Рита з мамою жили неподалік міста. Щодня мама їздила на роботу — в лікарню, а малу доцю брала з собою. Мама працювала санітаркою, а дитина гралася в лікаря. Тітка Олена Михайлівна подарувала їй старенький стетоскоп, блокнот і ручку. Рита виписувала рецепти всім — і ляльці, і коту, що жив у дворі лікарні, і навіть хворим. Дівчинці дуже подобалося відчувати себе дорослою лікаркою.
Якось у двір лікарні з мигалками заїхала швидка. Санітари дуже обережно дістали з машини ноші. Під простирадлом лежав хтось маленький. Рита навіть не помітила хто. До ручки дитини була підключена система. Швидко підготували операційну, і ось над дверима загорівся надпис «Іде операція».
Цього вечора мама плакала. Вона пригортала донечку й нічого не казала.
Минув тиждень. Вранці, як завжди, доня з мамою прибули до лікарні. Рита запитала:
— Мамо, а де та дитина, яку привезли у вівторок?
— Мабуть, у палаті. Та ти не ходи туди, доню, — відповіла мама.
— Чому?
— Не питай. Просто будь тут.
І мама пішла працювати.
Рита трішки погралася, та чомусь гра не пішла. Зібравши свої «лікарські» речі, мала вирішила піти полікувати нового пацієнта.
Непомітно пройшовши по коридору пост і маніпуляційну, дівчинка наблизилася до палати, тихо відчинила двері й зайшла. У палаті стояло два ліжка, та тільки одне було зайняте. З-під ковдри було видно тільки кучеряве волосся. Рита підійшла ближче.
— Ти хто? — запитала мала лікарка.
Той, хто був під ковдрою, залишився лежати нерухомо.
— Ти спиш?
— Ні.
— А чого мовчиш?
— Хочу пити.
— Я дам тобі водички.
Рита швидко налила з пляшки мінералку в чашечку й обійшла ліжко з іншого боку. На неї глянули сірі оченята дівчинки — її ровесниці. Рита простягнула співрозмовниці воду.
— Я не можу взяти чашку.
— Немає сил? Я напою тебе!
І ось хвора дівчинка ковтнула водички. Рита так старалася, що аж присіла на ліжко. А коли ставила чашку, то ненароком зсунула ковдру.
Від несподіванки Рита втратила мову. У її співрозмовниці не було правої руки та частини ноги.
— Ти каліка?..
Дівчинка заплакала.
— Пробач, пробач, будь ласка! Я не подумала…
Та незнайомка гірко схлипувала й навіть не дивилася на Риту.
Через секунду в палату забігла медсестра.
— Ти що тут робиш? Ану бігом звідси!
Рита слухняно вийшла. У кімнаті, де відпочивав персонал, було тихо. Дівчинка сіла в куточку на стілець і вся стиснулася, мов пружина. Через кілька хвилин прийшла мама.
— Мамо, я образила дівчинку. Я навіть не знаю, як її звати. Мамо, що з нею трапилося?
— З ким, доню?
— З тією кучерявою, що нещодавно привезли.
— Була аварія. А звати її Аврора. Її мама й тато загинули, а вона втратила руку й ногу.
Рита заплакала.
— Мамо, я така жорстока! Я назвала її калікою. Що ж робити?
— Заспокойся. Здається, я знаю, що робити. Вам потрібно потоваришувати. Після тихої години підемо провідати її.
— Можна, я подарую їй свого ведмедика?
— Авжеж. А ще візьми в моїй сумці апельсин. Пригостиш Аврору.
Дівчинка ледь дочекалася закінчення тихої години. Узявши маму за руку, Рита несміливо зайшла до палати.
— Авроро, це я. Можна зайти?
У відповідь пролунала тиша.
— Ну пробач мені, будь ласка.
— Може, вона ще спить?
— Ні, я не сплю. Не йдіть, мені дуже самотньо.
— Я принесла тобі справжнього ведмедя! Його звати Клаптик. Я назвала його так, тому що в нього клишоногі лапки. А скорочено — Клаптик.
Аврора всміхнулася.
— Як тебе звати?
— Рита. Часом кажуть Маргарита, та це довго.
Мама ще хвилинку постояла й тихо вийшла.
— Я чекаю на свою бабусю. Вона має сьогодні приїхати з Росії. Бабуся забере мене. Ти побудь біля мене. Не залишай мене саму.
— Я нікуди не піду. Хочеш апельсинку?
— Так.
— Я почищу.
Дівчатка довго розмовляли. Потім Рита читала Аврорі казки. Так розпочалася справжня дружба.
Дні твого життя — великий подарунок для тебе. Ніхто на землі не знає своєї долі. Виявляй милосердя до немічних, пам’ятай: що посієш, те й пожнеш.
Оксана Смірнова