Дитячі очі. Великі, добрі, усміхнені, серйозні, заплакані чи просто сонні. У них цілий світ, безмежний і неспотворений. Дивлячись в очі дитини, можна побачити Бога.
Чому в Біблії написано, що саме дітям належить Царство Небесне? Чому Творець учить нас, дорослих, брати приклад з немудрої малечі?
Я дивлюсь на малят, що бавляться в пісочку. Ось підійшов кучерявий і дуже серйозний хлопчик. Присів. Будує дорогу. У роботі камінці, паличка… Аж раптом йому знадобилася лопатка. Малюк підійшов до дівчинки в червоному платтячку й просто попросив: «Дай мені, будь ласка, лопатку». І вона дала. Ось вони вже разом будують дорогу.
А ось дорослий світ. Скільки потрібно подолати умовностей, скільки переговорів має відбутися, щоб перейти на схожий рівень спілкування…
Перевожу погляд в інший бік ігрового майданчика. Дві дівчинки не поділили іграшки. Плачуть. І одна, і друга шукають захисту в мами. Дорослі щось пояснюють, перев’язують хвостика, витирають носика, і от… П’ять хвилин, і жодної пам’яті про образу! А нам, щоб простити образу, інколи потрібні роки…
Ось карапуз піднімається по драбині. Тато підтримує його. Чому малюк не боїться? Він довіряє. Просто тато поряд. Хлопчик навіть думки не допускає про небезпеку чи власну неспроможність, адже ось він — сильний, хоробрий, найкращий тато.
А ми? Наш Тато набагато ближчий, сильніший і далекоглядніший. Без Його волі й волосина з нашої голови не впаде. Та ми боїмося, не довіряємо, перестраховуємося…
Я беру на руки маля. Тендітне, беззахисне, незміцніле. Немає в ньому ні підступу, ні обману, ні хитрощів. Є лише те, що заклав Бог. Я дуже хочу вирости до рівня дитини, набути тих якостей, які втратила з роками.
Дитячі очі… Я бачу в них Бога. Я вчуся у дітей бути дитиною Творця.
Оксана Смірнова