Інтерв’ю з Русланом Кухарчуком, журналістом, медіа-менеджером, громадським діячем
— Пане Руслане, Ви багатогранна і дуже діяльна людина: тележурналіст, керівник асоціації «Новомедіа», політичний експерт, громадський активіст, письменник… зрештою, чоловік і тато. Що дає сил, наснаги та енергії для такої активності? Яким був Ваш шлях до «сьогоднішнього» Руслана Кухарчука?
— Не варто перебільшувати діяльність, активність, усе це в рамках покликання, яке дає Господь. Ще в старших класах школи я вже знав, що буду займатися журналістикою і медійною діяльністю. Мені завжди подобалося писати, працювати з текстами, багато читати. Це по-перше. А також у молитві запитував Божої волі на те, що є моїм життєвим покликанням. Тому, власне, тут поєдналися, і мені здається, що це ідеальний варіант, природні здібності з надприродним одкровенням. Потім я пішов навчатися на журналістський факультет, згодом здобув другу освіту на режисерському факультеті. Плюс богословська освіта.
2003 року приїхав у Київ, почав працювати на телебаченні телевізійним журналістом, репортером, випусковим редактором, головним редактором, тобто пройшов усі основні сходинки інформаційно-телевізійної справи. 2004 року ми з друзями-однодумцями заснували асоціацію журналістів-християн «Новомедіа». Це якщо говорити про медійний напрям, бо є ще величезний напрямок «Всі разом», сімейний рух та багато іншого.
— Яку роль у Вашому житті відіграла Ваша родина, батьки?
— Я виріс у щасливій родині. У мене є батько, мати, брат, сестра. Батько — служитель церкви, мама — педагог, зараз директор освітнього центру, тому в мене було хороше виховання, як мені здається, хороші сімейні традиції, тобто, сприятливий сімейний контекст. По життю мене супроводжує батьківська молитва. Пам’ятаю ще зі шкільних років, ми прокидалися не від будильника, а від того, що батько молився, він це робив завжди голосно й натхненно. Я дякую Богові за мою сім’ю, за батьків, які завжди були солідарними зі мною, хоча, звісно, і виправляли, коли я в якомусь юнацькому ентузіазмі міг повестися немудро. І зараз, коли я вже доросла, самостійна людина і, в принципі, не зобов’язаний дослухатися до рекомендацій батьків, я з великою повагою, уважно ставлюся до їхніх порад, бо зазвичай вони є раціональними, корисними, правильними, і я ж не хочу бути ворогом самому собі.
— Що з Вашого сімейного набутку Ви прагнете передати своїм дітям?
— Насамперед, любов до Бога. Я бачив у своїх батьках щире християнство, вони не показові віруючі, вони завжди жили й живуть християнським життям. Я вже казав про батькову молитву, читання Біблії, піст. У нас щопонеділка був сімейний день. Ми збиралися всією сім’єю на спеціальну вечерю, разом читали Псалми й вивчали один уривок напам’ять. Ось така цікава сімейна традиція навколо вивчення текстів Святого Письма. Тому я хотів би, щоб мої діти також бачили в мені хорошого батька, який їх дуже любить, який про них піклується, який є для них взірцем у любові до Бога, до людей, у житті, у служінні, а ще — у професіоналізмі. Що я маю на увазі? Повернуся до прикладу мого батька. Народившись у віруючій сім’ї в маленькому селі на Рівненщині, він не мав змоги здобути належної освіти, але власними зусиллям, не маючи формальної вищої освіти, став широко обізнаною, начитаною, дуже мудрою та інтелігентною людиною і прищеплював нам, дітям, те, що вважав цінним стосовно способу життя, звичок, мови, поводження з людьми. І я хочу бути таким батьком для своїх дітей, який встановлює високі стандарти, які їм будуть корисні в майбутньому, передусім духовні, але також і життєві, побутові тощо.
— Яке місце у Вашому житті посідає християнська віра? Яким був Ваш шлях до Бога?
— Як уже було сказано, я народився в християнській сім’ї євангельсько-протестантської традиції, причому і по материнській, і по батьковій лінії — у четвертому поколінні (мої прадід і прабаба були віруючими ще в часи Другої світової війни). Коли мені було десять років, батько став пастором церкви «Алілуя» в місті Скадовську Херсонської обл. Приблизно через рік, 1993 року, на богослужінні в цій церкві, коли мій батько проповідував, я відчув у своєму серці поклик покаятися, що, погодьтеся, досить дивно для одинадцятирічного підлітка, вихованого в християнській сім’ї. Але я реально відчував себе неймовірно грішним перед Богом. Це було особливе переживання. Його не можна підробити. Тому я досі твердо переконаний, що це Боже Провидіння, доторк Духа Святого, і Він може торкатися сердець і дорослих, і дітей, і підлітків, незалежно від того, у якій сім’ї вони виросли. І я вдячний Богові, що Він мене торкнувся, тут немає жодних моїх заслуг, це Його милість. Через три роки я цілком усвідомлено прийняв водне хрещення. Трохи згодом, коли я вже закінчував школу, у мене був період внутрішнього переосмислення віри. Це була внутрішня дискусія не про те, бути віруючим чи ні, а про те, наскільки серйозно й глибоко це має бути, тобто: просто бути хорошою людиною, не грішити й жити щасливо чи присвятити себе служінню Богові. Цей дуже серйозний внутрішній процес завершився рішенням повністю віддати себе на служіння Богові: у своїй професії, у своїй сім’ї — у всьому.
— Як Ви вважаєте, чи треба пропагувати християнські принципи життя в сьогоднішньому толерантному суспільстві, де нас закликають поважати думку та спосіб життя іншого?
— Я просто не уявляю, як можна бути християнином і жити так, щоб це було непомітно. Мені здається, що для справжнього, народженого згори християнина є природним станом не лише практикувати свою віру вдома, у сім’ї або наодинці, але й говорити про це. Для мене заклики християн до активності (хоча я й сам іноді це роблю) звучать дещо штучно. Це має бути природний відгук серця на Божу любов. Особисто я роблю це всюди, де буваю, де працюю, у різних колективах. Щоправда, не слід уподібнюватися фарисеям, які виставляли власну праведність і засуджували всіх інших, потрібно брати приклад з Ісуса Христа. Він гріх завжди називав гріхом, але також завжди давав надію на спасіння. Тобто, моя відповідь на ваше запитання така: так, треба популяризувати християнські принципи життя й робити це не зверхньо, а з любов’ю.
— Ми живемо в інформаційному суспільстві, де щодня різні типи ЗМІ пропонують нам певну картину світу й певний образ людини. Як не втратити себе в цьому потоці образів, як плекати в собі й бачити в навколишніх образ Божий?
— Це питання непросте. Ми живемо у світі марноти. Ось приклад. Людина зранку прокидається, їй треба нагодувати свою сім’ю, піти на роботу, сплатити комунальні послуги, поїхати до стоматолога, прогорнути стрічку новин… І так день за днем. І десь там раз на тиждень, у неділю, вона вибирається до церкви. Тобто вся ця життєва суєта відволікає нас від споглядання Бога, від роздумів про Всевишнього, від Його Слова. Скажу так, тут без зусиль не обійтися. Система цього світу влаштована так, що вона постійно відтягує нас від вічного. Тому апостол Павло, вказуючи на відповідальність молодого служителя Тимофія, радить йому: «Уважай на самого себе та на науку, тримайся цього. Бо чинячи так, ти спасеш і самого себе, і тих, хто тебе слухає!» (1 Тим. 4:16). В іншому уривку апостол Павло пише: «…нагадую тобі, щоб ти розгрівав Божого дара, який у тобі…» (2 Тим. 1:6). Знову ж таки, ідеться про те, що Бог дав дар, а вже твоя відповідальність постійними зусиллями, дисципліною, роздумуючи про це Боже покликання, «підігрівати», тобто розвивати його. Тому — зусилля кожного дня молитися, кожного дня читати Біблію, раз на тиждень постувати, наприклад, або скільки здоров’я дозволяє, бути на богослужінні в церкві, спілкуватися з братами і сестрами. Саме тому Святе Письмо пропонує достатньо конкретні механізми, які допомагають нам у цій марноті марнот залишатися на зв’язку з вічним. Саме це допомагає нам зберігати образ Божий у собі: «…дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу…» (2 Кор. 3:18). Не можна мати образ Божий, не перебуваючи в спілкуванні з Богом.
— Знаємо Вас як засновника всеукраїнського руху «Всі разом — за сім’ю». Які саме сімейні цінності Ви відстоюєте?
— Сім’я — це чоловік і жінка, які створюють священний шлюб, зареєстрований у державі, благословенний Богом під час церковного вінчання, які народжують, якщо здоров’я дозволяє, і виховують дітей. Це сімейна модель, яку ми відстоюємо.
У наш час слова «сімейні цінності» звучать якось нуднувато. Часто на вінчаннях священнослужителі наголошують, що сім’я — це відповідальність, це важка праця на все життя. І це так. Але разом із тим, сім’я — це велике Боже благословення, це задоволення і радість. Коли Адам зустрів Єву, йому це дуже сподобалося! Сімейне життя – це щастя, яке дарує нам Господь. Тому коли ми займаємося популяризацією сімейних цінностей, ми проводимо фестивалі, а не «траурні» заходи лекційного типу. Наші сімейні заходи — це завжди яскраве видовище, це свято.
Сім’я — це найкраще середовище, у якому може народитися, вирости й жити людина. Тому коли зараз повсюдно закликають до боротьби з насильством у сім’ї, на мою думку, це від лукавого. Не тому що в сім’ях немає проблем. Вони є, і їх потрібно вирішувати. Це недопустимо, щоб чоловік піднімав руку на дружину і т. п. Але, роздмухуючи це словосполучення «насильство в сім’ї», ми вже, здається, перестаралися. І сьогодні в людей навіть на вулиці запитати: «З чим у вас асоціюється сім’я?» або «Де в нас найбільше насильства?» — вам усі скажуть, що в сім’ї. Бо всі ЗМІ говорять про боротьбу з насильством у сім’ї. Ніби в нас немає насильства в школах, на вулицях, у в’язницях. Здається, що все світове насильство сконцентроване в сім’ях. Це абсолютно пропагандистська ідея, яка має на меті дискредитувати сім’ю взагалі. Мовляв, у сім’ї насильство, проблеми, труднощі, отже, сім’я — це не так вже й добре. Якщо в сім’ї виникають проблеми, їх потрібно вирішувати, але транслювати поодинокі проблеми на інституцію сім’ї — це диявольська робота, не побоюсь цього слова.
Сім’ю створив Бог, а не держава, і навіть не церква, тому сім’я — це Боже творіння. Господь визначив єдино можливий її формат, і ніхто не має права його змінювати. Нам зараз потрібно докладати багато зусиль для збереження сім’ї та сімейних цінностей: мінімізувати практику розлучень, народжувати дітей, любити й піклуватися одне про одного. Якщо люди житимуть так, як написано у Святому Письмі, усе буде добре. Просто люди думають, що вони розумніші, ніж Господь, ніж Євангеліє, і з цього починаються всі проблеми.
Але навіть якщо не брати до уваги релігійні аргументи, варто повторити, що сім’я — це найкраще середовище для життя людини. Що більше хороших сімей, то менш криміногенна ситуація в країні, менше в’язниць, ВІЛ-диспансерів, вирішуються навіть соціальні проблеми. Благословенні, щасливі сім’ї — це вигідно для держави, це раціонально. Будь-яка держава, яка хоче мати успішне майбутнє, та й узагалі, майбутнє, повинна підтримувати сім’ї.
— Чимало вчителів говорять, що сучасні школярі цілком інакші, кожен має свій авторитет та свої цінності, або не має жодних, до них складно достукатись… Чи могли би Ви поділитися Вашою думкою щодо того, які цінності насамперед доносити школярам та як підібрати ключик до їхніх сердець?
— Думаю, що краще на це запитання відповіла б моя мама, або моя сестра, які працюють у школі. Але ось що я помітив нещодавно, читаючи лекцію старшокласникам (7–9 класи): мене здивувало, наскільки ці діти вже дорослі, очевидно, набагато доросліші від нас у їхньому віці. Мабуть, у цьому значну роль відіграли саме ЗМІ, соціальні мережі, безлімітний доступ до інтернету. І я почав хвилюватися, як виховуватиму своїх дітей, коли вони досягнуть підліткового віку (зараз вони ще зовсім маленькі: синові майже 3 рочки, донечці — півтора). Ми вже молимося з дружиною про це й просимо Божої мудрості, щоб правильно виховувати своїх діток. Просимо Божої мудрості для педагогів, для директорів шкіл, щоб у школах була атмосфера християнських цінностей.
Християнські цінності — це не абстрактні речі, а дуже конкретні: любов до ближнього, взаємоповага, молитва, розуміння того, що людину створив Бог і вона носить образ Божий, і, звісно, викладання предметів духовно-морального спрямування. Вони важливі. Їх не потрібно робити конфесійними, але потрібно викладати Святе Письмо: вчення Ісуса Христа, Заповіді блаженства, Нагірну проповідь. Я дуже шаную педагогів, які реально присвятили своє життя, щоб допомогти дітям, зберегти їх від розпусти, алкоголю, наркотиків. Зараз, можливо, ці діти не розуміють важливості таких уроків, більше цікавляться інформатикою чи іноземними мовами, але через десяток років вони скажуть: чому ви не застерегли нас?
На мою думку, медіа і освіта — це дві ключові сфери, які формують світогляд народу, нації, держави, суспільства, тому на педагогів і на журналістів, які працюють безпосередньо з серцями, душами, розумом людей, покладено головну відповідальність за формування християнського світогляду нашого сьогодення, але головне — нашого майбутнього.
— Але ж у нас держава і школа відокремлені від Церкви. У якому обсязі можна робити те, про що Ви говорите?
— Україна — християнська держава, і нам треба наполягати на тому, що християнська етика повинна мати привілейоване становище в школі, тому що це складова ідентичності культури. Тому мене завжди дивують директори або чиновники Міністерства освіти, які християнську етику вважають пропагандою християнської віри. Це культурно-соціальне явище. Ми в християнській країні. У нас понад 90 % громадян уважають себе християнами, тому дивно, що ми маємо ставити на один рівень у школах християнство, іслам, буддизм, індуїзм або язичництво. Це нонсенс навіть із погляду соціології. Якщо більшість із нас християни, то й предмет християнської етики має мати місце в школі. І не треба цього соромитися. Зараз навіть у деяких європейських школах повертаються до християнських атрибутів у школах, бо зіткнулися з тим, що емігранти починають атакувати місцеву християнську спадщину. Звісно, не треба зі школи робити церкву, але християнська атмосфера має там панувати, бо це корисно для школи, це корисно для батьків, для педагогів, для директора. Це — менше бійок, менше наркотиків, тютюнопаління за рогом, менше сварок.
Навіть якщо абстрагуватися від того, що я християнин, а просто керуватися здоровим глуздом, то я не можу знайти аргументів проти запровадження християнської етики.
Що більше буде педагогів-християн, то краще. Водночас дуже важливо, щоб педагог був професіоналом, щоб журналіст у редакції був професіоналом. Тому закликаю християнську молодь навчатися, а відтак транслювати свої цінності в середовищі своєї суспільної діяльності.
Розмовляла Олена Ніньовська