Навчити Закону Божого. Актуальність цієї теми по-новому постала в моїй свідомості, коли я перегортав книгу Вальтера Чантрі «Євангелія сьогодні» [1]. Пригадую, яке сильне враження вона справила на мене, коли я вперше прочитав її років десять тому. Авторові вдалося у стислій і зрозумілій формі сказати те, що справді актуальне для викладання Євангелія. Свої роздуми він базував на біблійному тексті:
«І коли вирушав Він у путь, то швидко наблизивсь один, упав перед Ним на коліна, і спитався Його: «Учителю Добрий, — що робити мені, щоб вічне життя вспадкувати?» Ісус же йому відказав: «Чого звеш Мене добрим? Ніхто не є добрий, крім Бога Самого. Знаєш заповіді: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривди, шануй свого батька та матір». А він відказав йому: «Учителю, — це все виконав я ще змалку». Ісус же поглянув на нього з любов’ю, і промовив йому: «Одного бракує тобі: іди, розпродай, що маєш, та вбогим роздай, — і матимеш скарб ти на небі! Потому приходь та й іди вслід за Мною, узявши хреста». А він засмутився тим словом, і пішов, зажурившись, — бо великі маєтки він мав!» (Мк. 10:17–22).
Наявність цієї історії в Біблії вказує на її актуальність у часи земного життя Ісуса Христа, але, мабуть, це завжди було, є і буде важливим.
Сьогодні я хотів би стисло переповісти зміст одного з розділів книги, що присвячений Закону Божому, а точніше, Десяти заповідям.
Читаючи текст, бачимо, що спершу Ісус застерігає юнака від зверхнього ставлення до Бога. Вислів, яким той звертається до Ісуса, насправді виявився профанацією святості Божої і порушенням першої заповіді. Юнак звертається до Христа зі словами «Учителю добрий» не тому, що йому відкрите синівство Христа, Його божественна природа, а тому, що він зводить Бога до рівня людини. Це і є порушення першої заповіді. «Ісус же йому відказав: «Чого звеш мене добрим? Ніхто не є добрий, крім Бога Самого». Зважаючи на те, що закон свідчить про природу Бога, ми можемо зрозуміти, чому Христос звертається до заповідей. Юнак уже порушив усі перші чотири заповіді: він із більшою готовністю вихваляв людей, аніж Бога. Докір Ісуса стосується любові до Бога, яка відображена в перших заповідях. Далі ж Ісус перелічує другу частину Декалога — заповіді, що стосуються любові до людей.
Переносячи зміст історії в наш час, треба завважити, що у відповідь на запитання: «Як наслідувати життя вічне?», Ісус не просто запропонував юнакові свої послуги як «особистий Спаситель». Він, по-перше, звернувся до Закону Божого. Закон є суттєвим елементом проповіді Євангелії, «Законом-бо гріх пізнається» (Рим. 3:20). Заможний юнак розгубився, бо не мав ніякого поняття про те, чого йому не вистачає, щоб здобути життя вічне. Чим він прогнівив Бога? Коли Ісус нагадав йому про Десять заповідей, той щиро відповів, що не порушував їх. Але Господь не змінив теми розмови, Він продовжив говорити про Закон, щоб юнак прозрів і побачив змію гріха у своєму серці.
Зрештою, а що таке гріх? «Кожен, хто чинить гріх, чинить і беззаконня. Бо гріх то беззаконня» (1 Ів. 3:4). Як юнак міг збагнути свій гріх, якщо не розумів праведного Закону Божого? Слово «гріх», відірване від Закону, втрачає будь-який зміст. Навіть страждання нашого Господа починають здаватися трагічною помилкою без належної поваги до досконалого Божого Закону. Бо ж Христос став жертвою «ублагання» (1 Ів. 2:2), щоб праведний гнів Божий вилився не на того, хто порушив Закон, а на Христа.
Тож навіщо було пропонувати спасіння тому, хто так слабо усвідомлював небезпеку? Хоча юнак і мав сумніви, що здобуде вічне життя, він, безперечно, не вважав себе порушником Закону. А Ісус прийшов покликати до покаяння не праведних, а грішних. У такому стані юнак не був готовий почути Євангелію. Хіба не нагадує це наших сучасників, які погодилися б з юнаком і сказали б: «Ну так, я не настільки святий. А хто досконалий?». Проте таке твердження навряд чи можна вважати визнанням гріха. Як та жінка біля криниці, якій Спаситель пояснив сьому заповідь (Ів. 4), юнак би просто заплутався, якби Христос не пояснив йому Закон. Павло каже: «Що ж скажемо? Чи Закон — то гріх? Зовсім ні! Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: „Не пожадай“» (Рим. 7:7). Поки грішник не усвідомлює вини, він ніколи не почне молити про милість.
Однією з головних причин нехтування Законом є його протиставлення любові. Побутує думка, що, звертаючись до Закону, ми нехтуємо любов’ю і навпаки. Писання ж неодноразово підкреслює зв’язок між цими поняттями. Закон наказує любити. Усі заповіді можна підсумувати так: «„Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою“. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: „Люби свого ближнього, як самого себе“. На двох оцих заповідях увесь закон і пророки стоять» (Мт. 22:37–40).
Закон — це детальне роз’яснення того, чого вимагає любов. Ця думка часто повторюється в Євангелії: «Якщо ви Мене любите, — Мої заповіді зберігайте!» (Ів. 14:15). «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене» (Ів. 14:21). Любов не може виражатися по-іншому, тільки через виконання Закону. З іншого ж боку, Закон неможливо виконати, якщо не через те, до чого тебе спонукає любов. Апостол Іван висловився дуже чітко: «Бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді, Його ж заповіді не тяжкі» (1 Ів 5:3). Любов робить виконання Закону радісним, кожен, хто любить Бога, з радістю виконує Його повеління. Така людина вигукує разом із Давидом: «Провадь мене стежкою Твоїх заповідей, бо в ній я знайшов уподобу» (Пс. 118:35). Лише для людини, яка, за словами апостола Юди, є «тілесною, що духа не має» (Юда 19), Божі закони є кайданами, наказом суворого владаря. Таким чином Закон виявляє відсутність любові. Якщо ж серце любить, Закон не є тягарем.
Отже, любов робить виконання Закону радісним, а Закон робить любов дієвою. Без такого вираження любов помирає. Можливо, тому й написано: «І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне» (Мт. 24:12). «Як я можу виявити свої почуття?» — питає той, хто справді закоханий. Святі Божі заповіді дають нам нагоду проявити свою любов до Бога й до людей, як написано: «Не будьте винні нікому нічого, крім того щоб любити один одного. Бо хто іншого любить, той виконав Закон. Бо заповіді: „Не чини перелюбу“, „Не вбивай“, „Не кради“, „Не свідкуй неправдиво“, „Не пожадай“ і які інші, вони містяться всі в цьому слові: „Люби свого ближнього, як самого себе!“ Любов не чинить зла ближньому, тож любов — виконання Закону» (Рим. 13:8–10).
Звісно, Закон сам собою не є засобом досягнення схвалення від Бога, «бо жодне тіло ділами закону не виправдається перед Ним…» (Рим. 3:20). І все ж у тому ж самому листі Павло не раз витягає з піхов меч Закону, щоб «замкнути всякі уста, і щоб став увесь світ винний Богові. Бо жодне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним, — Законом-бо гріх пізнається» (Рим. 3:19–20). Чи не тому люди не звертаються до Христа, що не усвідомлюють свого гріха? Сказати «всі згрішили» — не достатньо, треба у світлі Закону Божого допомогти людині побачити її власний гріх. Тільки тому, кого ранив караючий меч Закону, є сенс пропонувати цілющий бальзам Євангелії або, як завважив Самюель Болтон, «саме гостра голка Закону прокладає доріжку для червоної нитки Благої Звістки».
Але повернімося до нашого юнака. Господь виявив, що його розуміння Закону було поверхневим. Бідному грішникові здавалося, що він невинний, що все, що від нього вимагають, — взірцева поведінка. Та юнак мав збагнути, що «Закон духовний» (Рим. 7:14). Можливо, він зважав на зовнішні обмеження, накладені Законом, але Закон поширюється і на нахили й думки серця. Це треба було пояснити. Як саме це робив Ісус? Господь неодноразово додавав до заповіді її духовне застосування, Він робив це ще під час проповіді на горі. «Ви чули, що сказано: „Не чини перелюбу“. А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5:27–28). «Ви чули, що було стародавнім наказане: „Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові“. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: „рака“, підпадає верховному судові, а хто скаже „дурний“, підпадає геєнні огненній» (Мт. 5:21–22). Отже, Христос застосовував, тлумачив Закон щодо конкретних учинків і звичок людей. Людина могла практично зрозуміти, що від неї вимагається.
Як це було з юнаком? Який же гріх заховався в його серці? Наказавши йому піти продати все, що той мав, і роздати вбогим, Господь дав практичне застосування десятої заповіді. «Одного бракує тобі: іди, розпродай, що маєш, та вбогим роздай, — і матимеш скарб ти на небі! Потому приходь та й іди вслід за Мною, узявши хреста». Ці слова розрізали гнійник жадібності, який був непомітним людському оку. Цей гріх не впадав у вічі, але жадібність з її потворністю та брудом керувала життям юнака. І от Закон, як стріла, пронизав його серце!
Якби Ісус сказав: «Не жадай», той може б відповів, що не жадає чужої власності, чужого багатства, що цілком удоволений тим, що має. Було недостатньо просто процитувати йому 20 розділ Книги Вихід. Юнак любив своє багатство більше, ніж Бога, тому й відвернувся від Господа. «А він засмутився тим словом, і пішов, зажурившись, — бо великі маєтки він мав!» (Мк. 10:22). Але в нього все ж з’явилася можливість ясно усвідомити свій гріх. Йому не вистачало любові, на якій тримається Закон.
Не бажаючи йти на компроміс у питаннях істини, Господь дає юнакові піти. Справжня любов ніколи не торгуватиметься за істину, на якій вона ґрунтується.
Які принципи з цієї біблійної історії є актуальними для викладання Євангелії в наш час? По-перше, ми маємо передавати Євангелію в усій повноті: вчити про святість Бога, про вічний Закон Божий і його практичне застосування. Потім наша Блага Звістка стане справді благою. А загальні фрази викликають те, про що ми читали в першій половині історії про заможного юнака. Коли Ісус перелічив заповіді, то зустрівся з невіглаством, нечутливістю, Він наткнувся на самовпевнений протест. Отже, треба навчитися застосовувати Закон до того, що всередині людини, треба ясно показати, що праведний Закон Божий висуває суворі вимоги до мотивів, бажань і прагнень нашої душі. Якщо ми це зробимо, то побачимо душі, які готові почути про спасіння.
Юрій Ліщинський