Інтерв’ю з Гарреттом Гіллілендом — американським місіонером, професором Литовського християнського університету, викладачем соціології і культурної антропології
— Пане Гарретте, студенти люблять і шанують Вас як людину з неординарним стилем поведінки й викладання. Як Ви, американець, опинилися в Литовському християнському університеті?
— Скажу коротко. Я і дружина вирішили бути відкритими для можливості місіонерства. Бог обрав для нас Литву. Раніше ми навіть ніколи не чули про цю країну. Працюючи викладачем в університеті м. Азуза, США (Azusa Pacific University), я дізнався про LCC і вирішив поїхати туди волонтером на рік. Протягом цього року ми познайомилися і допомагали клайпедській помісній церкві. Наше серце загорілося любов’ю до цієї країни та її народу, тому ми повернулися ще на п‘ять років.
— Хто або що вплинуло на ваш вибір стати місіонером?
— Коли мені було п’ятнадцять, мої тітка та дядько (мої «духовні» батьки) сказали мені, що я буду служителем, на що я відразу розсміявся. Приблизно у вісімнадцять я відчув це покликання у своєму серці. Це був Божий поклик. А стосовно людей, то молодіжний пастор церкви, яку я на той час відвідував, Рон Вессел, мав величезний вплив на мене й саме він багато наставляв мене в сфері служіння, сім’ї та життя.
— Ким Ви мріяли стати?
— У ранньому дитинстві — гравцем американського футболу або баскетболістом. Навчаючись у старших класах, хотів бути рок-зіркою (гітаристом). Як я вже казав, у вісімнадцять Господь покликав мене до служіння і я не зміг проігнорувати це покликання.
— То ким Ви стали?
— За останні дев’ятнадцять років я мав багато робіт: молодіжний пастор (для підлітків 12–18 років), учитель старших класів з проблемною молоддю, пастор у коледжі (для 18–25 річних), професор в університеті (соціологія), місіонер у Литві (професор в університеті та старійшина церкви).
— Ваша освіта?
— Бакалавр соціології, бакалавр теології, магістр соціології і майже закінчив магістерську програму з богослов’я.
— Яка у Вас сім’я?
— У нас із Софі четверо дітей: Боаз — 16 років, Езра — 12, Саншайн — 8 та Хевенлі — 6. Власних дітей у нас уже не буде, та, можливо, ми всиновимо дітей, або приймемо, або просто зможемо замінити батьків іншим дітям, яких додому приводять наші діти.
— А як Ви познайомились зі своєю майбутньою дружиною?
— Я зустрів Софі в Тихоокеанському університеті м. Азуза. Ми довго не зустрічались (близько 5 місяців, і 3 з них ми не бачились через літні канікули). І вона, і я мали бачення на служіння і вдома, і поза рідним містом. Багато з того, чого ми бажали, вже здійснилося… Може, прозвучить не надто романтично, але вона насправді мій найкращий друг на землі, а також мій партнер у служінні.
— Як Ви виховуєте своїх дітей, з якими труднощами Вам доводиться зустрічатися?
— Більшу частину, якщо можна так сказати, життєвого досвіду людина переймає, а не вивчає. Тобто, я можу говорити до посиніння, володіючи прекрасною інформацією, та коли я не буду показувати приклад (віри, переконань, застосування сказаного тощо), діти не сприйматимуть сказаного. Легше морочити голову дорослим, ніж дітям. Ми повинні не просто вчити, але жити так, як учимо. Наші діти постійно спостерігають за Софі і мною: що ми говоримо і що робимо, чи відповідають наші вчинки і спосіб життя нашим словам. Тому, найперше, ми виховуємо власним прикладом.
Труднощів чимало. Зазвичай вони пов’язані з «дай» і «візьми». Я занадто м’який, Софі занадто строга. Ми вчимося збалансовувати одне одного.
— Яке місце займає Біблія у Вашій сім’ї?
— Велике. Ми читаємо Писання і разом з дітьми вивчаємо напам’ять біблійні уривки, потім обговорюємо під час прогулянок, вечері тощо. Часто розповідаємо дітям різні історії і виводимо з них біблійні принципи. Моя порада: використовуйте Біблію для того, щоби підбадьорювати дітей, а не тільки постійно виправляти… Це кислий смак християнства.
Ми молимося і спілкуємося з ними, кажемо, що хотіли б, щоб наші цінності стали і їхніми цінностями, але вони повинні самостійно зробити цей вибір.
Поки діти маленькі, ми вчимо й заохочуємо їх робити те чи інше, бо це біблійна заповідь і соціальна норма.
— Цього року кожний випуск часопису «Слово вчителю» присвячений одній-двом заповідям Декалогу. Чи можете Ви поділитися власним досвідом чи роздумами щодо заповідей «Не кради» і «Не свідкуй неправдиво»?
— Розповім один приклад, яким я мало пишаюся, але розповідаю його своїм дітям, бо хочу, щоб вони слухалися Бога і їм не довелося проходити через ті ж самі падіння, через які одного разу проходив я.
У дитинстві я, як і багато американських хлопців, збирав бейсбольні картки. Разом зі своїми друзями я часто їздив на велосипеді в місцеву крамничку і тратив усі свої кишенькові гроші на пачки з бейсбольними картками. Зазвичай можна було отримати від 25 до 30 карток разом із жуйкою. У мене була подвійна мета: по-перше, зібрати найкращі картки, щоб можна було показувати їх і обмінювати, на які схочеться. По-друге, зібрати всі картки, які випустили того року (приблизно 800 шт.). Це вважалося дуже «круто»! До 12–13 років я був уже з головою в цьому хобі. (У мене досі вдома в батьків лежать 7 повних серій.) Далі це захоплення стало нагадувати одержимість. Я почав підробляти на випадкових роботах, щоб купувати чимраз дорожчі картки. Одного разу я віддав близько 40 доларів за картку з молодим спортсменом Джоні Бенчем. Але мені потрібно було отримали бажану картку й тоді, коли я не міг за неї заплатити. Вихід був один — красти. Я знав, що це було неправильно, але, як і багато молодих людей, щоразу програвав битву між тим, що правильно, і сильним бажанням бути прийнятим у своєму колі, бути популярним.
Я вкрав три картки, а потім мене упіймали. Брати одного з моїх друзів, який допомагав мені, а я йому, у крадіжках, донесли на нас. Можете уявити стан моєї мами. Після того, як вона поговорила зі мною, я у всьому зізнався і заплакав. Я відчував вину, сором та різноманітні емоції, з якими я, тринадцятирічний хлопець, не знав як упоратися, але разом з тим і велике полегшення. Моя мама наказала мені піти в магазин, зізнатися власникам у крадіжці й повернути вкрадені картки. Батьки мене покарали (домашній арешт на два тижні влітку) і заборонили мені навіть заходити до тієї крамнички.
Багато часу знадобилося, доки я зрозумів, що Бог дбає про найкраще для мене, а не про те, щоб позбавити мене задоволення у житті! Провина, сором та інші жахливі почуття, які я мав, не є тим, чого Він бажає для нас. Він приготував для нас плід Духа (любов, радість, мир…), і саме цього прагнуть, за цим женуться люди, але поза Богом цього досягнути неможливо.
— Наскільки мені відомо, студентів, які щойно приїжджають у LCC, шокують деякі правила. Наприклад, жодних підказок, списувань, запозичення з чужих робіт, що часто зустрічається у вузах тих країн, звідки приїздять студенти. Що Ви можете сказати з цього приводу?
— З вашого дозволу я не відповідатиму на це запитання, але надам слово нашим студентам, які обговорювали цю тему на шпальтах студентської газети.
Під час мого першого семестру в Литовському християнському університеті я була дуже здивована вимогливою політикою проти списування й будь-якого крутійства. Теоретично вона існує також і в країні, у якій я живу. Однак тут усе по-іншому. Це говориться не просто для того, аби «залякати» студентів, але насправді запроваджено в життя і виконується. Це норма!
Після закінчення першого семестру я приїхала додому на канікули, де проводила певний час із друзями, які навчалися в місцевих університетах. Мене здивувала фраза моєї подруги: «У наш час серед студентів не виникає питання, списувати чи ні. Вони просто питають: “Де списати?”» Тоді всі засміялися, а я ще довго думала над цією фразою.
Чи можемо ми це списати на «культуру»? Чи можемо просто сказати, що це прийнято в певній частині світу чи в якійсь країні? Багато з нас — громадяни країн з дуже високим рівнем корупції. Те, як держава обманює, служить поганим прикладом для наслідування та слабким стимулом чинити по-іншому. Та я не вважаю це за культурну проблему.
Наші батьки ходили до шкіл, де політика щодо чесності була досить суворою, й особисто мене батьки ніколи не заохочували до обману (списування)…
…Думаю, як студенти-християни маємо моральний обов’язок пливти проти течії, як би важко це не було зробити. Своїми власними вчинками ми можемо почати ламати цю огидну традицію.
Аіна Йонуцай, Албанія
Приїхавши до LCC уперше, студенти повинні пройти тренінг. Це важливий час, коли студенти мають змогу дізнатись більше про навчальний заклад, де вони здобуватимуть освіту найближчі 4 роки. Правила написання робіт для декого можуть бути досить шокуючими. У нашому університеті правила щодо списування й плагіату дуже суворі. Наприклад, якщо студент отримав завдання написати есе, то воно має бути написаним лише власними стараннями, а не за допомогою інших студентів, книг чи інтернет-ресурсів. Якщо ж є потреба у використанні додаткової інформації, то важливо не просто вказати джерело й автора, а й чітко слідувати за виконанням потрібного формату роботи. У випадку, якщо студент цього не зробив або зробив не так як слід, то йому дають перше попередження за плагіат. Дуже схожі правила стосуються використання робіт інших студентів, інших джерел інформації. Також заборонено використовувати свою роботу, попередньо написану для будь-якого іншого предмета. Згідно з правилами LCC, студента, у якого три плагіати, списування, — виключають з університету. І головне, що це не просто правила, а реальність.
Для студентів, які приїхали з України, така практика часто здається дивною й надто суворою. Проте саме завдяки таким правилам, які спершу здаються дуже радикальними, ми вчимось висловлювати свої думки й плідно працювати, щоб отримати оцінку, яку заслуговуємо ми, а не хтось інший.
Ангеліна Родіонова, Україна
— Що для вас важливіше — робота чи сім’я?
— Сім’я, а потім робота. Але так було не завжди. Одного разу Бог дав мені зрозуміти, що моя сім’я, виховання моїх чотирьох дітей є для мене найважливішою роботою у світі. Навіть якщо здається, що мене використовує Господь (маю на увазі, якщо люди приходять до пізнання Бога через ту роботу, яку я роблю), але в той час я нехтую своїми дітьми, то це недобре. Я відкинув свою кар’єру, в розумінні «американської мрії» [1], приїхавши до Литви. Однак завдяки цьому рішенню тепер у мене кращі стосунки з моєю дружиною, моїми дітьми та моїм Господом.
— Що Ви можете сказати про рівень освіти сучасної молоді, її цінності, поведінку?
— Дехто каже, що світ стає гіршим. Особисто я з цим не згідний. Мені здається, що він не дуже відрізняється від рівня двадцяти років тому, коли я був молодим, люди просто отримують набагато більше інформації, ніж у попередні роки. Рівень освіти, думаю, чудовий, але тільки якщо людина пропустить її через серце, а не просто запасеться сухими знаннями. У будь-якій справі важливо доторкнутися до чийогось серця, а не просто поінформувати розум.
— Чи бачите Ви якусь відмінність від віруючими та невіруючими студентами?
— Іноді. Частково це залежить від особистих переконань людини. Багато людей лише заявляють, що вони — християни. Стосовно студентів, які серйозно ставляться до своєї віри,.. то так, я бачу відмінність в їхній цілісності, чесності, відкритості, чого й усім бажаю.
Розмовляв Роман Доля
Переклад з англійської Альони Югової
LCC Міжнародний університет — вищий навчальний заклад, що надає акредитовану ступінь бакалавра з трьох академічних програм: управління бізнесом, англійська мова та література, теологія. Університет засновано 1991 р. Близько 600 студентів із 21 країни світу отримують тут освіту широкого профілю, яка готує не лише до заробляння грошей на життя, але й до самого життя. Інтерактивні заняття, які проводять англійською мовою висококваліфіковані професори з Європи та Північної Америки, допомагають студентам оволодівати навичками, необхідними для майбутньої кар’єри. Зі свого боку, студенти особливо цінують посвячення викладачів своїй справі, їхнє дружелюбне ставлення до студентів і повну відсутність корупції в усьому навчальному процесі.
В основі LCC Міжнародного університету лежать християнські цінності, що створює атмосферу поваги й толерантності. Студентів зараховують до університету незалежно від їхніх релігійних переконань. Однак LCC надає можливість християнської практики для всіх бажаючих. Університет сприяє тому, щоб кожний студент сформував свою точку зору й ставлення до релігії.
Навчання триває чотири роки. Упродовж першого року студенти вивчають загальні предмети (літературу, історію, психологію тощо), які забезпечують їх міцною освітньою базою. Отримавши знання з різних галузей науки, студенти наприкінці першого року навчання можуть прийняти усвідомлене рішення стосовно вибору академічної програми.
Усі програми складені таким чином, щоб дати студентам глибоке розуміння глобального і місцевого контекстів і одночасно розвивати особисті навички, необхідні для того, щоб використовувати здобуті знання в подальшому навчанні та професійній кар’єрі.
Завдяки отриманій освіті випускники LCC Міжнародного університету працюють у різних країнах світу, однак більшість з них (81 %) місцем роботи вибирають свою батьківщину. При співбесідах роботодавці відзначають, що крім професійних знань випускники університету володіють хорошими аналітичними здібностями і критичним мисленням, навичками роботи в команді й комунікабельністю, етичністю в роботі і стійкими моральними засадами, умінням висловлювати свої думки і запроваджувати нове, міжкультурним досвідом і чудовою англійською. 25 % випускників уже отримали або здобувають ступінь магістра.
[1] «Американська мрія» — ідеали свободи і відкритих можливостей для всіх, основані на вірі в безмежні можливості США і їхнє особливе місце у світі, якими керувалися, згідно з офіційною американською політичною міфологією, «батьки-засновники» Сполучених Штатів Америки. У широкому розумінні: американські цінності, від найвищих до простої мрії американця про власний будинок. Концепцію «американської мрії» піддавали критиці багато філософів і письменників, але для багатьох вона, як і раніше, зберігає свою привабливість.