Гостем літературної сторінки цього випуску часопису є молодий український літератор Анатолій Білий.
Анатолій Білий народився 2 березня 1992 р. в м. Кривий Ріг на Дніпропетровщині. У 2009 р. закінчив Криворізьку ЗОШ № 121, у 2014 р. — гуманітарний факультет Національного університету «Острозька академія», магістр філології. Член Національної спілки письменників України. Автор збірок поезії та прози «Гроно душі» (2009) і «На березі Космосу» (2011).
— Хто чи що є твоєю музою, як приходить натхнення, як тобі пишеться?
— Натхнення — це той вітер, який підіймає вітрила душі.
Писати без натхнення — це все одно, що стріляти без пороху.
Знаю по собі, що «вимучувати» якийсь вірш або прозовий твір не має сенсу.
У найкращому, так би мовити, разі вийде «академічний», тобто нецікавий, позбавлений руху, динаміки й життя твір.
Інша річ, якщо стати до роботи, коли відчуваєш у собі сили до неї, до її виконання.
Тоді можна відчути ту неймовірну енергію, яку відчує й читач. Звісно, якщо він готовий «сісти на корабель» автора.
І все ж у натхненні я бачу силу, не до кінця відому самому творцеві, тобто — в цьому випадку — письменнику.
Контролювати натхнення, «викликати» його, як рознощика піци, — нереально.
Можна спонукати себе до творчості — шукати сприятливу для себе атмосферу, читати класиків літератури, але натхнення від того — повинен розчарувати — не прийде.
Але без свободи знайти натхнення катастрофічно складно.
Корабель, що сохнутиме все своє життя у якомусь тихому порту, навряд чи побачить високі океанські хвилі й прийме їх на свої бідні вітрила.
Так само й людина: без можливості свободи вираження вона навряд чи відчує натхнення до творчої реалізації і тим більше «зрушить із місця».
Її Корабель так і залишиться в порту. Найімовірніше.
На щастя, у людини є її стерновий — це її воля, і Капітан — це Господь Бог.
— Що для тебе найцінніше у світі?
— Найцінніше для мене — це свобода, тобто можливість бути собою, можливість використати той час, що даний мені, для реалізації задумів, планів і … мрій.
Мрія — це теж свого роду план. План серця.
Без мрій важко рухатись по життю, важко знаходити сенс у буденній рутині, яку іноді просто необхідно виконувати.
Утім, без свободи, як я вже згадував, мріяти архіскладно.
Уявіть собі пташку в клітці, зачинену на гнітючий замок. Про що їй мріяти?
Час її обмежений, та й вона сама не може зробити нічогісінько, щоб вибратися з клітки.
Без свободи ні життя її, ні здоров’я, ні їжа, якою б хорошою вона не була для пташки, не принесуть їй користі, бо призначення пташки, її дух, її суть — політ.
А як же людина? Хіба не так само? Хіба не в творчості, не в самореалізації вона віднаходить себе?
Саме так. Абсолютно.
І мрія у надто складних, гнітючих, тісних життєвих обставинах може не врятувати людину, а (знову ж — в умовах несвободи) занапастити.
Мрія буває іноді надто далекою, надто ілюзорною.
Тоді на допомогу людині може прийти хіба що … Бог.
Так, Ісус Христос. Бо Він — не мрія, а реальність.
Він — Той, Хто пообіцяв звільнити нас від рабства смерті, від кайданів минущості, від отієї самої клітки, в котру потрапляє так багато людей.
І ця клітка — необов’язково … щось погане. Ні, з виду, так би мовити, клітка може бути цілком «благополучним» офісом, домом або університетом.
Але якщо ви відчуваєте, що це не для вас і тим більш — якщо клітка відчинена, не озирайтесь.
Виходьте звідти. Бо навіщо вам крила?
Бог вам допоможе.
— Хто для тебе Ісус Христос?
— Христос не прийшов на Землю в часи ноутбуків та мобільного зв’язку. Божий Син став Своїми ногами на грішну Землю, коли ще не відбулося великих географічних відкриттів, а люди ще не знали багато важливого про свою планету й Усесвіт.
Ісус Христос проповідував зрозумілою для свого часу мовою. У XXI столітті декому Христові притчі здаються надто простими, однак саме в цій показній простоті прихована сила!
У XXI, як і XII столітті, я певен, теж до християнства прийшло багато людей саме завдяки простоті, легкості та ясності викладу матеріалу в книгах Біблії, зокрема — Новому Завіті.
Скількох людей урятував Христос, з’явившись не у V, не в VI і не XXI сторіччі на Землю, а значно раніше!
І водночас Христос, поширюючи Слово Боже серед простолюду (теж примітний факт), не вдався до самореклами, якою Він міг би сповна скористатися, якби з’явився у XXI столітті. Син Божий не явився на телебаченні, не зробив власноруч інтернет-сайт із відеозверненням до народів планети Земля. Учинив би так Ісус — і багато непевних прийшли б до нього не через віру, а через таку-от появу.
«По вірі вашій дано буде вам», — сказав Ісус.
Легкість істин Божого Слова не применшує їхню глибину. Це ми теж повинні пам’ятати.
Біблія — і, зокрема, Євангелія — це тиха водна гладь, у яку безтурботно поринаєш і розумієш, наскільки величезна ця стихія.
Отже, Ісус — дарував людству Слово й віру. Лише через Слово людина може повірити.
— Яка із сучасних проблем хвилює найбільше?
— Мені по-дитячому хочеться, щоб у світі не було болю.
Знаю: світ без болю — це ілюзія, а не реальність. Проте маленька поправка — земний світ.
Якщо, наприклад, повірити тим, які кажуть: «Раю немає», — можна піддатися страшному спустошенню. Адже без самої ідеї неземного життя людина рано чи пізно відчуває даремність земного життя. Навіть вічне життя на Землі може стати пекельною мукою для людини, яка його здобула, проте не отримала визволення від болю.
Власне, Біблія й указує шлях до визволення від того болю, який оповив планету тугими путами, відколи на ній запанував гріх.
ЩАСТЯ
Викладуть покоси
Руки косарів.
Пахнуть сінокоси
Пивом броварів.
«Люди, — що це, — щастя?»
Жайвір запитав.
Віддихом ненастя
Жнець відповідав:
«Щастя — це косити
Сонячні лани.
Щастя — це любити
Пахощі весни.
Щастя — це узріти
Полудня ходу.
Щастя — це зустріти
Вроду молоду».
Наче стигла вишня,
Мова косарів.
Житниця торішня,
Зябликовий спів.
МАЛИНОВЕ ДИВО
Малина зблідла. В сумнівах, півсні
Вона під сонну сутінь підібгала
Ще літнє сонце — світле покривало,
Що гріє кущ узимку й навесні.
Кущі гарячі рве і патьорить,
Морозить серпень чорною іскрою,
Що зветься сонцем літом і зимою,
А вереснем у ягодах дрижить.
Мій Вересню! Не ріж грайливу віть,
З якої трунком лився літній спогад
Про сутінки, про сонце і про Бога,
Що створював усе це мимохідь…
СХОВАНКА
В ячменях би сховатися стиха,
Де овечки пасуться, мов хмари,
Де немає ніякого лиха,
Де не ходять злиденні кошмари.
У блакиті би льону востлати,
Мовби хвилею вільного моря,
Де твої рідний батько та мати —
Це думки, без нещастя чи горя.
Полетіти би до небокраю,
Де пшениця лоскоче хмарини,
Де колись зірочок назбираю,
Щоби в душу лягли, мов перлини.
Зеленіють жита дзвінковусі.
Так і хочеться з ними звитати.
Та чи може дозволити мусі
Соловейко спокійно співати?
СТОВП
Що для декого значить … стовп?
Для приїжджих — звичайна палиця.
Буревій його не розтовк,
І від часу старий не валиться.
Дітлахам — невідома річ,
Що стоїть між бетонних красенів.
Елегантний, і день, і ніч
Він тримає зорю над трасами …
А для діда навпроти цей
Стовп — остання краплина юності…
Ніжне небо його очей
Гріє стовп на вай-файній вулиці.
У НІШІ
(внутрішня бесіда)
Ствердження
Для справжніх слів потрібна тиша.
Заперечення
Про що ти? Тиша — Антибог.
З усіх печалей і тривог
Вона, повір, найжахливіша.
Бува, зайдеш у древню хату,
А там — нікого. Пусто — скрізь.
З куточків виглядає пліснь.
Про цю ти кажеш тиш прокляту?
Ствердження
А я в навушники її
Запійно слухаю. Ночами!
Коли цвіркочуть, б’ють ключами
Думок немислимі рої!
Заперечення
О, хто ти?
Ствердження
Я? Лише людина.
Мені диктує в тишу Бог,
Щоб я в німоті не засох,
Неначе в темряві — рослина.
Заперечення
То тиша — зло?
Ствердження
Це — тільки ніша.
Крім того, і для цього вірша.
Висновок
О, людино, у тиші нуртуючій
Словоострів собі обери,
Щоб дивитися твердо згори
На планетні вали колесуючі…
ЛИСТОК ЧИ ПЛІД?
У людства пишному саду
Ти хто: листок чи плід?
Чи опадеш ти у сльоту?
Чи лишиш світу слід?
Ти маєш сам сказати це,
Не опускай своє лице
( У землю — пишний цвіт! ).
До неба бруньку протягни,
Втічи од забуття.
Нехай забудуться вони,
Ті, хто прокляв життя.
А ти злітай у неба вир
Тужавим віттям набакир.
Не буде вороття!
Коли ти — плід, тобі ніщо
Не буде вже страшне.
Впадеш додолу ти… І що?
Це все пройде, мине…
Хай навіть дерево впаде
Корінням догори,
Твоє життя таки зросте.
Ти тільки жий, гори!
Себе примножуй у плодах —
І матимеш життя!
А листя — доля сіромах!
Не буде вороття!
Хай навіть сірі ті плоди,
Ти вгору променем іди,
До вічності буття!…
У людства пишному саду
Ти хто: листок чи плід?
Чи опадеш ти у сльоту,
Чи лишиш світу слід?
Ти маєш сам сказати це,
Не опускай своє лице
(У землю — пишний цвіт!).
ПОЕТ
Дубове листя висохло і зжовкло
(Немов проміння сонця золоте!),
І впало в осінь, повну воску й шовку,
І розлилося, і тепер… мете!
Найти себе в оцьому хуртовинні,
Своє коріння і своє ім’я —
Ось це найбільша місія людині,
Ось це найменша загадка моя.
ПАРТІЯ ДЛЯ ВЕЛЕТНЯ
Час — як сито…
Всівся сито…
На краю…
Всюди: люди…
Пересуди…
Я… стою…
Всюди кулі…
Пси поснулі…
Я не спав…
І на серці…
Наче в герці…
Все тримав…
“Час покаже,
Хто поляже”, —
Я казав.
Розтрусила
Вічна Сила
Люд і час.
Хто до тями,
Хто до ями…
(Без прикрас…)
Час — як сито…
Всівся сито…
На краю…
Всюди: люди…
Пересуди…
Я… стою…
Ти — людина?
Не лушпина?
Рівно стій!
Маєш волю
Ти, королю
Власних дій?!
Часом звичний,
Наш, не вічний…
Світ трясе…
Хто до тями,
Хто до ями…
От і все.
КРАЇНА ДИТЯЧИХ НАДІЙ
Я чекав, як і всі мого віку,
На міленіум, еру нову.
Невелику знаходив я втіху
У пласкому старому ставу,
У полях ковилово-пшеничних,
Де ховається серце моє,
У просторах і друзях найближчих.
Бачив я, що цей час настає …
Проминуло. Лишилися згадки
Про країну дитячих надій.
Та по ворогу вже не з рогатки
Вдарив я і одноліток мій
За полів золоті оті латки —
За країну дитячих надій.
ЕВЕРЕСТ
ЧОЛОВІК
Моє життя! Моя свята дорого!…
Куди мене ти, врешті, приведеш?
ЖИТТЯ
Дізнаєшся… Гляди під ноги! Стеж!
Без пильності не знатимеш нічого!
ЧОЛОВІК
Якийсь горбок? Ти ніби йдеш угору?
А я тобою, радісний, іду!
Так високо… Я звідси не впаду
В життя чийогось прірву неозору?!…
ЖИТТЯ
Ти йдеш крутою стежкою до раю,
Вона тебе, повір, не підведе!
Тобі ж я щиро дякую за те,
Що я від тебе зовсім не страждаю.
ЧОЛОВІК
До раю?!…
ЖИТТЯ
Так! Та то — вже інший світ!
До нього ти пройдеш земну вершину,
А потім я тебе поволі… кину,
Як кидає весняну річку лід…
ЧОЛОВІК
А зараз я виходжу на цей пік?!…
Який же ж я нещасний чоловік!!…
ЖИТТЯ
Чому «нещасний»? Бо мені покірний?!
Обабіч від твоїх порожніх слів —
Мільйони перекоцаних життів!
Мільйони, чуєш?! і людей, безвірний!!
Тягнуся я без ям і калабатин
Від двох життів твоїх святих батьків
Повз ціле море різних рівчаків
На Еверест твій, повний конопатин.
Твого життя тонесенька дорога
Виходить на шалену висоту,
Та, попри вітер, темряву, сльоту,
Ти йтимеш далі, поки буде змога!
Бо в кожного на світі власний хрест —
Із гідністю пройти свій Еверест.