Серед інших книг Старого Завіту Книга Йова — загадка і філософська, і історична… Для її розуміння важливо пам’ятати, що Старий Завіт — не збірка розрізнених книг. Старому Завіту властива цілком виразна єдність, і його особливе звучання та суть, його головна думка полягає в тому, що всі ми — знаряддя волі Божої.
Люди, які ремствують на жорстокість або лукавство суддів і пророків Ізраїлю, спонукувані думкою, яка аж ніяк не стосується справи. Вони — християни; вони привносять у дохристиянську епоху суто християнську уяву про святість, тобто про те, що знаряддям Божим зазвичай бувають хороші люди. Таке розуміння глибше, сміливіше, прекрасніше, ніж старозавітне: виходить, що безвинність настільки могутня, що зрештою саме вона кроїть і перекроює світ.
Проте старозавітна думка простіша, вона зрозуміліша, ближча здоровому глузду: сила — це сила, хитрість — це хитрість, світський успіх — це світський успіх, а Бог застосовує їх для Своєї мети, як використовує сили природи. Він послуговується силою людини, як використовував силу мамонта, не надто зосереджуючись на тому, добрий цей мамонт чи ні. Не можу зрозуміти — невже простодушний скептик, читаючи про лукавство Якова, думає, що той, хто написав усе це, не здогадався, на відміну від нас, що Яків чинив мерзенно?
Ні, уява про честь змінилася не надто сильно! Однак скептик цей, як майже всі теперішні скептики, — християнин. Йому здається, що патріарх повинен бути зразком моральності, що Яків має бути святим. Але це — не дух Старого Завіту. Його герої — не діти Божі, а раби, величезні страшні раби, як східні джини, що служили Аладіну.
Головна думка більшої частини Старого Завіту — це самотність Бога. Господь — не тільки головний герой цих книг, Він — єдиний герой. Перед чіткістю Його мети наміри всіх інших безглузді й автоматичні, немов у тварин; перед вагомістю Його всі сини плоті, немов тіні. Знову й знову чується: «Сам один Я чавило топтав, і не було із народів зо Мною нікого!» (Іс. 63:3). Усі патріархи й пророки — просто знаряддя Його, зброя, тому що Господь — муж війни. Навин для Нього — бойова сокира, Мойсей — мірило, Самсон — тільки меч, Ісая — тільки сурма.
Святі подібні до Бога, вони — ніби Його крихітні статуї. Людина Старого Завіту схожа на Бога не більше, ніж пилка або молоток схожі на теслю. Ось ключ до ізраїльського Писання, ось головна його риса. Звичайно, у цьому Писанні дуже багато і справжнього гумору, і високих почуттів, і сильних натур — їх завжди чимало у великій стародавній словесності. І все ж головне не в цьому; головне в тому, що Бог не просто сильніший від людини, не просто більший від людини — Він незмірно неосяжніший, Він настільки мудріший, що перед Ним ми розпливчасті, нерозумні, безглузді, як тварини, що гинуть.
«Він Той, Хто сидить понад кругом землі, а мешканці її немов та сарана» (Іс. 40:22). Можна сказати й так: Старий Завіт так сильно підкреслює особистість Бога, що люди в ньому чи не безликі. Якщо Його гігантський розум не замислив чогось, цього нібито й немає; воно нестійке, порожнє. «Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!» (Пс. 126:1).
Словом, Старий Завіт просто радіє думкою про мізерність людини перед задумом Божим. Книга Йова відрізняється тільки тим, що саме в ній постає питання: який же цей задум? Чи вартий він хоча б жалюгідної людської участі? Безперечно, легко пожертвувати нашою незначною волею заради волі, що значно мудріша й милостивіша. Але чи милостивіша вона, чи мудріша? Нехай Господь використовує Свої знаряддя; нехай Він ламає їх. Але що Він робить, для чого ламає? Заради цього питання вирішуємо ми загадку Йова як загадку філософську.
Мало сказати, що Книга Йова — одна з найцікавіших древніх книг. Краще сказати, що це — одна з найцікавіших книг сучасних. Звичайно, і те, і інше твердження буде неповним, тому що й глибока віра, і глибоке невір’я завжди і древні, і нові; якщо філософія не вічна, це не філософія.
Популярна в наш час фраза: «Така моя думка, але, можливо, я помиляюся» напрочуд нерозумна. Якщо ти так говориш, виходить, це — не твоя думка. Популярна фраза: «У кожного свій світогляд, ось це — моє, воно мені підходить» — знак слабоумства. Світогляд формується не для того, щоб пасувати людині; він створюється, щоб пасувати світу. Приватна віра так само немислима, як приватне сонце або приватний місяць.
Перша втіха розуму, яку дарує Йов, — це те, що вся книга наповнена прагненням довідатися, як усе відбувається насправді; дізнатися, що є, а не що нам здається. Якби її писали зараз, Йов і його співрозмовники прекрасно порозумілися б, приписавши свої розбіжності різниці темпераментів, вирішивши, що втішителі — за природою оптимісти, а Йов — песиміст, і жили б мирно, як живуть до пори до часу ті, хто примирився з неправдою.
Але якщо слово «песиміст» значить хоч що-небудь, Йов — аж ніяк не песиміст. Він один здатний заперечити всю нинішню нісенітницю про всевладдя темпераменту. Чого-чого, а похмурості в ньому немає. Якщо спрага щастя й готовність на щастя звуться оптимізмом, він — оптиміст, але скривджений оптиміст. Він жадає від світу виправдань не тому, що хоче їх відкинути, а тому, що хоче їх прийняти. Він жадає від Бога пояснень,.. як їх вимагає дружина від улюбленого, шанованого чоловіка.
Він сперечається із Творцем, тому що Ним пишається. Він навіть свариться з Ним, але не сумнівається, що в «супротивника» є не зрозумілі йому виправдання. Яким прекрасним є зухвальство: «О, якби мене вислухав хто! Оце підпис моєї руки: Нехай Всемогутній мені відповість, а ось звій, зо скаргою, що його написав мій противник…» Йому й на думку не приходить, що запис може бути поганий. Він хоче, щоб його переконали, тобто думає, що Бог може його переконати. Скажу знову: якщо слово «оптиміст» значить хоч щось (у цьому я не впевнений), Йов — оптиміст. Він потрясає основи землі й безумно б’є в небеса, він вражає зірки — але не для того, щоб вони замовкли, а для того, щоб вони заговорили.
Так само ми можемо сказати і про прописних оптимістів, утішителів. Якщо слово «песиміст» значить хоч щось (я й отут не впевнений), їх варто скоріше зарахувати до песимістів. Справді, вони щиро вірять не в те, що Господь благий, а в те, що Він дуже сильний, і тому краще назвати Його благим. Я згрішу проти правди й проти милості, якщо зарахую їх до поборників еволюції; але є в них щось, що ріднить їх із головним переконанням цих бадьорих учених.
Вони завзято повторюють, що все у світобудові сходиться, хоч якоюсь мірою добре, якщо багато поганих речей — на своєму місці. Ми побачимо, як Господь у найкращих, найвищих віршах книги перевертає з ніг на голову саме це твердження.
Коли, уже під кінець, раптово з’являється Бог, виникає несподівана, дивовижна тема, що й надає книзі небаченої величі. Увесь час усі люди, особливо Йов, запитували про Бога. У гіршого автора Бог — так чи інакше — на ці питання відповів би. Але тут Він Сам ставить запитання про Себе. У цій драмі скепсису головний скептик — Господь. Він робить саме те, що робили завжди великі поборники віри — скажімо, те, що робив Сократ: обертає раціоналізм проти нього самого. Він як би говорить, що, якщо вже запитувати, Він поб’є й на цьому поприщі все, до чого додумається людина.
Ведений найтоншим чуттям, автор змушує Бога погодитися на якусь рівність із супротивником. Він хоче, щоб двобій був рівним і чесним: «Підпережи-но ти стегна свої, як мужчина, а Я буду питати тебе, ти ж Мені поясни!» Всемогутній іде на велику, сміливу смиренність. Він хоче, щоб Його судили; Він просить тільки того, чого прохатиме всякий підсудний — права запитувати позивача. Що там, подібність із судом Він заводить ще далі; адже, властиво, перше питання Його до Йова — саме таке, яке поставив би справжній відповідач. Він запитує Йова, хто він. А Йов, людина розумна, подумавши, доходить висновку, що цього не знає…
Розмовляючи з тим, хто так гаряче відстоює сумнів, мабуть, не варто радити йому припинити сумніватися. Краще сказати, щоб він сумнівався далі, більше, сумнівався що не день, то ще в чомусь, доки нарешті, в осяянні, не засумнівається в самому собі.
Отож, перше в промові Бога — це те, що Господь не вирішує загадки, а ставить. Друге, з цим пов’язане, робить книгу «релігійною», а не філософською: як це не дивно, Йова задовольняє перерахування незбагненних фактів. Власне, загадки Божі складніші й таємничіші від загадок Йова; однак до промови Господа Йов утішитися не міг, після — утішився.
Він нічого не дізнався, але відчув грізний дух того, що занадто прекрасне, аби про нього можна було розповісти. Господь не бажає розкривати Своєї мети, і саме це, немов полум’яний перст, указує на Його мету. Загадки Божі втішають більше, ніж відповіді людські.
Бог докоряє і того, хто Його звинувачував, і тих, хто Його захищав; вражає тим самим методом і песимістів, і оптимістів. Утішителі втішали поверхово, машинально, і тому їхні слова обертаються проти них з такою красою й мудрістю. Механічний оптиміст намагається виправдати світ на тій підставі, що світ розумний і цілісний. Світ тим і хороший, говорить він, що його можна пояснити.
Саме на це Бог розгнівано відповідає, що якщо світ і хороший, то лише тому, що людям його пояснити неможливо. Він наполягає, Він показує: «Чи є батько в дощу, чи хто краплі роси породив? Із чиєї утроби лід вийшов, а іній небесний хто його породив?» Мало того, Він підкреслює виразну й відчутну алогічність світу: «…щоб дощити на землю безлюдну, на пустиню, в якій чоловіка нема…»
Господь змушує нас побачити світ на чорному тлі небуття. Господь змушує Йова побачити дивовижний світ, навіть якщо для цього потрібно показати світ незрозумілий. Щоб здивувати людину, Бог стає богохульником; можна сказати, що Він стає безбожником. Показуючи Йовові одну за одною різні істоти — коня, орла, осла, ворона, павича, страуса, крокодила, — Він так описує їх, що вони стають чудовиськами. Усе це разом — якийсь псалом, якась пісня подиву. Творець дивується з того, що створив.
Ось вона, третя властивість книги: Йов ставить знак питання, Бог відповідає знаком оклику. Замість того щоб пояснити світ, Він стверджує, що світ набагато безглуздіший, ніж думав Йов. Але й цього мало: у Божі слова автор — з тією несвідомою точністю, яку ми часто бачимо в древньому епосі, — вклав ще одну, дивовижну якість.
То тут, то там, у метафорі, в образі, у дужках раптом проглядається, що таємниця Господня — радісна, а не сумна. Натяки ці майже випадкові, як світло крізь щілинку дверей, немов Всемогутній їх Сам не зауважує; але в суто поетичному розумінні важко переоцінити їхню інстинктивну легкість і точність.
Погляньмо, приміром, на відомий текст, де Яхве з нищівним сарказмом запитує Йова: «Де ти був, коли землю основував Я?» — і мимохіть, немов бажаючи уточнити дату, додає, що сини Божі викликували тоді від радості. Або ще: згадуючи сніг і град у переліку всього, що трапляється, Він говорить про них як про скарб, який береже на день бою, ніби натякаючи на ту останню битву, у якій нарешті спопелиться зло…
Бог не сказав Йовові, що той покараний за гріхи або для його ж блага. Ми знаємо із прологу, що Йов страждав не тому, що був гірший від інших, а тому, що був кращий. Урок цієї книги в тому, що людину втішить лише парадокс. Не буду говорити, що чекало попереду дивну істину про найкращого з людей у злому світі. Але й так зрозуміло, що в найточнішому, найглибшому значенні лише одна Людина в Старому Завіті — Особистість; і провіщений раб Яхве стражданнями Йова.
Гілберт Честертон
Ґілберт Кіт Честертон (1874–1936) — британський письменник, християнський мислитель і журналіст кінця ХІХ — поч. ХХ ст. Автор поезій та п’єс, біографій, апологетичних християнських творів, художньої прози в жанрах фентезі та детектив (серія детективних оповідань про отця Брауна), літературний та мистецький критик.