Того зимового вечора Андрій понуро виходив із воріт школи — він навчався в другу зміну, тому, коли лунав дзвінок із останнього уроку, надворі вже добряче сутеніло. Прикрий випадок у класі під час перерви не давав спокою, десь глибоко всередині, де саме — неможливо пояснити словами, образа згорнулась сірим липким клубочком. Додавав душевних мук і красномовний запис у щоденнику, Андрієва багата уява яскраво малювала мамине здивоване обличчя в той момент, коли вона читатиме це «послання для покарання». І чому це сталося саме з ним? Він ніколи не хотів порушувати монотонний навчальний процес, що вимагав від усіх ідеальної дисципліни, і не любив усілякі там «розборки» та підпільні війни між однокласниками. Учителька Олена Павлівна була уособленням строгості і справедливості: коли вона дивилась із-під окулярів на тебе — здавалось, що навіть твої думки кричать уголос, тому ніхто не наважувався сперечатися з нею, чи, не дай Боже, відволікатись чи розмовляти під час уроків. Навіть директор школи, проходячи коридором, не раз заглядав у клас, із задоволеним виглядом оглядав дітей за партами, а потім схвально кивав у бік вчительки, мовляв, отак би в усіх класах навести лад.
Під час сьогоднішньої доленосної великої перерви Андрій з Мишком Примаком запускали в класі паперові літачки. Якраз напередодні ввечері татко навчив Андрія всім премудростям складання таких літачків, аби вони летіли якнайдалі та виписували в повітрі немислимі піруети. Останній літак був особливо вдалим, Андрій навіть розмалював його крила в яскравий синій колір. Літак Мишка порівняно з цим чудом аеромоделювання був просто нікчемним шматком паперу! Щоразу, коли синьокрилий літак встановлював нові рекорди, дівчата в класі захоплено скрикували, а у Андрія аж щоки надувались від задоволення.
Ураз такий облюбований літак приземлився біля лакованих туфельок відмінниці Оксанки. Не встиг Андрій і оком змигнути чи слово промовити, як це, на перший погляд, миле дівча з золотавими локонами зім’яло диво-літак у руках, і, зі словами: «Що це за сміття на підлозі валяється?!» — поцілила ним прямісінько у смітник! Озирнувшись, вона ніби обпекла Андрія задоволеним і зневажливим поглядом, та під чиїсь жалісливі зойки неквапливо попрямувала до свого місця.
Ось що було потім, Андрій не пам’ятає в деталях, але те відчуття відчаю, злості, образи, здається, накрило його з головою. «Що ти накоїла?» — скрикнув він і, не тямлячи нічого від навали емоцій, схопив із Оксаниної парти пенал із феями і жбурнув його щосили в смітник! Вочевидь суперниця ніяк такого не чекала, тому деякий час просто мовчки дивилася на уламки пеналу, на розкидані олівці, наклейки, намистинки й інші скарби, що враз опинились просто серед недоїдків, сміття, клаптів паперу в смітнику…
У цей час пролунав дзвоник, і здалека «зацокали» підбори Олени Павлівни. Весь клас, як по команді, вишикувався біля своїх місць. Андрій, затамувавши подих, дивився на Оксанчину спину на передній парті. Розплата за хвилинну слабкість не змусила себе чекати — вчителька, вислухавши жалісливу розповідь ображеної Оксанки, змусила Андрія вивернути смітник та визбирати все те дівчаче багатство зі сміття… І навіщо тим дівчатам у пеналах стільки різного мотлоху? Крім ручки й олівця, оце видумали три гумки і стос наліпок та записочок у пенал напихати! Усі речі з пеналу Андрій охайно склав на Оксанчиній парті, а от уламки самого пеналу довелось пакувати собі в рюкзак, аби, за велінням учительки, показати батькам, який саме потрібно купити взамін на розтрощений.
Андрій звернув від школи на центральну вулицю, де була автобусна зупинка. Під світлом ліхтарів сніг виблискував, наче всипаний мільярдами самоцвітів. На вечірньому небі миготіли яскраві зорі, повз проходили заклопотані перехожі, великий чорний пес намагався наздогнати хоч одну ворону зі зграї. На зупинці виявилось уже багато люду, дорослі поспішали додому з великими пакетами, кілька школярів реготали й жбурляли снігом одне в одного. Вочевидь мороз на ніч брався сильніший, дехто прийшов на зупинку раніше, встиг уже трохи змерзнути й тепер нетерпляче щохвилини виходив на дорогу поглянути, чи не їде автобус. Андрій весь погруз у невеселих думах, він знав, що батьки не схвалять його вчинок, а татко буде переконливо пояснювати, що тепер він, Андрій, має ще й пробачення просити. І за що?! Хіба він перший почав? Оце-то переможний у неї буде вигляд!
Під’їхав автобус, добре, що до своєї зупинки Андрієві можна було дістатися на будь-якому, усі вони йшли в його бік. А ніс і щоки вже навіть трохи пощипав морозець, тож не терпілось опинитись у теплому салоні. О диво — на його улюблених задніх сидіннях навіть знайшлось вільне місце! Умістившись зручніше біля вікна, Андрій думав про те, що чекає на нього вдома. От халепа! Сьогодні ж і тато на нічній зміні, тож доведеться з Анькою бавитись (це маленька сестричка), допоки мама вечерю готуватиме. Мама просила, аби він кликав її Ганнусею, але подумки вона для нього була Анькою, бо ж як інакше називати це створіння, яке неодмінно руйнує все на своєму шляху?! Після того, як вона навчилась ходити, жодна збудована фігура з лего не встояла! Заспокійливо гуркотів мотор автобуса, лагідно погойдуючись у вже нагрітому сидінні, Андрій подумав, що скоро доведеться вставати й просуватись до дверей. Але ж так не хотілось знову на холод, отак би їхав та їхав, довго-довго…
Крізь малесеньке вічко, дбайливо витерте на вкритому морозними візерунками вікні, хлопець побачив назву магазину на лайтбоксі, який був неподалік його будинку. Отже, саме час уставати. Раптом у голові промайнула думка, що якби не ті літери, що світяться — то й проїхав би свою зупинку. І от тоді, мабуть, накатався б уже досхочу. Можна доїхати на кінцеву, а там сісти на автобус, що йде у зворотній бік. Поки додому дійде — і вечеря готова буде, опісля можна допомогти мамі з посудом, вона Аньку спати вкладатиме, та й забуде про щоденник! Ні, ну чого, адже справді трапляється, що люди проїжджають свої зупинки: ще б пак із такими замерзлими вікнами! Якусь мить Андрій вагався, та двері зачинились, автобус рушив далі… Усе, проїхав. Попереду ще мінімум півгодини комфортної подорожі!
Автобус усе їхав і їхав, здавалось, минуло із двадцять зупинок, пасажирів залишилось лише кілька на весь салон. Раптом Андрій зрозумів, що за вікном уже давно не бачив жодного будинку з світлом у вікнах, жодної реклами. Лишень темрява та гілля дерев. Невже автобус їде до сусіднього селища? Андрій уже пошкодував, що навіть не глянув на його номер. Але нічого не вдієш, не показувати ж людям, що ти не знаєш, що робити. Треба зробити вигляд, що тобі туди й треба (знати хоча б, як те село називається!), може, у нього там бабуся живе!
Урешті, автобус зробив останній розворот і став, відчинивши двері тим кільком пасажирам. Виходячи із салону, Андрій хотів було спитати у водія, чи не їде він часом зараз назад, та водій так суворо на нього поглянув, поправивши пальцями вуса, що хлопець вирішив, що той відразу на нього сваритиметься. Тож Андрій опинився на зовсім незнайомому йому майдані. Якось дуже швидко всі його супутники розійшлись у різні боки, автобус, випустивши добрячу порцію диму з вихлопної труби, розвернувся, і поїхав у протилежний бік.
Щось Андрієві підказувало, що ця подорож виявиться тривалішою, ніж він очікував. На майдані не було жодного автобуса, тож він вирішив іти тією дорогою, звідки приїхав. Напевне, інший автобус, що приїде за маршрутом, його наздожене, Андрієві напевне стане духу проголосувати, аби його підібрали! Розтрощений пенал і запис у щоденнику вже не здавались такою великою бідою, ото, мабуть, йому дістанеться за таке пізнє повернення! Він усе йшов і йшов, ноги почали мерзнути, ніс довелось прикрити шарфом, рюкзак, здавалося, так поважчав, ніби він ще набрав п’ять книжок у бібліотеці. Та ось вулиця скінчилась, в останньому будинку затишно світились вікна. А потім починався темний ліс із височенних сосен…
Не те щоб Андрій боявся, але враз у голові пригадались усі страшилки та моторошні історії, що вони з хлопцями так полюбляли розповідати на перервах. Хлопець зупинився під ліхтарем, що був останнім на цій вулиці, якраз навпроти того будинку. Принаймні, тут було не так темно, як у лісі. Що ж, до свого селища він не дійде, тому що це далеко, а автобус напевно проїжджатиме тут. Тож можна й зачекати. Ноги вже добряче боліли, тож широкий пень під шапкою снігу був дуже доречним. Струсивши рукавицею сніг, Андрій сів і взяв рюкзак на коліна. На іншому боці вулиці в будинку з жовтими шторами на вікнах в одній кімнаті горіло світло. Цікаво, хто там живе? Чи є там діти? Напевне, граються чи вечеряють. При згадці про їжу підступно забурчав живіт. Здавалось, зараз він з’їв би й дві тарілки супу, який зазвичай мама змушує їсти. Пальці на руках уже боліли від холоду. Андрій намагався хоч якось зігрітись, щільніше кутаючись у куртку. Автобус усе не їхав. Важко було сказати, скільки минуло часу. Чомусь уже й не так мерзли ноги, захотілось трохи поспати, хлопець заплющив очі та став уявляти свій дім, маму, татові теплі обійми…
…Двері будинку рипнули й на ґанок вийшов високий чоловік у розстебнутій куртці й без шапки. «Агов! Там хтось є?» — голосно крикнув він. Андрій ворухнувся, розплющив очі й устав. «Ти що там робиш? Ходи-но сюди! Ти хто?» З цими словами чоловік вийшов за ворота у самих тапочках по снігу. «Хлопче, та ти, мабуть, добряче змерз! Ану мерщій у хату!» Щось у голосі цього незнайомця було таким добрим, турботливим. Андрійко, соромлячись, подався вперед та пішов услід за чоловіком у двір. Насправді він зрадів цьому. З будинку повіяло теплом та запаморочливим запахом свіжих млинців. З кухні з рушником у руках вийшла стурбована жінка. «Лілю, мерщій став чайник і набери миску теплої води, хтозна скільки він там просидів!» Жінка метнулась назад до кухні, а господар, посадивши Андрія в крісло, став швидко роздягати й роззувати його. «Ну що? Ноги відчуваєш? Зараз зігріємо тебе!» Андрій опустив ноги в миску, яку поспіхом принесла жінка, і в теплій воді нарешті відчув свої ноги. «І що тебе спонукало глянути у вікно, адже воно було зашторене?! Слава Богу, що ти його помітив!» — «Та й сам не знаю. Спершу навіть подумав, що здалось, що там хтось сидить. Та потім поглянув вдруге: ні, думаю, піду перевірю». Андрій мовчки сидів та насолоджувався теплом, він навіть не думав, що настільки змерз. Наливши хлопчику чаю, поклавши на тарілку млинці, господарі почали розпитувати, хто він і звідки. «То ти аж із Піщаного? Це ж за 60 км звідси! — здивувався господар, якого, як виявилось, звали дядьком Льонею, — Мила, доведеться подзвонити в поліцію, нашого знайду, певно, шукають!»
Незабаром приїхала поліція, чоловіки в формі подякували господарям: «А ми вже все Піщане вздовж і поперек об’їздили, а він он аж куди заїхав!» За інших обставин Андрій був би неймовірно щасливим прокататись на поліцейській машині, але зараз було так соромно, що він сидів принишкло й не знав що й казати. У машині поліцейські все допитувались, чому Андрій утік із дому, чи не б’ють його часом батьки. Андрієві стало навіть образливо за тата з мамою, і як ці чоловіки могли таке подумати на його люблячих батьків?! Він вкотре розповідав їм, що просто проїхав свою зупинку. Заїжджаючи у двір, Андрій побачив таткову машину. Це ж напевне він відпросився з роботи, аби Андрія шукати. Поліцейські навіть не встигли подзвонити в двері, як вони відчинились і мама кинулась обіймати хлопчика. Вийшов і схвильований тато. Подякував чоловікам у формі та потиснув їм руки.
…Як же хороше було знову опинитись вдома! Андрій, плачучи, повідав татові з мамою усе, що трапилось із ним сьогодні, показав і запис у щоденнику, і уламки пеналу. Він щиро розкаювався за всі неправильні вчинки. Навіть готовий був завтра просити вибачення і в Оксанки, та сплатити за новий пенал зі своїх кишенькових грошей, які досі збирав на конструктор лего із серії «Зоряні війни». Схиливши коліна, батьки з сином щиро дякували Богові, що зберіг і повернув хлопчика додому.
Наступного дня Андрій підійшов до Оксанки на перерві. «Вибач, будь ласка, я не повинен був так чинити. Мені дуже соромно, що я зламав твій пенал, ось візьми новий!» Із цими словами він простягнув новенького пенала з такими ж феями. Оксанка була здивована, але вигляду не подала. Це був її тріумфальний час! Її наближені подруги-послідовниці обступили її з усіх боків та допомагали їй розпихати все «пенальне» дівчаче начиння, зрідка озираючись у бік Андрія. Мишко, підбадьорюючи, поклав дружню руку на плече та пошепки промовив: «Нічого, наш зоряний час попереду! На фізрі ми ще їм задамо!» Андрій усміхнувся: «Не треба нікому нічого «задавати». Мій татко був правий, коли говорив мені, що наш Бог учить не віддавати злом за зло. І я це відчув на собі. Зараз я зовсім не хочу мститись, і мені від цього так радісно та легко! Краще на фізкультурі потренуємось кидати м’яча в кільце, а то ми напевне «продуємо» матч у наступну суботу! Маленька образа може перерости у велику війну з неминучими гіркими наслідками. Ти б тільки знав, що було зі мною вчора!»
Пролунав дзвоник. Андрій попрямував до свого місця, пообіцявши Мишкові на великій перерві в їдальні розповісти таке, що тому може тільки наснитися.
Валентина Гребеньова-Семенюк,
працює в дошкільній християнській студії «Маленька академія», м. Здолбунів Рівненської обл.