Інтерв’ю з Аллою Алексєєвою – християнською журналісткою і письменницею
Алла Григорівна Алексєєва народилася 1959 р. у Кишиневі. У 1978 р. закінчила живописно-педагогічний відділ Республіканського художнього училища ім. І. Ю. Рєпіна. Після навчання працювала в проектному інституті «Молдавпроектмеблі» дизайнером. У листопаді 1990 р. в один день разом з чоловіком Євгенієм пережила духовне народження, у січні 1991 р. прийняла водне хрещення. Член Кишинівської церкви «Віфанія». З 1992 по 1994 рр. разом з сім’єю була на місіонерському служінні в Україні, в Одеській області. З 1993 по 2005 рр. Алла була керівником і режисером євангелізаційної театральної групи «Фрегат „Надія“», з якою об’їздила всю Молдову, допомагаючи місіонерам організовувати недільні школи в селах. Алла Алексєєва закінчила Біблійний інститут «ВЕЕ» International (США), Інститут публікації журналів (ММТ, Австрія) — дизайн, редакція і письменницька майстерність. Навчається в Інституті індуктивного вивчення Біблії Precept Ministries і продовжує курс навчання лідерів жіночого служіння в молдовському відділенні Біблійного інституту «ВЕЕ» International (США). З 1994 р. на запрошення Союзу церков ЄХБ Молдови мала привілей відновити редакцію журналу «Світло життя», яка в 1941 р. за трагічних обставин була закрита. До 2002 р. була відповідальним редактором відновленого журналу СЦЄХБМ «Світло життя». З 2005 р. — редактор російської газети «Слово Істини» СЦЄХБМ, яку видають замість журналу «Світло життя», головний редактор журналу для ВІЛ-інфікованих і наркозалежних «Крок за кроком». Одночасно як автор і художник Алла працює в журналах: «Голос Істини» (США), «Ноїв ковчег» (Україна), «Марія» (Кишинів — С.-Петербург), «Джерельце» (Україна). Автор декількох дитячих книг: «Хто придумав усе на світі?», «Про мавпу», «Юльчин тиждень», «Промені любові», «Мій друг Дмитрик», «Найголовніша краса» та ін.
Років десять тому я познайомилася з Аллою Алексєєвою як автором дуже хороших матеріалів у дитячому християнському журналі «Ноїв ковчег». Пригадую, дивувалася, як вона однаково легко, доступно й цікаво пише мініатюри для дітей і статті з глибокими роздумами для дорослих, при цьому самостійно ілюструючи більшість своїх творів. Згодом дізналася про багатогранність інтересів, дивовижну працездатність, глибоку посвяту й непросту життєву долю цієї жінки.
Цілеспрямована, енергійна, відповідальна, турботлива, постійна у творчому пошуку й навчанні… Це не перебільшення. Просто є на світі такі люди, щоб на них можна було рівнятися іншим, як сказав апостол Павло: «Будьте до мене подібні, браття, і дивіться на тих, хто поводиться так, як маєте ви за взір нас» (Фил. 3:17).
Хоча Алла Григорівна живе й працює в Молдові, у місті Кишиневі, завдяки сучасним технічним засобам ми маємо можливість без перешкод спілкуватися. Потрібно лише враховувати, що час для цієї людини — велика цінність, яку вона завжди акуратно й продумано використовує.
— Алло, дякую Вам за згоду дати інтерв’ю для журналу «Слово вчителю». Іноді люди все життя шукають себе, своє місце і призначення в житті. Ви ж чітко знаєте, що Господь наділив Вас даром учителя. Як Ви це зрозуміли і як реалізовуєте?
— У мене немає особливого рецепта «знаходження себе». Слухайте своє серце, вивчайте Писання, через нього Бог багато говорить. Пробуйте себе в різних служіннях: те, що виходить найкраще й приносить задоволення, не викликає непевності, — те ваше.
Мені доводилося свого часу займатися і з дітьми, і з підлітками, і євангелізацією з ляльковими спектаклями, і жіночим служінням. Але в Бога був особливий план для мене, і Він планомірно вів мене до мого служіння, створюючи особливі умови, навчаючи мене, посилаючи мені людей, які підтримували, підказували, і таких, хто активно заважав, тим самим змушуючи мене боротися й покращувати свою майстерність.
Після багатьох проб у служінні Бог підвів мене до розуміння, що в мене є два основні дари: керівництва й учителювання. Виявилося, що для мене не проблема організовувати конференції й семінари, не проблема проповідувати на цих семінарах. Задоволення й духовне зростання приносить викладання в групах з вивчення Біблії. Але з часом я почала розуміти, що й робота з дітьми, і викладання в жіночій групі, і виступи з ляльковим театром служили тільки фундаментом для мого основного служіння, яке доручив мені Бог. І в тому, що це доручення Бога, немає сумнівів ні в мене, ні в людей, які читають мої статті й книги. Я не хочу сказати, що те, що пишу, досконале, але те, що це мій особистий спосіб говорити про Христа, і те, що це можливість навчити, допомогти зростати духовно іншим людям, — свідчать листи моїх читачів, які я час від часу одержую.
Маю внутрішнє переконання, підтвердження від Бога й від людей. Отже, я знайшла своє служіння. І тому труджуся як християнський журналіст і письменник ось уже двадцять років.
— У цьому році виповнилося двадцять років, як Ви уклали завіт з Господом. А що Ви можете сказати про Аллу-ученицю? Чого Бог навчив Вас за цей період?
— Навчання, що почалося двадцять років тому, триває й дотепер. Кожний день, прожитий з Богом, — це навчання, це теорія і практика. Бог приборкує мій характер, учить за допомогою батога й пряника. Найважчими уроками були й залишаються — смиренність і терпіння. Їх, як завжди, не вистачає, тому доводиться проходити «посилений тренінг». Бог і карає мене, і заохочує, підтримує, прощає, учить і суворо запитує про зроблене й незроблене — це нормальні взаємини між Батьком і дочкою. Одне можу сказати: все, що маю доброго, не заслужила, а отримала з милості й любові мого Небесного Тата.
— Чи є у Вас улюблена книга в Біблії?
— Кожна книга чогось навчила мене. Книга Буття розкрила для мене таємницю створення світу, людини, сім’ї й Божого народу, Вихід — навчив вірити в можливість неможливого, Судді — розуміти, що Істина тільки в Бозі й покарання за гріх неминуче, Рут навчила мене правильним взаєминам у сім’ї, Царі не тільки познайомили мене з історією взаємин Божого народу з Богом, але показали всю перспективу милості Господньої.
Особливо люблю книгу Даниїла, у ній бачу для себе приклад стійкості в непростий, розбещений час. Спокуси, зіпсутість окремих людей і цілих народів, описані в ній, так схожі на сучасні. У цій книзі маємо приклад людини, яка зберегла віру, не піддалася спокусам.
Я могла б про кожну книгу щось сказати, кожна вчила мене бути людиною Божою за будь-яких обставин. І навіть те, що я перелічила, не дає повного уявлення про те, скільки духовних істин я взяла для себе з них.
З Нового Завіту я особливо виділяю Євангеліє від Івана — у ньому основа основ. Правда, й інші книги не поступаються йому у своїй цінності. Тому правильно буде сказати: немає улюбленої книги в Біблії, є улюблена Книга — Біблія!
— Якби Вам запропонували провести урок чи бесіду на довільну тему, яку тему вибрали б? Чому?
— Я б, не вагаючись, узяла тему: «Жінка в служінні, у сім’ї і в суспільстві». Багато наших сестер не завжди знають, як вони повинні поводитись у церкві, у сім’ї і в суспільстві. Допомогти зрозуміти й правильно орієнтуватися у своєму житті, налагодити стосунки в сім’ї з чоловіком і дітьми, правильно служити Богові, будувати правильні взаємини з сусідами, колегами тощо — це життєво важливі теми.
— У Вашій біографії є коротка згадка про те, що Ви брали участь у відновленні роботи християнського видавництва. Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.
— Журнал «Світло життя» був заснований 1929 р. пастором Кишинівської церкви Борисом Павловичем Бушилом. До 1941 р. він був головним редактором. У 1941 р. румунська окупація змінилася на короткий час вступом радянських військ. Тоді й був арештований Борис Павлович, а журнал закритий. Б. П. Бушило незабаром помер у в’язниці від катувань. Багатьох братів і сестер — лідерів служінь — арештували. Частина була заслана в Сибір, частина вмерла від катувань, частина розстріляна. Потім знову окупація, війна й знову радянська влада. Не дозволялося друкувати християнську літературу. Але з початком перебудови й розпадом Радянського Союзу з’явилася можливість і потреба мати своє місцеве видання. Мене благословили на це служіння. Почали обговорювати назву й форму майбутнього видання, були різні пропозиції, одна з них — відновити видання журналу «Світло життя». Так журнал «Світло життя» пережив своє друге народження й друкувався до 2002 року, коли було ухвалено рішення видавати замість журналу газету «Слово Істини», що здійснюється до цього дня.
— Ким Ви мріяли стати в дитинстві? Що здійснилося, а що ні?
— Я була дівчиськом з великими фантазіями. То мріяла бути льотчиком, то поетом, то письменником, то художником. Навіть і не згадаю зараз усіх тих мрій, які були в моїй молодості. Довше всіх трималася мрія бути археологом. Я вже була заміжня і мала сина, коли серйозно готувалася до вступу в університет на археологічне відділення. Як тільки зібрала потрібні документи й підготувалася до іспитів — факультет закрили. Але любов до археології залишилася в мене дотепер. Тому із задоволенням читаю все, що стосується археологічних відкриттів, особливо в біблійних місцях.
З усіх мрій збулися лише дві: я професійний художник і дитячий письменник. Усі інші захоплення й знання дуже допомагають у письменницькій справі. Писати для дітей дуже складно, а для підлітків — складніше складного, тому моє захоплення таємницями минулого знадобилося.
— Чи задоволені Ви своїм життям, чи щось хотілося б змінити?
— Життя людське, як вітер: то буря, то легкий бриз, то затишок. Але я навчилася бути задоволеною в будь-яку життєву погоду. І погана погода в житті йде на користь віруючій людині. Правда, є дві речі, які, якщо була б можливість повернутись у минуле, змінила б: перше — раніше прийняти Христа, друге — не дозволити лікарям проводити хірургічну операцію синові, наслідками якої стала інвалідність.
— Розкажіть, будь ласка, про Вашу сім’ю.
— Мій чоловік Євгеній Олександрович — керівник однієї з християнських місій у Молдові, у нас троє дітей — два сини: Павло й Олег і дочка Юлія, є ще прийомний син Сергій, по сумісництву мій племінник, якого я виховувала з 16 років. Олег і Сергій одружені. Юлія — студентка Південно-західного університету «Неофіт Рілскі» у Благоєвграді (Болгарія). Є в нашій сім’ї ще одна людина — моя свекруха Ольга Пилипівна. Ми взяли її до себе після інсульту й перелому стегна. Вона інвалід першої групи. Дуже гармонійно «вписалась» у наше життя. Молимося про неї, щоб і вона прийняла Христа у своє серце.
— Ваші діти вже дорослі. Чи були у Вас якісь особисті секрети виховання?
— Секрети — не секрети. Усе життя вивчаю літературу про виховання. Учуся бути мудрою мамою.
Але скажу, напевно, загальновідому фразу: учуся в Бога виховувати: любов’ю, покаранням, милістю, заохоченням тощо.
Уважаю, що десь з 16 років дуже важливо стати найближчим другом для своєї дитини, тому що в цьому віці багато сумнівів, невміння будувати стосунки, невміння впоратися з емоціями. Тут потрібна дружня підтримка, дружня порада. Такі дружні стосунки потрібно пронести через усе життя.
Дуже важливо поважати свою дитину. Але для тих, кому хотілося б довідатися про всі подробиці мого досвіду, можна запропонувати прочитати серію моїх статей для батьків, надруковану в журналі «Ноїв Ковчег» і на моєму блозі http://www.cka3ku.org.
— В останніх випусках журналу «Слово вчителю» ми почергово розглядаємо Десять Божих заповідей. Дійшли до останньої: «Не пожадай». Чи могли б Ви прокоментувати цю заповідь на власному прикладі чи прикладі своєї сім’ї?
— Чесно кажучи, я вже не пам’ятаю, коли бажала чогось чужого. А дітей завжди зупиняла, коли помічала почуття заздрості й бажання мати більше, ніж ми, як батьки, можемо їм дати. Усі десять заповідей добре обговорювати з раннього дитинства, звичайно ж, з урахуванням віку.
Учитися жити за можливостями — це ціле мистецтво. Не бажати надмірного в земному — це ознака духовного здоров’я. Однак бажати лише того, на що зараз здатний, у духовній і творчій сфері — неправильно. Прагнення зробити більше, ніж можеш, — це стимул для духовного зростання.
— Багатьом жінкам, що мають набагато менше навантаження, ніж Ви, постійно не вистачає часу. Порадьте, як планувати свій день, щоб усе встигати?
— Я не думаю, що більше завантажена, ніж інші жінки. Жінки працюють, доглядають дітей, займаються домашнім господарством… Серед моїх знайомих немає ледарок. І в усіх проблеми з часом. Планувати треба, звичайно, але більш важливо навчитися відмовлятися від надмірних навантажень, які так послужливо підкидають нам начальники й улюблені подруги. Уміти другорядне не перетворювати в першорядне. Адже всієї роботи не переробиш.
— Ваші побажання читачам ХДПЧ «Слово вчителю».
— Піклуйтеся про те, чим наповнене ваше серце. Бо від того, чим воно наповнене, залежить усе у вашому житті: рішення, учинки, емоції, бажання і спасіння.
Розмовляла Надія Доля