Я — Інна Майданська з Кам’янець-Подільська, що на Хмельниччині. Маю педагогічну освіту, за фахом — філолог. Працювала вчителем у сільській школі, викладачем університету, старшим викладачем у приватній школі. Викладала українську мову й літературу, англійську мову. Любов до світу поезії виникла давно, з раннього дитинства. В юності особливо загострилася. Тоді ж почала писати й сама, та завжди критично ставилася до себе, вважала поезію лише захопленням і просто писала у стіл. Раніше не друкувалась, але дуже хочу прислужитися людям й дарувати їм не таке вже струнке й досконале, але своє слово. Пишу «тиху» пейзажну, споглядальну, інтимну лірику. Окрему нішу займають вірші духовної тематики.
Мій шлях до Бога
Моє дитинство минало в радянські часи, коли про віру не прийнято було говорити. Її берегли прості люди, люди ще воєнного покоління, які пережили війну й голод. Вони й розповідали онукам про Бога, про Його чудеса, про молитву, читали їм притчі з Біблії, засвідчуючи власним життям прості істини. От і я про Бога вперше почула від своєї бабусі. Пам’ятаю, як засинала під супровід бабусиних вечірніх молитов, підсвідомо вбираючи щось невимовно красиве і справжнє.
У часи війни, коли німці знищили церкву в нашому селі, сім’я мого дідуся вберегла й таємно переховувала все церковне начиння, золочені чаші, ікони в людський зріст, хрести, кадила. Коли ж, уже в роки незалежної України, звели нову церкву на місці старої, ці речі було повернуто. І ось, приїжджаючи на канікули, я мала змогу бачити справжню церкву в нашій хаті, розглядала ікони, зображення святих, картини Страшного суду — і це викликало якісь неймовірні, фантастичні відчуття величі, хвилюючої таїни й страху в дитячій душі.
Уперше в храмі себе пам’ятаю у 3‑му класі. Поряд зі школою почала діяти давня церква, що раніше слугувала за планетарій. Я стою перед зображенням Христа, що розпростер руки, символічно обнімаючи весь світ. У цей рідний мені храм люблю приходити і тепер, дивлячись усе тими ж очима в ті самі очі Христа.
У юні роки любила читати Євангеліє, відчуваючи приховану силу й таємний зміст біблійних символів. На жаль, у молоді роки світ зборов мене, закрутив у вихорі суєти, мої поривання тоді стосувалися лише матеріального й моє шукання Істини до часу було полишене… Але життя (насправді ж, Бог) шліфує нас, посилає нам потрібні ситуації й людей для навернення на шляхи істинні. Ось і в мої скрутні моменти життя Бог знову нагадав про Себе. Поверталася до Нього вже зі справжніми сльозами розкаяння й болем. І ось тоді, мушу визнати, по‑справжньому збагнула Його любов і допомогу, всепрощення і благодать. Із першим свідомим прийняттям Святих Тайн відчула, як неймовірним чином пізнаю Бога через Святе Письмо, через красу природи, через світ і людей. Усе більше відкриваючи Бога, опосередковано пізнавала й себе, тим самим засвідчивши істинність і сковородинської філософії. Зрозуміла, що найбільше люблю музику і поезію, бо й справді, ці два глибинні світи істинно виявляють велич людської душі, підтверджують її богоподібність.
Тема влади слова, його впливу на окрему людину, людство, історію — банальна, та ми як педагоги добре розуміємо цю диво-силу, можемо використовувати її задля вияву любові й краси у юних душах, їх мотивування до справ добра. Слово ж бо — якоюсь мірою і діло.
«Роби те, що можеш, із тим, що ти маєш, там, де ти є». Ці прості слова Теодора Рузвельта надихнули мене свого часу на створення власного поетичного мікросвіту. Впевнена, що єдиним, істинним інструментом для будь-якої творчості є людська душа. Мрію, щоб якомога більше людей відгукнулися на голос Божий, наповнили своє життя істинною тихою радістю, відчули щастя в праці за покликанням, виявили себе справжніх; щоб через призму чистоти кожен віднайшов радість у буденному, диво — у простоті, світло — у темряві.
«Поспішай, іди скоріше, поки ще день і не настигла ніч». Нехай цитата із Святого Письма надихне нас усіх на примноження світла всередині і навколо нас уже сьогодні.
Таке з роками рідне подвір’я,
де проростає моє коріння,
де павутинку хитає вітер,
де донька слово спліта із літер,
де спочиває зав’язь у квітах,
де пам’ять роду у плід сповита,
де лунко мить падає з гілки —
і в яблуках уся долівка,
де все живе буяє рясно,
родить — і мре, цвіте — і гасне.
де днів пожухлих міражі —
у сонця й тіні на межі.
Щаслива нині. Маю дрібку часу,
безсмертну Книгу, весняне вікно,
згадаю те, для чого жити варто,
що бути-збутися нізащо не могло.
Спогадів стежка владно заросла
безсмертником запиленим і мріями,
над нею неможливі небеса
хоралів меланхолію наспівують.
Маски і ролі угрузають в нас,
протоптують упевнено ходи,
по самі вінця серця, про запас
начерпаю небесної води,
щоб мати силу йти
в байдуже тлінне тло
і озиратись нашвидку
в відчинене вікно.
Чудна душі дивина:
звідкись акорд долина,
чимось до болю знайомим
пахне волога імла.
Зілля п’янкого долина,
млосна травнева злива,
сповнена тремту хвилина
зі споду серця зрина…
Тріпочуть листу долоні
на незбагненній мові,
дощем, що диха весною,
небо спускається долі.
Знову і знову по колу
вічно нова і німа
буде у серці малому
тремтіти ця таїна.
Тихі, Боже,Твої дива…
Блискавкою Дух Святий
душу освітив:
засновані павутинням
темні закутки.
Не перевершити б благу
терпіння міру:
при корені життя мого
лежить секіра.
Черлене заходу
мереживо
чи не останнього
знак попередження?
Немає сили
добрести до ранку.
Гряди, о Сонце правди,
мій світанку!
Із сил останніх розверзає ґрунт,
аби здійняти в небо зелен бунт,
вгрузає корінь у промерзлу тьму,
наосліп відчуваючи весну.
Змиряюсь жити серед цих проваль,
а ти, пагіння, по той бік буяй,
серед веселок росами сіяй,
летючу душу в хмари сповивай.
Тримай мене надією, що в світ
ти принесеш таки солодкий плід,
зими закляклої здолаєш тлін,
на весняних вітрах підеш у гін.
Милуйся величчю бурштинових світань,
дощі і сонце спрагло убирай,
небес не бачивши, дощами оновлюсь,
приречений, небесного торкнусь.
Наскрізь проймає бунт весни
той самий ґрунт,
де ти, крилатий й молодий
під небом був.
Де тайна з тайн вперто, затято,
тебе манила:
несила в світі цьому літати,
навіщо ж крила?
Передчував в світах сумних:
як дійдем міри,
в промінні заходу чека
незнаний вирій.
Поки ще серце довіря
мрії крилатій,
поки ще кличе висота —
вчися літати.
Світ перейде, як пар із вуст,
як тлінний плин,
під небом цим, що зараз зводить
тебе з колін.
Вглядаюся в розмитий на дощі
вербовий світ,
в зливі проміння міниться, тремтить
віт малахіт.
Золотом різьблені хмари
туляться до грозових.
Шукаю блаженну отару
Твоїх овець, Господи.
Не відаю Твого голосу,
вглядаюся у пітьму,
на котрому полі брані
я пажить цілющу знайду?
Якими дверима ввійду
в обітню світлицю Твою?
Чи ще течуть по цей бік
вічні джерела рік?
Чи в грузькому болоті
спраглим скніти повік?
Я — лише чоловік…
Я — лише чоловік!..
…У бурю небо нижче.
У бурю Небо ближче…
