Сашко повільно брів зі школи додому, мріючи про те, щоб батько прийшов з роботи якомога пізніше й не встиг зазирнути в його щоденник. У щоденнику «красувалося» зауваження про те, що він, Сашко, знову прогуляв урок математики. А хіба він винуватий, що надворі такі чудові теплі дні й хочеться бігати та ганяти м’яча, а не сидіти над незрозумілими задачками!.. Сашко згадав суворе обличчя вчительки — Марії Василівни — та її слова: «Я обов’язково зателефоную твоїм батькам! Не думай, що це зійде тобі з рук!» Ех, напевно, прочуханки від тата все ж не уникнути…
«Злюка! — так думав Сашко про Марію Василівну, — через неї у мене завжди неприємності!»
— Поясни мені, що це означає? — вигукнула мама, прочитавши зауваження вчительки. — Сину, на минулому тижні ти був покараний. Тобі мало?! Зачекай-зачекай, хай-но батько прийде…
Другу половину дня Сашко намагався поводити себе дуже тихо. Але наближався вечір, і він знав, що з приходом батька в нього почнуться проблеми…
Батько похмуро дивився кудись повз Сашка. Потім промовив:
— Я повинен тобі дещо повідомити. Твоя вчителька — Марія Василівна… вона… ну, їй зараз дуже непросто. Ти не повинен її засмучувати своєю поведінкою. А за те, що не послухався мене з мамою, ти будеш покараний. Отже, замість футбольного матчу, на який я обіцяв тебе взяти, тобі доведеться сидіти вдома й надолужувати математику — те, що ти пропустив.
Це було найгіршим покаранням. Сашко довго мріяв про цей матч, а тепер…
— Тату, я більше не буду прогулювати уроки!
— Ти вже прогуляв і маєш бути покараний.
— Ну, тату… — на очах у Сашка з’явилися сльози.
— Ні.
Сашко відчув, як образа та гнів переповнюють його, і він вигукнув:
— От і добре, що в цієї Злюки неприємності! Бо вона Злюка! Зла, постійно на всіх кричить! Я через неї взагалі не хочу до школи ходити!
Сашко вбіг до своєї кімнати, грюкнув дверима й почав витирати рукавом сльози, які чомусь текли й текли, не зупиняючись.
Минуло декілька днів.
Сашко ходив без настрою, сердився на Злюку й думав про те, як би задобрити батька, щоб він усе ж таки взяв його на матч.
Якось Сашко увійшов у свій клас і одразу зрозумів: щось сталося. Усі сиділи принишклі, ніхто не бігав, не галасував. Замість Злюки за вчительським столом стояла якась інша вчителька. Голос учительки був сумним:
— Марія Василівна дуже хвора. Вона тепер не буде вас навчати. Ви можете провідати її, вона буде дуже рада вас бачити. Сьогодні ви можете йти додому, а завтра приходьте, у вас буде інша вчителька, Юлія Павлівна.
Учні повільно встали й попрямували до дверей. Ніхто не радів можливості йти додому, як це бувало раніше. Дівчата перешіптувалися, хлопці стали серйозними. І тут хтось запропонував купити букет і піти всім класом до Марії Василівни прямо зараз. Усі дружно підхопили цю ідею… усі, крім Сашка. Він усе ще сердився на вчительку й зовсім не хотів її бачити.
— Я… я не можу піти. Я повинен допомагати мамі, — збрехав він.
Учні здивовано дивилися на нього.
— Ти ж все одно мав би бути зараз на уроках! — сказав його приятель Дмитрик. — Хіба мама буде тебе сварити за те, що ти пішов провідувати вчительку?
— Ні, я не можу сьогодні. Я потім… завтра. — Сашко схопив свій рюкзак і вискочив на вулицю.
Удома він пояснив здивованій мамі, у чому річ. Мамине обличчя стало сумним. Вона тихо промовила: «Значить, усе…»
— Що «все»? — запитав Сашко.
Але мама мовчала. Потім поглянула на Сашка й запитала:
— Коли ваш клас піде відвідувати Марію Василівну?
— А… завтра, мабуть, — зніяковіло пробурмотів Сашко.
— Завтра може бути пізно! — тривожно відповіла мама. — Зберіться сьогодні.
Нарешті Сашко почав здогадуватися. Виявляється, усе так погано… Він не знав, що робити. Може, варто піти? Але вже пройшов деякий час, і до того ж, він не знає, де живе вчителька.
«Я ввечері зателефоную Дмитрику й ми сходимо разом», — придумав відмовку Сашко.
Але настав вечір, і Сашко придумав нову відмовку. Лягаючи спати, він уже не пам’ятав про свою обіцянку.
Уранці, йдучи до школи, Сашко побачив попереду своїх однокласників — Ромчика й Андрія. Він наздогнав їх і запитав:
— Ну як, ходили вчора до Злюки?
Ромчик похмуро поглянув на Сашка:
— Не називай так нашу вчительку! Якби ти вчора її побачив… ти би вже так не говорив про неї.
Андрій тихо, ніби побоюючись, сказав:
— Вона з нами прощалася, сказала, що більше не побачить ніколи… Вона була така бліда, аж дивитися було страшно…
— Я-а-асно… — пробелькотів Сашко, не знаючи, що відповісти.
— Вона й про тебе питала, чому тебе з нами немає. Ми сказали, що ти пішов мамі допомагати.
Сашко опустив голову й мовчки дивився під ноги. Йому було дуже соромно, і він намагався сховати обличчя від друзів, щоб вони нічого не помітили. Він вирішив, що сьогодні обов’язково відвідає вчительку, що б там не трапилося!
Увесь день Сашко уявляв, як він прийде до Марії Василівни, як подарує їй букет її улюблених квітів (дівчата підказали, що їй подобаються хризантеми). Він подумав про те, що ж скаже він їй при зустрічі. Звичайно, він попросить пробачення за те, що втікав з уроків, за те, що… Так, йому багато за що треба просити пробачення. І він знав, що вона пробачить його. А йому дуже, дуже потрібно, щоб вона його пробачила.
Після уроків Сашко побіг у квітковий магазин. У кишені лежали гроші на підручники. Сашко витратив їх усіх, вибравши найбільший букет. Ішов вулицею, уважно вдивляючись у номери будинків. А ось і потрібний під’їзд.
Сашкові стало страшно. Ех, і чому Дмитрик не погодився піти разом із ним? Сашко присів на стару лавочку біля під’їзду. Серце стукотіло так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Навіть на контрольній Сашко так не хвилювався, як зараз.
Нарешті, трохи заспокоївшись, він почав підійматися на третій поверх. Двері відчинила незнайома жінка, схожа на Марію Василівну, але трохи вища на зріст. У неї були заплакані очі.
— Що тобі, хлопчику? — сумно запитала вона.
— А можна відвідати Марію Василівну? — боязко запитав Сашко. — Я її учень…
Жінка притиснула руку до своїх губ і здавленим голосом сказала:
— Вона померла… Сьогодні вночі. Можеш зайти, якщо хочеш.
Вона ширше відчинила двері, запрошуючи Сашка, але він застиг на місці. Наче блискавка, його пронизала думка: «Я не встиг! Не встиг…»
Ледве стримуючи сльози, Сашко простягнув букет жінці: «Тримайте… Це для Марії Василівни», — і стрімко побіг сходами донизу.
Він біг по вулиці, захлинаючись слізьми, навіть не соромлячись тих сліз. «Ну й нехай, — думав він, — нехай усі бачать, що я реву, нехай вважають, що я слабак». Йому було байдуже, що дехто з перехожих обертався на нього, а якісь дівчиська засміялися, коли побачили його червоне, мокре від сліз обличчя.
Сашко думав про те, як можна помилитися, помилитися страшно й безповоротно, через якісь безглузді образи. Йому захотілося, як у фантастичному фільмі, сісти в машину часу й повернутися назад, у той день, коли він затаїв злість на Марію Василівну, і попросити в неї пробачення тоді, а не зараз, коли вже пізно…
Сашко підійшов до свого будинку.
Ні, він не буде нічого вигадувати, він чесно в усьому зізнається. Сашко відчував, що став трохи іншим, ніби подорослішав і помудрішав…