Темою цього числа часопису є розуміння святого Бога. Безліч разів у Слові Божому ми зустрічаємо характеристику Господа як святого Бога. Це одна з надзвичайно важливих тем Біблії. Божий заклик до праведного життя базується на словах: «Будьте святі, — Я бо Святий» (1 Петр. 1:16).
Сьогодні ми поговоримо про те, як святість Бога впливає або повинна впливати на життя простих людей, із отцем Данилом, деканом Рівненського благочиння, настоятелем церкви святого Першомученика архідиякона Степана (УАПЦ).
— Як Ви увірували в Бога?
— З тих часів, коли я був маленьким хлопчиком, мені дуже запам’яталось свято Пасхи. Тому що маленькими дітками ми поночі насилу піднімались на дзвіницю, світлою седмицею ходили дзвонити в дзвони, бо у нас такий звичай був, та й сьогодні є. Ще запам’яталось, як з мамою ми святили паску. Це було ще до школи.
А коли я уже почав ходити до школи, то пам’ятаю, як на великі свята директор школи стояв на одних воротах, а завуч — на інших, щоби дітей не пускати до церкви. Та так лише виникали суперечки між батьками і вчителями. Звичайно, це не була ініціатива вчителів. Проте так тоді було, і моя мама казала в подібних ситуаціях: «Я своїх дітей годую, і я своїх дітей веду туди, куди хочу». Ця ж дорога була дорогою до храму. І мені дуже до серця припало ходити до храму.
Зимою ходив менше, бо церкву не опалювали і батьки мене шкодували, а літом — так, щотижня. У нас і до сьогодні збереглось дві церкви в селі. Я ходив у ту, що була ближче, це церква Вознесіння, хоча часами, на великі свята, ходили і в дальню церкву Успіння Божої Матері. Я з мамою і сестричкою постійно відвідували церкву.
Та й виховання батьківське було таке: помолитись за обідом і ввечері подякувати. А зранку, як встанеш, — подякувати за те, що Бог дарував новий день. Так і прищепилась ця віра і любов до Бога.
— Як Ви стали священиком?
— У мене ще в дитинстві виникло бажання стати священнослужителем. Але тоді проблемно було поступити в семінарію. Фактично, із західних областей України не так уже й радо приймали на навчання. Та люди знаходили різноманітні способи, щоби досягти свого. Я, наприклад, був приписаний у Росії, бо мій швагро був священиком у Росії. Він мене приписав до себе, і там я поступив на навчання. У Росії я й розпочав служіння священика.
А вже коли Україна стала незалежною, то я відразу ж переїхав на Рівненщину. З березня 1991 року я в Рівному.
— Яке місце в сучасному світі займає віра в Бога?
— Ви знаєте, напевне дуже мало людей, лишень якась маленька частинка є тих, хто не має віри в Бога. А так, в основному, майже всі люди вірять у Бога, мають надію на Бога. Бо немає тепер затятих атеїстів.
Якби всі церкви, усі конфесії ще більше працювали, то таких людей стало би менше. Я маю на увазі не в світі, а саме Україну, ситуацію в нашій державі.
— Як розуміння того, що Бог святий, впливає на людей?
— Пізнаючи й виконуючи Божі заповіді, які є справедливі, можна зрозуміти й пізнати, що Бог є святий. Адже кожна людина, впадаючи в якийсь гріх, передумує і переосмислює його і питає себе: «Навіщо я це зробив» (хоча й пізно так думати, бо вже зробив). Саме це відкриває для людей, яким святим є Бог. Але так Господь учить нас жити по волі Божій.
Потрібно жити так, як Бог святий наказує нам жити в цьому земному житті. Адже Його воля є святою і доброю для людей. І як так житимемо, то почнемо більше розуміти Бога, а це дасть нам можливість ще більше жити по Його волі.
— Чи є в сучасному світі усвідомлення того, що наше життя повинне відображати Бога, в якого віримо?
— Спілкуючись із людьми, я помітив наступне: лише частково є таке усвідомлення. Молодь, наприклад, на сьогодні не розуміє цього, бо хоче жити за своєю волею. Вони сьогодні начитані, обізнані, та це не приносить їм розуміння духовних істин. Їм просто хочеться жити, як їм заманеться, і не приймати нічого близько до серця. Проте, коли з’являються сім’ї, діти, коли приходить пора брати відповідальність на себе, то вони потроху починають розуміти, що наш стиль життя показує те, у що ми віримо.
— Люди сьогодні не живуть так, як Ви кажете, і не до кінця розуміють навіть вислів «жити в страху Божому».
— Так, на сьогодні це поняття стало неактуальним. Я маю на увазі, що люди не задумуються про це. А їхнє життя показує, що якраз цього страху й немає. І це призводить до того, що в житті людей немає нічого святого. Нема нічого, що було б важливішим за оте матеріальне й земне, за що вони готові були б боротись.
Ми зараз будуємо нову церкву в м. Рівному, яка могла би вмістити більшу кількість вірян. Місце під неї виділили в полі, а там погані ґрунти, і ми змушені монтувати залізобетонні конструкції. Будуємо церкву з колонами. Так от, нещодавно в нас украли чотири таких конструкції. Украли в церкві!.. Як кажуть, вони навіть ризи в самого Бога вкрадуть!
Немає в людей страху Божого, ті, хто мав цей страх, уже померли, а ті, хто живе сьогодні, не мають його, хоч і ходять до церкви. Проте варто сказати, що покоління, яке виросло в Радянському Союзі, набагато важче наставити на Божий шлях, ніж молодь.
— Тобто Ви цілеспрямовано працюєте з молоддю?
— По можливості, адже наша церковка на Грабнику (це один з найстаріших районів у м. Рівному) — маленька, старенька. Та й під боком — новий великий Покровський собор. Проте зараз, як я уже казав, ми будуємо нову церкву. І, з Божою поміччю, коли ми її збудуємо, то тоді наша церква буде десь як Воскресенський собор[1] і вміщуватиме понад 250 людей. У цокольному приміщенні передбачені місця для класів і різноманітних занять із людьми. Я думаю, тоді ми матимемо можливість охопити більше людей.
Молодь сьогодні не поспішає в церкву. Вони, як і більшість людей, — святкові християни, як я кажу. Тобто на свято людей багато, а так — мало хто розуміє, що з Богом потрібно жити кожен день. Тож протягом року молоді люди, в основному, приходять в церкву із батьками. Тому моя відповідальність полягає в тому, щоби мати ґрунтовне навчання із ними на сповіді, щоби доносити Слово Боже до усіх людей, яких Бог приводить у церкву.
— Наскільки важливим є виховання підростаючого покоління на християнських цінностях?
— Це надзвичайно важливо. Я намагаюся використати кожну нагоду, щоб поспілкуватися з молодими людьми. Як ми вже говорили, у нас люди приходять у церкву тільки на великі свята. Та саме під час великого посту є чудова можливість спілкуватися із молодими людьми, наставляти їх. І от, коли поспілкуєшся з молоддю, то бачиш, що вони багато беруть із такого спілкування. Уважно слухають наставників, а кожен священик має бути наставником, багато виносять доброго, прислухаються до настанов, виходять натхненними з церкви. Аж серце радіє, дивлячись на це, бо після таких духовних бесід вони починають краще ставитися до ближніх, до батьків, до вчителів. А я вважаю, що вчителі й наставники — то немов другі батьки, які вчать молодих життєвих істин.
Якби ця молодь ходила в церкву не лише на свята, то вони б ще більше пізнали Бога і з цього було би більше користі і державі, і суспільству, і найперше самим людям. І зла було би менше, й добра було би більше.
Якби держава дала зелене світло вкладатися церквам у молодь, то це було би великим плюсом для нашої держави, для народу. Всім нам.
— Що б Ви побажали людям, які працюють на ниві виховання молоді і, зокрема, учителям християнської етики?
— Найперше, терпіння, великого терпіння. Адже є різні діти, які по-різному сприймають усе. Тож вчителям потрібно мати багато терпіння, щоб доносити Божі істини до дітей.
Наше християнське життя базується на вірі в Бога, любові і добрі. Нехай би ці три складові були прищеплені дітям тими викладачами, які присвятили себе цій справі. Можливо, плоди їхньої праці ми побачимо не сьогодні. Проте, як апостоли, які сіяли добро тоді, а ми пожинаємо плоди віри зараз, так і ці вчителі — їхня праця буде видною не відразу. Але мине час, і за рік, два, три ми зможемо побачити той прекрасний урожай християнської любові та добра в душах їхніх учнів.
Розмовляв Олег Блощук
[1] Воскресенський собор — центральний собор в м. Рівному, який зберігся ще від початку ХХ ст. У радянські часи там був музей атеїзму. Пізніше, на зорі незалежності України, цю будівлю передали вірянам.