Одного разу, восени, Людська Душа зустрілася із Болем. Він був схожий на старенького згорбленого дідуся, який ледь перебирав ногами, одягнений у лахміття і мав великого горба на спині. З ним він, власне, і народився.
— Тобі чого? — запитала Душа.
— Нема де жити, от і шукаю пристановища. Приймеш?
— Ти від старості певно збожеволів! Нізащо! Іди звідки прийшов. У мене немає для тебе місця. — Душа від люті стала геть багряною.
— Але я заплачу, — впевнено промовив Біль.
— Чим? — голосно засміялася Душа.
— Ти отримаєш від мене один дуже цінний дар.
— Який такий дар?
— Ти знатимеш усі мови світу.
— Усі? Це неможливо! На світі ще не народилася така душа, яка б знала всі мови.
— Ти будеш першою. Розумітимеш кожну людину… Вирішуй — хочеш чи ні?
Душа на мить замислилася:
— То це ж досить таки прибуткова справа.
— Авжеж, я ніколи не пропоную абищо.
Душа щиро розсміялася:
— По тобі цього не скажеш… Гаразд. Я погоджуюся. Тільки ти не сказав, на який термін шукаєш житло.
— Не хвилюйся. Ненадовго. Як тільки побачу, що ти досконало навчилася володіти всіма мовами світу, одразу залишу твоє помешкання.
І оселився Біль у Душі. І заболіло Душі. Проте вона мовчки терпіла, бо дуже вже хотіла оволодіти всіма мовами світу і розуміти кожну людину.
Наступного дня, прокинувшись, Душа побачила у вікні, як Біль вів когось до її дому.
— Хто це? — спитала зболена Душа.
— Це Хвороба, їй немає де жити. Дозволь їй оселитися у твоєму домі.
Душа геть заклякла від такої нахабності.
— Ні, — сказала і присіла на ґанок.
— Але ж це теж не за «просто так». Ти отримаєш ще один, значно більший від попереднього, дар — щастя! Ти житимеш — і насолоджуватимешся життям. Ти будеш неймовірно щасливою!
— Хвороба надовго поселиться? — запитала Душа, не підіймаючи голови.
— Ні, — запевнив Біль, — як тільки ти навчишся бути щасливою, будь певна, Хвороба одразу залишить тебе.
— Гаразд, — сказала Людська Душа й пішла в дім. Вона все життя мріяла про щастя.
Наступного дня зболена Душа лежала в ліжку. Вона захворіла. Як раптом у двері її кімнати хтось обережно постукав.
— Увійдіть, — тихо дозволила господарка.
На порозі стояли Біль і Незнайомка.
— Ідіть геть! — хрипло скомандувала Душа. — Геть, щоб я вас і не бачила! Нікого більше не пригрію…
— Але ти можеш отримати третій, найдорожчий у світі дар, — заспокоював її Біль.
— Який? — ледь чутно спитала Душа й закорчилася в муках.
— Любов! Ти любитимеш! І тебе любитимуть також!
Душа задумалася. Її давно турбувала порожнеча в житті.
— Так, я хочу любити, — мовила Душа пересохлими губами. — Хочу. Тільки хто ця гостя?
Біль потупив очі:
— Самотність.
З того дня Людська Душа переживала і біль, і хворобу, і самотність. Настала весна. Розтанув останній сніг і лагідне сонечко дедалі частіше стало зазирати до Душі.
— Ну от, — сказав одного дня Біль, — ми прийшли з тобою попрощатися.
Душа ледь підвелася, аби краще почути його.
— Ви… мене… залишаєте? — здивувалася вона.
— Так, — радісно відповів Біль, — адже ти тепер володієш трьома найвеличнішими дарами світу!
— Як? — здивувалася Людська Душа.
— Усе просто. Переживши біль, ти стала розуміти людину в її скорботі. Тобі навіть не потрібно чути її, аби знати, що цій людині погано. В Індії, Африці, в Європі чи на маленькому півострові Тихого океану ти зрозумієш тепер кожну людину, якій болить. Бо мова милосердя одна на цілому світі!
Душа полегшено зітхнула. А Біль продовжував:
— Сьогодні, коли тебе залишить хвороба, і ти станеш знову здоровою, ти збагнеш, що таке щастя. Ти насолоджуватимешся тепер кожним днем, кожною миттю. Ти відчуватимеш себе щасливою у простоті і в розкоші, і зрозумієш тоді своє найважливіше призначення на землі — жити! Життя і є найбільшим щастям на землі.
Душа ставала дедалі світлішою. Біля її ліжка присіла Самотність.
— І я покидаю тебе, — мовила Самотність. — До тебе прийдуть люди. Ти зрозумієш, що бачити їх, чути, обіймати і просто знати — величезне надбання. Ти полюбиш їх, а вони тебе. У безкорисній людській любові зможеш навіть побачити самого Бога. А Він — найсвятіша Любов на землі. Вічна Любов. Це і є той найсокровенніший дар, про який мріє кожна Людська Душа.
У цю ж мить гості зникли. У кімнаті стало тихо-тихо. Душа підвелася, підійшла до письмового столу й з верхньої шухляди дістала стареньке чорно-біле фото своєї матері. Доки та ще жива, вона сьогодні ж поїде до неї.
Олена Медведєва