Про наболіле

Час настільки швидкоплинний, що не помітити цього неможливо. І ми, намагаючись іти з ним у ногу, стараємось зробити щось таке, чого ще до нас ніхто не робив, або запровадити щось нове, на нашу думку, дуже важливе. І дуже добре, коли нашим орієнтиром є слова: «Тому-то, поки маємо час, робімо добро всім» (Гал. 6:10).

 Дякуючи Богові, уже досить тривалий час працюю з дітьми з особливими потребами. Отож, усе, що стосується цих дітей, у серці моєму, у розумі займає дуже багато місця, а у житті — багато часу. Неповносправність — це не те, про що хочеться з великим бажанням говорити. Та хочемо того чи ні, а статистика свідчить, що з кожним роком дітей-інвалідів в Україні стає більше. Проте, погодьтеся, що не часто на вулицях наших міст і сіл можна зустріти людину на інвалідному візочку. Звичайно, саме собою виникає запитання: чому?..

Дитина з особливими потребами. Яка вона? Незважаючи на певні фізичні вади, рецептивні труднощі (коли отримана ззовні інформація неточно передається у мозок), це дуже відкрита, терпляча, наполег-лива особистість, яка любить мріяти, потребує спілкування, працьовита й дуже-дуже добра. Діти з проблемами в розвитку більше переживають, частіше розчаровуються. Чого ці діти потребують від нас? З досвіду роботи з ними можу дати на це запитання відповідь: любові. Діти хочуть знати, розуміти, що ми їх любимо й цінуємо постійно, нам цікаво з ними проводити час, ми готові їм допомагати.

І якщо ми, дорослі, подбали про те, щоб така дитина називалася дитиною з особливими освітніми потребами, то обов’язково потрібно подбати про особливі умови для неї, незважаючи на нову термінологію в навчально-виховному процесі. Ми часто «хапаємося» за щось нове, що з’являється на Заході, не розібравшись, чи варто це впроваджувати, чи готове наше суспільство до цього. Взяти хоча б таке гарне поняття як інклюзія.

Інклюзія (від англ. inclusion — включення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі, і насамперед, тих, хто має труднощі у фізичному розвитку. Вона передбачає розробку й застосування таких конкретних рішень, які зможуть дозволити кожній людині рівноправно брати участь в академічному й суспільному житті. Інклюзія відрізняється від інтеграції та сегрегації. При інклюзії всі зацікавлені сторони повинні брати активну участь для отримання бажаного результату. Інклюзія — це процес реального включення інвалідів в активне суспільне життя.^[1]

Одного разу я поділилася зі своїм чоловіком (учителем за фахом) інформацією про те, що на базі нашого закладу проведуть конференцію на тему «Інклюзія в системі освіти України». Почула від нього такі слова: «Не так давно я мав можливість відчути серцем цю «інклюзію». І він розповів про те, що нещодавно неподалік від школи побачив гурт школярів. Діти віком 10–12 років бігли і щось вигукували. Придивившись і прислухавшись пильніше, зрозумів, що попереду щодуху біжить дитина з обмеженими можливостями, а за нею — її ровесники, шпурляючи в неї чим попало. Були й такі, що намагалися вдарити її рюкзаком. Дівчинка бігла, а потім розвернулася на 180 градусів і почала гарчати… Моторошне видовище… Вона нагадувала вовченятко… Чоловік підійшов до дітей, почав говорити з ними, пояснювати, що їхній вчинок принижує гідність людини, а скривджена дитина бігла й кричала до всіх, хто зустрічався їй на дорозі…

Після почутого я довго не могла заснути. Пригадала, як ми розпочинали свою педагогічну діяльність в одній із сільських загальноосвітніх шкіл. У цій школі навчалася неповносправна дівчинка (ДЦП). Візочка в неї не було, а тому постійно її супроводжували одні і ті ж 2–3 однокласниці. Коли учні йшли на екскурсію чи на прогулянку в ліс чи на річку, дівчинка залишалася в класі, а з нею — ті ж таки однокласниці. Їх хвалили, ставили в приклад усім, часто звучало: «Справжні піонери!», а вони старалися … як могли. Не знаю чому, але тільки зараз у мене виникла низка запитань. Хто дбав про інтереси дітей, на яких «повісили» (як по-іншому сказати) цю дівчинку? Чому ніхто не подумав про те, що ці діти, як зрештою і дівчинка з обмеженими можливостями, хочуть гратися, іти на прогулянки, екскурсії?

Одного разу з уст матері, яка втратила сина дошкільного віку й у якої підростала ще дитина з особливими потребами, я почула фразу, від якої по всьому тілу мурашки поповзли: «Чому Бог забрав у мене здорове дитя, а залишив каліку?» Подумки я дякувала Богові, що поблизу не було цієї дитини і вона не може чути тих слів, які сказала її мама (навіть і в хвилини розпачу)… Хто дав нам право вирішувати, кому жити, а кому — ні? Цю дитину, як і всіх нас, людей, наділив правом жити наш Творець. Чому обираємо роль судді, коли не маємо такого права?!

«Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам» (Мт. 7:1).

Соромимося своїх власних дітей, їхньої неповносправності? Знаю, що зараз багато хто не може мене зрозуміти. Повірте, якби не зіткнулася з такими проблемами, погоджувалася б з вами. Із восьми учнів класу навчально-реабілітаційного центру троє казали усім своїм знайомим, що навчаються у загальноосвітніх школах. Це говорили не тільки діти, точніше, це говорили діти, бо так навчили їх батьки, які теж усім знайомим своїм говорили те ж саме — неправду. Думаю, знайомі все розуміли…

Якось запитала маму своєї учениці, чому в дитини немає посвідчення, яке б засвідчувало її інвалідність. У відповідь почула: «Це ж на роботі в мене дізнаються, що моя дитина така».

Дізнаються — не дізнаються… Що зміниться? Дякувати Богові, маму вдалося переконати, що коли вона заявить, що виховує дитину-інваліда, то права її дитини буде захищати держава, згідно з цими правами дитина користуватиметься і деякими пільгами.

Мої вихованці, як зрештою й усі діти, люблять прогулянки, екскурсії. Ми щороку, за можливості, відві-дуємо обласну дитячу бібліотеку, краєзнавчий музей, парки міста. Повірте, мені боляче спостерігати, якими поглядами супроводжують нас люди в маршрутках, на вулицях.

Це лише кілька прикладів, які характеризують готовність суспільства, у якому живемо, до сприйняття дитини з особливими потребами саме такою, як вона є.

Понад дві тисячі років тому люди теж не розуміли, чому народжуються діти з вадами. «Одного разу проходив Ісус і побачив чоловіка, що сліпим був з народження. І спитали Його учні Його, говорячи: «Учителю, хто згрішив: чи він, чи батьки його, що сліпим він родився?» (Ів. 9:1–2). Будь ласка, вдумаймося в те, що сказав Син Божий Своїм учням: «Не згрішив ані він, ні батьки його, а щоб діла Божі з’явились на ньому» (Ів. 9:3).

Не поспішайте почепити мені ярлик «консерватора». Я — за інклюзію! За умови, що в наших школах працюватимуть педагоги за покликанням (про таких кажуть — учитель від Бога). Учитель, який любитиме дітей і розумітиме їх. Учитель, який зможе поділитися своєю любов’ю, доторкнутися до серця кожної дитини невидимими струнами своєї душі (навіть якщо дітей буде тридцятеро в класі), посіяти у їхні душі милосердя, добро, віру, надію. Адже ці якості необхідні нам усім, щоб допомогти дитині з особливими освітніми потребами самореалізуватися у цьому житті.

У нас є дуже хороший приклад того, як саме потрібно створювати щось нове. Пригадаймо, як Господь творив світ: не за один день (хоча для Бога немає нічого неможливого), а за шість. Шість днів створення світу. І щодня (Бог ніколи не помиляється) дивився, чи «добре воно». Перечитаймо уважно перший розділ Книги Буття.

Ми бачимо, що перш ніж створити людину, Бог подбав про всі умови життя для неї. У перші три дні Бог створює природне середовище, яке відповідає потребам тих істот, якими Він наступні три дні заселяє це середовище. Так, першого дня Творець відокремлює світло від темряви. На другий день створює небо. Третього дня відділяє суходіл від океану. На четвертий день Бог створює світила, а п’ятого дня, коли є всі умови для перебування птахів та морських створінь, — створює їх самих. І тільки шостого дня, створивши ще наземних тварин, Бог створює вінець Свого творіння — людину. Створює її тоді, коли є все необхідне для її життя.

Тож учімося мудрості в нашого неперевершеного Творця. Не поспішаймо. Подумаймо, чи добре те, що робимо? Яку мету ставимо перед собою? Чиї інтереси при цьому беруться до уваги? Чи дбаємо, насамперед, про інтереси дитини з особливими потребами?

Софія Прокопчук, вихователь-методист Рівненського навчально-реабілітаційного центру «Особлива дитина»