Мабуть, кожен із нас колись відчував себе недооціненим. Ви зробили комусь щось добре, від щирого серця, а навзаєм отримали лише стримане «дякую». Можливо, учитель оцінив вашу роботу нижчим балом, аніж ви сподівалися. Або друзі, з якими ви провели стільки часу, у яких вкладалися, яких цінували, почали вас цуратися. Подібні речі ми сприймаємо досить болісно. Вони змушують нас відчувати внутрішній дискомфорт, страждати. Але це лише півбіди, коли люди нас недооцінюють. Справжня біда починається тоді, коли ми думаємо, що Бог нас недооцінив. Коли ми чітко у своїй свідомості, або глибоко підсвідомо відчуваємо, що Бог мав би благословити нас більше, зважаючи на нашу відданість Йому, жертовність, старанність, а особливо порівняно з іншими людьми, які, на нашу думку, так мало, або й узагалі нічого не роблять для Бога.
Одна з притч Ісуса Христа допоможе нам дослідити цю проблему й краще зрозуміти, яким чином Господь винагороджує, «відплачує» людям, а ми в цьому маємо величезну потребу, це стимул для нашого життя, діяльності та служіння, інакше в нас немає сили рухатися далі.
Це розповідь про робітників у винограднику.
«Бо Царство Небесне подібне одному господареві, що вдосвіта вийшов згодити робітників у свій виноградник. Згодившися ж він із робітниками по динарію за день, послав їх до свого виноградника. А вийшовши коло години десь третьої, побачив він інших, що стояли без праці на ринку, та й каже до них: «Ідіть і ви до мого виноградника, і що буде належати, дам вам». Вони ж відійшли. І вийшов він знов о годині десь шостій й дев’ятій, і те саме зробив. А вийшовши коло години одинадцятої, знайшов інших, що стояли без праці, та й каже до них: «Чого тут стоїте цілий день безробітні?» Вони кажуть до нього: «Бо ніхто не найняв нас». Відказує їм: «Ідіть і ви в виноградник». Коли ж вечір настав, то говорить тоді до свого управителя пан виноградника: «Поклич робітників, і дай їм заплату, почавши з останніх до перших». І прийшли ті, що з години одинадцятої, і взяли по динарію. Коли ж прийшли перші, то думали, що вони візьмуть більше. Та й вони по динару взяли. А взявши, вони почали нарікати на господаря, кажучи: «Ці останні годину одну працювали, а ти прирівняв їх до нас, що витерпіли тягар дня та спекоту…» А він відповів і сказав до одного із них: «Не кривджу я, друже, тебе, — хіба не за динарія згодився зо мною? Візьми ти своє та й іди. Але я хочу дати й цьому ось останньому, як і тобі. Чи ж не вільно мені зо своїм, що я хочу, зробити? Хіба око твоє заздре від того, що я добрий?» Отак будуть останні першими, а перші — останніми!» (Мт. 20:1-16).
Насамперед зазначимо, що ця історія стосувалася реальних переживань учнів, які, пішовши за Христом, багато чим пожертвували. Час від часу в них зринала думка: а чи варто? Такі думки періодично виникають у кожного християнина: ми думаємо про те, що вкладаємо свої знання, сили, час у Царство Небесне, тобто робимо те, що звелів Господь, а чи варто? І природно, ми чекаємо за це якихось благословень. Можливо, подібно до учнів, запитуємо: «Що ж нам буде за це?» (Мт. 19:27).
Такий підхід притаманний усім людям. За цим принципом функціонують практично всі релігії. Людина щось робить для Бога, а Він зобов’язаний їй за це відплатити, фактично діє закон — «ти мені, я тобі». Знаючи це, Христос приділяє досить багато часу, щоб пояснити учням і всім нам, що в Божому Царстві діють інші закони та принципи. Він стверджує, що вірні обов’язково отримають свою заплату, але «механізм», підхід до її встановлення й нарахування докорінно відрізняється від земного.
Розглянемо чотири принципи правильного ставлення до Божої відплати.
Служіння — це привілей
Коли ми думаємо про те, що служимо Богові, то найчастіше уявляємо, що наше служіння — це допомога Богові, що ми докладаємо щось своє до Його великої справи. А згодом і взагалі починаємо вважати, що це ми робимо велику справу з Божою допомогою, і привласнюємо собі певні плоди й заслуги. Але це не так. Зверніть увагу на початок цієї притчі: «Бо Царство Небесне подібне одному господареві, що вдосвіта вийшов згодити робітників у свій виноградник» (Мт. 20:1).
Він — господар, виноградник — Його, ініціатива належить Йому. Це Він дає можливість людям реалізувати себе. В іншому тексті Писання сказано: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас, і вас настановив, щоб ішли ви й приносили плід, і щоб плід ваш зостався…» (Ів. 15:16). Поза Божим планом життя людини минає надаремно, беззмістовно. Лише працюючи для Бога, людина стає здатною щось генерувати — «принести плід», який, до того ж, має вічну цінність. Небо і земля минуться, усі творива рук людських зникнуть, усі досягнення науки й мистецтва рано чи пізно підуть у небуття, але християни мають унікальний привілей жити так, щоб плодом їхньої діяльності було те, що стане прикрасою неба, що існуватиме вічно, що піде з нами за життєву межу. І що ж це таке? Збудування душ і збудування Церкви.
Вкладатися в це — насправді, величезний привілей!
Усі ми знаємо про таке поняття як «право на працю». У конституціях багатьох країн це право прописано як одне з основних. Але далеко не завжди воно забезпечується. Ви можете мати право на працю, але немає роботи і вас ніхто не найме, або робота є, але ви не підходите чи просто не подобаєтесь роботодавцеві. Тобто навіть за земними мірками це право далеко не абсолютне.
Коли ж ідеться про служіння Богові, то ми теж схильні думати, що маємо на це право й потрібне лише наше бажання. Але звідки ми взяли, що маємо це право?
А. Бог може обійтися без допомоги людей. Він самодостатній і всемогутній. Він не залежить від людей, це люди залежать від Бога. «Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все» (Дії 17:24-25).
Коли ж беруть на роботу тих, хто не дуже потрібний, — це милість. Пам’ятаймо про це!
Б. Люди гріховні, і Бог має повне право не хотіти мати з нами справи. Гріх — це злочин супроти Бога. Чи хтось наймає на роботу злочинців? Однак милосердний Господь дає можливість служити тим, хто Сина Його розіп’яв! Та перш ніж людина стає співробітником Божим, Він змушений провести колосальну роботу з її серцем! «І вас, що були колись відчужені й вороги думкою в злих учинках, тепер же примирив смертю в людськім тілі Його, щоб учинити вас святими, і непорочними, і неповинними перед Собою…» (Кол. 1:21-22).
В. Люди некваліфіковані й неспроможні самі собою робити щось добре. Ми не можемо як слід впоратися зі своїми людськими справами, а що вже казати про великі, святі, досконалі, Божі справи. Але Бог дає нам такий привілей. І апостол Павло так говорить про нього: «Я-бо найменший з апостолів, що негідний зватись апостолом, бо я переслідував був Божу Церкву. Та благодаттю Божою я те, що є, і благодать Його, що в мені, не даремна була, але я працював більше всіх їх, правда — не я, але Божа благодать, що зо мною вона» (1 Кор. 15:9-10).
ЧИ СПРИЙМАЄТЕ ВИ СВОЮ РОБОТУ ЯК ПРИВІЛЕЙ СЛУЖИТИ БОГОВІ?
«І все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві» (Кол. 3:17).
Отже, це величезний привілей — робити те, що робить Сам Бог, те, що має вічну цінність, те, що буде прикрасою неба.
Наше служіння обов’язково отримає винагороду
Розглядаючи далі притчу, бачимо, що господар запевняє робітників, що вони отримають належну платню: «Ідіть і ви до мого виноградника, і що буде належати, дам вам» (Мт. 20:4).
Тобто Бог дає людям не лише можливість реалізуватися, але й обіцяє їм благо.
А. Бог хоче нас благословити. Із притчі видно, що це стосується кожного. Він запрошує нас не для того, щоб зробити наше життя важким і неприємним. Він хоче й обов’язково буде нас благословляти. Він не жорстокий диктатор, який створив людей, щоб вони працювали на Його плантаціях. Ми вже зазначали, що Він може обійтися без сторонньої «робочої сили» та допомоги, до того ж, наша сила неспівмірна з Божою. Однак Бог залучає нас до Своєї великої праці, і багато текстів Писання говорять про багатства, які Бог приготував Своїм дітям:
«Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним у небесах» (Еф. 1:3).
«Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що великою Своєю милістю відродив нас до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа, на спадщину нетлінну й непорочну та нев’янучу, заховану в небі для вас» (1 Петр. 1:3-4).
Б. Бог визначає тип і розмір благословення. Це Його прерогатива, Він знає, що нам потрібно, і Він вирішує ці питання. Люди хотіли б диктувати Богові свої умови, але Він Сам визначає, скільки, коли, якою мірою й кому. Знову ж таки, є низка текстів, які підтверджують це.
«Бо мусимо всі ми з’явитися перед судовим престолом Христовим, щоб кожен прийняв згідно з тим, що в тілі робив він, чи добре, чи лихе» (2 Кор. 5:10).
«Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив» (2 Тим. 4:7-8).
«І багато-хто з перших останніми стануть, а останні першими» (Мт. 19:30).
Люди можуть думати, що якщо вони тут великі справи звершували, перед сотнями людей виступали, глобальні проекти реалізовували, то й на небі посядуть «почесні» місця, але це дуже наївне припущення. Божі мірки відрізняються від наших, людських. Він вимірює тим, наскільки людина глибоко в серці своєму стала дійсно Божим співробітником. Один із богословів сказав: «Наша нагорода залежатиме не від того, скільки ми зробили, а від того, скільки в тому, що ми зробили, було нашого, а скільки Божого». Чому деякі «перші» стануть останніми? Тому що вони мало співпрацювали з Богом у своєму серці, мало роздумували й шукали Його волі і, отже, не намагалися виконувати її, а часто замінювали своєю.
СКІЛЬКИ МІСЦЯ У СВОЄМУ СЕРЦІ ВИ ВІДДАЄТЕ БОГОВІ?
«Чи жадання Господа цілопалень та жертов таке, як послух Господньому голосу? Таж послух ліпший від жертви, покірливість — краща від баранячого лою! Бо непокірливість — як гріх ворожбитства, а свавільство — як провина та служба бовванам» (1 Сам. 15:22-23).
Коли працівник робить те, що не потрібно хазяїну, це не його заслуга, а проблема. Щоб бути істинними співучасниками Божої праці, є єдиний шлях — шукати Його волі й у послуху робити все можливе, щоб її виконувати.
Не порівнюйте себе з іншими
Ця велика проблема всього людства яскраво змальована в притчі, яку ми розглядаємо. Робітники працювали у винограднику різну кількість годин, але отримали однакову плату. Це обурило тих, хто працював найдовше. Якби вони не мали можливості порівняти свою платню з іншими, то пішли б додому радісні й задоволені, таж ні, така «несправедливість» викликала в них нарікання.
Так буває щоразу, коли Божі дії не вписуються в наші уявлення. Ми залежимо не лише від того, що ми маємо, але й від того, що мають сусіди. Ми не можемо спокійно жити, якщо в сусіда є більше, ніж, як ми вважаємо, йому належить за справедливістю. І це «більше» може бути чим завгодно: у когось поваги, у когось матеріальних статків тощо.
Почуття, яке тоді виникає, називають одним дуже неприємним і містким словом — заздрість. Єврейська приказка каже: «Заздрість — це черв’як, який точить душу». Якщо ви впустите його в серце, він вас нищитиме зсередини, паралізує, триматиме в полоні.
Тому апостол Петро говорить, що наше духовне зростання неможливе, якщо ми не відмовимося від деяких якостей, серед яких є й заздрість. «Отож, відкладіть усяку злобу, і всякий підступ, і лицемірство, і заздрість, і всякі обмови, і, немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння» (1 Петр. 2:1-2).
ЧИ НЕ ПОРІВНЮЄТЕ ВИ СЕБЕ З КИМОСЬ? ЧИ НЕ ОРІЄНТУЄТЕ СВОЄ ЖИТТЯ НА ДУМКУ ОТОЧУЮЧИХ?
Як уникнути цього? Біблія дає чітку інструкцію: «Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, не май заздрости до беззаконних, бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і мов та зелена билина — пов’януть! Надійся на Господа й добре чини, землю замешкуй та правди дотримуй! Хай Господь буде розкіш твоя, — і Він сповнить тобі твого серця бажання! На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить» (Пс. 36:1-5).
Не ремствуйте ні за яких обставин
Розглянемо закінчення притчі. Невдоволені робітники висловлюють свої претензії господареві, бо вони «думали, що отримають більше» (Мт. 20:10). Виникає запитання: на підставі чого? Багато людських проблем починаються з того, що люди неправильно думають. Думаймо правильно, на підставі Писання.
А. Бог завжди справедливий. «А він відповів і сказав до одного із них: “Не кривджу я, друже, тебе, хіба не за динарія згодився зо мною? Візьми ти своє та й іди”» (Мт. 20:13-14). «Знаю я, Господи, що справедливі були Твої присуди, і справедливо мене понижав Ти» (Пс. 118:75).
Б. Бог має право на все. «Чи ж не вільно мені зо своїм, що я хочу, зробити?» (Мт. 20:15). «Отже, хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом? Чи скаже твориво творцеві: “Пощо ти зробив мене так?” Чи гончар не має влади над глиною, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть?» (Рим. 9:20-21).
В. Люди часто помиляються в оцінках
Люди, які говорили з господарем, мали неправильну систему оцінювання. Вони вважали, що перші повинні були отримати більше, а не отримавши — обурювались і ремствували. Але господар мав свою систему оцінювання.
Не варто сперечатися з Богом, у такій суперечці недосконала людина завжди зазнає фіаско. Зрештою, люди «вимірювали»» Христа своїми мірками — і розп’яли Його.
Ми потребуємо того, щоб Бог замінив нашу неправильну систему оцінювання на Свою. А для цього слід визнати, що нарікання неприпустиме й не може бути виправдане за жодних умов. Тому сфокусуйте свою увагу на тому, щоб бути задоволеним тим, що ви служите Богові й Він благословляє вас найкращим чином.
Олексій Коломійцев, пастор-учитель Біблійної церкви «Слово благодаті» м. Бетл Граунд, штат Вашингтон, США