Мене ніколи не перестає дивувати один факт. Чому, коли одні люди помічають і захоплюються красою природи, яка навколо них, інші просто байдуже проходять повз неї? От взяти хоча би захід сонця. Хтось вигукує: «Поглянь, яка краса! Це просто незбагненно!», а другий буркає у відповідь «угу» і продовжує говорити про щось своє. Такі люди мене не просто дивують, мені їх шкода, адже зустрічі з природою не випадкові, вони можуть проговорити до серця, збагатити емоції і розум особливим Божим дотиком. Як багато втрачають ті, хто не помічає прекрасного навколо себе! Може, очі цих людей затуляє пелена турбот і тривог, а можливо, колись давно, коли вони були ще маленькими, просто ніхто не навчив їх любити природу?
Думаю, мені пощастило, адже в дитинстві мама навчила мене бачити прекрасне навіть у звичайних речах. Вона звертала мою увагу на те, що відбувається з небом під час грози, зупинялася, щоб показати сніжинку, що впала на рукав пальто. Мама цитувала поетів, які оспівували сніжну зиму чи весняний дощик. Не знаю, як їй вдавалося так вчасно згадувати пісеньки про сонце і хмари, так доречно наспівувати їх мені. Деякі епізоди з дитинства постають особливо чітко: ось мама з татом, мій брат і я літньої ночі сидимо на нашому подвір’ї і спостерігаємо за зірками. У нас навіть була карта зоряного неба, за допомогою якої ми навчилися розрізняти сузір’я. Не думаю, що мої тато й мама мали менше щоденного клопоту, ніж інші, але чомусь вони знаходили час на такі цікаві речі.
Дякую Богу, в моєму дитинстві не було супутникового телебачення і стільникового зв’язку. Через моїх батьків Бог учив мене помічати й цінувати навколишню красу. І хоча тоді ніхто не розповідав мені про Творця, але я вже починала відчувати серцем, що цей дивовижний світ існує не просто так. Любов до земної краси відіграла важливу роль у моїх пошуках вічної краси.
Ось чому мені хочеться порадити батькам і педагогам не шкодувати часу на спілкування з природою. На жаль, вільний час, якщо він є, витрачається на домашні турботи. Особливо це стосується мешканців міст, вони ще більше обмежені в цьому розумінні. Телевізор, комп’ютер, мобільний телефон — це те, куди найчастіше спрямовані очі дітей. Вони споглядають людські винаходи, новітні технології і досягнення, захоплюються людським розумом і пишаються ним. А живе і справжнє стає нецікавим, неактуальним і зайвим.
Наші серця все більше звикають до штучності, а розум все менше дивується, бо знає «що, звідки і по чому». Наші діти граються роботами і дивляться мультфільми в 3D, а ми, дорослі, ніяк не можемо усвідомити, як багато вони втрачають. Втрачаємо й ми. Крім особистого натхнення для більш глибокого спілкування з Богом, ми втрачаємо ще й можливість почути від дитини питання «Звідки це взялося?» Питання, яке не можна обминути на шляху віри. Але якщо природа не зацікавлює і не дивує дитину, чи взагалі виникне це питання?..
Втрачаємо особливі Божі уроки, які можна побачити в природі. У закономірностях звичайних земних явищ є нагадування про духовні закони, недарма Біблія містить такі Божі заклики:
«Погляньте на птахів небесних» (Мт. 6:26);
«Погляньте на польові лілеї» (Мт. 6:28);
«Погляньте на фігове дерево, і на всілякі дерева» (Лк. 21:29);
«Підійміть у височину ваші очі й побачте, хто те все створив?» (Іс. 40:26);
«Здійміть свої очі до неба, і погляньте на землю додолу!» (Iс. 51:6);
«Чи ж Бог не високий, як небо? Та на зорі угору поглянь, які стали високі вони!» (Йов. 22:12);
«Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її й помудрій» (Пр. 6:6).
Усе частіше спадає на думку, що ворог наших душ уміло відволікає нас від споглядання чудес Божого творіння. Напевно, йому відомо, що «небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід» (Пс. 18). От він і намагається закрити наші очі й вуха, щоб не бачили і не чули природних «проповідників». Чи будемо й надалі потурати йому?
Божий світ потрібен не тільки нашим тілам. Сонце, гори, море і ліс були створені Ним не стільки для людського організму, скільки для безсмертної душі. Адже краса природи — це Божий дотик. Бог хоче, щоб ми його відчули.
Ольга Новікова