Щоразу, опиняючись у товаристві рибалок, я чув численні оповіді про їхні неабиякі геройства, секрети рибальського мистецтва та, звісно, про спійману рибу. Кажуть, що її розміри невпинно зростають з моменту, коли її зловлено, аж допоки, коли про це розповідають… Але сьогодні, підсумовуючи нашу розмову про духовне учнівство, ми побуваємо на рибальстві, де рибалка пішов ловити рибу, а спіймався сам… Здається, це рибальство було останнім, але чи не найкращим з усіх у його житті…
«Після цього з’явивсь Ісус знов Своїм учням над морем Тіверіядським. А з’явився отак. Укупі були Симон Петро, і Хома, званий Близнюк, і Нафанаїл, із Кани Галілейської, і обидва сини Зеведеєві, і двоє інших із учнів Його. Говорить їм Симон Петро: «Піду риби вловити. Вони кажуть до нього: І ми підемо з тобою». І пішли вони, і всіли до човна. Та ночі тієї нічого вони не вловили» (Iв. 21:1–3)
Чесно кажучи, я не знаю, чому апостол Іван вирішив написати останній, двадцять перший, розділ своєї євангельської історії. Останні рядки попереднього, двадцятого розділу, нагадують мені маневри пілота літака під час посадки на аеродром: «Багато ж і інших ознак учинив був Ісус у присутності учнів Своїх, що в книзі оцій не записані. Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім’я Його!» (Iв. 20:30–31). Гарна кінцівка, за всіма правилами оповідного жанру… І тут… Новий зліт… Задля чого?
Останній розділ більше дюжини разів згадує про одного з учнів — апостола Петра. Безперечно, його особистість унікальна, адже саме йому належить авторство двох книг у каноні Нового Завіту. Крім цього, його непересічність виявляється безліч разів у найнесподіваніших ситуаціях.
- Коли під час бурі на морі вкрай перелякані учні побачили Христа, Який просто йде по хвилях, прямуючи до них, лише один із них висунув напрочуд оригінальну ідею: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді» (Мт. 14:28). Хто це був? Звісно, Петро!
- Коли всі учні міркували над екзаменаційним тестом «Хто такий Христос?», лише один (без підготовки) випалив: «Ти Христос, Син Бога Живого!» (Мт. 16:16). Хто ж це був? Знову Петро!
- Коли Вчитель узяв із Собою трьох учнів на гору Преображення, то, побачивши Мойсея та Іллю, старозавітних героїв, Петро висуває неочікувану пропозицію: «Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три намети: для Тебе один, і один для Мойсея, і один для Іллі» (Мт. 17:4).
- Коли зрадник Юда прийшов із загоном озброєних людей від первосвящеників заарештувати Христа, то єдиний з усіх учнів, Петро «меча мавши, його вихопив, і рубонув раба первосвященика, і відтяв праве вухо йому» (Iв. 18:10).
- Коли всі апостоли, налякані арештом, повтікали хто куди, то «Петро ж здалека йшов услід за Ним аж до двору первосвященика, і, ввійшовши всередину, сів із службою, щоб бачити кінець» (Мт. 26:56–58).
Остання історія з Іванової Євангелії знов-таки змальовує Петра, що йде попереду всіх: «Говорить їм Симон Петро: «Піду риби вловити». Вони кажуть до нього: «І ми підемо з тобою». Колись Христос покликав рибалку Петра піти за Ним, пообіцявши зробити його «ловцем людей» (Мт. 4:18–20), але, здається, Петрові зручніше-таки, залишатись ловцем риби… Крім того, хіба є в цьому щось аморальне, варте докору? Врешті-решт, апостоли — теж люди і їм, хоч якими б духовними вони не були, теж треба їсти…
Утім, рибальські справи того разу «не клеїлися». І це, незважаючи на цілу низку сприятливих обставин! По-перше, у човні сиділи професіонали: Петро, Яків та Іван були рибалками з рибалок, які не могли згадати періоду у своєму житті, коли б вони не тримали в руках весло та невід. По-друге, вони перебували в знайомих із дитинства умовах: Галілейське озеро вони знали як свої п’ять пальців. По-третє, усі потрібні ресурси — човен, невід, достатньо часу — були в їхньому розпорядженні. Насамкінець, сама природа мала б сприяти їхньому проекту, адже в нічний час риба ловиться найкраще…
Того ранку в човні на озері сиділи виснажені та розчаровані люди. Петро, можливо, був роздратований, що так багато зусиль та часу витрачено марно. Решта, його друзі, можливо міркували в собі: «Чому я не залишився, аби нормально виспатись цієї ночі?». У такий час нема бажання говорити, нема сил для наступного ривка… Таке буває в житті учнів. Моменти духовного злету межують з сумнівами й депресією…
«А як ранок настав, то Ісус став над берегом, але учні не знали, що то був Ісус. Ісус тоді каже до них: «Чи не маєте, діти, якоїсь поживи?» — «Ні», — вони відказали. А Він їм сказав: «Закиньте невода праворуч від човна, то й знайдете!» Вони кинули, і вже не могли його витягнути із-за безлічі риби» (Iв. 21:4–6)
Зверніть увагу: Христос з’являється учням не до невдачі, а після неї. Здається, невчасно… Утім, Його все одно не впізнають… Часом невдача засліплює нас, позбавляючи спроможності побачити Спасіння, Яке зовсім поруч! Але Христос не відступає. Без докору, лагідно Він запитує: «Чи не маєте, діти, якоїсь поживи?» Він знає не тільки про сподівання душі, а й про тілесні потреби! Залишаючись таємним і невпізнаним для учнів, Христос дає їм незвичайний наказ: «Закиньте невода…»
І тут трапляється одразу два чуда. Перше, його легше сприйняти, — це наповнення невода. В несприятливий час (ніч уже минула), за лічені хвилини невід наповнюється надзвичайно повно (коли перелічили, вийшло 153 рибини), причому добірною рибою (Іван підкреслює, що невід був повний «риби великої»). Друге чудо «випливає» на хвилі першого й вражає ще більше.
«Тоді учень, якого любив був Ісус, говорить Петрові: «Це ж Господь!..» А Симон Петро, як зачув, що Господь то, накинув на себе одежину, бо він був нагий, та й кинувся в море… Інші ж учні, що були недалеко від берега якихсь ліктів із двісті, припливли човником, тягнучи невода з рибою» (Iв. 21:7–8)
Особисто мене дивує реакція Петра. Його поведінка дивна, несолідна… По-перше, ти ж сам запросив друзів іти з тобою на риболовлю, і тут, у вирішальний момент, коли треба тягти повний невід і кожні руки — на вагу золота, ти кидаєш і невід, і друзів, вистрибуючи з човна… Крім того, якщо ти такий палкий учень, то спочатку виконай перше завдання Учителя — витягни невід, а потім вирішуй усі інші питання… Нарешті, набагато зручніше (і не набагато довше) пливти до берега човном, ніж борсатись самому в воді…
«А коли вони вийшли на землю, то бачать розложений жар, а на нім рибу й хліб. Ісус каже до них: «Принесіть тієї риби, що оце ви вловили!» Пішов Симон Петро та й на землю витягнув невода, повного риби великої, сто п’ятдесят три. І хоч стільки було її, не продерся проте невід. Ісус каже до учнів: «Ідіть, снідайте!» А з учнів ніхто не наважився спитати Його: «Хто Ти такий?» Бо знали вони, що Господь то… Тож підходить Ісус, бере хліб і дає їм, так само ж і рибу. Це вже втретє з’явився Ісус Своїм учням, як із мертвих воскрес» (Iв. 21:9–14)
Хоча в цих віршах не сказано прямо, але, скоріш за все, друзі Петра образились на нього. Зауважте, коли Христос, зустрівши учнів, наказав їм принести риби, яку вони спіймали, то за рибою пішов… Петро. Напевно, учні сказали: «Ми вже геть виснажені від витягання невода. Петро втік, залишивши нас без допомоги. Нехай тепер сам іде і тягне ту рибу!»
Навіть найближчим друзям Петра важко було роздивитись і зрозуміти ті почуття, що розгорілися в серці Петра, коли він збагнув, Хто промовляє до них з берега. В одну мить він відчув, як робота, прибуток, друзі, комфорт, імідж відступають на задній план у житті, витіснені іншим, могутнім почуттям любові до Христа. У той момент він побачив, що всі благословення його життя, включаючи роботу, друзів, комфорт і, безперечно, невід, наповнений рибою, не можуть зрівнятися з Тим, хто є Джерелом цих благословень!
Це і є секрет. Секрет учня-відмінника. Любити Христа всім серцем, усією душею, усім розумінням, усіма силами… Любити більше, ніж любив учора. Любити більше, ніж люблять інші. Любити більше, ніж своє власне життя…
Ось чому Христос після сніданку тричі ставить Петру одне й те ж питання:
«Як вони вже поснідали, то Ісус промовляє до Симона Петра: «Симоне, сину Йонин, чи ти любиш мене більше цих?» Той каже Йому: «Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!» Промовляє йому: «Паси ягнята Мої!» І говорить йому Він удруге: «Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене?» Той каже Йому: «Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!» Промовляє йому: «Паси вівці Мої!» Утретє Він каже йому: «Симоне, сину Йонин, чи кохаєш Мене?» Засмутився Петро, що спитав його втретє: «Чи кохаєш Мене?» І він каже Йому: «Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!» Промовляє до нього Ісус: «Паси вівці Мої!» (Iв. 21:15–17)
До речі, відповідь Петра демонструє «занижену самооцінку»: на запитання «агапе» («Чи любиш…» у значенні «абсолютною, досконалою, небесною любов’ю») він відповідає «філео» («люблю» в значенні «як близького друга, товариша») … Можливо, у свідомості Петра ще свіжі спогади про зречення від Учителя, а може, самокритична свідомість не дозволяє сказати про себе, що досяг досконалості… Але головне питання прозвучало й відповідь на нього — теж…
Випереджуючи запитання, зазначимо, що любов до Бога не означає нехтування Божими благословеннями (прибутками, здоров’ям, комфортом, стосунками) і власними обов’язками (у сім’ї, на роботі, у суспільстві), але означає, що тепер:
- Христос — дорожчий від роботи;
- Христос — дорожчий від прибутків;
- Христос — дорожчий від друзів;
- Христос — дорожчий від власного іміджу, інтересів і бажань;
- Христос — дорожчий від комфорту;
- Христос — дорожчий від життя.
Відверто скажу, що і мені, і вам далеко до такої любові до Бога… Саме тому маємо її вчитися. Учитися все життя. Ми зможемо бути учнями Христа лише за умови палкої, нестримної, щирої любові до Христа! Церква названа в Біблії Христовою нареченою і вона природно має саме так Його любити!
Крім того, пам’ятаймо, що якщо заповідь любити Бога — найбільша, то нелюбов до Бога — найбільший із гріхів і корінь усякого морального злочину. Як сказав колись один чоловік: «Гріх — це будь-що зроблене без любові до Бога» (в тому числі — урок християнської етики, молитва, пожертвування тощо). Саме в переданні такої любові — сутність не лише учнівства, а й учительства, виховання (сімейного, шкільного, церковного). У книзі «Чому радіє Бог?» Джон Пайпер, звертаючись до своїх дітей, каже: «Я б хотів залишити вам у спадок не гроші, не дім і не землю, а бачення Бога, такого величного і славного Бога, якого лише здатний сприйняти наш розум. Але головне — я хочу заповісти вам палку любов до цього Бога, палкість набагато сильнішу, ніж притаманну людям, любов до Бога, що витікає з серця Самого Бога… І я молюся про той час, який настане за планом Бога, коли ваша радість про Бога не матиме меж і з’єднається з радістю Самого Бога…»
Олександр В’ялов