ДУША
…Сімдесятирічного мислителя та вчителя звинувачують у тому, що він не поважає богів і своїм ученням розбещує молодь. Він блискуче захищається на суді, але вороже налаштовані судді визнають його винним і засуджують до страти. Коли до смерті залишається лише декілька годин, старий учитель, оточений учнями, наводить цілу низку доказів безсмертя душі та недоречності страху перед смертю…
Цю історію описав у своїх творах «Апологія» та «Федон» Платон, учень засудженого Сократа, видатного грецького філософа V ст. до н. е. Уважають, що Сократ і Платон одними із перших висунули ідею про безсмертя душі. Однак ця ідея була відома іншим народам задовго до Сократа: стародавнім єгиптянам (зафіксовано на папірусі, датованому XIV ст. до н. е.), стародавнім вавилонянам (зафіксовано в «Епосі про Гільгамеша», написаному в XXII ст. до н. е.), стародавнім індусам, японцям, китайцям тощо.
Ще Цицерон у «Тускуланських бесідах» зазначав: «Коли Аполлон каже «пізнай себе», то цим він говорить «пізнай свою душу». А Григорій Сковорода уточнював: «Пізнай себе й буде з тебе». Що ж це означає «пізнати себе», «пізнати свою душу»?
Психічна діяльність людини
З позиції науки (психології, наприклад) здається очевидним, що людина успішно пізнає себе тоді, коли, довірившись своєму розуму, знаходить у собі мужність виконувати свій обов’язок, намагається робити добро й чинити по совісті. І хоча психологія (як наука про душу: від грецького ψυχη (psyché) — душа, дух; λόγος (logos) — вчення, наука) не змогла відповісти на питання, що таке душа, однак вона зачепила найскладнішу й найцікавішу проблему — проблему розкриття механізмів психічної діяльності людини.
Щодо походження психічної діяльності людини існують два погляди. Перший з них — це погляд креаціоністів, згідно з яким поведінкою людини керує нематеріальна субстанція (дух).
Згідно з другим поглядом, поведінкою людини керує психічна діяльність мозку, в якому відображаються зовнішні події та внутрішній стан організму, а людина оцінює ці події й відповідним чином реагує на них. Відповідь організму на дію зовнішнього назвали рефлексом (від лат. «рефлексус», що означає «відбиття»). Це поняття ввів у науку ще в XVII ст. французький філософ Рене Декарт. Пізніше чеський фізіолог Їржи Прохаска (1729–1820) довів, що рефлекси відбуваються за допомогою нервової системи. А ідея про те, що вся психічна діяльність є також рефлекторною, належить І. М. Сєченову (1829–1905). Учення про вищу нервову діяльність розробив російський фізіолог, лауреат Нобелівської премії І. П. Павлов (1849–1936).
Відповідно до сучасних наукових досягнень, вищу нервову діяльність можна охарактеризувати як сукупність взаємопов’язаних нервових процесів, що відбуваються у головному мозку й забезпечують перебіг поведінкових реакцій людини й тварин. Фізіологія вищої нервової діяльності вивчає процеси, що відбуваються у головному мозку під час сприйняття, переробки та відтворення інформації, навчання, емоційних та інших поведінкових реакцій. А психологія вивчає, як робота мозку проявляється у вигляді уявлень, образів, емоцій, мотивів, соціальної поведінки, а також, як під впливом умов життя, навчання й виховання формується особистість людини. За кожним учинком, поведінковим актом стоять думки, почуття, бажання людини.
Психічні явища
Психічні явища поділяють на три основні класи: психічні процеси, психічні стани та психічні властивості особистості.
Психічні процеси є первинними регуляторами поведінки людини, вони мають певний початок, перебіг та кінець:
- пізнавальні (увага, відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, мовлення, уява);
- емоційні (емоції, почуття, афекти, настрої та стрес);
- вольові, які пов’язані з поведінкою людини в ситуації долання труднощів, регуляції своєї поведінки.
На ґрунті психічних процесів формуються певні стани людини, до яких належить страх, бадьорість, пригнічення, піднесення, втома тощо, відбувається формування знань, умінь та навичок.
Психічні властивості людини — це найсуттєвіші особливості особистості, що забезпечують певний рівень діяльності та поведінки людини. До психічних властивостей людини належить її темперамент, характер і здібності.
Гіпотеза еволюції стверджує, що психіка є продуктом досить тривалого й складного процесу розвитку органічної природи. Для найпростіших тварин, у яких немає нервової системи й органів чуття, — це подразливість. Для багатоклітинних організмів з розвитком органів руху характерним є розвиток органів чуття. З виникненням найпростішої нервової системи (як у медузи чи актиній), яка не має органу управління, спостерігається реакція всього організму на подразнення. Для тварин уже характерна сенсорна стадія розвитку психіки. Таким чином, розвиток психіки визначається необхідністю пристосування тварин до середовища, а психічне відображення є функцією відповідних органів, що формуються в процесі цього пристосування. Так звана «інтелектуальна» поведінка тварин є тією межею, за якою починається якісно вищий етап розвитку психіки — людська свідомість.
Однак між психікою людини й тварини існує чимало відмінностей:
- діяльність тварини є діяльністю суто біологічною; залишається в межах інстинктивних відношень до природи; на відміну від людини у тварин не існує об’єктивного стійкого предметного відображення дійсності;
- відношення тварин до собі подібних не відрізняється від їхнього відношення до інших зовнішніх об’єктів, бо у тварин відсутнє суспільство (навіть у бджіл та мурах справжнього розподілу праці не існує, а виконання ними різних функцій зумовлене біологічно, а не об’єктивно);
- спілкування між тваринами відбувається за допомогою звуків, які лише зовні подібні до людської мови; таке спілкування залишається в межах інстинктивної діяльності;
свідома діяльність людини не обов’язково пов’язана з біологічними мотивами, бо інколи входить у конфлікт з ними або й пригнічує їх (наприклад, героїзм); - людина може відображати умови середовища набагато глибше, ніж тварина, завдяки абстрагуванню, орієнтуючись не на зовнішні, а на глибинні закономірності;
більшість знань і вмінь людини не є результатом її власного досвіду, а набувається в процесі навчання.
Свідомість
На все те, що людина сприймає з навколишнього середовища, вона негайно або через деякий час відповідає різними реакціями. Якщо вони продумані, свідчать про розуміння людиною того, що відбувається, а також про її ставлення до цього, це говорить про свідоме ставлення людини до дійсності. Свідомість — це відображення дійсності у вигляді знань, які закріплені в мові (у всіх її смислах і значеннях) та можуть бути передані іншим людям.
Свідомість — це феномен, який не можуть до кінця пояснити ні фізіологи, ні психологи. Критеріями свідомості є зосередження думки, абстрактне мислення, здатність до очікування та прогнозу своїх дій, усвідомлення себе й оточуючих, а також сприйняття й оцінка естетичних цінностей та етичних норм.
Свідомість людини має здатність до рефлексій (самоспостереження) і має мотиваційно-ціннісний характер, тому її ще часто називають самосвідомістю.
Праця — це специфічний, властивий тільки людині вид діяльності, який полягає у здійсненні впливу на природу з метою забезпечення умов свого існування (господарська діяльність).
На відміну від тваринних спільнот, людські спільноти мають специфічні закони існування та розвитку — закони моралі та моральність.
Не вся інформація з навколишнього світу усвідомлюється людиною. Та частина психічних явищ і процесів, перебіг і вияв яких не відображається у свідомості людини, належить до неусвідомлюваних процесів, або несвідомого. Ще на початку XX ст. стало зрозумілим, що проблема несвідомого досить широка, а свідомість по відношенню до несвідомого — це лише вершина айсберга. До несвідомого належать:
- неусвідомлені автоматизми (хапання предметів, ходіння, гра на інструментах тощо);
- неусвідомлювані спонукання свідомих дій;
- надсвідомі процеси, зокрема, інтуїція (під час розв’язання складної проблеми людина аналізує наявну інформацію, перебирає можливі варіанти, але чіткого розв’язку ще немає. І раптом, ніби само собою, знаходиться правильне рішення. Людина усвідомлює результат, а процес пошуку розв’язку залишається неусвідомленим).
Фізіологічні та психічні процеси нерозривно пов’язані між собою та пов’язані з діяльністю мозку. Що ж це за чудо таке — мозок людини?
Мозок людини
Відомий американський учений і письменник Айзек Азімов сказав, що мозок людини є «найбільш складним і організованим згустком матерії у всьому всесвіті».
Людський мозок часто порівнюють з комп’ютером, який посилає по всьому тілу мільярди бітів інформації, а також контролює кожний рух, кожну дію. У тілі людини роль провідників виконують нерви, які несуть інформацію від центральної нервової системи чи до неї. У мозку людини міститься більше «проводів і електричних схем», ніж в усіх комп’ютерних системах світу разом узятих.
Олег Кришталь, відомий нейрофізіолог, пише, що в мозкові зв’язків між нервовими закінченнями більше, ніж молекул у всесвіті. А коли людина заплющує очі й торкається пальцем кінчика носа, то мозок робить більше операцій, ніж учені, щоб здійснити політ на Місяць і повернутись назад. Свідомість порівняно з мозком і його можливостями є нескінченно малою величиною.
«Без сумніву, найскладнішою з усіх інформаційно-технологічних систем є людське тіло. Якщо взяти разом усі інформаційні процеси, які відбуваються в тілі людини, тобто свідомі й несвідомі, то вони здійснюють обробку 1024 біт інформації щоденно. Це астрономічне число в мільйон разів більше, ніж загальна кількість людських знань (1018 біт), яка міститься в усіх бібліотеках світу» (д-р Вернер Гітт у книзі «Інформація: третя основна величина»).
Учені достеменно можуть розказати, як побудований мозок людини, але не завжди чітко усвідомлюють його роботу. Отже, мозок складається з кількох великих відділів. Найнижчим із них є спинний відділ, над ним надбудовується так звана стовбурова частина, що також має кілька рівнів, і найвищий відділ — великі півкулі.
Спинний мозок, що має довжину 36–46 см і важить усього 27–38 г (це тільки 2 % від маси головного мозку), містить більше 1 млн. нервових клітин.
У верхній частині спинний мозок заходить у череп, де плавно переходить у продовгуватий мозок (найнижчий відділ стовбурової частини мозку). У продовгуватому мозкові міститься близько 200 тис. великих та до 5 млн. дрібних клітин. Він регулює діяльність серця, дихання, ковтання, перистальтику кишок та інші функції.
За продовгуватим мозком міститься мозочок, який має дві півкулі й укритий численними борознам та складається майже з 100 млрд. малих клітин. Мозочок, функції якого повністю ще не вивчені, відіграє суттєву роль в управлінні тонусом, координує рухи.
Над мозочком розташований середній мозок, до якого належить чотиригорбкове тіло з червоними ядрами (по одному з кожного боку).
Над середнім мозком розташований проміжний мозок, де міститься важлива залоза внутрішньої секреції — гіпофіз. Кількість нейронів та міжнейронних зв’язків проміжного мозку людини значно більша, ніж у мавп чи інших тварин.
Підкірка (подібно до спинного мозку) містить сенсорну, моторну та вегетативну зони. Керуючи реакціями внутрішніх органів, підкірка відіграє істотну роль у афективно-емоційних станах та при роботі м’язів.
Над проміжним мозком, закриваючи собою всю стовбурову частину зверху та з боків, міститься так званий мозковий плащ — найвищий та найскладніший за своєю будовою відділ мозку, що складається з кори великих півкуль, укритих глибокими борознами та великими звивинами. Всередині великих півкуль містяться великі підкіркові ядра, які разом із мозковим плащем належать до кінцевого мозку. Великі півкулі головного мозку є вищим відділом нервової системи людини. У середньому вага мозку людини становить 1360 г і поступається лише вазі мозку слона та кита. У людини вага головного мозку в 45–49 разів більша, ніж вага спинного мозку, у той час, як у тварин це співвідношення становить лише 15–18 разів.
Однак існує межа ваги головного мозку, нижче якої спостерігається різке падіння розумових здібностей (для чоловіків — 1000 г, для жінок — 900 г, тобто жінка ще залишається розумово здібною в той час, коли чоловік — уже ні). О. Кришталь зауважує ще одну особливість мозку: у чоловіків переважає логіка, а у жінок — інтуїція.
Живлення клітин мозку здійснюється завдяки мозковій рідині, що заповнює спинно-мозковий канал та чотири шлуночки головного мозку (її небагато, близько склянки), а також через сильно розгалужену систему мозкових кровоносних судин (їхня загальна довжина колосальна — близько 560 км).
Для мозку характерна функціональна асиметрія — збудження, які йдуть з периферій, наприклад, справа, надходять до лівої півкулі мозку й навпаки.
Чим більше значення має той чи інший подразник у житті людини, тим більшу площу займає в корі головного мозку представництво того органа чуття, звідки надходять ці подразнення. Наприклад, мовні ділянки кори головного мозку займають найбільшу територію, а у тварин таких ділянок взагалі немає.
Відчуття
Відчуття є первинною формою психічного зв’язку організму з середовищем, основним джерелом наших знань про світ і власне тіло. Вони складають головні канали, якими інформація про явища доходить до мозку, даючи змогу людині орієнтуватися в навколишньому середо¬вищі й у своєму тілі. Якби таких каналів не було й через органи чуття не надходила інформація до мозку, свідоме життя було б неможливим.
У 1956 р. в Університеті Мак-Гілла група психологів проводила дослідження, яке стосувалось сенсорної ізоляції (добровольці перебували в спеціальній камері, де зовнішні впливи були максимально обмежені). Учені були вражені тим, що більшість досліджуваних виявились нездатними витримати такі умови довше 2–3 днів. На думку вчених, без зовнішніх подразнень деградують не лише інтелектуальні функції, а й особистість загалом.
Відчуття виникають лише при безпосередній дії предметів на органи чуття (зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірні — тактильні, температурні та больові відчуття; статичні — відчуття положення тіла в просторі; а також органічні — це відчуття, пов’язані з діяльністю внутрішніх органів).
Відчуття дорослих характеризуються поєднанням знань та переживань, тому можна говорити про емоційне забарвлення (вплив на емоційний стан людини) відчуттів.
Інколи сприйняття сигналу відбувається несвідомо (наприклад, так званий «ефект 25 кадру», коли кіноглядачам неодноразово протягом фільму показували кадр тривалістю 1/24 с з рекламою певних товарів чи напоїв, і попит на ці товари різко зростав). Підпорогове (підсвідоме) сприймання, очевидно, дозволяє організму відповідати на сигнали, що надходять, так, як він не зміг би відповісти, якби вони сприймались свідомо. У Японії, зокрема, випускали музичні магнітофонні касети з накладеним на плівку низькочастотним текстом, «невидимим» для слуху людини. Ця інформація переконує людину кинути курити, спокійно спати, дотримувати дієти тощо. Але з таким же успіхом можна застосовувати й іншу інформацію (агресивного, сексуального чи ще якогось характеру).
Крім того, що наші органи чуття мають межі щодо збудження, вони можуть також адаптовуватись (пристосовуватись) до постійно діючого подразника. Однак тривалість відчуття не завжди збігається з тривалістю дій подразника. Саме такою післядією можна пояснити утримування оком зображення ще певний час після того, як предмета уже не видно (принцип кіно), утримування смаку їжі після її прийому тощо. Відчуття є лише елементарною формою відображення окремих властивостей предметів та явищ навколишнього світу. Виникнення цілісного образу предмета чи явища ґрунтується на спільній роботі органів чуття. Відображення предметів та явищ у сукупності їх властивостей та частин при безпосередньому їх впливові на органи чуття утворюють досить складний процес сприймання. Він пов’язаний з іншими психологічними процесами: мисленням (ми усвідомлюємо те, що перед нами), мовою (ми можемо усвідомити це тільки тоді, коли можемо його назвати), почуттями (ми певним чином ставимось до того, що сприймаємо), волею (у тій чи іншій формі організовуємо сам процес сприймання).
Мислення
Мислення дає нам знання про такі властивості, зв’язки та співвідношення, які не можуть бути сприйняті органами чуття, дає нам можливість зазирнути до самої суті явищ чи предметів. Будь-яка думка виникає і розвивається в нерозривному зв’язку з мовою: чим глибша і ґрунтовніша думка, тим більш чітко і ясно вона виражається в слові. Крім словесної мови, у процесі мислення беруть участь образна (візуальна) і моторна (рухова) мова, які не усвідомлюються людиною.
Мислення — це також перехід із свідомого рівня на підсвідомий. Свідомий рівень мислення відповідає таким критеріям, як логічність, інформативність, наявність мовних формулювань. Неусвідомлений рівень пов’язаний з образною мовою, інтуїтивними компонентами.
Особливості мислення можна розглядати на двох рівнях: на рівні людини як індивіда і на рівні людини як особистості. До індивідуальних особливостей мислення відносять його швидкість та орієнтацію на різноманіття, активність і саморегуляцію. До числа особистісних чинників мислення належать: установка, мотиви й емоції, досвід, тобто особистість впливає на змістові характеристики мислення.
У людини сформовані три види механізмів, що забезпечують реакції організму на дію подразників зовнішнього і внутрішнього середовища: безумовні (природжені) рефлекси, умовні (набуті) рефлекси та розумова діяльність. Безумовні рефлекси (дихальні, харчові, хапальні, захисні, орієнтувальні, статеві) проявляються однаково, успадковуються й сформовані до моменту народження.
Інстинкти (від лат. «інстинктус», що означає «мотив, спонука») — це природжена форма поведінки, для здійснення якої майже не потрібне попереднє навчання. Інстинктивна діяльність людини часто проявляється неусвідомленими діями.
Умовні рефлекси — це рефлекси, які здійснюються тільки за певних умов, вони мають тимчасовий характер, утворюються не тільки у відповідь на конкретні сигнали, а й на почуті або прочитані слова, цифри, малюнки.
Навички — це такі способи виконання дій, за яких вони через багаторазове повторення стають автоматичними, тобто виконуються підсвідомо (ходьба, уміння писати, біг тощо).
Звички — це типові для людини дії або особливості поведінки, які стали її потребою. Розрізняють позитивні (гігієнічні, ввічливість…) та негативні (куріння, наркоманія…) звички.
Емоції та почуття
Емоції — це відносно короткочасні переживання, які носять чітко виражений ситуативний характер (ставлення людини до своєї діяльності, до конкретних учинків та ситуацій).
Почуття, на відміну від емоцій, — це стійкі переживання, у яких виражається емоційне ставлення людини до певного об’єкта (суб’єкта).
Емоції та почуття утворюють емоційну сферу людини, яка пов’язана з її ставленням до дійсності та людей, з якими вона спілкується. Емоційна сфера людини належить до внутрішнього світу людини, а тому важко піддається вивченню. Але, разом з тим, ми з народження підготовлені до спілкування з іншими людьми за допомогою емоцій. Емоції та почуття — це система внутрішніх сигналів про те, що з навколишнього світу має значення для людини як особистості. Вони виявляються через жести, міміку, пози тіла, виразні рухи чи мікрорухи (тремор, реакції зіниць, інтонації голосу тощо).
Прийнято вирізняти такі види вищих почуттів: моральні (які людина відчуває з точки зору норм моралі суспільства), інтелектуальні (які пов’язані з процесом розв’язання теоретичних і практичних задач та набуття знань), естетичні (які людина сприймає через принципи прекрасного) і практичні (викликані практичною діяльністю людини).
Вища нервова діяльність людини базується на взаємодії двох сигнальних систем: перша — це сукупність нервових процесів, що виникають у корі головного мозку при безпосередньому впливові на сенсорні системи чинників зовнішнього та внутрішнього середовищ; друга — це умовні рефлекси, вироблені на слова й позначені ними поняття, які дають можливість абстрактно мислити, сприймати відображення, знаки, формули.
Мова
Унікальною властивістю людини є мова як здатність знако-символічного уявлення про предмети і явища довколишнього світу, як відбиття власних почуттів. Мову поділяють на усну й писемну. Мова — це озвучена думка, властива лише людині.
Мова — це і суспільно зумовлена система словесних знаків, котрі є засобом спілкування в суспільстві.
Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми.
Отже, мовлення — психологічна діяльність, яка є загальнолюдським явищем, а мова — суспільно-історичне явище, яке зумовлене національними особливостями.
Індивідуальність мовлення проявляється:
- різним рівнем володіння мовою (словниковий запас, граматика, фонетика);
- різною побудовою вимови (чіткість, швидкість, голосність та вади вимови);
- зв’язком між мовленням та мисленням (під час мислення людина «виголошує» внутрішній монолог);
- зв’язок мовлення з почуттями (тут слово виступає регулятором процесів уяви, пам’яті, вольових зусиль, усієї поведінки людини).
Однак слід розуміти різницю між мовою людини та «мовою» тварини. Під мовою розуміють складну систему кодів, що означають предмети, ознаки, дії або стосунки, які несуть функцію кодування, передачі інформації та введення її в різні системи. Усі ці ознаки властиві лише мові людини. «Мова» тварин не має цих ознак, це — квазімова, бо вона сигналізує про небезпеку чи їжу, захист території тощо. (Ніхто з тварин не здатний утворювати назви різних речей або поєднувати слова в речення). Кожне слово в людини викликає образи, уявлення про предмет чи явище та пов’язується з ними в мисленні, уяві, пам’яті.
Коли людина володіє кількома мовами, то все одно в основі впізнавання предметів і подій залишається сукупність одних і тих самих ознак (наприклад, ознак вживання). І тому незалежно від того, якою мовою названо предмет, людина знає, для чого він призначений або що означає те чи інше явище чи подія. Тобто процес перетворення звукових сигналів на мову ніяк не можна ототожнювати зі здатністю тварин відтворювати звуки. Крім цього, суттєво відрізняється анатомічно мовний апарат людини і звуковий апарат, наприклад, людиноподібних мавп. Саме тому будь-які спроби навчити мавп звукової мови не дають помітних результатів.
Цікаво, що коли елементи слів не дуже визначені, то самі слова дуже конкретні та образні. Наприклад, у ненців немає слова «сніг» взагалі, зате є близько 40 слів для позначення різновидів снігу. У жителів Тасманії є слова для позначення кожного різновиду австралійської акації, хоча в їхній мові відсутнє слово «дерево». Аналогічно в арабській мові: слово «лев» має 500 назв, а верблюд — 5744.
Основоположник кібернетики Норберт Вінер порівнював машинні механізми з біологічними системами, які брав за взірець. Якщо порівняти органи мовлення з кодуючими пристроями (телетайпом чи телеграфом) та швидкостями, з якими вони працюють, то стане зрозуміло, яку прекрасну «конструкцію» дав Бог людині: кодуючий пристрій може передавати приблизно 600 різних звуків за хвилину (або 36000 звуків за годину), а, наприклад, спортивний коментатор під час репортажу вимовляє 50 000 звуків за годину!
Основу мовлення складає координуюча робота нер¬вових клітин кори великих півкуль мозку, у якій містяться три центри мовлення — слуховий, руховий та зоровий.
Ольга Прокопович