Україна переживає один із найдраматичніших періодів власної історії. Революція Гідності, анексія, війна, агресія, протистояння, побої, поранення, розстріли, убивства, смерті, поховання. Це слова, які за останній період стали визначальними й характерними для пояснення подій, які, ніби в калейдоскопі, одна змінює іншу, щоденно додаючи драматизму в цей нескінченний потік подій. Вони породжують безліч питань у головах людей. На жаль найчастіше ці питання залишаються без відповіді. І пов’язано це з тим, що ми або не там шукаємо, або чуємо лише те, що прагнемо почути, те, що людському серцю до вподоби.
Так де ж знайти відповідь, причому правдиву, на безліч запитань, породжених болями, ранами, відчаєм? Де ж знайти надію? Який до неї шлях? Як бути впевненими, що шлях, на який станемо, правильний і справді приведе до надії? Як бути впевненим, що нові запропоновані шляхи не приведуть до «світлого майбутнього», яке вже було?
відповідь є. Не ми перші й не ми останні переживаємо страждання й випробування. Через глибокі кризи в історії проходили окремі люди й цілі народи. Кризи, іноді, охоплювали й увесь світ.
Біблійна історія розповідає нам про Ізраїль — Божий народ, який не один раз опинявся в кризі. Одного разу Бог, звертаючись до народу Ізраїлю через пророка Єремію, сказав: «Зупиніться на дорогах і роздивіться, і запитайте про стежки древні, де дорога добра, — то нею ідіть, і знайдете спокій душам вашим». Вони ж сказали: «Не підемо» (Єр. 6:16).
Результат відомий — агресія, облога, полон у Вавилоні, одне слово, лихо. Лихо — це зупинка після того, як не змогли чи не захотіли спинитись самі. Лихо — це зупинка, щоб уважно роздивитись і серед багатьох різноманітних доріг відшукати найдревнішу єдину стежинку, стежинку віри й надії. Це давній Божий шлях. Він на вигляд не сучасний, не популярний, але він єдиний правильний і вічний, і лише там «знайдете спокій душам вашим».
Хтось скаже: «За що ж на нас лихо?» У Біблії читаємо, що «у Господа суд з мешканцями краю: нема-бо правди, ані милосердя, ані богопізнання. Невірні клятви, брехня, душогубства, крадіж та перелюби! Поставали насильниками, кров ллється без упину!» (Ос. 4:1-2). Дуже давно, за півтисячоліття до нашої ери написано, але ніби про нас, і ніби сьогодні про нашу українську всепоглинаючу корупцію, про ворожнечу та насильство, про розпусту й зрадливість, брехню, невігластво й безвір’я. Треба бути сліпому зовсім, щоб цього не помітити, хоча воно й приховується за маскою релігійності, лицемірної побожності, зовнішньої обрядовості.
Ми ніби втрачене покоління. Як не втратити наступне, а за ним ще одне?! Ми вже ніби-то й відповідь знайшли. Наша відповідь: християнська етика. Хоча й тут усе забуксувало вже з перших кроків, а в останні роки перед Революцією Гідності цю святу ідею майже живцем поховали. І ось зараз — ще один шанс.
До речі, кризи — це шлях до нових можливостей і вони не в економічному розквіті, не в добробуті, розкоші, комфорті, а в живій вірі, яка і є фундаментом християнської моралі, що веде до християнської поведінки, тобто християнської етики. Саме щира віра, яка зароджується в глибині людського серця, є коренем дерева, що приносить солодкі приємні плоди омріяної доброї християнської поведінки.
З погляду релігійності, українцям є чим пишатися. Такої кількості монастирів, храмів, молитовних будинків, капличок та інших зовнішніх ознак релігійності немає в жодній країні Європи. Майже всі люди вважають себе віруючими, переважно християнами, але, на жаль, мусимо визнати, що наше суспільство безнадійно тоне в аморальності, жорстокості й зажерливості. Тому нам важливо мати ясне розуміння, що основою християнської моралі є не формальна релігійність, навіть якщо вона християнська, а християнська віра.
Так що ж таке віра? Про це багато написано й сказано, проте варто нагадувати знову і знову, бо важливе, особливо духовне, швидко забувається. Віра асоціюється з храмами, церквами, релігійними обрядами та ритуалами, з різноманітною релігійною атрибутикою. Дехто це слово вживає в множині й уважає, що віра — це конфесії. Інші пов’язують віру з містичними явищами і, відповідно, з містичним суб’єктивним досвідом.
Християнська віра для одних — це народитися в християнській сім’ї, бути охрещеним за християнським обрядом, відвідувати церкву. Інші пов’язують це з молитвами, читанням Біблії, дотриманням тих чи інших етико-моральних норм, добрими ділами, набуванням біблійних і теологічних знань. Усе це важливо, але це не є головним, визначальним і первинним. Головне в християнській вірі — це стосунки з Особистістю. Без них усе зазначене вище не має ні життя, ні цінності, ні доброго плоду.
Це правда, що Біблія не є підручником з математики, фізики чи медицини, але коли йдеться про віру як духовний інструмент, без якого неможливі будь-які міжособистісні стосунки, Бог не міг промовчати. Тому розгорнемо Біблію й прочитаємо деякі біблійні тексти, які говорять про віру. Дуже доречно при цьому помолитися, попросивши Бога мудрості, щоб читати просто, неупереджено й відшукати єдино правильне значення цього короткого, але надзвичайно важливого слова — віра.
«А віра — то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1).
Це текст, який дає чітке визначення віри. Віра мотивує, спонукає до дії. Віра не пасивно очікує бажаного. Віра спонукає віруючого активно здійснювати рух, досягаючи того, на що він сподівається, що є для нього бажаним, омріяним. Отже, захоплений очікуваним і спрямований до очікуваного.
Віра — засіб досягнення сподіваного. Сподіване невидиме, проте віра впевнена в невидимому. Віра не є вірою, коли вона бачить. Віра має справу виключно з тим, чого вона не бачить, чого не може відчути на дотик.
«…Віра, коли діл не має, — мертва в собі!» (Як. 2:17).
Ще одне підтвердження того, що віра не пасивна, а діяльна. Апостол Яків називає віру мертвою у тому випадку, коли вона пасивна, без діл.
Віра спонукає до діл відповідних до віри, тобто віра завжди є джерелом діл, характерних для віри.
Діла є не причиною чи супутником віри, а її наслідком. Вони свідчать про наявність живої, реальної віри.
Отже, недостатньо вірити, що Бог існує. Реальна віра в Бога не лише інтелектуальна, це не лише пасивна згода з тим, що Бог є, а й визнання Бога тим, ким Він є насправді, і підкорення Йому.
«…А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника?…Бо Ісая каже: «Господи, хто повірив тому, що почув був від нас?» Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим. 10:14, 16-17).
Основний висновок, який можна зробити на підставі цих текстів, такий: віра неможлива без того, щоб людина почула ту чи іншу вістку. Отже, щоб вірити потрібно слухати, чути.
У те, що слухаємо, маємо шанс увірувати, бо не всі, що слухають, вірують. Віра, яку Бог називає вірою, зароджується від слухання Слова Божого. Це ключовий момент, у що вірити або, точніше, кому вірити.
Чи вірити тому, що сам придумав, чи тому, що люди кажуть, чи вірити філософам, чи вірити Богові, який говорить через Білію — Своє вірне, непохитне Слово?
«Бо коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем віруємо для праведності, а устами ісповідуємо для спасіння» (Рим. 10:9-10).
Вірують серцем — тобто по-справжньому, щиро, глибоко, з переконаннями. Віра про людське око, без глибокого внутрішнього усвідомлення й захоплення не є справжньою, живою, яка впливає на мислення і, як наслідок, на спосіб життя, не є Божою вірою.
Справжня жива віра спасаюча. Вона не лише приносить прощення гріхів. Вона єднає нас із Христом, який завдяки вірі дарує віруючим у воскресіння Христове Свою досконалу, незаплямовану праведність.
Крім того, із цього тексту видно, що справжня віра, яка є в серці, спонукає уста визнавати, говорити про те, у що ми віримо, тобто про Христа, який спасає, звільняючи віруючого від його гріховності й одягаючи його в Свою вічну праведність. Це і є вічне, спасаюче Євангеліє.
«Що-бо Писання говорить? «Увірував Авраам Богові, і це йому залічено в праведність». А заплата виконавцеві не рахується з милості, але з обов’язку. А тому, хто не виконує, але вірує в Того, Хто виправдує нечестивого, віра його порахується в праведність» (Рим. 4:3-5).
Дуже важливий і цікавий текст, який підкреслює значущість віри Богові. Не просто в Бога, а Його Словам. Слово Бога має ключове значення.
Віра зараховується людям за праведність, так Господь сказав. Це означає, що праведність можливо придбати лише вірою в Спасителя, тобто віра ніби валюта, яка обмінюється на праведність, невинність, чистоту.
Віра зараховується в праведність нечестивому, грішнику, не праведнику, а саме тому, хто не віддав честі Богові.
Віра протиставляється ділом. Це означає, що Божу прихильність, любов, вподобання, виправдання людина може отримати виключно через віру в Спасителя і зовсім не через діла, не через виконання заповідей. Нагадую, що діла, виконання заповідей є плодом живої віри.
«Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого ми вірою одержали доступ до тієї благодаті, що в ній стоїмо, і хвалимось надією слави Божої» (Рим. 5:1-2).
Ще раз знаходимо підтвердження того, що позбутися вини за гріхи перед Богом можливо лише через віру.
Без віри людина живе без миру з Богом, тобто у ворожнечі з Ним. Виправдавшись вірою, людина має примирення з Богом, і не лише це.
Віра відкриває доступ до благодаті Божої — до Божої доброти, милості, прихильності. Благодать — це джерело всякого Божого добра, пов’язаного з духовним життям людини на землі та її надії на обіцяну вічну славу Божу.
«Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9)
Благодать стає доступною через віру. Благодать і віра — не від нас, тобто не людина є джерелом благодаті й віри. Через гріховність людині характерне невір’я. Невір’я — це теж віра, у будь-що, крім Божої Істини, відкритої в Божих Словах. Тому є один правильний висновок, що віра, як і благодать, яку ми отримуємо завдяки вірі, — це Божий дар. Це абсолютно ніяк не пов’язано з людськими здібностями чи можливостями, це те, що має небесне походження, дається Богом у дар, немає нічого спільного з людськими заслугами й позбавляє будь-якого права хвалитися собою чи своїм, але надає безмежне право на похвалу Христом і Його суверенною й незмінною благодаттю.
Отже, віра — це канал який з’єднує людину з Джерелом любові, тепла, вічного життя.
«І через віру в Ім’я Його вздоровило Ім’я Його того, кого бачите й знаєте. І віра, що від Нього, принесла йому вздоровлення це перед вами всіма» (Дiї 3:16).
Віра в Ім’я Ісуса в Божих очах є великою цінністю.
Віра зцілює, залучаючи до зцілення не людську силу, а Божу, тобто має неземне, небесне походження. Саме така віра є живою, вона здійснює очікуване, вона впевнена в невидимому.
«Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр. 11:6).
Ніхто не може Богу сподобатись без віри. Нічого, крім віри, Богу не до вподоби. Бог не чує того, хто звертається до Нього без віри в те, що Бог є і що Він відповідає тим, хто до Нього приходить і хто до Нього звертається. Він відкривається і віддячує тим, хто Його шукає. Без віри Бога не шукають, не прагнуть Його знайти.
«…Праведний житиме вірою своєю» (Ав. 2:4).
Праведний живе вірою, тобто живе невидимим, вічним, тим, чого сподівається й вірою досягає. Він цим захоплений. Вічне, невидиме для нього реальніше, ніж видиме. Якщо ми без віри, то чим зможемо жити, коли втратимо видиме, дочасне. Віра переносить нас від дочасного до вічного, від земного до небесного, від людського до Божого.
Нещодавно в розмові зі мною одна молода жінка сказала: «Я з дитинства чула про Бога, про Христа і від мами, і в недільній школі, і від подруг-християнок, але ніколи не ставилася до віри серйозно й глибоко, лише недавно зрозуміла, що віра — це наче шлюб, шлюб із Христом».
Так, саме метафора шлюбу на сторінках Біблії використовується для описання стосунків віруючих із Богом. Це ключова ідея християнської віри. Реальні зміни в житті людини можливі лише в контексті глибоких особистих взаємовідносин, через які кожна грішна людина може змінюватись, уподібнюватись Христу.
Свого часу комуністична ідеологія вже пропонувала й навіть нав’язувала етику п’ятої, шостої, сьомої, восьмої, дев’ятої і десятої заповідей, відкинувши Бога як джерело сили для достойної етики. Усі знають, що з того вийшло.
Сьогодні є загроза повторити той самий досвід, звернути на ту ж саму дорогу й досягти тих самих результатів, якщо замовчувати про те, що перші чотири заповіді закликають визнавати єдиного великого Бога, шанувати Його, любити Його й поклонятися лише Йому. Отож, основне завдання християнської етики — не повідомити учням про існування заповідей і про те, як вони звучать, не розказати про християнські чесноти, не передати християнські традиції й не представляти ту чи іншу конфесію з характерними їй забарвленнями, а познайомити аудиторію з Великою Особистістю, з нашим Творцем і Владикою — Істинним Богом Ісусом Христом. Тому всі, хто береться за святу й величну справу виховання молодого покоління, мають знати, що немає на землі нічого почеснішого, ніж познайомити учнів із Христом. Християнська етика буде насправді християнською й насправді етикою, коли для учнів Христос буде найвищим авторитетом, найулюбленішим героєм, найкращим прикладом, а головне — Спасителем їхніх душ і Господом їхнього життя. Лише близькі стосунки з Христом роблять людей спроможними зректися власного егоїзму, відмовитись від брехні, позбутися розпусти. Лише через любов до Христа, який раніше нас полюбив й освідчився в любові до нас, можна отримати доступ до Джерела, що дає силу любити не лише тих, хто нас любить, а й тих, кого важко любити.
Нагадаю, криза — це можливість. Це можливість стати на міцний, непохитний фундамент, яким є Христос. Це можливість відшукати єдино правильну дорогу, якою є Христос. Це можливість підійти до Джерела, напитися Живої Води й отримати силу, щоб жити по-новому. Це можливість відродити надію. Лише в Христі наша надія!
Тарас Приступа, магістр богослов’я, пастор Рівненської біблійної місіонерської церкви «Община Доброго Пастиря»