Іван Павло II (Karol Wojtyła) (1920–2005) — знакова постать славетного гуманіста і педагога світового масштабу кінця XX – початку XXI ст. Цього року світова громадськість відзначає 100‑річчя від дня його народження. Іван Павло II був славетним сином польського та українського народів, бо його матір була українкою. Але він належить цілому світу, бо протягом 27 років був главою Римсько-Католицької Церкви, яка нараховує понад 1,3 млрд вірних. Іван Павло II був доктором теології та філософії, почесним доктором десяти різних університетів світу, викладав етику на філософському факультеті Люблінського католицького університету, а в 1956 році навіть очолив у цьому університеті кафедру з етики.
Папа Іван Павло II був людиною найвищих морально-духовних ідеалів. Він утілював у собі велику християнську любов і милосердя, часто здійснюючи візити до хворих, немічних, потребуючих. Його служіння справі миру і порозуміння між народами було й залишається взірцем для багатьох політиків і державних діячів.
Особливе місце в духовній педагогіці Івана Павла II посідає проблема сімейного виховання. Сім’я, через завдання духовно-морального виховання молодого покоління, бере участь у справі Cамого Творця, де «народження є продовженням створення». Батьки, від імені Бога, допомагають дітям в осягненні мети, задуманої Творцем. Тому завдання виховання, яке лежить насамперед на батьках, є дуже важливим обов’язком, занедбання якого може дуже істотно вплинути на майбутнє людини. Про це дуже виразно наголошено в Декларації про християнське виховання «Gravissimum educationis» II Ватиканського Собору (1962–1965 рр.):
«Оскільки всі люди, незалежно від їхнього походження, становища і віку, володіють гідністю особи, у них є невід’ємне право на виховання, відповідне особливому призначенню кожного з них, здійснюване стосовно їх характеру і статі, культури і батьківських традицій, але в той же час відкрите братерському спілкуванню з іншими народами, щоб заохочувалася справжня єдність і мир на землі. Справжнє ж виховання прагне до формування людської особи, враховуючи її вищу мету і в той же час благо того суспільства, членом якого є людина і в якому вона, ставши дорослою, виконуватиме певні обов’язки. Тому, зважаючи на прогрес психології, педагогіки і дидактики, необхідно допомагати дітям і молодим людям гармонійно розвивати їхні фізичні, етичні та інтелектуальні здібності та поступово набувати досконалішого відчуття відповідальності, постійно стараючись правильно вести своє життя і досягти справжньої свободи, відважно і наполегливо долаючи перешкоди. У міру дорослішання їм потрібно давати позитивне і мудре статеве виховання. Крім того, їх слід так готувати до участі в суспільному житті, щоб вони могли, маючи в своєму розпорядженні необхідні і доречні засоби, діяльно включитися в різні сфери людського суспільства, бути відкритими до діалогу з іншими людьми і з готовністю сприяти загальному благу» [2, с. 262]. Святий Іван Павло II, як кардинал Церкви, був одним із наймолодших учасників II Ватиканського Собору.
Собор заявляв також, що діти і молоді люди мають право на те, щоб їх заохочували правильно судити про духовно-моральні цінності і засвоювати їх своєю особистою прихильністю, а також краще пізнавати і любити Бога. Тому Він закликав синів і дочок Церкви із щедрою душею працювати у всій царині виховання, особливо з тією метою, аби належні блага виховання і освіти могли швидше поширитися на всіх людей у всьому світі.
Оскільки життя дітям дали батьки, на них покладається найважливіший обов’язок: виховати своє потомство; тому їх варто визнавати першими і головними вихователями. Цей обов’язок дати виховання настільки значний, що недогляд у цій справі навряд чи можна чим-небудь заповнити. Адже завдання батьків — створювати в сім’ї атмосферу, що оживляється любов’ю і благоговінням перед Богом і людьми, сприяє цілісному особистому і соціальному вихованню дітей. Тому сім’я — перша школа соціальних чеснот, яких потребує будь-яке суспільство. Але перш за все в християнській сім’ї, яка наділена благодаттю таїнства подружжя і обов’язків, які вона приймає, дітей уже з дитинства потрібно вчити пізнавати й шанувати Бога і любити ближнього згідно з вірою, прийнятою при хрещенні. Тут же вони отримують перший досвід і здорового суспільства, і Церкви. Нарешті, через сім’ю вони поступово входять у громадянське суспільство і в Народ Божий. Тому батькам слід глибоко усвідомити, наскільки важлива християнська сім’я для життя й розвитку Народу Божого.
Щоб виконати виховний обов’язок, який покладається перш за все на сім’ю, необхідне сприяння всього суспільства. Тому, окрім прав батьків і тих осіб, яким вони довіряють участь у вихованні, певні обов’язки й права належать і громадянському суспільству, бо його завдання — упорядковувати все те, що потрібне для загального блага в земному житті. До обов’язків суспільства входить розвиток виховання молоді, здійснюваний різними способами, зокрема: захист обов’язків і прав батьків та інших осіб, що беруть участь у вихованні, і надання їм допомоги; здійснення виховання за принципом субсидіарності в тому випадку, якщо відсутні які-небудь почини з боку батьків або інших об’єднань (проте при цьому слід враховувати побажання батьків); крім того, заснування власних шкіл і навчальних закладів тією мірою, якою цього вимагає загальне благо [4, с. 92].
Папа Іван Павло II також наголошував: «У сім’ї зосереджене майбутнє людини, і немає іншої інституції, іншого середовища, іншої спільноти, від якої майбутнє людини на землі залежало би більш, ніж від сім’ї».
У своєму навчанні на тему сім’ї і виховання підростаючого покоління він підкреслював, що сім’я є найбільш властивим і незамінним місцем для правдивого розвитку і зростання людини, місцем, із якого, як із джерела, беруть початок найглибші мотиви людського поступання. «Сім’я виконує єдину і незамінну роль у переданні дару життя і створенні найкращих умов для виховання дітей». Тому жодна інша спільнота не може замінити у процесі виховання сімейного середовища, яке стає колискою особистості для дитини, з огляду на специфічний вид зв’язку, який виникає між дитиною та її батьками. Таке виховання в цій царині має особливий характер, бо воно сприяє «улюдненню» людини. Людина, бувши людиною від першої хвилини свого зачаття в лоні матері, поступово навчається бути людиною — і це основне знання поєднується з вихованням.
Людина є майбутнім своєї сім’ї i цілої людськості — однак майбутнє людини нерозривно пов’язано з її вихованням». На це вказує вся відповідальність духовно-морального виховання, в якому людина стає спадкоємцем майбутнього, щоб могти будувати його в повноті. «Це успадкування має свій безпосередній початок i джерело у сім’ї». Виховання в такому сенсі є важким процесом, який вимагає багатьох зречень, щоб навчати людину людськості, яка через прищеплення в життя Боже, прямує до своєї повноти, яка своє джерело має в Богові як кінцевій меті людини. «Виховання як обдарування людськістю є двостороннім даруванням. Батьки наділяють своєю дозрілою людськістю новонароджену людину, а вона своєю чергою наділяє їх ніжністю і невинністю, яку із собою приносить у світ». Тому виховання, що так розуміється, вимагає від батьків, щоб вони самі були добре виховані, якщо хочуть добре виховати своїх дітей. Ця рівновага мусить бути збережена, щоб сам процес виховання міг бути плідний. Тут існує певна взаємозалежність між батьками і дітьми. Батьки зуміють вивести своїх дітей на дорогу розвитку до людської повноти, що прямує до кінцевої мети, якщо самі стали наділені людськістю. Тому «батьки мають у цій царині перші та основні повноваження, бо вихователями перш за все є батьки». У вихованні як обдаруванні людськістю виявляється те, щоб «людина щораз більш ставала людиною, щоби більше «бути», а не тільки більше «мати», щоб через те, що «має», що «посідає», вміла більше і повніше бути людиною, тобто, щоб уміти більше «бути» не тільки «з іншими», але також і «для інших». Бо «кожний втілює себе в життя через безкорисливий дар себе самого. А це стосується як тих, хто виховує, так і тих, які виховувані» [4, с. 92].
Щоб духовне виховання могло правдиво здійснюватися, необхідним є створення відповідного сімейного клімату як основного виховного середовища. У нинішній ситуації, коли багато сімей піддається роз’єднанню, за загальної кризи сім’ї, в якій часто бракує любові як конституційного елементу кожної спільноти, цей постулат, так сильно акцентований через святого Івана Павлa II, стає тим більш актуальний. Обов’язком батьків є створення такої відповідної, опертої на любов, сімейної атмосфери, яка має свій стосунок до Бога, щоб якнайкраще посприяти процесу виховання дітей загалом.
Природно, що кожна дитина потребує сім’ї і сімейного дому, в якому відчуває себе добре й безпечно, почуватиметься потрібною і любимою батьками. Тільки сім’я, побудована на любові та взаємній повазі, на довірі, допомозі та прощенні може стати сприятливим ґрунтом для процесу виховання. Іван Павло II називав сім’ї християнськими оазами, в яких над різними, щоденними невдачами повинні домінувати: любов, мир, а також глибоке і щире почуття. За приклад він ставив святе Сімейство, яке є для всіх сімей зразком, що опертий на любові, в якому є місце на зустріч з Богом. Він називав такі сім’ї «гніздом, у якому нова людська істота може бути вихована в пошані до самої себе та інших, у відчутті справжніх цінностей, у пізнанні Небесного Отця і любові до Того, «від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі» (Еф. 3:15)». Сім’я, оперта на таких глибоких узах любові, «творить сімейне вогнище, де Сам Бог є гарантом возз’єднання сердець». Так побудований сімейний дім утворює «внутрішню таємницю сердець. Люди не тільки проживають у цьому домі, але також створюють свій дім. Створюють його перш за все через те, що взаємно «проживають» у своїх серцях: чоловік у дружині, а дружина в чоловікові, батьки в дітях, a діти в батьках. Сімейний дім є взаємним проживанням у людських серцях».
Процес духовно-морального виховання був би неповний, якби в ньому забракло прикладу, свідчення самих батьків. Не можна тільки навчити дитину, як іти дорогою розвитку людської повноти, але самі батьки мусять стати для своїх дітей свідками належно прожитої людськості. «Батьки мають так чинити, щоб діти віднаходили в них живий приклад дозрілої людськості — і могли, спираючись на цей приклад, поступово будувати свою власну, людську і християнську зрілість».
Сама особиста релігійна зрілість батьків є для дітей глибоким джерелом, з якого вони черпатимуть приклад у подальшому самостійному житті. Тільки власним прикладом, набагато більше, ніж словами, вони зможуть навчити своїх дітей праведного життя, опертого на Євангелію. Тому Іван Павло II під час паломництва до Польщі закликав батьків: «Давайте свідчення любові і тим свідченням щедро діліться» [4, с. 93].
Олег Огірко, доктор філософії, к. ф.‑м. н., доцент кафедри філософії та педагогіки, професор кафедри українознавства Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. З. Ґжицького, Інституту Східної Європи
Джерела
- Войтила Кароль. Любов і відповідальність [пер. Г. Кришталь] [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://mirror01.iptelecom.net.ua/~secretar/volodymyr /KWojtyla-lubovtavidpov.doc
- Документи Другого Ватиканського Собору: конституції, декрети, декларації. — Львів: Свічадо, 1996.
- Ничкало Н. Філософія педагогіки серця Яна Павла ІI / Н. Ничкало // Рідна школа. № 4–5 (квітень-травень). — 2012. — С. 24–31.
- Огірко О. В. Сім’я як основне середовище духовно-морального виховання молодого покоління/ О. В. Огірко // Наукові записки НаУ «Острозька академія». Серія «Психологія і педагогіка». Випуск 27. — 2014. — С. 91–96.
- Салига Н. М. Погляди Іоанна Павла II на проблеми виховання дітей та молоді на засадах християнської моралі / Н. М. Салига // Освітній простір України. — 2019. — № 15. — С. 51–59.
- Сахній М. Формування морально-етичних рис молодої людини крізь призму філософсько-педагогічних поглядів Івана Павла ІІ / М. Сахній // Гірська школа українських Карпат. — № 10 (2013). — С. 106–108.
- Папа Іван-Павло ІІ. Апостольське послання до молоді всього світу «Parati Semper». [Електронний ресурс]. — Режим доступу: [email protected].
