Християнська етика як найдосконаліша форма релігійних етик

Сучасне суспільство, у якому матеріальні цінності переважають над духовними, де панує диктатура морального релятивізму, потребує духовного й морального оздоровлення. Спроби окремих педагогів відроджувати язичництво чи нав’язувати східні політеїстично-пантеїстичні релігійно-сектантські цінності не тільки не є виходом із ситуації, а ще більше її загострюють. Християнська етика як наука про моральне добро людини посідає чільне місце в навчально-виховному процесі загальноосвітніх і вищих навчальних закладів України, бо має на меті формувати чесну, благородну, відповідальну особу, що житиме згідно з високими моральними цінностями.

Релігійна етика — це етика політеїстичних (багатобожних) і монотеїстичних (однобожних) релігій. До політеїстичних релігійних етик належить етика індуїзму, брахманізму, зороастризму, синтоїзму. До релігійно-філософських етик зараховують етику буддизму, даосизму, конфуціанства. До монотеїстичних релігійних етик належить етика юдаїзму, християнства й ісламу. Термін «релігія» походить від латинського слова «religare» — «в’язати». Слово «ре ліго» походить із латинських слів «ligo» — зв’язок та «ligare» — в’язати, тобто дослівно означає мати зв’язок із Богом і його постійно відновлювати. Релігія поєднує й пов’язує людину з Богом. Вона наказує їй ушановувати Бога, визнавати, що Він є Творцем світу, підтверджувати свою віру ділами. Релігія — це зв’язок земного й небесного, матеріального й духовного, тлінного й нетлінного, скінченого й безконечного, природного й надприродного. Людина має природну релігійність, бо їй притаманне вроджене почуття — змагання до ідеалу. Людина складається з матеріального — тіла і його фізичних прикмет та духовного — душі та її прикмет — розуму й волі. Людина як створена особа має обов’язки стосовно свого Творця й інших людей, які відкриваються в крилатому латинському вислові: «Ora et labora» — «Молись і працюй». Релігія закликає людину смиритися перед Богом як Батьком усіх людей і побачити в іншій людині свого брата чи сестру, тобто собі рівного [3, с.23].

Однією з найстаріших релігійних етик уважають індуїстську етику (заснована в Індії майже 3500 років тому), яка базується на теорії реінкарнації (перевтілення душ). В індуїзмі діє закон карми, який означає, що всі вчинки індивіда, добрі чи злі, мають і відповідні наслідки в його житті. За добрий учинок для людини є нагорода, а за злий — кара, але зазвичай не в цьому житті, а в майбутньому перевтіленні. Брахманістська етика, яка випливає з індуїстської, визначає кастовий характер моралі. Філософську основу індуїстської етики складають шість систем: санкхья, йога, вайшешіка, ньяя, міманса, веданта. Індуїсти вшановують священних тварин, зокрема, корів, м’ясо яких заборонено їсти. В індуїзмі узаконена кремація (спалювання тіл покійників).

Етика зороастризму (заснована в Ірані майже 2600 років тому) поділяє все суще на два протилежні табори — світ світла та добра й царство темряви та зла, між якими точиться непримиренна боротьба. Ця етика має в своїй основі тріаду: добра думка, добре слово й добра справа. Прихильники цієї релігії мусять усе життя збирати й накопичувати елементи цієї тріади. Найбільшим злом зороастризм уважає смерть, яка походить від бога Ангро-Майн’ю. Суд здійснює бог Мітра. Після смерті душа людини потрапляє або в рай, або в пекло залежно чи робила добро, чи зло. Моральна концепція зороастризму радить послідовникам Агура-Мазди не бути пасивними й бездіяльними. Характер цієї моралі досить абстрактний. Ця релігія представляє собою маздеїзм, реформований пророком Заратустрою. Його основна ідея — залежність світового порядку від боротьби добра й зла, світла й темряви, життя та смерті. Головне місце в культі відводиться вшануванню вогню. Основною книгою етики зороастризму є Авеста.

Буддійська етика (заснована в Індії майже 2600 років тому) базується на дотриманні наступних заповідей: не вбивати жодну живу істоту; не брати чужої власності; не торкатися чужої дружини; не говорити неправду; не пити вина. Моральними якостями буддистів є смиренність, лагідність, любов до всього живого, терплячість, співчуття, готовність до взаємодопомоги. Буддизм як релігійна філософія розвиває гуманістичну концепцію особи та обстоює її цінність. Він пропагує вісім досконалостей: відключення від зовнішніх подразників; відключення від внутрішніх подразників; цілковите припинення розумово-емоційної діяльності; екстатичний стан цілковитої відчуженості; подолання відчуття простору й часу; усвідомлення хибності «Я» і вихід за його межі; усвідомлення марноти всього сущого; подолання антиномії «свідоме — несвідоме». Основою буддійської етики є вчення про чотири «святі істини»: «життя — страждання», «причина страждань — бажання», «для звільнення від страждань необхідно позбавитися бажань», «шлях позбавлення від бажань — дотримуватися вчення Будди», яке може привести віруючого до головної мети його буття — нірвани (заспокоєння й згасання). Нірвана — це вічний, несвідомий спочинок, вільний від болю й бажань [3, с. 28].

Етика даосизму (заснована в Китаї в VІ ст. до Р. Х.) закликає до святості, безінтересовності, скромності, несамолюбності, легковаження багатств і почестей, розважності в мові. Найвища мудрість — пізнати Дао та його наслідувати. Засновником даосизму є Лао-цзи (604 р. до Р. Х.). У даосизмі все буття ділиться на чоловіче начало Янь і жіноче Інь. Дао — це не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху або закону. Даосизм — це певна філософська концепція. Центром такої релігійної етики є не Бог, а людина. Даосизм запозичив від буддизму багато елементів культу: врочисті богослужіння, величні храми, численне духовенство з чернецтвом. Людина в даосизмі є об’єктом дії 33 тисяч духів.

Етика конфуціанства (заснована в Китаї в VІ ст. до Р. Х.) пропонує зберігати у житті чесноти: гуманність, мудрість, мужність, стриманість, справедливість, почуття обов’язку, вірність, щирість тощо. Конфуцій (Кун-Фу-цзи) (552-479 рр. до Р. Х.) був великим філософом і державним діячем, одним із засновників первісного морального закону: «Не роби другому того, що тобі не миле». Конфуцій закликав до щирого й сумлінного виконання своїх обов’язків. За соціальним порядком, найвища мета управління державою — народ; суворе підкорення старшим; держава — це велика сім’я, а сім’я — мала держава. Основою всіх суспільних стосунків Конфуцій уважав жень — гуманність. Сутність жень — це: повага батьків, повага старших, вірність, прощення, доброчесність, знання, хоробрість, шанобливість, великодушність тощо. Для кожної соціальної групи є свої норми поведінки. Наявний суспільний лад Конфуцій визнавав непорушним і досконалим. Китайським релігійним етичним поглядам притаманний культ сім’ї та клану [3, с. 29].

Етика синтоїзму (заснована в Японії як суто національна релігія японців приблизно 1700 років тому) наголошує дотримуватись певних моральних стосунків між: батьками й дітьми, чоловіками й жінками, старшими й молодшими братами, друзями між собою та владою й підданими. Основу цієї етики складає одухотворення природи й культ предків. Релігійні церемонії синтоїзму складалися з очищення, жертвоприношення, молитви й вливань рідин.

Етика юдаїзму (існує приблизно 3500 років) базується на Десяти Заповідях Божих, проголошених Богом через пророка Мойсея на горі Синай приблизно 3300 років тому. Перші з них звернені до головної ідеї юдаїзму — монотеїзму, тобто, вшановувати єдиного Бога Ягве думками, словами й ділами. Решту заповідей є нормами ставлення людини до іншої людини, у яких проявляється гуманістичний кодекс суспільства. Життя віруючих пов’язано з 613 заповідями (248 мають позитивний характер, які належить робити, і 365 заповідей — негативного, заборонного змісту), що викладені в Торі й розвинуті в Талмуді та Мішні. Іудаїзм (юдаїзм) — монотеїстична національна релігія, поширена переважно серед євреїв. Оформилась у систему серед євреїв Палестини в І тис. до Р. Х., увібравши в себе вірування та обряди кочових єврейських племен Аравії та землеробські культи доєврейського населення Палестини. Основні догми юдаїзму — віра в єдиного Бога Ягве як Творця неба та землі, який управляє всім світом і віддає перевагу єдиному богообраному народу — євреям, віра в посмертну нагороду, пришестя Месії, наближення кінця світу та воскресіння мертвих. Юдеї не визнали Ісуса Христа за Месію. Патріархами юдаїзму були Авраам, Ісак, Яків, а головними пророками — Ісая, Єремія, Єзекіїль і Даниїл. У юдаїзмі прийнято дотримуватись букви закону, а це називається казуїстикою. Основними ритуалами в юдаїзмі є: обов’язкове обрізання новонароджених хлопчиків, урочисте святкування кожної суботи (шабату), відзначення свят Пасхи, П’ятидесятниці, кучок та заборона споживати свинини. Уся їжа поділяється на чисту й нечисту, тобто, заборонено вживати другу. В суботу юдеям заборонялось: проходити більше ніж 800 м, розпалювати вогнище, готувати їжу, підносити вантаж вагою більше ніж сушена фіга тощо. У синагозі та інших громадських місцях мужчина єврей повинен бути в головному уборі. Ідеї винятковості (богообраності) юдеїв підкреслені своєрідним юдейським месіанізмом.

Етика ісламу (існує приблизно 1400 років) базується на таких засадах: обов’язкове обрізання хлопчиків, заборона споживання свинини, щоденна пятиразова молитва (намаз); сплата податку (закят), дотримання посту (уразу, рамадану), згідно з яким від сходу до заходу сонця не можна нічого пити та їсти, ходіння на молитви до Мекки (хадж), священна війна з невірними (джигад, або газават). Прихильники ісламу визнають обов’язковими з 10 Заповідей Божих лише 8, відкидаючи Заповіді: «Не вбивай» і «Не чужолож», бо в ім’я Аллаха мають право вбивати невірних і в них узаконена полігамія (багатоженство). Святим днем для мусульман є п’ятниця. У мечеть мусульмани мають право заходити тільки босими. Дружини мусульман повинні носити паранджу. Етика мусульманства є синкретичною, бо містить у собі елементи юдаїстичної, християнської та язичницької етики. Вони визнають обов’язковими вчення пророків Старого Завіту. Мусульмани визнають Ісуса Христа (Ісса) великим пророком, а Діву Марію (Маріям) матір’ю пророка. Проводять релігійні вмивання — очищення [3, с. 31].

Одним із засновників цієї релігійної етики був аравійський купець Мухаммед (570-632 рр.), який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога. Термін «іслам» у перекладі з арабського означає «покірність», а того, хто прийняв цю релігію, називають відданим (з арабської мови: мусульманин). Визнання віри в ісламі проводиться з допомогою проголошення шахади: «Нема Бога крім Аллаха і Магомет — Його пророк». Аллах є милосердним і мстивим. Людина, яка вирішила служити Аллахові, спроможна здійснювати будь-які вчинки. Світоглядною основою ісламу є суфізм, який відстоює право кожної людини на власний релігійний досвід, на спілкування з Богом без посередників.

Усі вищезгадані релігійні етики закликають людину чинити добро, остерігатися зла, а також шанувати людське життя, майно, честь і славу.

Християнська етика як етика любові є етикою українського народу, відповідає нашій ментальності та психіці й уже більше 1000 літ формує етичну культуру українців. Основи її висвітлені у творі князя Володимира Мономаха «Поучення дітям». Традиційними якостями українського ідеалу людини є: віра в Бога, у Боже Провидіння, пошана до старших, лагідна вдача, щирість, гостинність, працелюбність, духовний аристократизм (не визнавання над собою жодного володаря окрім Господа Бога), гуманне ставлення навіть до ворогів, перевага духовного над фізіологічним у родинному житті, любов до своєї Батьківщини й народу [3, с. 32].

Християнська етика ґрунтується на універсальному моральному законі людства — Десяти Заповідях Божих і двох головних заповідях Любові, а також на ділах милосердя щодо душі та тіла ближніх, євангельських порадах і блаженствах. Християнська етика закликає шанувати Бога думками, словами, ділами, а також шанувати батьків, власне й чуже життя, чистоту, майно, честь, славу, гідність і почуття. Вона об’явлена Богом у Старому Завіті (Вих. 20; Повт. 5) та проголошена Господом нашим Ісусом Христом у Новому Завіті (Мт. 5:17; 19:18-19; 22:37-40). Суть християнської етики найкраще й найзмістовніше висловив один із її засновників — св. Августин (Аврелій): «Ama et fac, quod vis» — «Люби Господа і роби, що хочеш», бо коли людина понад усе любить Бога, то всі її вчинки будуть скеровані на добро для ближніх.

Християнська етика аналізує природу, внутрішню структуру моральної свідомості й моральних відносин, досліджує моральні поняття, які виражають моральні норми, принципи, що містять оцінку діяльності людей. Вона є вірою, надією й любов’ю людини в добро. Визнаючи об’єктивність добра й зла, чеснот і вад, християнська етика може бути пізнана та визнана неупередженим природним розумом. Фактично всяка об’єктивна етика є одночасно християнською.

Християнська етика закликає шукати найвище добро (благо) не тільки своєю розумовою діяльністю, але й на основі формування духовного світогляду, який відкривається у вічних правдах, об’явлених Богом у Святому Письмі, зокрема, у правдах про: створення світу; створення людини на образ і подобу Божу; відкуплення (спасіння) людства; останні речі (смерть, суд, пекло, рай). Вона навчає, яким є Бог і якою повинна стати й бути людина — досконалою: «Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5:48).

Як повчає біблійна комісія у документі «Біблія і мораль», «про Бога може говорити лише той, хто говорить про людину, і навпаки, про людину може говорити лише той, хто говорить про Бога» [1, с. 24]. Людина як особа створена на образ і подобу Божу покликана вдосконалюватися, освячуватися, обожествлюватися, творити себе, співпрацюючи з Божою благодаттю. Слова «образ» і «подоба» вживаються у Старому Завіті: «Тож сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі». І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» (Бут. 1:26-27). Ці слова вживаються в староєврейській мові як «селем» і «демут», у латинській мові як «imago» і «similitude», у грецькій мові як «ейкон» і «омоїосис». «Селем» означає зримий, втілений образ (2 Сам 11.8); «демут» — ідеальний, абстрактний образ. Біблійний автор «намагався виразити дуже складну ідею: людина, з одного боку, є Божим віддзеркаленням, з іншого — деякою мірою виявляє собою духовну природу Бога». Отці Церкви проводили відмінність між «образом» і «подобою», відносячи «образ» до сфери душевної організації, а «подобу» — до сфери духу. Св. Іриней пов’язував «образ» зі свободою й розумом людини, а «подобу» — із даром надприродного спілкування з Богом, який був утрачений після гріхопадіння.

Христос навчає: «Хто не зо Мною, той супроти Мене» (Мт. 12:30) — це максималізм у християнській етиці. Христос закликає всіх: «Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий…» (Мт. 11:29). «Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий» (Євр. 13:8).

Християнська етика є етикою любові, «так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто увірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16). Християнська етика, на відміну від етик юдаїзму та ісламу, які вважають Бога жорстоким, представляє Бога як люблячого Батька. Християнська етика не відкидає нічого з того, що в інших релігійних етиках є правдиве й святе. Зі щирою пошаною зважає на ті способи життя, заповіді, науки, які хоч у багатьох речах є відмінні від її визнань і вчення, однак виявляють певний промінь тієї Правди, що просвітлює всіх людей. Вона проповідує й зобов’язана безнастанно проповідувати Христа, що є дорогою правди й життя (Ів. 14:6), у якому люди знаходять повноту духовно-морального життя.

Християнська етика невід’ємна від містики й аскетизму, вона не може бути адекватно зрозуміла й, тим більше, сприйнята поза зв’язком із ученням про особу Христа. Цим християнська етика суттєво відрізняється від інших релігійних етик, засновники яких виступали не як предмет віри, а лише як її посередники. Змістом юдаїзму, ісламу, буддизму є не особи Мойсея, Магомета чи Будди, а ці вчення, які вони проповідували. Євангельська етика найперше навчає прийняттю особи Сина Божого, який прийшов на землю заради спасіння людства. Високих моральних цінностей навчали й античні грецькі філософи (Сократ, Платон, Арістотель) та мудреці Індії і Китаю (Конфуцій, Дао). Золоте правило моральності згадується й у сакральних текстах нехристиянських релігій. Особливість християнської етики не лише в тому, що вона пред’являє людині максимально високі вимоги, наголошує не лише на любові до ближнього, але й любові до «хреста» (страждань), закликає уподібнюватися до Бога [2, с. 319] і наслідувати Христа, бо: «Бути християнином — це власне ніщо інше, як наслідувати Ісуса Христа в людській природі, в міру свого покликання» (св. Василій Великий, Ш. Пр. 43).

Наш Каменяр — Іван Франко наголошував, що етика дуже складна наука, бо в різних народів вона інша. Те, що в християнській етиці вважають смертним гріхом, тобто добровільним і свідомим порушенням Заповідей Божих, в інших релігійних етиках — норма поведінки. Так, в індійській «Рамаяні» описані такі випадки, коли професійні повії займали високе й шановане становище в суспільстві. Індуїзм, по суті, є комбінацією найрізноманітніших філософських систем і вірувань, заснованих на монотеїзмі, політеїзмі, пантеїзмі, монізмі та навіть атеїзмі.

Іван Франко у своїх творах висловлював свої погляди на християнську мораль «великих учителів людськості», які шукають «царствія Божія і правди єго». «…Я бажав зробити, — писав Франко, — свою збірку «Мій Ізмарагд» наскрізь моральною». Автор зазначав, що матеріал до збірки він збирав упродовж п’ятнадцяти років. Отож, морально-етична проблематика хвилювала його завжди. «На чужу основу я накладав свої власні узори», — писав Франко. «А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш оті рядки «не мудрствуя лукаво», бажаю того душевного супокою, того м’якого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я…» [4; т. 2; с. 180]. Каменяр прагнув, щоб у душу його читача упала хоч крапля «доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів». Ідеться не про виправдання, а про розуміння людської природи й сутності людини. Найвищим прагненням автора було те, щоб його слово було ясним і щоб у ньому, «як у дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице» [4; т. 2; с. 181].

Ізмарагдне слово І. Франка, як він підкреслював, об’єднане «спільним діапазоном морального чуття і темпераменту» самого автора. Є ще одна дуже важлива проблема: релігійність (її морально-етична основа й фундаментальні засади) як спосіб буття й проблема «катехитичної, догматичної моралі»; моральність Франка не така, як «коліноприклонна, поклонобийна та черствосердна моральність багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних обранців релігії». Ще на світанку своєї поетичної творчості І. Франко писав про «Божеське в людськім тілі», і це він уважав основним у релігійності людини.

У своєму циклі «Строфи» Іван Франко застерігав:

У циклі «Паренетікон» Іван Франко писав:

Сьогоднішнє українське суспільство особливо потребує повернення до джерел виховання на християнських моральних цінностях, а тому запровадження у навчально-виховний процес християнської етики є реальною альтернативою бездуховності, економічній, політичній та моральній кризам. А тому лише християнська етика як етика любові, що закликає дотримуватися головного морального закону людства — Декалогу та заповідей любові до Бога, до ближнього й навіть до ворогів, є найдосконалішою формою всіх релігійних етик.

Олег Огірко,
д-р філософії, канд. фіз.-мат. наук, професор кафедри українознавства, доцент кафедри філософії Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. З. Гжицького

Література