На зорі Реформації, у далекому XVI ст., видатний французький реформатор Жан Кальвін, який майже все своє життя працював у Женеві, написав твір «Інституція, або Навчання у християнській вірі». Цей твір був відповіддю королю Франції, який, виправдовуючи переслідування протестантів у Франції, звинувачував тих у неправильному і, навіть, спотвореному сповідуванні християнської віри.
Задуманий як коротка відповідь, твір згодом переріс у працю всього життя, адже Кальвін переписував цю книгу, доповнював і розширював деякі розділи до кінця свого життя. Вплив «Інституції» на тогочасне суспільство неможливо переоцінити, адже женевський діяч дав філософсько-богословське обґрунтування протестантизму. Навіть світоглядна система, яку сповідує більшість церков світу, так і називається — кальвінізм. Жан Кальвін дав ґрунтовне пояснення основних положень Біблії і спасіння через віру, вибудувавши чітку систему вірувань і теологічних догм.
Його книга починається несподівано, як для філософсько-теологічної праці. Автор стверджує, що пізнати себе неможливо без пізнання Бога й що наше щастя і побожність залежить від цього процесу. Отож, сьогодні ми пропонуємо уривки з декількох перших розділів цієї книги.
Уся наша мудрість складається з двох частин: пізнання Бога i пізнання самого себе. Ці частини настільки пов’язані, що дуже важко їх розрізнити i котрійсь віддати першість. Коли людина дивиться сама на себе, то спрямовує свої думки до Бога, що в Ньому вона живе й що від Нього, як річка з джерела, походить усе існування. Почуття власної вбогості й усвідомлення того, що всі наші здібності не залежать від нас, веде нас до пізнання, багатства й досконалості, що існують у Бозi. Отже, людина, щоб пізнати себе саму, змушена шукати Бога. Таким чином Вiн веде її за руку, щоб вона Його знайшла.
Фактично, людина ніколи не може дійти до повного самопізнання, не глянувши раніше на Бога. У власних очах вона завжди буде справедливою і розумною, доки не переконається у своїй зіпсованості на підставі певних доказів. Це подібне до того, як людина, яка бачила лише чорне, може сприймати коричневе чи сіре, як щось світле. Коли ми дивимося на речі при денному світлі, нам здається, що ми все бачимо. Проте варто подивитись на сонце — і ми відразу осліпнемо від надзвичайно яскравого світла. Оскільки ми довго живемо в оточенні людей, нам може здаватися чистим усе, що нечисте. Але як тільки звернемо очі до Бога, наша праведність стає неправеднiстю, а наша мудрість — глупотою.
Тому страх i тремтіння огортають святих, коли вони відчувають присутність Бога. Порiвняння з величчю Божою доводить людині її обмеженість. Авраам (Бут. 18:27), Йов (Йов. 42:6), Iлля (1 Цар. 19:13) вважали себе за порох і попіл при наближенні до слави Божої. Іншими словами, коли Бог осяє нас хоча б частинкою Свого світла, то все, що нам здавалось просвітленим у цьому світі, порівняно із ним здасться нам зануреним у морок.
Отже, пізнання Бога i людини пов’язані між собою, тому вимагають певного порядку при вивченні, i спершу потрібно зупинитися на пізнанні Господа.
Пiзнати Бога — це не лише знати, що Бог є, це знати, Хто Вiн. Тому не можна назвати пізнанням визнання самого поняття «Бог» без релігії та побожності. Ми говоримо тут не про пізнання, через яке людина розуміє Бога як Спасителя в Христi, мова про перше й просте пізнання Бога, що до нього вів би нас природний порядок речей, якби Адам не згрішив і лишався у невинності.
Отож, першим пунктом такого пізнання є розуміння Бога як Творця. Це пізнання відкриває Бога як джерело всього добра. Приходить розуміння, що нiде і ні в чому немає бодай якоїсь мудрості чи світла, праведності чи сили, які не походили б від Нього.
Це усвідомлення Божого милосердя є джерелом побожності. Побожнiсть — це пошана до Бога, що ґрунтується на любові до Бога, викликана пізнанням Його милосердя та піклування про нас. І доти, доки людина не прийде до розуміння й усвідомлення того, що вона всім зобов’язана Богові, що Він — джерело будь-якого добра у світі, доки Він не стане метою всіх її зусиль та вчинків у житті, — до тієї пори вона не досягне справжньої побожності.
Абстрактні ж дослідження питання, Хто є Бог, ведуть лишень до марної спекуляції. Для нас важливіше знати, Який Вiн, i те, що ми, як Господнє творіння, підлягаємо Його пануванню. Божа воля є нашим життєвим законом. Визнаючи, що Бог — це джерело милосердя, спрагнена душа покладається на Бога в усіх життєвих перипетіях і не сумнівається, що може покладатись на Нього.
Через таке пізнання побожна людина віддається вірності Божiй, ставить себе під Його охорону, поширює Його славу. Вона бачить, що Бог — справедливий Суддя, й уникає ситуацій, що викликають Його гнів. I не через те, що вона знає, що є пекло, яким можна покарати непослух, а тому, що вона любить Його як свого Отця i боїться Його ображати.
Ось якою є чиста й правдива релігія — це віра, поєднана із шанобливим страхом перед Богом. Проте слід додати, що всі люди віддають шану Богу, проте не всі шанують Його насправді; усі плекають показне благочестя, але небагато хто відданий Богові всім серцем.
Підготував Олег Блощук