Тенденції в державній системі освіти України: огляд науково-педагогічних журналів
За результатами соціологічного дослідження, більшість батьків хвилює питання «як учать у школі?»: чи буде дитина в безпеці, чи буде сита, доглянута тощо. Однак ми хотіли б привернути увагу до питання «чого вчать у школі?». У цьому огляді центральної наукової психоло-го-педагогічної преси (журнали із грифом Вищої атестаційної комісії) за 2010 р. показані найбільш виразні тенденції сучасної освіти України. Для зручності ми об’єднали їх у три групи: (1) світогляд, (2) моделі й цінності, (3) впровадження.
Світогляд
Як відомо, державна школа ґрунтується на засадах атеїзму (заперечення існування Бога) та гуманізму (віра в людину як вищу цінність і мірило всіх речей). Як це відображається на освіті?
Про гуманістичну освіту розповідається в статті «Ідеї гуманізму у французькій освіті» (журнал «Шлях освіти», № 4, 2010). Гуманізм, зазначено в матеріалі, не знає, що таке людина: гуманізм «прагне усвідомити, що ж таке «людина» і в чому полягає її сутність» (с. 20). При цьому гуманізація, говориться далі, означає «боротьбу за людяність людини» (у буквальному перекладі — «олюднення»), натякаючи на те, що людина походить від тварин. Далі автор, цитуючи класиків гуманізму, підкреслює, що процес «олюднення» ніколи не може завершитися. Що ж це за картина: людина, яку олюднюють інші люди (теж не до кінця олюднені), які знають, що її неможливо олюднити до кінця, є мірилом усіх речей? І це не перекручене сприйняття або помилка перекладу. Це — пафос усієї гуманістичної освіти. Не надто послідовно, як для науки. Можливо, тому французькі гуманісти взагалі заперечують процедуру осмислення: «Нашим бажанням у світі постсучасності буде: зібрати, з’єднати, але в жодному разі не піддатися бажанню робити висновки». Як відомо з формальної логіки, саме висновок відповідає на запитання «для чого?» та «з якою метою?», інакше твердження позбавлене змісту. Але гуманістична педагогіка наполягає на праві не робити висновків зі своєї діяльності.
За іронією, у цьому ж журналі в статті «Гуманітарний ресурс модернізації педагогічних систем», де автор перераховує значні досягнення науки в області гуманітарних систем (названі поняття, розроблені базові характеристики та інше), показана серйозна проблема: «Варто визнати, що залишається відкритим і малоопрацьованим центральне, сутнісне питання гуманітарної освіти — питання про її зміст». Питання змісту відкрите. Звідси випливає: «Нерозв’язаність його не дає можливості вийти на технологічний рівень гуманітарної освіти й ускладнює введення гуманітарних ідей у практику загальноосвітньої школи тощо». Але ж саме заборона робити висновки і є ідеєю творців гуманізму. Як наслідок, проблема змісту спостерігається в різних сферах педагогічної науки, то в одній, то в іншій статті з’ясовують питання: чого вчити, з якою метою, як…
Важливою тенденцією духовного порядку є відсутність чіткої картини світу. Наприклад, у статті «Наукова картина світу як предмет філософського дискурсу» (журнал «Вища освіта України», № 3, 2010) наука відкрито зізнається в цьому. Питання картини світу презентоване як дуже складне, що зазнало великих метаморфоз і містить у собі «результат всебічного пізнання дійсності, опосередкований досягнутим у суспільстві рівнем розвитку культури — науки, техніки, моралі, релігії, мистецтва». Для визначення основного поняття навіть скористалися «новаторською думкою» Енгельса й Вернадського про те, що «існує необхідність включення в картину світу не лише достовірних, але й імовірних знань». Але, незважаючи на такий плюралізм і готовність підтримати будь-яку ідею, зміст поняття наукової картини світу все ж залишається недостатньо визначеним, що автор неодноразово повторює. Стаття закінчується висновком, що сучасна наукова картина світу далека від свого завершення.
Зазначені тенденції в науковій педагогіці демонструють в основних питаннях духовного порядку, у тому, що стосується сутності речей, невизначений, патовий стан, фактично відсутність реальної життєстверджуючої мотивації.
Моделі й цінності
Наступну групу тенденцій об’єднує модель глобалізму. Складається враження, що серед учених стало модно розпочинати статтю з теми глобалізму або хоча б євроінтеграції. Під глобалізмом розуміють виникнення/створення (хоча це далеко не синоніми) на Землі єдиного політико-економічного простору.
Стаття «Ноосфера, ноотехнології і вища освіта в XXI столітті» (журнал «Вища освіта України», № 3, 2011), пропагує по суті релігійну ідею акад. Вернадського про створення ідеального суспільства, де людина зі своїми високими технологіями буде жити в гармонії з біосферою й на одних правах з нею. Разом з тим автор, доктор наук, стверджує, що через безладдя в суспільстві ми ніяк не можемо досягти мети Вернадського, а навпаки, стоїмо перед загрозою руїни (наводяться приголомшливі факти). І все-таки, незважаючи на факти, автор раптом стверджує, що людство неухильно еволюціонує і ноосферу таки створить.
Розгорнуто (і без будь-якої наукової аргументації) про глобалізацію — у статті «Головні аспекти впливу глобалізації на розвиток освітніх процесів». У матеріалі автор серед іншого називає аспекти впливу й важелі глобалізації: політичний (якому властиве розмивання державного суверенітету), економічний (який є ключовим двигуном глобалізації, ним користуються такі центри глобалізації як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк, Конференція ООН з питань торгівлі й розвитку, Міжнародна організація праці, Всесвітня торговельна організація, країни Великої сімки) та інші. Міжпредметна, так би мовити, поінформованість автора, здавалося б, у далеких від педагогіки питаннях, і безпосередність, з якої він все це викладає, викликають інтерес. Автор пропонує результати наукових пошуків якогось Римського клубу. Наприклад, те, що «глобалізована економіка стосується лише чверті населення планети, а інші близько 5 млрд. людей — живуть (…) за межами індустріальної цивілізації» (5 млрд. людей — це інші!) Автор повторює, що це — одне з «фундаментальних протиріч» у «контексті стратегій країн «золотого мільярда» як авангарду цивілізації. Очевидно, у Римського клубу картина світу вже вималювалася: це золотий мільярд із іншими п’ятьма «незолотими» на шиї, що створюють фундаментальне протиріччя самим своїм існуванням. Залишається порадіти за автора-педагога, безперечно впевненого, що він-то не створює незручностей індустріальній цивілізації.
Деякі вчені-педагоги знайомлять з ідеєю того ж клубу про перевиховання цілих країн, щоб зупинити їх у «надмірному споживанні», при цьому (неймовірно, але факт) планується почати з країн із слабким економічним розвитком… Ось яка далекоглядна педагогіка сьогодні. Наприклад, автор статті «Екологічна парадигма як нормалізовані знання про ставлення людини до навколишнього середовища» представляє цінності глобалізації, які будуть прищеплювати нашим дітям за допомогою освіти. Автор пояснює, що людство не розуміло свого критичного стану, поки знову ж таки Римський клуб, «експерти й аналітики якого представили уряду країн Європи та світу низку доповідей, загальний пафос яких концентрувався на понятті «меж росту», на концепції глобальної солідарності, на вимозі фундаментальної перебудови всього людського поводження й переходу до парадигми стійкого розвитку». По-перше, впадає у вічі вираз «уряду країн Європи та світу». Світовий уряд уже є й прислухається до доповідей Римського клубу? По-друге, це «вимога фундаментальної перебудови всього людського поводження» — очевидно, передбачається насильство? Тривожить душу термін «межі росту» (синонімічний «стійкому розвитку») у науково-педагогічних статтях: це не тільки про економіку, про згортання виробництва, це й про людську популяцію…У цій статті чітко проглядається тенденція до впровадження предмета екології як ідеологічного інструмента. За допомогою прищеплення різних упереджень типу всесвітнього потепління, перенаселення планети, надмірного споживання, виснаження ресурсів тощо здійснюється те, що «екологічна освіта сьогодні є визначальним чинником впровадження екологічної парадигми стійкого розвитку у свідомості людства». Важлива тенденція: свідомістю людей (школярів, студентів) прагнуть управляти за допомогою освітніх технологій.
Багато статей присвячені темі зміни ціннісних орієнтирів, зокрема, у «Рідній школі» (журнал Міністерства освіти України). Автори статей заявляють із перших же рядків, без аргументів, що ні класична педагогіка, ні цінності не залишаться без змін. Що сталося із загальнолюдськими й вічними цінностями, чому вони повинні змінитися? Один автор пропонує такі причини: технологічний прогрес, моральний плюралізм і демократизація суспільства. Інакше кажучи, вічні цінності застаріли через покращені умови життя, свободу думки і рішення більшості? Автори-педагоги з ученими ступенями також стверджують, що моральні норми створюються сьогодні — у держустановах і ЗМІ, наприклад: «… Вирішальну роль відіграє формування в школі базових моральних понять, на основі яких виникають моральні норми, що значно послаблюють вплив домашнього оточення…» Тобто в школі формуються нормальні цінності, а сім’я відстає, створюючи конфлікт у житті дитини. Так по-науковому витончено обґрунтовують руйнування моралі й вбивають клин між школою та сім’єю.
Взагалі, сучасна наука витісняє сім’ю на другий-третій план, її ніби усувають, не беруть до уваги і згадують на 80 % у негативному значенні, скоріше як про перешкоду на шляху розвитку наукової педагогіки, батьків змальовують недосвідченими у вихованні дітей, байдужими до їхньої долі тощо. Сім’я, як правило, слабка, не доглядає за дітьми, діти приходять уранці до школи пригнічені, роздратовані, непідготовлені, тому проблеми доводиться вирішувати шкільним психологам. В одній статті було економічно обґрунтовано, що сучасна сім’я незворотно роз’єднана: «(…) У членів сучасної сім’ї різне розуміння життєвих цінностей, ролі грошей у їхньому житті, різні оптимальні моделі діяльності й поведінки, (…) відбувається руйнування цілісного морального й ціннісного сімейного простору». Далі автор пояснює, що старше покоління має застаріле уявлення й повністю нездатне адаптуватися в нових умовах, середнє покоління намагається зі змінним успіхом щось у цьому житті встигнути, і тільки підростаюче покоління позитивне й почуває себе як риба у воді. Звідси — рукою подати до наступного висновку: «…Моральні цінності набувають переважно в групі однолітків, через ЗМІ тощо» (стаття «Морально-етичні аспекти господарської діяльності», журнал «Вища освіта України», № 3, 2010). Чи далекоглядно після цього зважати на сім’ю? Тенденцію ігнорування сім’ї особливо яскраво видно в статтях, що звеличують психологічні служби. Важко не пов’язати це з фактом, що торік Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту України було приєднано до Міністерства освіти і науки, і колишнє МОН тепер називається Міністерством освіти і науки, молоді та спорту (без сім’ї).
У ще одній статті говориться про те, що «від батьків очікується новий підхід до технології реалізації концепції сімейного виховання, очікується апробація інноваційних технологій» (стаття «Традиційні й інтерактивні методи виховання дітей молодшого шкільного віку в сучасній сім’ї», журнал «Нова педагогічна думка», № 4, 2009). Батьки повинні стати співробітниками системи державної освіти й у своєму приватному житті підкоритися її вимогам.
Автор статті «Теоретичні аспекти організації навчального процесу у вищому навчальному закладі» (журнал «Педагогіка й психологія професійної освіти» № 4, 2010) відкрито говорить, що «перед науково-педагогічними працівниками поставлено завдання зробити людину такою, яка б могла вирішувати державні завдання». Вдумайтеся: ми живемо й навчаємося, щоб вирішувати завдання, поставлені державою. По правді, громадяни повинні ставити перед державою завдання, а не навпаки.
Це була низка тенденцій, викликаних глобалізмом. До неї ми віднесли: створення «нових цінностей», нав’язування ідеї глобалізації, поширення забобонів про перенаселеність планети й необхідність скорочення населення до одного («золотого») мільярда, про вичерпання ресурсів, глобальне потеплінні тощо, наукове «обґрунтування» природного відмирання інституту сім’ї, заперечення традиційної педагогіки.
Впровадження
Як проявляються в освіті зазначені тенденції? Це Болонський процес, що втілюється в життя останні десять років. Помітні метаморфози у висвітленні Болонського процесу в науковій пресі. Спочатку його тлумачили як шлях до заповітної мрії про європейський спосіб життя, потім він конкретизувався в кредитно-модульну систему й непогамовану полеміку про його користь, потім виявився в циркулярах про збільшення самостійної роботи учнів і особистісний підхід, зовсім недавно мусувалося навчання впродовж життя, мобільність і гнучкість, а сьогодні вже можна спостерігати все під тими ж «вимогами Болонської угоди» виразні ідеологічні імперативи, нібито пов’язані із кредитно-модульною системою: ноосферний підхід (це, як ми вже бачили, різновид релігійного вчення, точніше суміші вчень «Нова ера»), аксіологічний підхід (фактично, вчення про мінливість системи цінностей і морально-етичних норм), холістичний підхід (людина розглядається як цілісна система, тобто міняти її потрібно цілком, а не тільки давати знання або виховувати окремі риси характеру), далі — особистісно-орієнтований підхід, що перетворює вчителів у психологів, а передання знань — у виховання (стаття «Розвиток філологічної науки в Інституті мови і літератури», журнал «Рідна школа», № 12, 2010, с. 29–32).
На Болонську угоду посилаються, обґрунтовуючи практично всі сьогоднішні нововведення, що даються згори. Якщо ви думаєте, що пріоритет виховання над переданням знань — непорозуміння, то ось цитата: «Головним об’єктом піклування традиційної школи є предметні знання, уміння й навички, тоді як особистісно-орієнтоване навчання проголошує своєю метою становлення особистості, а предметні знання й уміння виступають засобом досягнення цієї мети». Автор іншої статті стверджує, що час «вузам переорієнтувати свою діяльність з надання спеціальності — на формування в особистості цілісного й докладного погляду на світ і вміння креативно мислити». Сьогодні можна бачити, що перша частина — передання знань за фахом — справді швидко відходить у минуле (чи не тому безкарно працюють фірми-виконавці контрольних, дипломних робіт і навіть дисертацій?), а от формування творчої особистості серйозно відстає.
Напрямів виховання розроблено небагато. Теми про креативність, громадянськість, валеологію просуваються без особливого ентузіазму. А от гендерне виховання (виховання статевої належності, як не дивно це звучить) висувається на перший план. Автор статті «Гендерна соціалізація як складова формування особистості в період дошкільного дитинства» заперечує «поширену думку, що гендерна належність дається індивідові чисто біологічно», а стверджує, що «усвідомлення належності до певної статі є результатом гендерної соціалізації й розвитку особистості й характеризується інтенсивним освоєнням стереотипів поведінки». Фактично, говорить про те, що статева належність — результат впливу з боку оточуючих, хоча відразу наводяться результати спостережень, що статева належність виражена вже в малят, коли їм ще нічого не навіювали (у сприйнятті простору й часу, у спрямованості інтересів, у поведінці). Нескладно здогадатися, до якого висновку підводить автор: стать людини відносна.
Ще одна тенденція: зміна ролі вчителя. Він уже не повинен бути традиційним учителем, а тільки фасилітатором, тобто помічником учня в самостійному одержанні знань. Про це пишуть автори приблизно чверті всіх статей. Учитель повинен бути вихователем, консультантом, ким завгодно, але тільки не учителем, який передає знання. Школярі й студенти вільні самі вибирати, що й коли вчити, навіть, як перевіряти знання. Думки практикуючих педагогів, які наводять у своїх статтях реальні факти так званої СРС (самостійної роботи студентів) і говорять про те, що за 4 хвилини, виділені на індивідуальну роботу зі студентом, навчити неможливо, що студентам не вистачає самоорганізованості для СРС тощо, заглушуються ура-патріотичною риторикою на користь Болонського процесу.
До речі, виховувати («формувати особистість») починають і самих педагогів — у системі курсів підвищення кваліфікації. Усі, від директора до вчителя, підлягають саме перевихованню, особистісній переорієнтації, уточненню цінностей, перекваліфікації (журнали «Нова педагогічна думка», «Постметодика», «Вища освіта України» та ін.)
Уже кілька років впроваджується проект ЗМІ-педагогіка, найперше інтернет-педагогіка. Метод заснований на впевненості в тому, що самі собою ЗМІ ні добрі, ні погані, усе залежить від людини, яка ними користується. При цьому багато авторів називають ЗМІ безконтрольним інформаційним агресором.
Стаття «Музикотерапія як інноваційна технологія особистісного розвитку» пояснює вплив музики за допомогою кабали. Автор опирається на праці езотериків (тобто окультистів). Висновок у статті: основа музикотерапії — «цілеспрямований вплив на підсвідомість індивідуума з метою трансформації його характеру в об’єктивно заданому напрямку». Мета — маніпуляції свідомістю.
Окультизм у державній освіті — не випадковість, він закладений тим же Болонським процесом, у методи якого входить метод лінгвістичної інтуїції й нейролінгвістики — усе це методи підсвідомого навіювання під час словесного спілкування. З’являються школи, у яких практикується суггестопедагогіка. Цей новий метод описаний у журналі «Директор школи, ліцею, гімназії» як той, що дає неймовірні результати: діти все добре запам’ятовують і далеко випереджають шкільну програму. Не сказано лише, що в його основі лежить вплив на підсвідомість дитини за допомогою окультних методів.
Очевидно, що Болонський процес — це дуже широке поняття. Цей бренд включає насадження ноосферної утопії, перекладання функцій сім’ї на освітні установи (нові цінності й норми, статеве виховання), навчання за допомогою так званої нейролінгвістики й інших способів маніпуляції свідомістю.
Висновки
Чудово, коли люди по-різному моделюють різні види діяльності. Це творчість, це спільний пошук найкращих шляхів, це прогрес. Але варто пам’ятати, що державна освіта — одна з найбільш ідеологізованих сфер. І, виходячи з наведених фактів, ідеологія державної освіти має не надто привабливий вигляд. До речі, це стосується не лише України. Чи ж не подумати про перехід у альтернативну школу? Так, там треба платити. Але рано чи пізно, у тій чи іншій формі платити доведеться скрізь, безплатний сир, відомо, де…
Приватні школи, звичайно, не всі бездоганні, необхідно вибирати. І оскільки головне — це світогляд, на якому будується система освіти, то найкращий вибір — християнська загальноосвітня школа. Вона, звичайно, не буде ідеальною, можливо, навіть зовсім не ідеальною, але однаково вона буде кращою від державної системи. Тому необхідно використовувати будь-яку можливість, щоб перевести дитину в християнську школу. Школа історично утворилася завдяки християнству, перші школи відкривалися в Україні при церквах і монастирях. Так що все повинно повернутися на круги своя.
Ольга Дорофеєва
Ольга Дорофеєва, 1962 р. н., у завіті з Господом Ісусом Христом з 1991 р. (церква «Дім Євангелія», м. Київ). За освітою редактор-журналіст (закінчила Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут») і організатор християнської освіти (закінчила Ірпінську біблійну семінарію). Співробітниця Державної науково-педагогічної бібліотеки України ім. В. Сухомлинського.