Є теми, які видаються надзвичайно простими, проте насправді надзвичайно глибокі. Церква як духовний дім — одна з таких тем.
Спільнота, яку творить Господь
Бог покликав Авраама стати благословенням для всіх народів, це мав також робити й ізраїльський народ, утім нам відома історія його намагань. Ізраїльтяни радо будували щось не стільки патріотичне, скільки власне національно-етнічне, що нагадувало закриту сім’ю. Дехто із сучасних юдейських учених відстоює думку, що саме це й планував створити Бог через Авраама. Такі вчені пояснюють, що в перекладі з давньоєврейської склад «ав» у слові «Ав-ра-ам» означає батько, а «ам» — «народ», але не будь-який, а саме єврейський. Саме ці дослідники наполягають, що всі інші народи йменуються зневажливим словом «гой». Однак поняття «ам» — це більше ніж «єврейськість», це шаноблива назва народності, саме це й мало стати «Божою спільнотою». Звісно, ми можемо дотримуватися діаметральних думок щодо того, який зв’язок між єврейським народом, як народом Божим, і Церквою, як народом Божим, проте очевидно:
— Бог створює спільноту;
— індивідуалізм має великі недоліки.
Чи ми вбачаємо тісний зв’язок між Ізраїлем і Церквою, чи ж розділяємо їх, ці спільноти утворив і підтримував Бог і робилося це із Божою метою. Бог обіцяв дати Аврааму народ. Як ми вже зазначали, слово «ам» чимало дослідників тлумачать не як «етнос», а як «над-етнічне», «наднаціональне» утворення поза часом і кордонами. У Пс. 66, де читаємо про народи, є така фраза: «…посеред народів усіх спасіння Твоє…», ці слова перевищували розуміння євреїв. Вони вирішили, що народ — тотожний етносу, а тому «язичники» мали почекати.
Що таке Церква?
Чимало людей і нині думають, що Церква — це лише будівля. Справді, богослужіння проходять у храмі чи молитовному будинку, але Біблія говорить нам, що Церква — це більше ніж будинок або певна організація.
Ми нібито знаємо уривок із Першого послання до коринтян, 1:2, у якому написано, що Церква складається з людей, «посвячених у Христі Ісусі, покликаних святих, зо всіма, що на всякому місті прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа». (Слово «церква» походить від грецького слова «еклезія» — «збори» або «ті, кого покликали».)
Загальновідомо, що в Біблії слово «церква» вживається у двох значеннях:
1) Вселенська Церква. Вона складається з усіх тих, хто вірить у Ісуса Христа як Господа та Спасителя. Як ми читаємо в Посланні до галатів, 3:26–28, «бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса! Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися! Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» Вселенська Божа Церква — це не якась церковна будівля або визначена конфесія. Це не якась певна культура, країна або раса. Це всі ті, хто вірить у Ісуса Христа як Господа і Спасителя.
2) У Новому Завіті є багато прикладів помісних церков. Наприклад, у Посланні до галатів, 1:1–2, апостол Павло звертається до «церков Галатії». Це були групи віруючих, які збиралися разом, щоб навчатися, спілкуватися, молитися, поклонятися тощо. Але вони не лише збиралися і розходилися, вони жили цією спільнотою.
Дорогою на ранкове богослужіння, яке, приміром, проходить в орендованому приміщенні, ми можемо сказати, що, мовляв, «їдемо в церкву». Але насправді окреме богослужіння помісної церкви ніколи в Біблії не називалося «церквою».
Очевидно, що умови й спосіб нашого сучасного життя надзвичайно суттєво обмежують час, проведений разом. Відтак ми приймаємо дихотомію «звичайного, повсякденного, світського життя» і «сакрального, церковного, еклезіологічного життя», які між собою жодним чином не пов’язані.
Утім ми розуміємо, що повинне бути виконання таких текстів, які говорять про Церкву, як про Тіло Христа. Зокрема у Посланні до колосян, 1:18: «І Він Голова тіла, Церкви. Він початок, первороджений з мертвих, щоб у всьому Він мав першенство».
У щоденних рішеннях ми потребуємо авторитетності Божого Слова та Христа. Ми усвідомлюємо важливість ставлення до Ісуса Христа, як до голови. Але… голови чого? Нам простіше сказати: «Христос — мій особистий Голова». Біблія стверджує, що Христос не просто «Голова» мого життя, а «Голова» Церкви.
Зібрання помісної церкви — це лише один із проявів життя громади, я повинен жити Тілом, я повинен розважати про Тіло Христове, тобто Церкву.
Я можу жити життям Церкви, коли виконую біблійні слова «любіть один одного», коли ми всі як церковна єдність, громада, спільно шукаємо застосування авторитетного Слова. Хоча Біблія говорить про різну роль людей у Церкві, але ця роль у жодному біблійному уривку не зводиться лише до нетривалого спільного «офіційного» часу літургії.
Церква як духовний дім
У Біблії є безліч висловів «один одного», і лише кілька форм «за собою» або «собою». І всі ці біблійні накази потребують єдиної групи людей, на відміну від надто омріяного індивідуалізму наших днів.
Цікаво, що текст з Другого послання до Тимофія, 3:16, який говорить про те, що Писання «корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності», написаний у тому контексті, що Тимофій, як пастор, повинен дбати про наявність таких ознак у духовному домі, помісній церкві.
Отже, Церква (як Вселенська, так і помісна) повинна стати спільнотою всіх віруючих у Господа поза часом, поза етносом, поза всіма суспільними чи політичними розподілами, громадою, яка є спільнотою, сповненою життя і поклоніння Богові, зростання в Ньому та свідчення про Христа іншим. Чи не говорить Писання: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі! А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці» (Гал. 3:28–29).
Церква повинна бути місцем, де є духовне навчання, докір, направа, виховання. Усі ці важливі ознаки добре знані нами, але не всі нам подобаються. «Навчання» — ми погоджуємося, що це певна функція Церкви, яку ми самотужки можемо обмежити в часі: можна «вимкнути гучність», можна поїхати в іншу церкву, можна залишитися вдома. Утім, ми говорили, що церква — це не подія. Отож, чи можна просто взяти й «вимкнути» навчання? «Докір» — хоч наша природа цьому противиться, але під впливом Духа Святого можемо розуміти, що ми помиляємось. Звісно, для нашого блага нам потрібно, щоб хтось указав, де саме ми схибили. Тоді жодна людина не буде прагнути, щоб ця функція Слова Божого, яка виконується у житті Церкви, була публічною, ми навіть сподіваємось, що приватність буде збережена. А цей процес також є проявом життя Церкви. Те саме щодо справжньої «направи»… Скерування відбувається тоді, коли хтось проходить процес духовної корекції із нами. «Виховання в праведності» — неодмінно повинне відбуватися серед духовної спільноти.
Усі ці процеси повинні відбуватись у Церкві, і мова не лише й виключно про час богослужіння, а про дію Слова Божого в громаді.
Що заважає?
Одну із причин ми вже розглянули: ми схильні обмежити функції Церкви лише певним часом або місцем, максимально зручно локалізувавши її. Проте Церква — це не подія в часі.
Цікаво, що часто група людей може помилятися. Є церкви, у яких панівним є неправильне розуміння задуму Самого Господа і Його слова. Йдеться про людську уяву про святість. Під впливом хибного вчення про добру сутність людини або ж під впливом перегонів за святістю, здобутою власними силами, ми схильні думати, що можемо вразити Бога своїми моральними досягненнями та чеснотами; тому носимо маску тих, хто вже духовно вдосконалився. За таких обставин відкритися, попросити допомоги стає ніяково, адже неминуче слід «бути святим».
Часом нам просто складно прийняти Божий шлях спільного, розділеного з кимось життя. Насправді, з людського погляду, з позицій ефективності, нам видається, що робити якусь справу самому простіше, ніж робити це спільно. Але життя в громаді — це Божий шлях. До того ж ми схильні перевертати «койнонію» (спільність) на пародійну «колгоспність», але Бог закликає християн до «спільності», а не до «колгоспу».
Іноді нам і справді є що приховувати, у такому разі саме ми стоїмо на заваді будівництва Церкви як безпечного духовного дому, ми починаємо тікати й уникати впливу. До того ж страх нашого викриття може буде підгодований тим, що гріхи є не тільки в нас, а також і в інших людях.
Висновок: Бог бажає, що ми були у цьому безпечному духовному домі, допомагали одне одному, брали участь у житті інших.
«Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу» (Еф. 2:19–22).
Іван Кундеренко