Питання хліба для мене — це матеріальне питання, але здобути хліб для мого сусіда — це духовне завдання.
Микола Бердяєв (1874 – 1948)
О сновою колективної етики суспільства є персональна етика кожного індивідуума, з яких це суспільство складається. Навіть в одному й тому ж суспільстві чи культурному середовищі етичні міркування різних людей зазвичай не збігаються. Притому настільки, що одні можуть не відчувати ані найменшого морального дискомфорту там, де інші вбачають серйозну етичну проблему. Розвиток формального консенсусу у сфері колективної етики без належного розвитку етики персональної породжує масове лицемірство. А відсутність морального консенсусу призводить до недостатнього порозуміння.
В одній з почутих історій лукавий запропонував якомусь підприємцю найрізноманітніші матеріальні блага — дачу на Канарах, яхту, власний літак тощо.
— А що я змушений буду дати навзаєм? — запитав той.
— Свою душу, — була відповідь.
— Я не погоджуюсь, — несподівано відмовився бізнесмен. — Я не бачу, у чому тут криється підступ.
«Мораль» цієї історії очевидна: той, хто не визнає реальності духовного виміру, не здатен його бачити. Для нього цього виміру просто не існує. Така людина духовно сліпа. Аналогічним чином людина може бути «етично сліпою» — не бачити глибинних моральних складових у вчинках і стосунках.
Писання розрізняє в людині три складові — тіло, душу і дух: «А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» (1 Сол. 5:23).
Залежно від того, яка з цих складових домінує — тілесна (фізичні пожадання), душевна (почуття, емоції) чи духовна (воля, свідомість), — людина може бути тілесною, душевною або духовною.
Апостол Павло вказує, що верховенство тілесних бажань над душею й духом — це природний стан людини, яка перебуває в рабстві гріха: «Усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок, і з природи були дітьми гніву, як і інші…» (Еф. 2:3).
Навіть ті, хто прийняв Христа, можуть залишатися тілесними по суті, бути «немовлятами у Христі»: «І я, браття, не міг говорити до вас, як до духовних, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я вас годував молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні. Бо коли заздрість та суперечки між вами, то чи ж ви не тілесні, і хіба не по-людському робите?» (1 Кор. 3:1-3).
У цьому — пояснення ефекту етичної сліпоти. Не лише тілесна, але й «душевна людина не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1 Кор. 2:14).
Відповідно до сказаного, можна виділити й декілька рівнів персональної етики. Той, хто перебуває на нижчому рівні, не може побачити етичних вимірів вищих рівнів, присутніх у тих чи інших учинках і стосунках.
Тілесний — найнижчий із усіх рівнів персональної етики; практично — нульовий. Це так звана «етика комфорту». Для таких людей «черево — усьому голова»; або, як записано в Божому Слові: «…шлунок — їхній бог, а слава — в їхньому соромі… Вони думають тільки про земне!» (Флп. 3:19). Вони «…зневажають, чого не знають; а що знають із природи, як німа звірина, то й у тому псуються» (Юди 1:10). Визначальним на цьому рівні є «закон джунглів», який, згідно з Кіплінгом, звучить так: кожен сам за себе. Живи сам — не думай про інших. Хто зможе — сам попіклується про себе. Тілесна людина робить добро іншим лише в тих випадках, коли це збігається з її інтересами. Саме на цьому персональному етичному рівні перебуває суддя з євангельської притчі: «…сказав сам до себе: “Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не докучала мені”» (Лк. 18:4-5).
Далі йде пасивний душевний рівень, «етика балансу». Тут учинки й стосунки вже не обмежені виключно особистими інтересами — до уваги береться наявність поруч інших людей. Тут панує «закон добросусідства», у формулюванні Конфуція він звучить так: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі». У давньоєврейській книзі Товит викладено подібну думку: «Що ненависне тобі самому, не роби цього нікому» (4:15). Цей рівень персональної етики був характерним і для руху «хіпі»: «Живи сам, давай жити іншим».
Наступний рівень — активний душевний, «етика авансу». «Закон царський», як називає його Писання:
«Не будеш мститися, і не будеш ненавидіти синів свого народу. І будеш любити ближнього свого, як самого себе! Я — Господь!» (Лев. 19:18);
«Коли ви Закона Царського виконуєте, за Писанням: «Люби свого ближнього, як самого себе», — то ви робите добре» (Як. 2:8);
«Бо ввесь Закон в однім слові міститься: люби свого ближнього, як самого себе!» (Гал. 5:14).
Ключовий принцип вищого душевного рівня персональної етики найяскравіше проголошено в Нагірній проповіді Ісуса Христа: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви…» (Мт. 7:12). Він знаний як «золоте правило етики». На відміну від принципу пасивного душевного рівня, який закликає у стосунках з іншими утримуватись від того, чого не хотіли б собі, «золоте правило» закликає цілеспрямовано діяти на благо для ближнього.
Незважаючи на принципову різницю між душевними рівнями персональної етики й очевидну відмінність від них тілесного рівня, усі ці рівні мають у своїй основі дещо спільне. У всіх трьох випадках головним критерієм етичності вчинків і стосунків є я сам. У першому випадку це мій особистий комфорт, у другому — те, що мені не до вподоби, у третьому — те, що мені до вподоби.
Найвищим рівнем персональної етики є духовний рівень. Це — «етика благодаті», «закон Христа». На цьому рівні етичність будь-яких учинків та стосунків звіряється за абсолютним еталоном, яким є Сам Бог. «Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого» (Мк. 10:18). Бог — абсолютний стандарт блага. Він не підпорядкований ніяким етичним стандартам поза Самим Собою. Усе, що узгоджується з природою Бога й відповідає Його волі, — благе та праведне. Усе, що з ними несумісне, за визначенням є злом.
Головним критерієм блага та праведності на духовному рівні є Божа любов, з’явлена в Ісусі Христі:
«Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16);
«Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи. Улюблені, коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного!» (1 Ів. 4:10-11);
«Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен — для ближнього!» (1 Кор. 10:24);
«Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового» (Гал. 6:2).
Усі вказані рівні персональної етики можна проілюструвати на прикладі притчі про милосердного самарянина (Лк. 10:30-35).
Розбійники тут — представники тілесного рівня етики. Їх не хвилює ніщо, окрім власної наживи. Священик і левит (відповідно до культурного контексту — люди поважні й, швидше за все, непогані) — представники «етики балансу». Вони (принаймні — левит) співчутливо дивляться на постраждалого й не роблять йому нічого злого. Але й пожертвувати заради нього своїми планами не готові: вони пройшли тривалий ритуал освячення, щоб служити в храмі, і, направляючись туди, не можуть собі дозволити занечиститись доторком до пораненого, що стікав кров’ю. Самарянин же проявляє не тільки милосердя («етика авансу»), але й безкорисну турботу без будь-яких попередніх умов. Він проявляє до незнайомця незаслужену благодать подібно до Христа, який являє Божу благодать тим, хто не знає Його.
Уподібнення Богові, яке отримало в богослов’ї назву «теозис», досягається виключно через уподібнення Христу: «Ніхто Бога ніколи не бачив, — Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був» (Ів. 1:18). Це — керівний принцип практичної християнської етики. Постійна перевірка не тільки своїх учинків і стосунків, але й свого характеру згідно з абсолютним еталоном характеру Божого, закладеного в Писанні, «починаючи від Мойсея», і розкривається в усій повноті в ученні Ісуса Христа й апостолів:
«…І ви освятитеся, і будьте святі, бо святий Я…» (Лев. 11:44);
«…будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5:48);
«Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!» (Лк. 6:36);
«…будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти, і поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас» (Еф. 5:1-2).
Подоба Божа була закладена в людині Творцем від початку світу (Бут. 1:26-27). Пізніше образ Божий у ній був спотворений гріхом і, як уже згадувалося, людина не здатна досягти відповідності цьому образу власними зусиллями. Але відновлення в Христі нашого єднання з Творцем наділяє людину силою Святого Духа, який починає змінювати нас у той образ, носіями якого ми мали бути згідно з Божим задумом: «…як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього» (2 Кор. 3:18). Тим, хто повірив у Христа, Бог «…призначив, щоб були подібні до образу Сина Його…» (Рим. 8:29).
З приводу довгої суперечки про те, дається цей дар по ділах чи по вірі, Писання однозначно заявляє: дар залишається даром — по благодаті, через віру, на добрі діла (Еф. 2:4-10). Принесення плодів добрих діл — наше призначення відповідно до Божого задуму (Ів. 15:8). Тому Біблія закликає не стосуватись (буквально — «не підлаштовуватись під схему») віку цього, але перемінитись (буквально — «пройти метаморфоз») відновою нашого розуму, щоб пізнати, що то є воля Божа, — добро, приємність і досконалість (Рим. 12:2).
Зрештою, відповідність нашого характеру Божій природі стає критерієм щирості наших стосунків із Ним. «…Бог є світло, і немає в Нім жадної темряви! Коли ж кажемо, що маємо спільність із Ним, а ходимо у темряві, то неправду говоримо й правди не чинимо! Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із одним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха» (1 Ів. 1:5-7). На духовному рівні персональної етики Христос є не лише найвищим виявом Божої любові, але й засобом зростання в ній, а також мірилом нашої відповідності їй.
Сергій Головін,
д-р філософії, д-р прикладного богослов’я, магістр гум. наук, магістр природн. наук, фахівець-педагог (фізика), президент Християнського науково-апологетичного центру, президент міжнародного просвітницького товариства «Людина і християнський світогляд»