Оповіщує день дневі слово… Пс. 18:3
Коли вам потрібно буде точно відміряти метр (наприклад — тканини), то, швидше за все, ви для цього використаєте звичайну процедуру вимірювання, приклавши до матерії лінійку. Але уявіть — після цього я прикладу до неї свою лінійку й відмічу зовсім іншу довжину. Чому це так? Причина достатньо проста: як мінімум одна лінійка дає неправильне значення (а в гіршому випадку — обидві неправильні). Далі — більше: ми прикладаємо одну за іншою різні лінійки, і всі вони дають різні показники. Як же нам дізнатися, яка лінійка точна?
У наш час для цього зазвичай використовують один із чотирьох методів:
- авторитарний метод: спитати думку авторитетної людини чи керівника, і виконати його вказівку;
- метод уніфікації: знайти середнє з усіх значень і оголосити його істинним;
- мажоритарний метод: знайти, яке зі значень задовольняє найбільшу кількість присутніх;
- метод консенсусу: просто домовитися, яке зі значень будемо вважати правильним.
Але хоча будь-який із цих методів може дати нам деяку схожість з істиною, повністю ми можемо бути впевненими, лише порівнюючи наші лінійки з еталоном, нормою (грецькою — «канон»). Якби не було еталона метра, сама суперечка про це була б безглузда й ніхто не здивувався б, якби назавтра метр рівнявся чотирьом сантиметрам (коли це стало б зручно для більшості, або тому, хто приймає рішення). У політиці так найчастіше й відбувається, але в сфері пізнання Всесвіту відсутність стандартів, відсутність точки відліку, відсутність установленої певної одиниці вимірювання рівнозначна відсутності певних знань узагалі.
Тому завжди важливе значення надавали метрології. Будь-яка країна має чітко організовану метрологічну службу, яка постійно здійснює повірку всіх вимірювальних приладів та пристроїв. Дотримання метрологічних вимог входило й у число повелінь, даних Богом народу Ізраїля:
«Не буде в тебе в торбі твоїй подвійного каменя до ваги, великого й малого, не буде тобі в твоїм домі подвійної ефи, великої й малої. Камінь до ваги буде в тебе повний і справедливий, ефа буде в тебе повна й справедлива, щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі. Бо огида перед Господом, Богом твоїм, кожен, хто чинить таке, хто чинить несправедливість» (Повт. З. 25:13-16);
«Обманливі шальки — огида для Господа, а повна вага — це Його уподоба» (Пр. 11:1);
«Майте справедливу вагу, і справедливу ефу та справедливого бата» (Єз. 45:10).
Утім початкове встановлення цього еталонного значення, котрому пізніше мали відповідати всі інші одиниці вимірювання довжини, ваги, об’єму тощо, залишалося за самими людьми. І лише для однієї величини вимірювання Писання не залишає нам цієї свободи. Ця величина — час. Писання саме з перших сторінок задає момент його відліку — «на початку»; встановлює одиницю відліку — день; визначає її — «і був вечір, і був ранок, день один» (Бут. 1:5 — Так! Саме «один», а не «перший»: день не міг називатися «першим», доки не було наступних — другого, третього тощо; і цим підкреслюється еталонне значення першого дня), однозначно вказує спосіб вимірювання («світила на тверді небесній… стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками», Бут. 1:14).
Усе Писання представлено нам як єдина й послідовна розповідь про стосунки Бога та людини від самого початку й до самого кінця створеного світу, і вказує на безпосередню залежність стану світу фізичного від стану цих стосунків — між Творцем і блюстителем Його творіння. Шкала часу, нанесена на лінію цієї розповіді, дає нам можливість визначити, як співвідносяться описувані події між собою (подібно до того як шкала в окулярі бінокля дозволяє відстежувати взаємне розташування об’єктів).
Таке лінійне уявлення про час перебуває в явному протиріччі зі світоглядними уявленнями язичницьких народів, які жили навколо народу Божого й розглядали фізичний світ як самостійне існування стихій, із яких цей світ складається. Відлік у просторі й часі вважали формою існування цих стихій, причому сам час, здебільшого, уявляли циклічним і повторюваним. Уявлення про час як форму існування матерії, яке дозволяє довільно встановлювати методи й одиниці його вимірювання, не тільки відводить від правильного розуміння місця й призначення людини в створеному світі, але й веде до явної суперечності, яка не має вирішення в межах цього підходу. Яскравим прикладом таких протиріч є апорія[1] Зенона[2] про Ахіла, неспроможного наздогнати черепаху. Щоразу, коли Ахіл пробігає половину відстані між собою й черепахою, черепаха на певну відстань віддаляється від нього, і так — до безкінечності. Або про неіснування руху: кожний «елементарний» момент часу стріла «перебуває» у певній точці простору, відтак її політ — сукупність моментів спокою.
Апологетам Слова Божого постійно доводилося протистояти елліністичним вченням, щоб «ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом…» (Кол. 2:8), зокрема — у розумінні сутності часу. Василій Великий (IV ст.), відстоюючи біблійне розуміння часу, писав: «Він (Євномій[3] ) говорить, що час — це певний якісний рух зір… Тільки дитина може не розуміти, що дні, часи, місяці й роки — це мірило, а не частина часу? … Євномій, проте, через рух зір у часі, називає їх творцями часу. Таким чином, згідно з ученням цього «мудреця», оскільки жуки-жужелиці рухаються в часі, то час можна визначити так: це певний «якісний» рух жуків-жужелиць. Тому що від цього нічим не відрізняється сказане ним, окрім важливості назв» (Твори. — СПб, 1911. — С. 480-481).
З поширенням разом із християнством біблійного розуміння часу значною мірою формувалося уявлення про об’єктивність причинно-наслідкових зв’язків (казуалізм), що привело до концептуалізації поняття «закони природи» і формування сучасних методів емпіричної науки. Утім, в останні століття внаслідок проникнення в науку ідей матеріалізму вчений світ знову став схилятися до уявлення про час як про форму існування матерії, а не як спостереження за нею (адже це означає існування спостерігача).
Відхід від біблійного погляду на природу часу ніде не проявляється так яскраво, як у питанні про дні створення світу. Дні творіння, перед якими стоять порядкові числівники, відповідно з усіма правилами граматики, мають означати буквальні дні. Саме так розуміли дні творіння майже всі — як богослови, так і вчені — від Юстина Мученика, Іринея, Блаженного Августина, Василія Великого, Амвросія Медіоланського, Феофіла Антіохійського (лише представники Олександрійської школи — Філон, Климент і Ориген — виняток) до Лютера, Кальвіна, Ашера, Кеплера, Ньютона.
Водночас нікого не бентежила, як це часто буває у наші дні, можливість існування поняття «день» до створення Сонця. Адже навіть школяреві відомо, що фізичний день із Сонцем ніяк не пов’язаний — це період обертання Землі навколо власної осі або (кажучи іншими словами, адже рух — відносний) Усесвіту навколо Землі. Інші, відмінні від буквального, розуміння дня створення — як, наприклад, тисячолітнього або ж невизначено довгого періоду часу (якщо у Господа один день, як тисяча років, то чому б «у нас» йому не бути як мільйон, а якщо потрібно — як мільярд років?) — відразу ж викликали екзегетичні проблеми, які неможливо вирішити. Наприклад: скільки жив Адам? Писання стверджує — 930 років. Але це має включати частину шостого і сьомий «день». Або як розуміти таке повеління: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби (в цей час) всю працю свою, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого: не роби (в цей день) жодної праці… бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його» (Вих. 20:8-11)? Одне й те ж слово «день» шість разів вживається (і один раз мається на увазі) в одному реченні, і, очевидно, має означати одне й те ж значення. Ми маємо працювати шість тисяч років чи шість невизначених періодів часу?
Чи означає все вищесказане, що дні творіння були звичайними 24-годинними днями? Боюсь, що вже сама така постановка питання позбавляє нас можливості дати правильну відповідь. Дні творіння за визначенням не могли бути звичайними днями і — за визначенням — не могли не бути 24-годинними. Розсудіть самі: чи можна називати «звичайним» день, коли всі процеси абсолютно протилежні тим, які ми спостерігаємо в теперішньому світі (уже створеному і який уже потрапив у рабство тління) — коли ще не діяли ні перший, ні другий принципи термодинаміки, коли все існуюче виникло «з нічого», і замість природного розпаду царювало надприродне «творіння»? Якби ми спробували хронометрувати процеси створення існуючими зараз методами, то отримали б абсурдні від’ємні значення, адже наші методи вимірювання часу базуються на процесах розпаду (зростання ентропії) — послаблення стиснутої пружини, розрядження батарейки, зменшення рівня води, піску тощо. Наші, із занепалого світу, уявлення просто неможливо застосувати до цих умов. З іншого боку, що таке година? Це — 1/24 частинка доби. Таким є первинне значення, відповідно день не може бути не 24-годинним. Якщо довша (коротша) доба, відповідно довший (коротший) час. Як тільки ми стверджуємо, що доба може бути не 24-годинною, ми маємо на увазі існування деякого іншого канонічного способу виміру часу. Сьогодні ми, по суті, відійшли від заданої системи, перейшовши на атомний стандарт часу, який узагалі ніяким чином не пов’язаний із процесами обертання планети, і повідомлення служби часу про внесення чергових змін в «еталон» — хороший доказ цього. Тому необхідно пам’ятати, що час за атомним годинником зовсім не обов’язково відповідає тому ж часу, який автори хронік визначали «за сонцем» і стандарт якого заданий у Писанні.
Що таке час — питання нелегке. Упродовж лише декількох останніх століть учені декілька разів змінювали свою думку з цього приводу. І з інших питань — теж. Чи можемо ми бути впевнені, що з усієї різноманітності думок наші судження хоча б трохи відповідають істині? Є лише один спосіб — звіряти їх з абсолютним стандартом, каноном — Словом Того, Хто створив і час, і простір, і нас самих.
Сергій Головін
Переклад з російської Аркадія Сльози
[1] Апорія (від грец. άπορία — непрохідність) суперечність у міркуванні, яка здається непереборною. У формальній логіці — парадокс.
[2] Давньогрецький філософ, 490-430 рр. до Р. Х.
[3] Єпископ ранньої Церкви, вчення якого Церква визнала єретичним.