Півстоліття тому мої батьки намагалися виховати в нас, своїх дітей, добротні чесноти, які б сприяли нашому загартуванню та розважливості в прийнятті всіх життєвих рішень.
Згодом ми з дружиною, виховуючи наших синів, міркували над тим, як виростити їх справжніми людьми.
Про це роздумували й писали видатні педагоги минулого.
Ця тема вкрай актуальна і для сьогодення.
Розпочати свої роздуми хочу уривком із книги Василя Сухомлинського «Батьківська педагогіка».
«Батьки несуть громадську й моральну відповідальність за виховання дітей. Материнські, батьківські почуття важко передати словами. Їх може цілком осягнути тільки той, хто сам став батьком або матір’ю. Народжуючи дитину, ми відокремлюємо частку свого серця. Немає шляхетнішої, вищої місії для людини, ніж батьківство і материнство…
Є десятки, сотні професій, спеціальностей, робіт. Але є найбільша й універсальна, найскладніша й найшляхетніша робота, єдина для всіх і водночас своєрідна й неповторна в кожній родині — це творення людини.
Особливою ознакою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не порівняне щастя. Продовжуючи рід людський, батько і мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідомим є це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за її майбутнє.
Кожна мить тієї роботи називається вихованням…
Творення людини — найвища напруга всіх ваших духовних сил. Це і життєва мудрість, і майстерність, і мистецтво. Діти — не лише джерело щастя, вони створені Богом для прославлення Його Імені. Пам’ятайте про це, дорогі батьки. Щастя батьківства й материнства — не манна небесна, воно не приходить святковим гостем, як тільки ви стали чоловіком і дружиною. Воно приходить тільки до тих, хто не боїться одноманітної, багаторічної праці до самозабуття. Складність цієї праці полягає в тому, що вона є злиттям розуму й почуттів, мудрості й любові, умінням, насолоджуючись нинішньою миттю, тривожно заглядати в майбутнє.
Там, де втрачена ця мудрість, батьківська й материнська здатність щастя стає примарою.
Ось лист від одного робітника: «Нагородили мене орденом. Усі вітають, радість вдома. А син також привітав мене — утік із дому. Страшними стали для мене ці дні. Передумав усе, що робив, як жив. І дійшов висновку: не син винуватий, а я. Не знав я, чим він живе. Єдиною заслугою моєю, здається, тільки і було, що породив його… Жодної дитячої радості не приніс йому. А як тільки в школі яка-небудь невдача в сина — бив його. Зненавидів мене син. От тепер я і стою на розпутті: для чого мені орден і пошана, і повага товаришів, якщо немає найголовнішого…»
Вдумайтесь у ці рядки, шановні батьки! Якою б відповідальною, складною, творчою не була у вас робота на виробництві, удома вас очікує ще відповідальніша, складніша, делікатніша робота — виховання особистості ваших дітей. Адже невихована людина — моральний невіглас, недоук, це те саме, що літак, випущений у політ із зіпсованим двигуном: загине сам і принесе загибель людям.
Діти — дарунок від Бога, радість нашого життя. Якою ж повинна бути справжня батьківська любов? Що слід насамперед сіяти в серця наших синів і дочок? Як домогтися, щоб батьківська любов запалювала в дитячих серцях невгасимі іскри подяки, щоб золоті крупинки, які дарують мати й батько синові та дочці, перетворювалися на золоті розсипи для людей?
Людину створює любов. Без справжньої любові вся батьківська педагогіка перетвориться на порожній звук. А яка ж вона, справжня любов? У світі є багато її замінників: уседозволеність, відсутність дисципліни, надмірна опіка, задоволення всіх забаганок, корисливі мотиви тощо. Істинної, жертовної і безкорисливої любові можна навчитися лише в Ісуса Христа, про неї написано в Божому Слові. Тому я переконаний, що прекрасні діти виростають у тих сім’ях, де батьки шанують Бога і Його Слово, люблять одне одного й поважають інших людей.
У наш час турботливі батьки прагнуть забезпечити дитину необхідними матеріальними благами, дбають про її здоров’я та освіту, намагаються навчити моральних норм поведінки. Це дуже важливо й вимагає чимало зусиль, однак найважливіше і, мабуть, найскладніше у важкій справі виховання молодої людини — прищепити їй духовні цінності.
Справжня духовність походить лише від Бога. Спроби обминути Бога в пошуках духовності схожі на намагання потрапити у владні коридори через «чорний хід». Це звичний підхід для корумпованого мислення, але те, що можливо на землі, неможливо на небі. Правила встановлює Бог.
Якось один учитель закону запитав Христа: «Яка перша з усіх заповідей?» Ісус відповів: «Перша: “Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог — Бог єдиний”. І: “Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!” Це заповідь перша! А друга однакова з нею: “Люби свого ближнього, як самого себе!” Нема іншої більшої заповіді над оці!» (Мк.12:28-31).
Справжня духовність у житті людини розпочинається з визнання великого, всемогутнього, суверенного, святого Бога-Творця, який створив нас за Своїм образом для божественного життя. Наступним кроком стає усвідомлення своєї гріховності та абсолютної зіпсованості у світі Його абсолютних стандартів. Лише тоді ми можемо отримати справжню духовність як Божий дар, утіленням якого став Божий Син Ісус Христос. Цей момент і стає ключовим у відновленні стосунків між Богом і людьми. Проявами істинної духовності стають любов до Бога і людей, любов до Слова Божого і Церкви.
Коли, де, на якому етапі свого життя людина повинна дізнатися, що вона є образом Божим, що їй потрібен Бог, який Один може задовольнити її головну потребу — мати справжнє життя, джерелом якого є Бог?
Таким місцем для маленьких людей має стати сім’я, а першими людьми, які повинні розповісти дитині про Бога словом і власним життям, мають стати тато й мама. «А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» (Еф. 6:4).
Зробіть усе можливе, щоб навчити дитину послуху
Ми з дружиною маємо педагогічну освіту й уже 40 років працюємо в освітній сфері. Паралельно із вихованням та наставлянням своїх синів, навчали дітей у професійних училищах упродовж 25 років. Нерідко зустрічалися з дітьми із неблагополучних сімей і намагалися компенсувати їм усе те, чого вони не отримували в своїх сім’ях. Саме любов до них допомагала нам будувати стосунки з ними, незважаючи на їхнє ставлення та поведінку. Особливо хвилювали нас долі дітей-сиріт, яким не вистачало батьківської любові й вони миттєво реагували на будь-які прояви уваги з нашого боку. Знаючи долю таких дітей, ми прийняли рішення у своїй родині, щоб приймати таких дітей на певний час у нашу сім’ю.
Останні 15 років із нами постійно живуть до десяти юнаків, які закінчили неповну середню освіту в школах-інтернатах і мають бажання здобувати професію в одному з навчальних закладів чи вузів. Понад 50 дітей ми вже відпустили в самостійне життя, чимало із них уже одружені, є й такі, які вже самі піклуються про діток, яких усиновили.
Цінності, яких потребують наші діти:
— доктринальна істина;
— особисте посвячення Христу;
— біблійні знання;
— систематичне наставляння;
— використання повчальних моментів.
Як дізнатися, чи досягли ми мети? Мету можна вважати досягнутою, коли дитина любить і слухається в першу чергу Бога, а потім уже нас.
Характеристики благочестивих дітей:
— вони приймають мудрі рішення;
«І молюсь я про те, щоб ваша любов примножалась ще більше та більше в пізнанні й усякім дослідженні, щоб ви досліджували те, що краще, щоб чисті та цілі були Христового дня, наповнені плодів праведности через Ісуса Христа, на славу та на хвалу Божу» (Флп. 1:9-11).
— вони виконують свої обіцянки;
«Багато людей себе звуть милосердними, та вірну людину хто знайде?» (Пр. 20:6).
— вони щиро піклуються про інших.
«Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ін. 15:13).
Для позитивного виховання необхідні близькі стосунки та особистий приклад
Аксіома 1. Чим міцніші наші стосунки з дитиною, тим імовірніше, що вона засвоїть наші цінності й переконання.
Аксіома 2. Чим слабші наші стосунки з дитиною, тим менше ймовірно, що вона засвоїть наші цінності та переконання.
Аксіома 3. У будь-яких стосунках виникають складнощі й напруга.
…Ігор приїхав до нас із школи-інтернату смт Олександрія Рівненської обл. Через два місяці він категорично заявив, що чергувати на кухні й прибирати в будинку не буде, оскільки ніколи в житті не працював. Після тривалих розмов та переконань погодився жити за правилами, але вистачило його ненадовго. Залишивши наш дім, поїхав жити до брата. Ми влаштували його в інший навчальний заклад на споріднену спеціальність і постійно цікавилися його життям, яке було скоріше існуванням, і це нас дуже непокоїло. Після чергового дзвінка стало зрозуміло, що Ігор у депресії.
— Чим займаєшся?
— Лежу.
— Ти хворий?
— Так.
— Що болить?
— Душа.
— Ти їв сьогодні?
— Ні.
— А вчора?
— Ні.
— А позавчора?
— Чому ви питаєте те, що й самі знаєте.
Ця розмова спонукала мене поїхати до іншого містечка й забрати цього юнака знову до нашого дому. З дружиною прийняли рішення, що будемо щоденно відправляти його на уроки до навчального закладу, а проживати він буде з нами.
Упродовж наступних двох років ми не мали проблем з Ігорем, він здобув повну середню освіту та професію, отримав права водія і ще жив у нашому домі рік. Коли мені доводилося картати Ігоря за якусь халатність чи провину, я завжди наголошував, що роблю це через те, що ми його любимо. І кожного разу Ігор казав: «Я це бачу». Він не казав, що «знаю» чи «вірю», а «я це бачу»!
Історії усіх наших дітей різноманітні й складні, але всі вони вписуються в одну канву: непосильна ноша з дитинства (життя в голоді та злиднях), спотворена уява про сім’ю та батьківство, неправильний світогляд та недовіра до людей. І наше завдання — з терпеливістю й любов’ю виправляти, навчати і служити.
Якщо ми говоримо одне, а в житті поводимось інакше, то діти не стільки слухають наші слова, скільки «читають» нашу поведінку.
«Учень не більший за вчителя; але, удосконалившись, кожен буде, як учитель його» (Лк. 6:40).
Варто згадати, як ставиться до нас Бог. Він виховує нас як батько: «Бо ж знаєте ви, як кожного з вас, немов батько дітей своїх власних, просили ми вас, і намовлювали та показували, щоб ви гідно поводилися перед Богом, що покликав вас у Своє Царство та в славу» (1 Сол. 2:11-12) і як мати: «Хоч могли ми потужними бути, як Христові апостоли, але ми серед вас були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх. Так бувши ласкаві до вас, хотіли ми вам передати не тільки Божу Євангелію, але й душі свої, бо були ви улюблені нам» (1 Сол. 2:7-8).
Вісім ключиків до близьких стосунків:
— безумовна любов;
— спеціально присвячений час;
— увага до дитини;
— візуальний контакт;
— регулярні спілкування;
— сповнені значення доторки (приміром, обійми, рукостискання тощо);
— спільні розваги;
— спільні молитви.
Батьки повинні усвідомлювати різницю між покаранням і дисципліною. Мета покарання — змусити розплатитися за вчинену провину. Мета дисципліни — виправити й допомогти зростати. «До юнакового серця глупота прив’язана, та різка картання віддалить від нього її» (Пр.22:15).
Ніколи не дисциплінуйте дітей у гніві, намагайтеся дотримуватися такого порядку:
— чітко та ясно попередити дитину;
— підкреслити її відповідальність за вчинки;
— не дисциплінувати «на людях»;
— висловити своє засмучення;
— застосувати покарання;
— закликати до щирого каяття, разом помолитися;
— висловити свою безумовну любов.
Практичні поради, які допоможуть зберегти баланс у вихованні
Не будьте батьками:
— які постійно кричать;
— які багато говорять і мало роблять;
— які вдаються до насилля;
— які не просять вибачення за свої помилки.
Навчайте дітей працювати, як для Господа (люди створені для праці).
Навчайте дітей переносити страждання (страждання неминучі).
Навчайте дітей мудро розпоряджатися своїм життям (це наш обов’язок).
Навчайте дітей приймати мудрі рішення (відрізняти добро від зла).
Навчайте дітей жити по благодаті (це незаслужена й безумовна любов Бога до нас. Благодать нічого не коштує нам, але дуже дорого коштує Богові. Хрест Ісуса Христа — це найвеличніший прояв Божої благодаті. Спасіння — подарунок від Бога. Від благодаті народжується подяка Богові і любов до ближніх).
Бог достатньо великий, щоб наділити нас мудрістю у вихованні наших дітей!
Олександр Бондарчук,
завідувач відділу освіти МГО «Надія — людям»