Тлумачити Книгу Об’явлення — заняття ризиковане. Блаженний Ієронім говорив, що в ній стільки ж таємниць, скільки слів, і донині багато проповідників у побожному трепеті намагаються уникати її.
Саме Об’явлення (грецькою — «апокаліпсис») рання Церква найдовше не зважувалася долучити до текстів, які шанують як Боже одкровення і які згодом увійшли до канону Нового Завіту. А Мартін Лютер хотів виключити її з канону, уважаючи, що вона нічого не відкриває. Інші ж завжди готові скрупульозно розшифрувати значення кожного з її образів, складаючи план-графік або навіть сценарій, відповідно до якого Бог просто зобов’язаний буде здійснити «кінець світу» (фільм «Код Омега» — яскравий приклад цього).
«Іван побачив багато диких чудовиськ, але жодне з них не було настільки диким або страшним, як деякі з його тлумачів», — писав Честертон. Чого тільки не бачили люди в Книзі Об’явлення! Сучасники Петра I були переконані, що там описано імперські церковні реформи й, оголошуючи царя антихристом, цілими селами ховалися в лісах (старовіри й досі живуть там — у лісах XVІІ століття). Хтось в описах нашестя сарани бачив вертолітні атаки, а в зірці Полинь — Чорнобильську катастрофу (полинь українською — «Чорнобиль»). У роки сталінізму побутувала думка, що «батько народів» — «інший звір», що змушує всіх поклонятися зображенню Леніна — звіра, «у якого смертельна рана зцілилась» (мали на увазі замах Фаїни Каплан на «вождя світового пролетаріату»). У кожну епоху віруючі сприймали те, що відбувалося з ними, як події Апокаліпсису. Схоже, Об’явлення не описує події якогось конкретного часу, але показує образи, що відображають якусь позачасову реальність. Тому кожне покоління бачить у ній те, що стосується саме його.
Коротко зміст Книги Об’явлення можна викласти у трьох пунктах:
- Усе — погано.
- Усе буде ще гірше.
- Ми перемогли.
Вавилон уже впав. Ми вже — громадяни Небесного Єрусалима. Але, оскільки ми продовжуємо жити на території вже поваленого Вавилона, нас підстерігають два види небезпек. Перша небезпека — це гоніння. Вавилон намагається підкорити нас, змусити забути наше справжнє громадянство. Друга небезпека — спокуси. Вавилон намагається заманити нас, пропонуючи все, що може. І через видіння, показані Іванові, Ісус закликає нас: «Пам’ятайте: перемога вже здобута! Будьте вірними й непохитними».
Однак не слід забувати, що Іван бачить небачене й описує невимовне. Недарма ключовими словами книги є «як», «ніби», «подібно». Приміром, апостол пише: «почув за собою голос гучний, немов сурми» (1:10)[1], і відразу — «голос Його немов шум великої води» (1:15). Чому тайновидець використовує два різні порівняння? Відповідь очевидна: жодне з них не описує почуте ним достатньо точно.
Іван вирішує складне завдання — передати словами виявлені йому зорові образи. «Блаженний, хто читає, і ті, хто слухає слова пророцтва…» — пише він (1:3). Але насмілюся припустити, що серед нас, жертв загальної грамотності й повального раціоналізму, той, хто слухає, блаженніший від того, хто читає. Тому що, користуючись друкованим текстом, ми насамперед намагаємося не уявити описане, а розшифрувати значення слів, використаних для опису. Але спробуйте коли-небудь послухати Книгу Об’явлення в аудіозапису. Причому так, як слухали її сучасники Івана — від початку до кінця, без поділу на розділи. Перевірте — вона відкриється ва м зовсім по-новому!
Утім, це не означає, що нам зовсім не потрібно знати змісту, який могли бачити в цих образах сучасники Івана. Візьмемо для прикладу такий текст: «Характерною ознакою початку XXI ст. в Україні було протистояння Києва й Донецька — помаранчеві стримували біло-блакитних, доки ті не взяли реваншу». Про що це? Якщо йдеться про політику, то «помаранчеві» — Київ (партія «Наша Україна»), а «біло-блакитні» — Донецьк («Партія регіонів»). Але якщо говорити про футбол, то все навпаки, «біло-блакитні» — київське «Динамо», а «помаранчеві» — донецький «Шахтар» (за кольором форми цих клубів).
У будь-якому разі, думок щодо змісту Книги Об’явлення — безліч, і суперечок вона породила чимало. Книга, яку було дано, щоб підбадьорити Церкву перед загрозою гонінь і спокус, нерідко стає причиною розбратів. У викладеному тут погляді — нічого нового, і тому, сподіваюся, масла у вогонь ця стаття не додасть. Я з розумінням ставлюсь до помилок тих, чия думка не збігається з моєю, і сподіваюся на таке ж ставлення до моїх можливих хибних уявлень. Чого особливо навчає Об’явлення, так це — богословському смиренню. Нам варто пам’ятати, що під час першого приходу Христа найкращі богослови того часу помилилися стосовно того, як це повинно відбутися. Тому небезпідставно було б припустити, що й наші уявлення про Його другий прихід можуть виявитися, м’яко кажучи, не зовсім точними.
Структура Книги Об’явлення більш-менш зрозуміла. За листами до семи церков ідуть три цикли по сім явищ: сім печаток, сім труб, сім чаш. Але про що йдеться? — ось питання. Чи описується двадцять одна послідовна подія, чи по сім аспектів трьох подій, чи ж двадцять один раз говориться про одне й те ж, але щоразу — по-іншому? Скільки разів настає суд Божий: три рази, сім разів, чи двадцять один раз? А якщо видіння описані в хронологічному порядку, то скільки разів, скажімо, з’являються ангели із чашами — один чи три (15:1, 6, 7)?
Насмілюся припустити, що форму Книги Об’явлення чи не найкраще характеризує поняття «прогресивний паралелізм». Це коли те саме повторюється кілька разів, але з кожним повторенням розкривається все більше й більше аспектів описуваного або зростає інтенсивність опису.
Оскільки ми маємо справу з видіннями, то за формою сприйняття з усіх мистецтв до них найближчим є кіно. Прекрасний приклад прогресивного паралелізму — фільм «Титанік» Джона Джонсона, випущений 2012 р. — до сторіччя катастрофи. Узагалі, катастрофі «Титаніка» присвячено багато хороших фільмів, і кожний із них цікавий по-своєму. Але якщо мелодрама з Вінслет і Ді Капріо — єдине, що ви дивилися, ви просто не бачили жодного з них. Отож, ювілейний фільм складається із чотирьох серій, що описують ті самі події ночі з 14-го на 15 квітня 1912 р. При цьому в першій серії вони розгортаються в контексті стосунків пасажирів першого й другого класів. У другій — пасажирів другого й третього класів. Герої третьої — члени екіпажу й команди. У заключній серії історії всіх персонажів переплітаються воєдино фіналом трагедії.
І все ж найграндіознішим прикладом прогресивного паралелізму, на мій погляд, служить музична композиція Моріса Равеля «Болеро». Протягом чверті години малий барабан скрупульозно відбиває незмінний ритм, на тлі якого раз за разом повторюється та сама мелодія, з ним ніби не пов’язана. Починають її дві флейти — подібно двом в’юнам, що вибираються нагору по стрижню бездушного ритмічного рисунку. Потім до них приєднується кларнет, відтак — фагот, гобой… Тема повторюється знову й знову. Здавалося б, саме час вступити скрипкам, але замість цього починає підключатися мідь. Причому спочатку — ніби нишком, поволі, під сурдинку. До того ж часу, коли зазвучать смичкові, мелодія вже набуває свій власний ритм — широкий, розложистий. І ведуть його саме мідні духові, а за ними й весь оркестр зливається в потужному фінальному туті.
У музиці я дилетант, і впевнений, що будь-який фахівець зможе набагато краще й детальніше проаналізувати цей твір, справедливо й конструктивно розкритикувавши моє сприйняття. Але це не заважає мені насолоджуватися цією геніальною музикою, і я впевнений — Равель писав її саме для цього. Так само й Книга Об’явлення написана насамперед не для експертів-богословів або вмільців розгадувати таємні знаки. Її призначення — не зашифрувати, а відкрити те, що було так необхідно переслідуваній Церкві на рубежі I-го та II-го ст. І, насмілюся припустити, загадки вона потребувала найменше. Церква мала потребу в підбадьоренні й надії. Підбадьорення й надії Церква потребує й сьогодні. І Господь посилає їй цю звістку через видіння, яке бачив Іван, перебуваючи «у дусі».
Через тричі семиразові образи лих Господь нагадує, що
1) страждання, яких ми зазнаємо у світі, — це наслідок гріха;
2) Бог постійно тримає все під контролем;
3) гріх приречений; Тричі-Святий не потерпить його; справедлива відплата неминуча.
Драматизм опису наростає в повній відповідності до принципів прогресивного паралелізму. У першому циклі (сім печаток) страждання зазнає чверть творива (6:8). У другому (сім труб) — третина творива (8:7-12). У третьому (сім чаш) нещастя охоплює весь світ (16:1-21). Причому, у кожному циклі перед сьомою, фінальною, дією звучить інтерлюдія. Темою першої з них (7:1-17) є безпека святих; другої (10:1-11:14) — свідчення святих; третьої (16:5) — пильність святих.
Чималу роль у видіннях Івана відіграють числа. Причому, варто пам’ятати, що для безпосередніх слухачів Об’явлення числа ці мали насамперед якісне, а не кількісне значення. Недарма на доказ того, що Ісус і є Божественний Син Давидів, євангеліст Матвій розділяє Його родовід на три частини по чотирнадцять поколінь. Адже три — число Бога, а чотирнадцять — число імені «Давид» (сума чисельних значень складових його букв). Природно було б очікувати, що смислові значення чисел в Апокаліпсисі мало відрізняються від тих, які характерні для всієї апокаліптичної літератури того часу.
Три — число Бога, абсолют, найвищий ступінь чогось.
Чотири — число світу, сукупність творіння (за числом сторін світу).
Сім — святість. У зв’язку з цим трикратне повторення числа «сім» означало б абсолютну святість, 777 було б чисельним значенням божественного атрибута «святий, святий, святий».
Відповідно, шість, «майже сім» — щось, що претендує на святість, але не досягає її. 666 — те ж саме, зведене до абсолюту: «не святий, не святий, не святий». Це — «число людське»; той, хто думає, що він бог (Бут. 3:5).
Дванадцять — Ізраїль і повнота. У зв’язку з цим Іван уводить нову ну мерологічну концепцію: двадцять чотири, «подвійна повнота» — сукупна єдність старозавітного й новозавітного народу Божого.
Десять, «майже дванадцять» — багато, але не повнота.
Тисяча (10х10х10) — дуже багато.
Сто сорок чотири (12х12) — повнота повноти.
Сто сорок чотири тисячі (дуже багато повноти в повноті) — незліченна кількість…
Звернемося безпосередньо до тексту:
«І бачив я Ангола, що сходив із неба, що мав ключа від безодні, і кайдани великі в руці своїй. І схопив він змія, вужа стародавнього, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років, — та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, щоб народи не зводив уже, аж поки не скінчиться тисяча років. А по цьому він розв’язаний буде на короткий час. І бачив я престоли та тих, хто сидів на них, — і суд їм був даний, — і душі стятих за свідчення про Ісуса й за Слово Боже, які не вклонились звірині, ані образові її, і не прийняли знамена на чола свої та на руку свою. І вони ожили, і царювали з Христом тисячу років. А інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років. Це перше воскресіння. Блаженний і святий, хто має частку в першому воскресінні! Над ними друга смерть не матиме влади, але вони будуть священиками Бога й Христа, і царюватимуть з Ним тисячу років» (20:1-6).
Це єдине місце в Писанні, де згадується тисячолітнє царство. При цьому говориться про дві смерті й два воскресіння. Смерть перша — духовна, розділення з Богом. Друга — смерть фізична, наслідок першої. В Адамі ми всі вмерли духовно (Еф. 2:1; Кол. 2:13), і відтоді вмираємо фізично. Відповідно, і воскресіння перше — воскресіння духовне. Ним воскресає кожен, хто приймає Христа, і смерть друга, фізична, над ним уже не має влади. Це не означає, що християни не старіють і не вмирають. Але на них чекає друге воскресіння — до життя вічного. Смерть перестала бути «точкою неповернення». З тексту (20:4, 6) видно, що ті, які ожили в перше воскресіння (тобто ті, хто прийняв Христа), не лише ожили, але й «царювали» і «царюватимуть» із Христом аж до воскресіння другого, загального…
А що ж тоді означають такі слова, як «незабаром» (1:1; 22:12 , 20), «час близький» (1:3; 22:10)? Адже відтоді минуло вже понад дві тисячі років… Це саме питання озвучує апостол Петро: «Де обітниця Його приходу?» (2 Петр. 3:4). І сам же відповідає: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день — немов тисяча років, а тисяча років — немов один день! Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (2 Петр. 3:8-9). Поняття «незабаром», так само як і числа, має тут якісне, а не кількісне значення. Воно означає «неминуче». Зрештою, порівняно з вічністю будь-яким проміжком часу можна знехтувати — чи то однією секундою, чи мільйоном років.
«У вас проблеми?» — запитує Господь. І через видіння, дані Іванові, повідомляє дві новини — погану й хорошу. Погана новина — буде ще гірше, «страждання зазнаєте в світі» (Ів. 16:33). Хороша ж новина — перемога вже здобута: «…Будьте відважні: Я світ переміг» (там же).
Філіп Янсі розповідав історію про німецький табір для військовополонених. Навесні 1945 р. ув’язнені спорудили там із підручних матеріалів детекторний радіоприймач і ночами тайкома слухали його. І от, у ніч із 8 на 9 травня до них донеслася довгоочікувана звістка: Німеччина підписала капітуляцію, війна закінчилася. До ранку не залишилося жодного в’язня, який не знав би про це. Охоронці ще цілий тиждень залишалися в невіданні, але життя в таборі вже не могло залишатися колишнім. Усе ще безправні, усе ще позбавлені найнеобхіднішого, в’язні всміхалися й жартували, радісно вітали наглядачів, гралися зі сторожовими собаками. Вони знали: перемога вже здобута. Незабаром вони будуть вільні. Як скоро — не знав ніхто. Могло минути як кілька годин, так і кілька місяців. Але це вже було неминуче.
Через видіння Івана Господь повідомляє нам: перемогу вже здобуто! Ось, гряду скоро! Тому замість того щоб підтримувати популярні ідеї про те, що Іван, мовляв, розписав хронологію «кінця світу», краще подивитися, як саме Писання визначає тему книги: «Об’явлення Ісуса Христа, яке дав Йому Бог, щоб показати Своїм рабам, що незабаром статися має. І Він показав, і послав Своїм Анголом рабові Своєму Іванові» (1:1).
Книга ця — об’явлення Ісуса Христа.
Автор Об’явлення — Ісус Христос.
Тема Об’явлення — Ісус Христос.
Зміст Об’явлення — Ісус Христос.
Мета Об’явлення — Ісус Христос.
«Блаженний, хто читає, і ті, хто слухає слова пророцтва та додержує написане в ньому, — час бо близький!» (1:3).
Сергій Головін,
д-р філософії, д-р прикладного богослов’я, магістр гум. наук, магістр природн. наук, фахівець-педагог (фізика), президент Християнського науково-апологетичного центру, президент міжнародного просвітницького товариства «Людина і християнський світогляд»
[1] Посилання на Об’явлення наводяться без вказівки назви книги.