все, що не пов’язано з принципом володарювання (вдячність, дружба, співчуття, честь, любов тощо) відкидається на маргінес і позбавляється соціального й культурного престижу. Подобається нам, чи ні, ми мусимо сприймати людину як у площині «бути», так і в новій площині «мати», зважати на реалії життя, особливо, коли вони стають домінантними й незворотними. Протистояти цим об’єктивним процесам означало б приблизно ту логіку дій, за якої не будують громовідвід, а створюють товариство з питань боротьби із блискавкою. І завдання кожної із соціальних інституцій — сім’ї, школи, церкви — будувати свій громовідвід.
— З одного боку, спостерігаємо негативне ставлення МОН до викладання предметів духовно-морального спрямування (відсутність годин на курс «Основи християнської етики», призупинення нового курсу «Основи сім’ї»), з іншого — співпраця з громадськими організаціями, пов’язаними з ЛГБТ-спільнотами. Що скажете з цього приводу?
— Думаю, Міністерство освіти і науки має дослуховуватись і враховувати конструктивні пропозиції різних громадських організацій щодо удосконалення освітнього процесу. Правда, мудрість тут не завадила б! Щодо призупинення викладання курсу «Основи християнської етики», вважаю, що керувалося воно Законом України «Про свободу совісті та релігійних організацій», стаття 6 якого визначає, що державна система освіти в Україні відокремлена від церкви й має світський характер. І як би я високо не оцінював потенціал релігії в сфері духовно-морального виховання, як релігієзнавець мушу констатувати, що наука і релігія — це як зелене й червоне світло світлофора, з алгоритмом функціонування якого варто рахуватися будь-кому.
— Як Ви оцінюєте реформу освіти? Які можуть бути критерії для оцінювання її успішності/неуспішності?
— Реформи в українській освіті, звісно, потрібні. Й установи НАПН України намагаються забезпечити це реформування науково-методичним супроводом. На жаль, на рівні управлінської системи в освіті багато реформаторських рішень ухвалюється без глибокого вивчення освітянських реалій, без широкого обговорення проблем початкової, середньої й вищої школи. Нерідко ці рішення ухвалюють авторитарно, безсистемно й кулуарно лише на основі запозичених світових практик. Іноді здається, що риторика наших «реформаторів» має на меті одне — показати сильному Заходу, що ми тут теж не ликом шиті.
На жаль, тут існує ще одна серйозна проблема — «вимивання» гуманітарної складової зі змісту освіти, що збіднює її світоглядну складову. Не випадково в НАПН України широко продукується гуманістична педагогіка, яка надає в освітньому процесі спочатку перевагу включеності людини в багатовимірний комплекс культури й природи, і лише потому через неї виходить на освіченість.
— Чи проводив хтось із науковців аналіз результатів багаторічного викладання християнської етики в загальноосвітніх навчальних закладах України, які подає, наприклад, Громадська рада з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при МОН?
— Мені невідомо про здійснення аналізу результатів викладання християнської етики в навчальних закладах освіти вітчизняними науковцями. Думаю, у цьому не було потреби. Призупинення викладання «Основ християнської етики» пов’язане, як я вже наголошував, із дотриманням Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Ви знаєте, уся наша заклопотаність проблемами духовного спустошення людини, хоча й пов’язана з прорахунками в сімейному вихованні, вимиванням гуманітарної складової із навчального процесу тощо, насправді пов’язана, так би мовити, із суєтою зі створення «товариства з питань боротьби із блискавкою»… Сучасна криза духовності спричинена, передусім, самою людиною — її ставленням до світу, до самої себе, до інших людей. І «товариство» тут не допоможе, потрібен «громовідвід». Цим громовідводом може бути, як зазначає католицький теолог Йоганн Баптист Мец, лише антропологічна революція, яка звільнить людину від ілюзії власної невинності. У цьому дискурсі Й. Б. Мец говорить, зокрема, і про єдино можливу перспективу християнства: сполучати святість із дієвою любов’ю, що бере на себе чуже страждання. З ним важко не погодитися.

Розмовляла Ірина Сіданіч,
доктор педагогічних наук, професор Університету менеджменту освіти НАПН України