Роль Церкви в житті християн України

Духовні, соціально-економічні та політичні перетворення в укра­їнському суспільстві, спрямовані на розбудову та утвердження власної державності, потребують активної участі в них не тільки державних інститутів і політичних партій, а й найрізноманітніших громадських організацій та об’єднань. Окрім того, за даними останнього опитування українців, наші громадяни найбільше довіряють Церкві, а тому вона виступає важливим чинником процесу перетворень. Церква хоча й відокремлена від держави, але не відокремлена від суспільства. В умовах ідеологізації, штучних адміні­стративних перепон та відсутності реальної свободи совісті визначену проблему не вивчали в колишньому радянському суспільстві. Іноді органи державної влади вдавалися до протизаконних акцій і дій стосовно релігії, Церкви й віруючих. Будь-які публікації, що об’єктивно висвітлювали роль і місце Церкви в суспільно-політичному житті, були заборонені. Тільки внаслідок загальної демократизації суспільства з’явилися можливості об’єктивного висвітлення цієї проблеми.

Відомо, що поняття «церква» переважно використовують у двох тлумаченнях: 1) релігійна організація духівництва й віруючих, об’єднана спільністю вірувань та обрядовості; 2) будівля, у якій відбувається християнське богослужіння. Але, згідно з Біблією, Церква — це спільнота християн, послідовників Ісуса Христа, які вірять у Бога в Пресвятій Трійці та живуть за Божими заповідями. Учення про Церкву зветься еклезіологія (від грецького слова «еклезія»), а вчення про святі таїнства — сакраментологія (із латинської мови «сакрамент» — таїнство, присяга) [1, с. 27].

Церква — це люд Божий, а держава складається із цього самого люду. Як писав відомий український педагог Юліян Дзерович (1871–1943), «є три чинники виховання: сім’я, Церква й держава. Сім’я здійснює індивідуальне виховання, Церква — моральне й релігійне виховання, а держава, зокрема, школа — національне й громадянське. Сім’я реалізує таке виховання за природним правом, Церква — за Божим, а держава — за історичним правом» [2, с. 127]. Славетний український педагог Григорій Ващенко (1878–1967) закликав виховувати молодь у вірності Богові, Україні й народові.

Сучасні роздуми про помісну Церкву приводять до її розуміння як духовного дому для її вірян. Церква — це також і таїнство. Це братерське духовне сопричастя, а також і видима інституція (громада всіх вірних у всьому світі), заснована Ісусом Христом, щоб продовжувати Його апостольську та спасительську діяльність між народами, як Він звелів апостолам перед Своїм Вознесінням: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:19-20). Церква не є місцем, де кожен перебуває окремо й самостійно здобуває спасіння. Вона також не є засобом індивідуального освячення. Церква — це вибраний народ, спільнота людей, якій Бог дарує спасіння. Тож і людина є не тільки індивідом, але й окремим представником людства. Людина, а отже, кожен із нас — це особа, покликана до спілкування з іншими, до обміну та єдності з ними, до сопричастя з іншими людьми та Особами Пресвятої Трійці. Ми стаємо людьми тоді, коли спілкуємося і даруємо себе одне одному [1, c. 143].

Єство Церкви просякло цим Христовим посланням. Він її уповноважив силою Своїх слів, і це послання Церкви Ісусом Христом є для неї фундаментальним і настановчим імперативом. Тут уже йдеться про вселенську Церкву, яка охоплює всі народи. Чітке визначення Церкви дав апостол Петро: «рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне Своє світло: колись не народ, тепер же народ Божий» (1 Петр. 2:9-10). Отже, Церква — це спільнота учнів Ісуса Христа і дітей Божих, збори народу Божого, вибраного й покликаного на служіння Всевишньому. Вона — більша від релігійного братства, ширша від спілки однодумців, повніша від духовного суспільства. Церква — це спільнота людей, покликаних довершити справу й виконати заповіти Ісуса Христа. Спільноту Своїх послідовників Ісус назвав «Своєю Церквою».

Церкву також називають Матір’ю християн, бо вона відкриває людям шлях до неба і, як духовна матір, виховує своїх вірних. Вона поширює Христове вчення за допомогою проповідей, пастирських листів і навчання релігії, уділяє встановлені Христом засоби — за допомогою жертви Святої Літургії, Святих Тайн, благословення, освячення і відправи Богослужінь та керує членами Церкви, видаючи церковні заповіді, заборони, застосовуючи покарання тощо.

Церквою керує Ісус Христос із неба через Святого Духа, тому називаємо Його Главою Церкви. Церква, вірна євангельській правді, іде дорогою Христа й апостолів. Вона наполегливо працює, щоб поширювати Боже Слово. Для Бога немає більшої приємності, ніж та, щоб усі люди спаслися й знайшли та відкрили для себе єдину істину. Крім того, Церква роз’яснює та укріплює моральні засади, що випливають із природи самої людини. Кожен християнин, який прагне духовної зрілості, зобов’язаний у щирості та з любов’ю поширювати науку Христа тим, які стоять осторонь і поза межами християнства. Церква закликає своїх вірних, щоб із розсудливістю та любов’ю, через співпрацю й діалоги з представниками інших релігій вони засвідчували християнську віру й життя, признавали, зберігали й згадували ці моральні та духовні блага [1, c. 144].

Хоча в Церкві розрізняємо два стани: Церква учительська (єпископи) і Церква слухаюча (миряни), вони повинні спілкуватися в дусі братерської любові та в ньому проводити діалог з Ісусом Христом. Цей діалог повинен відбуватися як за посередництва Святої Літургії і приватних молитов, так і — обов’язкових учинків милосердя. Однак у Церкві завжди присутня небезпека тяжіння людської натури до зловживання, свідомого або несвідомого бажання домінувати над Божими прерогативами, що доволі часто спокушає одних і викликає розгублення серед інших. Цей недолік можна й треба долати незламністю живої віри. Господь чітко визначив межу «слабкості» Церкви, яка в екстремальних обставинах завжди проявляє силу своєї непохитності й нездоланності. Такі харизми, як непомильність і незнищимість, супроводжуватимуть Церкву аж до другого приходу Ісуса Христа.

Церква є ієрархічною установою. Звідси й випливає стан підпорядкованості мирян духовенству. На початку заснування Церкву очолював обраний Ісусом Христом апостольський збір під проводом апостола Петра, після них — єпископи (буквально «охоронці», «наглядачі») та їхні спадкоємці. Як уважають, спадкоємець апостола Петра — Папа Римський — є видимим Главою Католицької Церкви, далі йдуть патріархи, митрополити, архієпископи та єпископи, і найменшу адміністративну одиницю Церкви становлять парафії. На Заході в католицькій Церкві Папа — це батько всіх християн, а на Сході в православній Церкві він — брат у Христі. Главою всієї православної Церкви є Патріарх як наступник апостола Андрія. Православні Церкви складаються з ряду єдиних у богословському вченні помісних (автокефальних, автономних) церков, що в своїй більшості перебувають між собою у євхаристійному спілкуванні. Основою віровчення у православних Церквах признані Священне Писання (Біблія) та Священне Передання (рішення семи Вселенських соборів у IV-VIII ст., а також праці видатних церковних учитeлів, таких як Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий, Іван Дамаскин).

Дві основні засади протестантизму — це оправдання через віру в Сина Божого й першочерговий винятковий авторитет Божого Слова. Бог спасає людину благодаттю (Еф. 2:8), і це відбувається лише через її особисту віру в жертву Ісуса Христа. Божа благодать дарується без посередництва Церкви; людина повинна відповісти вірою на заклик Євангелії — сили Божої на спасіння (Рим.1:16). Миряни не відділяються від духовенства — священство розповсюджується на всіх віруючих. Єдиного центру протестантизму не існує, усі визнають Головою Церкви Господа Ісуса Христа. Організаційно протестантські помісні церкви об’єднані в регіональні і національні організації, які, у свою чергу, формують всесвітні об’єднання церков.

Церква є незалежною від держави (Ісус Христос передав Свій учительський і пастирський уряди тільки апостолам і їхнім спадкоємцям, а не світським керівникам), а держава — від Церкви. Проте Церква суттєво допомагає державі: навчає послуху щодо світської влади, запобігає злочинам, спонукає до добрих і високих учинків, об’єднує народи, засновує доброчинні заклади, опікується хворими, самотніми тощо. Вона завжди дбала про розвиток освіти й культури, засновувала наукові заклади. Завдяки Церкві незаселені місцевості залюдьнювали, неродючі землі ставали врожайними. Немає, отже, границь повноважень Церкви: ані географічних, ані етнічних. Вона послана всюди й до всіх, готова до діалогу з кожним і готова служити кожному, і кожен своїм наверненням через віру в Ісуса Христа стає членом Церкви. Святий Дух провадить Церкву до її кінцевої мети — надприродної обителі Бога Отця, допомагає їй дотримуватися правдивої віри й чистоти моралі для здійснення планів Божого Провидіння.

Розумні керівники країн і політики світу завжди підтримували Церкву й допомагали їй, а ті держави, які переслідували її, скоро занепадали. На початках християнство було єдине, але згодом поділилося, особливо від часів царгородського Патріарха Фотія (у другій половині ІХ ст.), що потім вилилося в розкол Церкви на Східну (Константинопольську, грецьку) і Західну (Римську, латинську). За цим стояв культурний і політичний поділ: грецька і латинська культури, візантійське (грецьке) цісарство і римське (франко-німецьке) імперство. Цей поділ негативно вплинув на єдність Христової Церкви, унаслідок чого зараз вона поділена на Католицьку, Православну і Протестантську або Євангелістську, до якої належить Англіканська Церква, а також баптисти, адвентисти, п’ятидесятники та інші протестантські релігійні спільноти.

Церква відіграє надзвичайно велику роль у вихованні особистості, формуванні її духовності. Заснована на принципах любові, доброзичливості, миру, спокою, щастя, вона найбільшою мірою причетна до святая святих людського життя — душі. Церква опікується людиною протягом усього її життя та майже в усіх видах діяльності, від появи на світ і до смерті. Їй належить виховання людини в дусі милосердя, честі й справедливості, любові й надії, вірності й шанобливого ставлення до батьків, старших, малих, немічних, страху покарання перед Богом за заподіяне лихо та скоєні гріхи.

Християнська Церква в Україні має тисячолітню історію й неодноразово виконувала функцію підняття духовності нації, особливо в тяжкі для країни часи. Протягом багатьох століть вона відігравала роль не тільки Божого дому, місця молитви, а й виконувала місію центру духовного життя, формувала світогляд нації, утверджувала справді етнічний характер, ідеї, зміст та форми творів духовної та матеріальної культури українського народу, була центром культури, мистецтва, літератури, науки. Разом зі своїм народом упродовж віків Церкві доводилося переживати багато радісних духовних моментів, але й не бракувало сумних часів духовного й національного поневолення та жорстокого переслідування. Намагаючись підкорити наш народ, ворожі сили, як зі Сходу, так і з Заходу були свідомі, що осягнуть свою диявольську мету лише тоді, коли знищать найбільшу твердиню українського народу — його Святу Церкву.

Ми дякуємо Богові, що наш народ від 988 року належить до Христової Церкви. Церква — це установа, що живе в часі й має свої окремі, як і наш народ, періоди, епохи, доби свого розвитку, росту й занепаду. Тому вплив Церкви на духовність українського народу, його світогляд, морально-етичний розвиток, соціально-економічні та політичні процеси конче необхідно розглядати за періодами й певними добами її історії, котрі становлять головні осі, навколо яких оберталося та обертається життя Христової Церкви на теренах сучасної України.

Слід зазначити, що християнське життя в українському народі почалося набагато раніше від офіційного хрещення князем Володимиром 988 року. У зв’язку з цим починати історію Христової Церкви на Русі-Україні 988 роком або 955 роком, коли княгиня Ольга сама стала християнкою, не зобов’язуючи, однак, до хрещення ні народ, ні своїх безпосередніх наступників, історично невиправдано. Тому ми поділяємо історію нашої Церкви на основні три доби: 1) андріївську, 2) володимирську, 3) новітню, яким передував період вагань і легенд та неофіційного приватного існування християнства на українських землях, що закінчився Актом офіційного хрещення народу Русі-України [1, c. 146]. Але 988 року відбулася найбільша подія в історії українського народу, що мала величезний вплив на всю подальшу історію нашої нації, її мораль узагалі й на формування поглядів на ідеал людини, зокрема, — його хрещення. Святий Володимир Великий, основоположник і хреститель України, завершив велике діло християнізації нашої історії, гармонійно поєднав релігійні й національні інтереси та ідеали. Добре розуміючи надприродний зміст християнства, найвищою метою якого є спасіння й освячення людських душ, Володимир Великий через святе Хрещення України передав цей найцінніший скарб правдивої віри — благовіст Ісуса Христа цілому українському народові на спасіння, на його вічне та дочасне добро. Тим актом він поставив нашу державу на рівень із християнськими народами Сходу й Заходу. Християнська віра стала домінуючою, посередником духовного збагачення, двигуном усіх релігійних та суспільних починань.

Саме Церква зберегла українців у діаспорі: Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Західній Європі, Австралії, де активно працювали такі єпископи як Максим Германюк, Сотер Ортинський, Йосиф Мартинець, Андрій Сапеляк, Іван Бучко, Іван Прашко, а особливо — Патріарх Йосиф Сліпий та багато інших.