Совість

Таємниця за сімома замками

Для більшості людей совість — це таємниця за сімома замками. Зазвичай про совість ми згадуємо, коли вона починає нас мучити або коли хтось стосовно нас чинить несправедливо. Тоді ми точно знаємо, що совість у нас є, і підозрюємо, що в декого її немає. У кращому разі ми налаштовані мислити й діяти, прислухаючись до голосу совісті. Але як бути з совістю Йозефа Менгеле, німецького лікаря, який проводив експерименти над в’язнями табору Освенцім під час Другої світової війни? Вона в нього зникла? Чи можливо таке?

Ми, люди, а особливо учителі, маємо вміти розкривати всі ці замки. Адже совість — це фундаментальне поняття людинобудови. Тож розпочнемо з етимології цього слова. Воно складається з двох частин «со» і «вість», а виникло як калька з давньогрецького слова συνείδησις (suneidésis = sun + eidésis, спів + пізнання), що означає «спільне пізнання» або «одночасне пізнання». Ідея цього поняття полягала в тому, що, пізнаючи очевидне, людина одночасно пізнає і менш очевидне — наприклад, добре це чи погано, правильно або неправильно. «Вість, що її подає нам наш внутрішній голос, торкається питань добра і зла, обов’язку, відповідальності». Синонім совісті — сумління — прийшов до нас від польського sumienie (спільна «думка») і означає те саме поняття. Але на основі чого людина визначає, що є добро, а що — зло? На підставі якого закону чи права?

Тепер звернімось до словників. Радянський Енциклопедичний словник 1953 року видання: «Совість — почуття власної відповідальності за свою поведінку перед навколишніми людьми, суспільством». Але чому тільки «почуття»? Тлумачний словник Володимира Даля: «Совість — моральна свідомість, моральне чуття або почуття в людині; внутрішнє усвідомлення добра і зла; тайник душі, в якому відзивається схвалення або осуд кожного вчинку; здібність розпізнавати якість вчинку; почуття, яке спонукає до істини і добра, яке відвертає від обману і зла; мимовільна любов до добра й до істини; вроджена правда, на різних рівнях розвитку». Вікіпедія перегукується з вищевказаними тлумаченнями і додає теологічний аспект, зауважуючи: «Феномен людського сумління безперечно належить до найдивовижніших речей цього світу».

Підсумуємо словами Едварда Станека, польського священика: «Совість розрізняє речі добрі і погані, нагадує людині про необхідність робити добро і уникати зла. Егоїзм напроти — розрізняє речі приємні і неприємні». Іншими словами, совість — це внутрішній суддя, який знається на моральних законах.

Ось декілька ілюстрацій із серйозних творів. Інокентій Володін, дипломат із роману Олександра Солженіцина «У колі першому», жив за принципом: «Нам життя дається тільки раз!» і тому брав від нього все, що тільки воно могло дати. Після смерті матері, читаючи її листи і щоденники, він зрозумів, що був досі обікраденим — обікраденим правдою про життя. «Тепер абсолютно новим відчуттям він відчув у собі й у світі новий закон: що совість теж дається нам один тільки раз. І як життя відданого не повернути, так і зіпсованої совісті». Невже совість може спати, мовчати? Бути зіпсованою? І якщо це так, то невже неможливо її розбудити, виправити?

А ось уривок із книги Юліана Шульмейстера «Прислужники пекла»: «Юденрат велике благо!» — твердить сам собі Ротфельд… Більше не думає про призначення юденратів як органу німецької влади, тільки про юденрат — орган єврейської громади. Хитрить сам із собою, злив у єдино своє благо і благо громади: «Юденрат — це життя, Господь не захотів моєї загибелі. Рятуючи себе, все зроблю для порятунку євреїв». Так і подумав — спочатку про себе, свій порятунок, потім повторив завченою формулою: «Все зроблю для порятунку євреїв». Совість, совість! Зручна совість — гарний мішок, який можна наповнити будь-яким змістом. Ландсберг вивчив совість Ротфельда, свою перевагу бачить у тому, що давно живе без цього непотребу — реквізиту богадільні слабовольних людей».

Невже совість, головною функцією якої є розрізнення добра і зла, можливо наповнити «будь-яким змістом»? Хіба вона не безсторонній суддя? Але чому ми тоді знаходимо в Біблії описання судді, який «не боявся Бога, ні людей не соромився» (Лк. 18:2)?

На всі ці непрості запитання про одну із «найдивовижніших речей цього світу» неможливо правильно відповісти, опираючись тільки на матеріалізм і гіпотезу еволюції. Ось приклад такої спроби.

У книзі Крупеніна А. Л. і Крохіної І. М. «Ефективний учитель: практична психологія для педагогів» із серії «Психологічний бестселер» описана життєва позиція так званих «коричневих жаб»: «Вони — не зовсім люди. Ця позиція — те, що в нашій психології в двадцяті роки називали «моралепатією» і що зараз на Заході називають «моральною імбецильністю». Це люди з несформованою совістю».

Якщо це так, тоді Йозеф Менгеле просто «не зовсім людина» із «несформованою совістю». За що ж його тоді судити?

Бачимо, що так матеріалістична або еволюційна психологія потрапляє в категорію «сліпий водить сліпого, — обоє до ями впадуть» (Мт. 15:14).

Біблійне поняття сумління

Отож звернімося до Божого Слова, яке єдине здатне пояснити найскладніші питання людського буття. Тим паче, «що переклади Біблії і грецьких текстів відіграли величезну роль у формуванні значень концепту «сумління». За біблійним означенням сумління — це та духовна частина людського єства, яка за допомогою свідомості (Рим. 2:15; Євр. 10:2) свідчить про моральний Божий Закон, який записано в серці людини з моменту зачаття (Рим. 2:15; 9:1; 2 Кор. 1:12), судить її власну волю відносно цього Закону (1 Кор. 10:29), докоряє у разі порушення Закону (Ів. 8:9) і виявляє моральний стан іншої людини (2 Кор. 5:11).

«Бо не дивиться Бог на обличчя! Котрі-бо згрішили без Закону, без Закону й загинуть, а котрі згрішили в Законі, приймуть суд за Законом… Бо коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самі собі Закон, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчить їм сумління та їхні думки, що то осуджують, то виправдують одна одну» (Рим. 2:11-15). Саме через мислення ми усвідомлюємо свої гріхи або їхню відсутність (Євр. 10:2).

Сумління буває добрим – коли ми «хочемо добре в усьому поводитись» (Дії 23:1; 1 Тим.1:5; Євр. 13:18; 1 Петр. 3:16, 21), невинним — коли ми не усвідомлюємо власної вини (Дії 24:16), чистим — коли воно очищене кров’ю Христовою «від мертвих учинків» (1 Тим. 3:9; 2 Тим. 1:3; Євр. 9:14) або недужим (1 Кор. 8:7), слабким (1 Кор. 8:10), лукавим (Євр. 10:22). Отож маємо шість біблійних характеристик совісті, три з яких позитивні, а три — негативні.

Окрім прикметників корисно відзначити й дієслова, які стосуються совісті. Її можна очистити (Євр. 9:14), вразити (1 Кор. 8:12), споганити (1 Кор. 8:7), занечистити (Тит. 1:15) і, що найжахливіше, спалити (1 Тим. 4:2). Одне позитивне проти чотирьох негативних.

Від народження совість людини чиста й безвадна, натомість уроджена природа людини — гріховна. Ця вроджена гріховність і штовхає людину до «мертвих справ», занечищуючи сумління. «…кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому!» (Євр. 9:14). Із цих слів ми можемо однозначно виснувати, що забруднену совість можна очищати, подібно як ми беремося прати забруднений одяг. Навіть, ми повинні це робити щоразу, як наша совість забруднюється. Як? «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1 Ів. 1:9). Якщо ж цього не робити, то наша совість буде споганюватися все більше і більше. Про такий стан люди кажуть: «наче камінь за спиною ношу». І навпаки: «чиста совість — найкраща подушка».

Людина, яка змалечку навчена просити в Бога й людей вибачення, очищуючи власну совість, не потерпатиме від докорів сумління, а матиме спокій та легкість на душі. Тому навчити цьому своїх учнів — одне з найголовніших завдань учителя християнської етики.

Коли ж починає говорити совість? На думку Е. Станека, «у перших роках життя сумління ще не подає голосу, оскільки для свого прояву потребує двох інструментів, які розвиваються в людини трохи пізніше: розуму і волі». Мій наймолодший син уперше обманув у 3 роки і 5 місяців. Ми з чоловіком були вельми вражені, особливо від того, як швидко і вправно він це робив. Начебто раніше це вже відбувалося багато разів. Говорити реченнями Дем’ян почав у 1 рік і 9 місяців, а совість має передувати реченням. Тож її стартовий час приблизно 1,5–2 роки.

Наступні біблійні слова ще цікавіші: «…перша скинія, яка є про- образом для теперішнього часу, куди приносяться дари й жертви, які не можуть зробити досконалим по совісті того, хто служить, тільки на підставі їжі й пиття, і різних обмивань, і настанов щодо плоті, які накладаються до часу виправлення» (Євр. 9:8-10, переклад Віктора Громова). Виявляється, людина відчуває себе досконалою, коли совість її чиста! Не де-небудь, а саме в совісті знаходиться або блаженство людини, або нестерпність її життя. «Неправедний — нехай чинить неправду ще, і поганий — нехай ще опоганюється. А праведний — нехай ще чинить правду, а святий — нехай ще освячується!» (Об. 22:11). Це два прямо протилежні напрями людського життя. Лише один із них веде до блаженства. Тому ми й маємо повеління: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний! (Мт. 5:48).

Знання — сила

Совість не може довго залишатися чистою, якщо вона не буде ще й сильною. «Та не всі мають таке знання, бо деякі мають призвичаєння до ідола й досі, і їдять, як ідольську жертву, і їхнє сумління, бувши недуже, споганюється» (1 Кор. 8:7). Так, якщо людина не має потрібних знань, то її совість немічна, слабка, не здатна відрізнити добро від зла. Чи не жахливо, що совість — наш моральний суддя — спокійно дозволяє призвичаюватись до ідолів?

Як приклад — історія з Валтасаром, халдейським царем Вавилонії, сином Навуходоносора. На великому бенкеті, який організував Валтасар, пили «вино й славили богів золотих та срібних, мідяних, залізних, дерев’яних та камінних. Аж ось тієї хвилини вийшли пальці людської руки, і писали навпроти свічника на вапні стіни царського палацу… Мене, мене, текел, упарсін» (Дан. 5:4-5, 25). Слово «текел» означає «ти зважений на вазі, і знайдений легеньким» (Дан. 5:27). Відсутність достовірних знань про Бога і про ідолів (на відміну від його батька) обезсилили совість Валтасара, і в цілому він став легковажною людиною. Його моральна вага була такою мізерною, що вже не залишилось ні часу, ні сенсу для його виправлення. «Тієї ж ночі був забитий Валтасар, цар халдейський» (Дан. 5:30).

Згадаймо всім відомі слова «Знання — сила»: якими знаннями наповниш людину, таку силу й отримаєш. Не даремно розум і совість часто згадуються в Святому Письмі разом: «Для чистих все чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо, але занечистилися і розум їхній, і сумління» (Тит. 1:15). Відповідно, який розум, таке й сумління. Свого часу це саме помітив і Карл Маркс: «У республіканця інакша совість, ніж у рояліста, у заможного — інакша, ніж у незаможного, у мислячого — інакша, ніж у того, хто не здатен мислити» (Зібр. тв., т. 6, с. 140). Ось чому Писання неодноразово закликає нас «відновлятися духом вашого розуму» (Еф. 4:23).

Ланцюжок блаженства

Якщо совість з причини немічності й може обманювати нас, то не Бог. Він воздає кожному за заслугами: злі справи — «недоля та утиск» у душі, добрі справи — мир (Рим. 2:9-10). Адже якщо навіть ми будуємо своє життя на Христі, то буває, що серед будівельних матеріалів зустрічаються зовсім непридатні (1 Кор. 3:11-15). Тому Бог час від часу випробовує діло життя кожного — щоб даремно не будували. А заставою будівлі, що встоїть, є добра совість, тому що вона спонукає людину робити добрі справи, тобто мати добре поводження у Христі (1 Петр. 3:16).

Духовна сила тяжіння

Переглядаючи різні джерела на цю тему, я звернула увагу на цікаве зауваження: «совість постає як певне тяжіння до загальнолюдського, універсального». Вікіпедія це описує так: «Загадка примусового нахилу знання та діяльності знання (сумління) до добра. Цікаво, що в діяльності знання (тобто сумлінні) злочинець намагається часто виправдати свої навіть цілком очевидні злі вчинки. Навіть Гітлер чи Сталін убивства певних категорій людей називали «очищенням», «чистками» і водночас пропагували «високі ідеали». Бомбардування Іраку мотивувалося заради «доброї» цілі тощо. Показ своїх дій як «добра» є обов’язковим для сприйняття людьми. Звідси необхідність риторики, популізму, реклами тощо. Добро знову ж таки може визначатися різними людьми по-різному, але воно повинно бути завжди «добром». Є, звичайно, люди, що свідомо чинять зло, але, знову ж таки, такі дії мають якусь корисливу («добру») мету в кінці, якесь, здебільшого матеріальне, «добро» чи чуттєву насолоду як «добро». Людині не властива тяга до гіршого заради гіршого, тобто до зла як кінцевої мети. Завжди мусить бути «вигода-добро».

Один із найвідоміших підсудних Нюрнберзького процесу Рудольф Франц Фердінант Гесс, німецький державний керівник, «навіть гордився тим, як ефективно він управляв табором смерті». Його совість також вела його в напрямі «добра». Інша річ, що таке «добро» сформувалося в його розумі через гітлерівсько-нацистську ідеологію, унаслідок чого його совість занечистилась, ослабла, опоганилась і, як наслідок, погодилась схвалювати гріховні, надзвичайно жахливі вчинки.

Вислів «немає совісті» означає, що совість насправді є, але зіпсувалась, бо ще раніше зіпсувався розум. Як тільки ми виправляємо розум, автоматично й совість, образно кажучи, стає на місце.

Повернімося до сили тяжіння. Очевидно, що між гравітаційним і моральним законами існує принципова різниця: «закон тяжіння говорить нам, що зробить камінь, якщо його впустити; а закон моральний каже про те, що люди мають робити і чого не мають». Тобто в каменя немає вибору, падати йому чи ні, а в людини є. Але навіть тоді, коли вона обирає шлях зла, моральний закон через докори сумління безвідмовно спрямовує її на шлях добра. Саме тому деякі люди шукають способів, як позбавитися совісті або хоча б її докорів. Найпростіше — як було показано вище, — зіпсувати розум недостовірними (небіблійними) знаннями, і совість буде працювати з похибкою. Крайній варіант – спалена совість. «А Дух ясно говорить, що від віри відступляться дехто в останні часи, ті, хто слухає духів підступних і наук демонів, хто в лицемірстві говорить неправду, і спалив сумління своє» (1 Тим. 4:1-2). Бачимо, що в цьому разі люди не просто не мають біблійних знань, а навпаки — шукають, вивчають, засвоюють і застосовують на практиці бісівські знання, систематизовані до рівня «науки».

Можливо, у Йозефа Менгеле якраз і була спалена совість? Бог знає. Але навіть якщо це було і так, то все одно це його аж ніяк не порятує від відповідальності. Сказано: «І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга, то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми» (Об. 20:12). Свідка наслідків учинків Менгеле генерал-лейтенанта Василя Петренка, який за всі роки Другої світової війни багатьох бачив убитими, повішеними, спаленими, найбільше «вразили діти, зокрема й зовсім крихітні, яких поспіхом покинули під час евакуації. Це були ті, які вижили після експериментів табірного лікаря Йозефа Менгеле…»

Якщо за земного життя совість спалена, то докоряти нічим. Але в кінці всі без винятку воскреснуть для Божого суду. І якщо воскресне мертве тіло, то, тим паче, я думаю, воскресне і совість. Хоча прямо про це в Біблії не сказано, але опосередковано ми можемо так виснувати. Згадаймо стан померлого багатія: після смерті він прекрасно все відчував, пам’ятав, мислив і, що найдивовижніше, із безсовісного миттєво зробився совісним. Безпомилково оцінивши моральний стан ще живих рідних братів, він почав піклуватися про їхнє навернення до Бога.

Отож, живімо, піклуючись про совість, — і власну, і наших дітей, і наших учнів!

Алла Кириченко,

учитель інформатики, математики та християнської етики НВК ім. В. Чорновола, м. Южне, Одеська обл.