Усі ми знаємо вираз «Езопова мова». Ним характеризуємо окремі вислови, частини промови чи навіть цілі історії, які, описуючи зрозумілі події, персонажі та ситуації, кажуть про щось інше. У дитинстві я ніяк не міг зрозуміти, у чому їх секрет. Адже все як на долоні. І лише подорослішавши, зрозумів глибину й силу таких водночас простих і глибоких оповідей.
Уже пізніше я збагнув ще одне — усі ці байки (а слід зазначити, що в українській мові це слово має два значення: неправдива історія і повчальна розповідь. Так от, я маю на увазі саме ідею повчальної оповіді), історії, порівняння й алегорії — це продукт мудрої культури Сходу, яка узагальнила такі літературні творіння однією назвою — притчі.
А ще пізніше я довідався, що Ісус Христос, найбільший Учитель на землі, Спаситель і Син Божий не цурався таких от побутових і, здавалося б, банальних історій, і залюбки використовував їх у Своїх бесідах із людьми. Після Його смерті ці історії стали широко відомими в усьому світі, давши потужний поштовх для багатьох літераторів прийдешніх поколінь.
Особливості східної мудрості
За свого короткого служіння на землі Ісус Христос, навчаючи народ Божої мудрості, неодноразово використовував притчі. І нічого дивного в тому немає, адже на Сході завжди й у всі часи цінувалась мудрість, яку можна було висловити образно. Така вже культура Сходу — сказати про щось важливе не прямо, а через цікаву історію, висновок із якої має зробити сам слухач. У древній культурі дуже поважали жанр притчі. Адже за його допомогою можна було не просто навчати людей, а показати практичне застосування істини.
Цей жанр був і є настільки близьким і зрозумілим простим людям, що в деяких народів з’явились цілі цикли притч про життя й учення визначних людей. Чого варта лишень збірка народних притч про життя легендарного мудреця Ходжі Насреддіна. Російськомовна збірка нараховує 1238 коротких повчальних історій.
Неминуща цінність притчі
Сучасна назва «притча» походить від грецького слова параболе — коротка пізнавальна історія, алегоричний вислів, у якому міститься моральне чи релігійне повчання. Цим словом узагальнювали всі вислови й твердження, які були направлені на стимулювання мислення слухачів.
Власне притча (або приповістка) не є виключно плодом східної культури. Але саме на Сході, де мудрості відводилось надзвичайно важливе місце в житті людини, вона відігравала основну роль у навчанні підростаючого покоління.
Цей вид повчання настільки вдалий, що багато хто із письменників уже сучасного періоду (або недалекого минулого) використовував притчу як засіб донесення своїх ідей до читачів. До цього жанру звертались і Лев Толстой (оповідання «Три сини», «Тисяча золотих», «Галка»), і Франц Кафка (романи «Процес», «Замок»), і Бертольд Брехт (п’єса «Людина є людина»), і Альберт Камю (роман-притча «Чума»), і Андрій Платонов («Котлован», «Чевенгур»), і наш співвітчизник Микола Хвильовий (повість «Санаторійна зона»). А за романом-притчею Вільяма Голдінга «Володар мух» створено однойменний художній фільм, який увійшов у класику світового кінематографу.
Біблійні притчі
У Біблії притчі відіграють надзвичайно велику роль. Факт того, що в ній є книга, яка називається «Приповістки Соломона», говорить сам за себе. У Старому Завіті часто використовували метафоричні образи, основною метою яких було показати стосунки Бога і людей. Іноді це були просто оповіді, іноді — дії, а іноді — цілі життєві долі (як, наприклад, сімейні стосунки пророка Осії).
Ісус теж охоче використовував притчі. Багато вражаючих фактів про Царство Небесне, про стосунки з Богом і між людьми Спаситель якнайкраще висловив саме у формі простих і буденних історій.
Усі ці історії базувались на відомих фактах чи ситуаціях із життя людей. Для слухачів вони були зрозумілими, адже подібне вони чули змалку. Тому їх легко запам’ятовували й переказували. Іноді ці історії шокували слухачів, іноді — викликали сльози, гнів, та ніколи не залишали байдужими.
Небесні принципи через призму земних подій
Деякі люди, читаючи біблійні історії, стверджують, що притчі Ісуса не такі вже й визначні, що вони — плід тієї культури, у якій Він виховувався, що Він використовував усе те, що до Нього віками накопичував єврейський народ. Тому, мовляв, потрібно сприймати Ісуса лише як чудового вчителя, а не винахідника чогось нового…
Проте навіть неозброєним оком видно, що притчі Ісуса мали вражаючий вплив на слухачів, ставили їх у нетипові ситуації (несправедливий управитель, ближній самарянин, блудний син), виходили за рамки тогочасного світогляду й ламали його. Та є ще одна разюча відмінність, яка є головною ознакою цих коротких історій. Слова Ісуса Христа не спрямовані на навчання мудрості чи стимулювання процесу мислення Його слухачів як таких. Усі вони були сказані для того, щоби відкрити, показати й зробити зрозумілими принципи Небесного Царства. Усі історії, що були взяті з повсякденного життя, указують лише і тільки на Творця і наше становище перед Ним. Усе життя Ісуса Христа було направлене на те, щоби відкрити людям Живого Бога й дати можливість мати прості та щирі стосунки із Творцем. Використовуючи притчі, Ісус неначе вказував слухачам — дивіться, Бог усюди, немає такого місця чи події у вашому житті, де Його немає. І немає жодної ситуації в житті людини чи в існуванні світу, у яких не можна було би побачити віковічні Божі принципи.
Адже все, що є на землі, — створене Богом. Усе діє за Його законами й відображає задум Творця. І навіть людина з найчерствішим серцем і спаленим сумлінням сподівається на якусь чи чиюсь справедливість — тобто на той вищий принцип, який вона своїм же життям паплюжить.
Саме це приваблювало слухачів до Христа, це змушувало їх захоплено слухати прості історії і це хвилювало їхні серця. І саме цим внутрішнім змістом і відрізняються притчі Христа від, хай навіть надзвичайно талановитих і оригінальних, приповісток інших авторів. Адже не мораль зачіпала людей, а та звістка, яку через подібні історії Бог доносив до Свого народу.
Чому Христос говорив притчами?
Проте хтось запитає — чому? Чому Христос вибрав такий непростий шлях? Для чого потрібно було приховувати прості Божі істини за лаштунками якихось алегоричних історій? Це питання цікавило й апостолів.
Відповідаючи на це запитання (а воно було поставлене після того, як Ісус розповів відому притчу про сіяча), Ісус Христос сказав, що комусь дано пізнати таємниці Божі, а комусь — ні. Маючи на увазі таємниці Царства Божого, Ісус використав слово містеріо, від якого походить відоме нині слово «містерія». Цим словом тепер називалось дійство, яке могли бачити всі, проте істинний зміст побаченого розуміли лише вибрані. Таким чином Спаситель указував на те, що багато людей знають і навіть бачать Божі принципи в дії, проте для них їхній істинний зміст прихований.
Для тих, хто відкрив своє серце Богові, хто йде за Ним і хоче бачити Його присутність у своєму житті, справжній зміст історій стає відразу ж зрозумілим. А ті, хто не хоче чути чи не бажає знати й звертати уваги на дію Божу в цьому світі, потребують наочних прикладів Божого всевладдя. Вони змушені побачити, що Бог присутній у всіх процесах на землі.
Бог відкриває Себе людям!
Саме тому апостол Павло, звертаючись до церкви в Римі, каже, що людям немає виправдання перед Богом, адже Його дія та сила видна в усьому творінні. «Бог гнівається, бо все, що може бути відоме про Бога, досконально ясно, бо Він зробив це ясним для людей. Від створення світу для людей стали ясними і зрозумілими Його незримі властивості — вічна сила Його і божественність. Це видно по тому, що Бог здійснив. Отже, немає людям виправдання за гріхи їхні, бо навіть знаючи Бога, вони не прославляли Його й не дякували. Вони знікчемніли думками своїми, а їхні нерозумні серця затьмарилися» (Рим. 19:21, сучасний переклад).
Бог поклав Свої принципи в основу існування всього сущого на землі, тому жодній людині не буде виправдання, коли вона, маючи такі свідчення Його милості й любові, відкидає як Його існування, так і Його турботу про себе. Адже ті, хто хоче побачити Бога, — можуть легко Його побачити навіть у найпростіших і найзвичайнісіньких речах.
Притчі дуже легко читають і сприймають усі люди. Але не хочеться, щоби люди легковажно ставилися до них. А така спокуса завжди є: «Ой, що там такого? — Історії з життя народу». Бо за цією легкістю можна не побачити тієї важливої Істини, яку Спаситель хотів передати всім тим, хто житиме на землі. А не збагнувши цього, можна прожити «легке» життя й жодного разу не побачити великого Божого чуда у таких звичних, проте таких дивовижних повсякденних речах, пронизаних Божою звісткою, а головне — залишитися поза Божою благодаттю.
Олег Блощук