Ми знову починаємо студіювати Біблію, і сьогодні темою нашого дослідження буде віра. Можливо, перед очима того, хто читає чи чує це слово, одна за одною постануть картини релігійного змісту: церковні богослужіння, євангельські оповідання або певні люди, з якими асоціюється це поняття. Варто також нагадати, що слово «віра» ми вживаємо й для опису побутових речей і справ. Без віри не буває ні стосунків, ні нормального існування. Ми віримо чи не віримо інколи просто підсвідомо й на підставі віри приймаємо рішення. Віримо й у те, чого не бачимо, і тому, кого не знаємо. Інша річ — чому саме та кому саме ми віримо?
Якщо почати досліджувати, що написано про віру в Біблії, то ми відразу помітимо, що це одне з її ключових понять. Господь зробив віру інструментом взаємин, і вона надзвичайно важлива для стосунків з Ним. «Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр. 11:6).
З перших розділів книги Буття знайомимося з історіями, в яких головною думкою є віра. Читаючи про створення світу, ми «вірою пізнаємо, що віки створені Словом Божим» (Євр. 11:3). У стосунках між Богом і людиною, які описані в перших розділах, віра — вирішальна. Її зруйнування призвело до того, що ми називаємо гріхопадінням. І вся подальша старозавітна історія зводиться до необхідності вірити Богові. Ісус говорив, що віра є одним із головних аспектів Старого Завіту (Мт. 23:23). А вже в Новому Завіті про віру написано безліч текстів. (Дослідження слова «віра» в Новому Завіті див. на сайті: http://www.agnuz.info/tl_files/library/books/Bogoslovie_novogo_zaveta/page17.htm).
Цікаво проаналізувати зв’язки, які існують між вірою й іншими християнськими чеснотами, наприклад, любов’ю. Апостол Павло у своєму гімні любові зазначив: «Любов всьому вірить», віра — одна з трьох головних християнських чеснот (1 Кор. 13:7, 13). У Посланні до галатів записано, що віра діє любов’ю (Гал. 5:6). Тісний взаємозв’язок цих понять допомагає правильно зрозуміти і віру, і любов. За вірою в біблійному контексті завжди стоїть любов, а любов, у свою чергу, виявляється у довірі.
Для того, щоб краще зрозуміти біблійний зміст віри, зупинимося на одному епізоді з Євангелія, який її ілюструє. «Тоді знову прийшов Ісус у Кану Галілейську, де перемінив був Він воду на вино. І був там один царедворець, що син його хворів у Капернаумі. Він, почувши, що Ісус із Юдеї прибув в Галілею, до Нього прийшов і благав Його, щоб пішов і сина йому вздоровив, бо мав той умерти» (Ів. 4:46–47).
Євангеліст знайомить нас із драмою, яка розгортається у житті одного з сучасників Ісуса Христа. Це царедворець, тобто царський чиновник. Хоча слово, яке вжито в цьому вірші, може означати «цар невеликої території», мається на увазі чиновник, який служив Іродові Антипі. (Радостная Весть: Новый Завет в переводе с древнегреческого. Изд. 3-е, испр. и доп. — М.: Рос. Библейское о-во, 2009. — С. 214.). Його історія запам’ятовується як урок віри, хоча, можливо, ця історія включена в євангельську оповідь для того, щоб ми переконалися, що соціальні кордони не є для віри перешкодою. У будь-якому разі персонаж цікавий…
Отже, до Христа прийшла людина, яка займала високе становище в тогочасному суспільстві. У можновладного батька виникає проблема, яку він не може вирішити. Очевидно, він вичерпав усі свої можливості, але так і не зміг допомогти хворому синові — той помирав. Оце і є реалія життя, у якій віра справді потрібна й у якій вона може відіграти вирішальну роль. Зазвичай важко побачити її необхідність серед комфортного, стабільного життя. Віра стає ніби непотрібною при благополуччі. Я встаю вранці, відкручую кран — вода тече. Людям древності доводилося щодня шукати воду, молячись Богові про успіх у цій справі, а мені, щоб отримати воду, не потрібна віра. Та хіба тільки воду? Достаток, який є у нашому житті, з часом стає непомітним для нас самих. Ми женемося за тим, чого в нас немає, і мало цінуємо те, що є. Однак те, що сталося у сім’ї царського чиновника, може повторитись у житті кожного з нас. Наші цінності, нашу віру постійно випробовує Бог. Уявіть, що не десь там, далеко, а у вашій сім’ї прогресує смертельна хвороба, вона не лікується і надії на видужання немає. Що робити? Батько хлопчика не здається, він знаходить Ісуса з Назарета. Він просить про допомогу в Того, Хто як ніхто інший здатен поспівчувати й допомогти. Якою ж буде відповідь Господа?
«Ісус же промовив до нього: «Як знамен тих та чуд не побачите, — не ввіруєте!» (Ів. 4:48). Зміст зауваження, яке робить Господь, стане зрозумілішим, коли замислитися про роль чудес у житті людей. Христос дивує не тільки окремими вчинками, усе Його життя є чудесним, адже Його ім’я — Дивний Порадник (Іс. 9:5). Проте, окремі чуда набирали тієї чи іншої форми, залежно від потреб, яким служили. Так, звичайно чуда допомагають повірити. Часто люди ставали свідками Його влади над природою, інколи дивувались, як Йому коряться злі духи. Свідками першого чуда, яке звершив Ісус, стали жителі Кани Галілейської. На весіллі Він перетворив воду на вино. Можливо, Він зробив це не з власної ініціативи, адже Його попросила про це мати (Ів. 2:1–11). У Кані Христос здійснив і друге чудо. Звісно, що з часом від такої Людини чекали чудес, забуваючи про їхнє призначення. Люди були готові зробити царем Того, Хто годував і лікував їх (Ів. 6:15). У Євангелії ми зустрічаємо ситуації, в яких люди навіть вимагали від Нього ознак і чудес. Віра, як інструмент для побудови стосунків з Невидимим, відходила на задній план. Христос у таких випадках відмовляв (Мк. 8:11–13).
Те, що є поштовхом до віри, ніколи не може її замінити саме через те, що цей поштовх — видимий. Чудо, яким би воно не було, — видимий прояв. Писання ж неодноразово говорить про віру в невидиме й Невидимого (Євр. 11:1, 7). Для віри в надприродне не треба бачити природним зором. Таке бачення швидше стає на заваді (2 Кор. 5:7). Тим, хто покладається на побачене чудо, на ньому будує свою віру, сама віра, власне кажучи, уже не потрібна. «Ви повірили тому, що побачили, блаженні ті, хто не бачить і вірить», — дорікнув Господь Своїм учням після чуда воскресіння (Ів. 20:20-29). Віруючий бачить серцем, він вірить Тому, Кого любить, — не бачачи (1 Петр. 1:8–9).
Прагнення чудес було не випадковим, Божий народ часто ставав їх свідком. З часом таке прагнення стало ніби національною особливістю юдейського народу, так що апостол Павло писав: «Бо й юдеї жадають ознак…» (1 Кор. 1:22). Можливо, тому прохання про зцілення смертельно хворого хлопчика зустріло таке зауваження Господа. Воно мало правильно зорієнтувати батька й тих, хто про нього почують. У цьому випадку після чудесного зцілення ціла сім’я увірувала. Значить, чудо виконало своє призначення, а ці слова Господа залишились у серцях свідків. Вони змушують задуматись і нас. Чому я вірю Ісусові?
«Царедворець говорить до Нього: Піди, Господи, поки не вмерла дитина моя! Промовляє до нього Ісус: Іди, син твій живе! І повірив той слову, що до нього промовив Ісус, і пішов. А коли ще в дорозі він був, то раби його перестріли його й сповістили, говорячи: Син твій живе» (Ів. 4:49–53а).
Подальші події яскраво ілюструють віру, яка в іншому місці Святого Письма названа «Божою» (Мк. 11:22). Якщо чудо не може замінити віру, стати для неї основою, а може тільки підвести до неї, то віра приводить до справжніх чудес. Що ж породжує таку віру?
Відповідь уражає простотою — це ми бачимо з нашої історії. Ісус сказав, батько повірив, і чудо звершилось. Як на мене, то легше взагалі не повірити, що таке сталося, ніж заперечувати, що події розгортаються з неймовірною простотою. Чому нам важно повірити, що все може бути так просто: без тестів на ортодоксальність, особливих зусиль чи хоча б громів з блискавками? Маловірство?
Після знайомства з біблійним текстом напрошується висновок: сила віри — не в ній самій. Віру можна порівняти зі зчепленням автомобіля. Сила, що рухає авто, — у двигуні, а зчеплення просто приводить його потужність у дію. Таким «двигуном» для віри повинні бути тільки слова Господа. Пам’ятаючи про це, ми б не дивувалися Його відповіді на прохання учнів примножити в них віру. Пригадуєте, Господь сказав, що з малесенькою вірою можна зрушити гори. Він порівняв таку віру з гірчичним зерном (див. фото). Ми дивуємося, бо вкладаємо в поняття «віра» той самий зміст, що й спантеличені учні. А від віри в цьому контексті нічого не залежить. Зсуває гори Сам Господь, а від нас вимагається лише вірити. Ключова роль віри пов’язана з тим, що вона, як зауважив апостол Павло, від слухання Слова Божого (Рим. 10:17). Корінь маловірства теж тут — не знаємо Бога і Його Слова.
Є ще одне, не менш актуальне, запитання про віру: «Як слово Бога, що живить віру, приходить у життя людини? Яким чином Бог говорить сьогодні?» Відповідь, можливо, й коротка, але повна й достатня: через Біблію. Проте це твердження потребує пояснень. Писання надхнене Духом Святим, і лише завдяки Духові ми можемо збагнути його справжній зміст. Можна сказати й так: без Божого Духа Святе Письмо перестає живити віру. Вивчення Біблії перетворюється тоді на набивання голови знаннями, від яких мало користі. Із Біблії ми знаємо, що можна дуже добре знати Писання і не хотіти прийти до Христа. Інші крайнощі — це інтерес до того, що говорить Дух, у поєднанні з небажанням знати, що про це говорить Писання. Звіряти все з Писанням має стати звичкою для віруючого (Дії 17:11, 1 Ів. 4:1–3). Для нашої віри потрібен як «дух, так і літера», тому що в Божих устах одного немає без іншого.
Коли читаємо Євангеліє, то бачимо, що для віри в Господа достатньо одного бажання. Такі, як батько того хлопця, і сьогодні навряд чи є дуже релігійними. Але звичайна людина розуміє і відчуває, що Він — Хтось, більший за нас. Можна було б багато говорити про теологічні доктрини — характер Бога, Його якості й атрибути, це цікаво й важливо за певних обставин. Але з вірою, якої чекає від нас Бог, насправді все простіше. Простіше і… незбагненніше. Ісус з’являється в нашому житті, Він відкривається нам, Він говорить до нас, бо Дух Святий названий Духом Христовим, і ми віримо Йому, тому що це — Він. Слухати і чути Його голос — особливість Його людей (Ів. 10:27).
Хтось сказав, що віра, молитва починаються там, де людина може сказати Богові «Ти». Так і відбувається — людина стає віруючою і, скільки б ми це не пояснювали, суть віри залишається простою та незбагненною водночас, як і Сам Бог. Саме цю істину про віру ілюструє наша біблійна історія. Той, Хто створив нас і Хто, втілившись, віддав Своє життя за нас, гідний довіри, і ця довіра або є в нашому серці, або її нема. Якщо її нема — ніщо й ніхто не переконає нас в істинності Біблії, ніщо не зробить нас віруючими. Якщо вона з’явилася, то цього достатньо, щоб життя набуло надприродного змісту, бо ж Божа любов виливається в серце такої людини Духом Святим (Рим. 5:5).
«А він їх запитав про годину, о котрій стало легше йому. Вони ж відказали до нього: Учора о сьомій годині гарячка покинула його. (Відстань від Капернаума до Кани Галілейської — 33 км, але царедворець не зміг пройти її за один день. «Сьома година» — це перша година дня за нашим часом. Євреї вважали захід сонця — початком нового дня.) Зрозумів тоді батько, що була то година, о котрій до нього промовив Ісус: Син твій живе. І ввірував сам і ввесь його дім» (Ів. 4:49–53).
Чудо зцілення, свідком якого став батько хлопця з древнього Капернаума, привело до віри всю сім’ю. Ми нічого не знаємо про подальшу долю цих людей, але їхнє навернення до Христа не могло не відобразитися у їхньому житті. Повіривши Ісусові, царський чиновник отримав підтвердження, що те, що сталося, — не випадковість. Його хлопцеві стало легше якраз тоді, коли Ісус сказав, що син житиме. Кроки віри, які вже були зроблені, дали свої плоди й заохотили до того, щоб стати на шлях віри та йти ним. Так буває у житті кожного віруючого. Переконавшись у вірності Господа Своєму слову, ми починаємо вірити Йому все більше і більше. Так ми зростаємо у вірі й наближаємось до зустрічі з Тим, у Кого ввірували.
Юрій Ліщинський