За часів випробувань, як-от ті, що спіткали сьогоднішню Україну, однією з головних небезпек і для кожної окремої особистості, і для суспільства в цілому постає дух озлоблення й ненависництва, здатний до невпізнання спотворити моральне обличчя людини. Ця небезпека видається ще більш реальною на тлі загальної тенденції нашої сучасності до всілякого применшення й витіснення людської доброти. Воно й зрозуміло: за умов тотального натиску ринкових стосунків і породженого ними меркантилізму доброта в очах багатьох людей виглядає якістю не тільки зайвою, а й просто шкідливою. Хіба, мовляв, не корисніше — і для себе самого, і для суспільного добробуту загалом — бути жорстким, непоступливим, у всьому пильнувати власний інтерес? Зовсім не випадково, коли сьогодні згадують про чиюсь доброту, сама мова підказує трохи здивовану інтонацію — наче існує потреба чи то пояснити, чи то виправдати цю чудернацьку властивість. Інша річ, коли людину вважають безжально прагматичною або «крутою», — тут уже ніякі пояснення не потрібні, будь-кому зрозуміло, що такі атестації мають викликати повагу.
Миритися з таким типовим для нашого сьогодення викривленням моральних уявлень видається мені неприпустимим. Тож метою цього нарису є привернення уваги до феномена доброти як засадничого для людської моральності, а також розкриття деяких його аспектів, особливо важливих за наших нинішніх умов.
Доброта і добро
Слід сказати, що міркувань, предметом яких є власне доброта, у сучасній філософії та етиці відшукається не так уже й багато. Істотне значення мають у цьому стосунку праці Е. Левінаса, Г. Марселя, С. Л. Франка, К. С. Льюїса. При розгляді цієї теми неможливо оминути, звичайно, й основоположні дослідження з проблем добра загалом Дж. Е. Мура, В. С. Соловйова та ін., а також, last not least, твори художньої літератури, зокрема, всесвітньо відомий роман В. С. Гроссмана «Життя і доля».
Не буде перебільшенням сказати, що в тексті цього роману знаходимо, можливо, головні слова про доброту, сказані в літературі ХХ ст. В’язень концтабору пише перед смертю: «…І от, окрім грізного великого добра, існує житейська людська доброта. Це доброта старої жінки, що винесла кусень хліба полоненому, доброта селянина, який переховує на сіннику дідуся-єврея… Це приватна доброта окремої людини до окремої людини, доброта без свідків, невелика, без думки. Її можна назвати безглуздою добротою». Вона, ця доброта, безсила, вона не знає спокус влади й насильства — на відміну від казенного, офіційного добра, в ім’я якого завжди проливалися потоки крові. А проте, «у безсиллі безглуздої доброти таємниця її безсмертя». «В жахливі часи, коли серед безумств, що кояться на славу держав і націй і всесвітнього добра, о цій порі, коли люди вже не виглядають людьми, а тільки шугають, як віття дерев, і, неначе камені, що тягнуть за собою каміння, заповнюють яруги і рови, о цій порі жаху і безуму безглузда, жалюгідна доброта, радієвою крихтою роздроблена серед життя, не зникла…». Саме завдяки їй «людське незнищенно продовжує існувати в людях» — і всемогутнє, здавалося б, зло не в змозі розмолоти це непримітне «зернятко людяності» («Життя і доля», ч. 2, розд. 16).
Не варто, звичайно, надміру протиставляти доброту добру — як відомо, чим вищою є ідея, тим вона вразливіша, і немає провини шляхетних ентузіастів добра в тому, що цю велику ідею так легко спотворити, вихолостити, поставити на службу псевдорелігійному фанатизму чи національному себелюбству. Але доброта, якщо продовжити думку гроссманівського персонажа, є саме невеликою і через це — всюдисущою, немов атом, тому й упоратися з нею неможливо. Якщо добро як таке є вектором відкритості, що спрямовує суб’єкта на вдосконалення навколишнього світу, то доброта пов’язана з беззвітним виявом цієї спрямованості в способі життя конкретної людської особи. Людина не є доброю — не має властивості моральної доброти, — якщо для добрих учинків їй потрібно робити свідоме зусилля, сказати б, примушувати себе до добра. Якщо ідея Добра постає як щось відокремлене від людських стосунків, щось, що вимагає упідлеглення собі (що фіксується характерними виразами — «в ім’я загального Добра», «я ж добро тобі роблю» тощо), то доброта, коли вона притаманна певній особі, є для неї природною, як дихання, і в цьому сенсі справді «безглуздою» (а точніше, «доглуздовою»). Для людини доброї, людини, як кажуть, із добрим серцем не виникає питання про те, чи має сенс бути доброю в тій або іншій конкретній ситуації, — хоча, цілком імовірно, може постати питання, що потрібно робити, аби здобути можливість виявити свою доброту. Бути доброю — це просто її спосіб бути, бути взагалі.
Доброта і любов
Християнський погляд на світ виходить із визнання первинної причетності добру усього буття як творіння Божого (Бут. 1:4, 10, 12, 18, 21, 25, 31). Разом із тим, про Самого Господа сказано не так, що Він є Добро; сказано: «Бог є любов» (1 Ів. 4:8, 16). Для християнської віри принциповим є те, що любов є вищою за добро; через це християнство й іменується релігією любові [2, 303-308, 317-325]. Не любов походить від добра, а добро від любові; утім, з добротою — саме добротою — у любові стосунки особливі.
«Бути-для-іншого — значить бути добрим» [1, 253], — читаємо у видатного французького філософа ХХ ст., що належав до єврейської культурно-світоглядної традиції, Е. Левінаса. «…Буття-для-іншого… — моя доброта» [1, 254]. Як буття-для-іншого, доброта, на відміну від абстрактно-загальної спрямованості на «Добро» (коли «бажають добра» взагалі, хай навіть для когось конкретного, але — «добра» як такого), передбачає в людських стосунках позицію «лице в лице». Вона «звертається не до анонімного панорамно представленого колективу, аби розчинитися в ньому. Вона стосується людини, яка розкриває себе в обличчі» [1, 285], — людини, існування якої є кінечним, а шляхи непередбачуваними. Слід, таким чином, мати на увазі закладений у доброті фактор внутрішнього ризику. Здійснюючись безпосередньо «лице в лице», справжня доброта за самою своєю суттю являє «нерозважливу пригоду» [1, 285 — 286]. Вона йде «від мене до іншого», йде «навмання, туди, де немає… панорамного мислення» [1, 286, 285], здатного виступати попереду й освітлювати нам шлях. Добра людина не намагається заздалегідь охопити й оцінити свого партнера якимсь «боковим баченням» [1, 286], а довірливо відкривається назустріч іншому. Довірлива, нерозважна, «дурна доброта» (В. С. Гроссман) може, звичайно, натягти на нас усілякі неприємності, може обернутися розчаруванням, приниженням, непоправними моральними втратами, — суть у тому, що обійтися без її дещиці людина не може. І доки ми хоча б зрідка виявляємося здатні на таку безоглядну й відважну доброту — можна сподіватися, що світ людський справді-таки не загине, вистоїть.
Отож, чи не значно більшою мірою, ніж звичайна доброта, ризикованою й безоглядною є любов? Чи не любов торує — немовби вперше прокреслює в просторі міжлюдських стосунків — самий шлях «буття-для-іншого»? Якщо доброта здійснюється «лице в лице», що ж тоді належить сказати про любов з її засадничою властивістю вибірковості? Адже люблять завжди конкретне створіння, це вже добрим можна бути до будь-кого.
Ні, любов, як бачимо, це не просто доброта, ба навіть не якась вища доброта, не вершина доброти як такої. Любов творить світ, у якому доброта виявляється необхідним виміром існування: часто виміром потаємним, таким, що не лежить на поверхні, а проте відчутним. Усупереч звичним уявленням про буцімто неминучу обтяженість любові ненавистю, ревнощами, заздрістю, реальний життєвий досвід, якщо тільки бути уважним до нього, переконує: немає кращого вчителя доброти, ніж любов — любов натхненна, глибока, справджена. Люблячи й відчуваючи щастя від своєї любові, неможливо не бути добрим, великодушним до всіх, хто твою любов оточує, усіх причетних до її появи у світі. Хто звідав на власному досвіді те, про що тут мовиться, гадаю, підтвердить цю втішну істину.
Доброта і мужність
У нинішньому світі, як уже зазначалося, доброта не в пошані, адже вона нудна, нав’язлива, аполітична, двозначна. Та й узагалі чи є сенс розводитися про неї, коли в реальному житті ми стикаємося з нею дедалі рідше — тут набирають сили безсердечний егоїстичний прагматизм укупі з моральною байдужістю, а ще, зокрема в нашій країні, — ненависть, нетерпимість, жорстокість. Самоствердження за будь-яку ціну — ось де, здавалося б, яскравість життя, ось де його інтерес!
Проте, як, сподіваюся, можна бачити з попередніх міркувань, позірна «нудність» доброти — річ екзистенційно неможлива: як може бути нудним цей ризикований, безоглядний шлях до іншого! Облудність таких уявлень вимагає конкретних спростувань саме на рівні глибшого, більш вдумливого розкриття екзистенційної проблематики життя сучасної людини.
Обманливою, на мою думку, є й популярна сентенція про те, що за нинішнього стану справ у суспільстві доброта вже не відіграє ніякої істотної ролі. Так, її сьогодні всім нам катастрофічно не вистачає, і все ж наведена вище вистраждана думка з роману В. Гроссмана залишається чинною: доки людське продовжує існувати в людях, доброта незнищенна. Утім, ми чимдалі ясніше бачимо, які могутні сили працюють сьогодні саме на «розлюднення» людини…
Авжеж, доброта — феномен неяскравий, незрідка прихований, її вияви не лежать на поверхні подій: хоча б через те, що справді добрій людині не спаде на думку афішувати власну доброту. До того ж, про силу-силенну сучасних ЗМІ можна сказати, що вони немовби спеціально прагнуть загнати це й без того непримітне почуття ще глибше в підпілля. З огляду на це, нашому громадському загалу, а передусім — педагогам, учителям потрібно, уважаю, докладати всіх зусиль, аби безкорислива й «доглуздова» доброта людська, на якій тримається світ, не залишалася непочутою й непоміченою в нашому розбурханому сьогоденні.
Саме тому, що моральна доброта нині під загрозою, її як незамінну основу людського способу буття й належить відстоювати, розвивати й виховувати — уперто й цілеспрямовано. Якщо правда, що кожна доба висуває на авансцену особливий рід мужності, то для нашого суворого часу одним із найважчих, рідкісних, а разом із тим і життєво важливих різновидів мужності постає мужність доброти, мужність доброго вчинку. Мужність стати на бік беззахисних людей проти жорстокого нападника, мужність допомогти слабшому, мужність любити, за словом Євангелії, і ворогів своїх, бо вони теж є нашими ближніми, мужність завжди бачити перед собою і проти себе не нікчемних ляльок і носіїв образливих прізвиськ, а людей — з людьми-бо битися важче, зате миритися легше.
Іти проти течії віку сього, беручи на себе ризик доброти й довіри, — так, це нелегко, це вимагає впертості, терпіння, сили духу. Але ж у цьому й запорука збереження позитивних засад народного буття, запорука самозбереження людини як істоти засадничо доброї — незрідка добрішої, ніж вона сама про себе гадає.
Віктор Малахов, д-р філос. н., професор, гол. наук. співробітник Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України
Література
1. Левинас Э. Тотальность и Бесконечное / Эмманюэль Левинас; пер. с франц. И. С. Вдовиной // Левинас Э. Избранное : Тотальность и Бесконечное. — М.; СПб.: Университетская книга, 2000. — С. 66 — 291.
2. Франк С. Л. С нами Бог. Три размышления / С. Л. Франк // Франк С. Л. Духовные основы общества. — М.: Республика, 1992. — С. 217 — 404.