Частина 6
Продовження, початок див. №№ 3, 4/2008, 1, 2, 3/2009
Творіння: день четвертий
«І сказав Бог: «Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками. І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею». І сталося так. І вчинив Бог обидва світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю, також зорі. І Бог умістив їх на тверді небесній, щоб світили вони над землею, і щоб керували днем та ніччю, і щоб відділювали світло від темряви. І Бог побачив, що це добре. І був вечір, і був ранок, день четвертий» (Бут. 1:14–19).
У цих віршах Бог відкриває нам мету створення небесних світил: по-перше, для вимірювання часу й орієнтації людей у просторі; по-друге, для освітлення Землі вдень і вночі; по-третє, для створення особливих ситуацій (знаків, як каже Біблія), які будуть видимі багатьом людям.
Учені-астрономи встановили, що все, що необхідно для чергування дня і ночі, — це обертання Землі і потік світла в одному напрямі. Біблія чітко говорить, що Бог створив світло першого дня, як і Землю. На основі цього ми можемо зробити висновок, що вже тоді Земля оберталася в просторі по відношенню до цього створеного світла. В Бутті Бог визначає день і ніч як присутність або відсутність світла. Створення Сонця після Землі підриває спробу узгодити Біблію з «мільярдами років».
Дехто вважає, що четвертого дня небесні світила «з’явились» чи «стали видимими» (після того, як через мільйони років атмосфера Землі стала, нарешті, прозорою). Але в усьому 1-му розділі Буття використовується слово «’asah» (створювати) або «bara» (сотворити). Якби Бог мав на увазі, що світила «з’явились», то, напевне, використав би інше слово — «ra’ah», як тоді, коли суходіл «з’явився», а води зібрались в одному місці (третього дня). Четвертого дня творіння була встановлена існуюча дотепер система тимчасових джерел світла (денних і нічних) для Землі [в майбутньому не буде потреби в сонці та місяці — Об. 21:23], бо світло першого дня одну із своїх функцій уже виконало. Саме швидкість обертання Землі навколо своєї осі, а не видиме обертання Сонця навколо Землі, визначає тривалість світлового дня. Коли Ісус Христос розповідав про Своє Друге Пришестя (Лк. 17:34–36), Він говорив про цей момент, як про час, коли двоє будуть (вночі) на одній постелі і коли двоє будуть працювати (вдень) на полі чи молотити. Але ж сказано також, що Він прийде на Землю як блискавка, тобто миттєво (Лк. 17:24). Отже, в цей момент на одній половині Землі день, а на другій — ніч. Цей незвичний, важкий для розуміння, порядок творіння (створення світла до Сонця) фактично є ознакою богонатхненності і достовірності Біблії, адже біблійні автори не могли собі навіть уявити день без Сонця. А поганські народи навіть поклонялись Сонцю як джерелу життя. А тут Бог чітко і ясно говорить про те, що Сонце є другорядним по відношенню до Його творчої Особи, Яка є Джерелом усього сущого.
Сонце
Отже, четвертого дня Бог створив певні об’єкти, які помістив на небі, щоб вони «світили над землею», тобто створив небесні світила. Велике денне світило — Сонце — є велетенською газовою кулею масою 2х1030 кг, що становить 330 000 мас Землі; його радіус 700 000 км, що становить 109 радіусів Землі; температура його поверхні близько 6 000 градусів.
На сонячній поверхні можна спостерігати деякі особливі утворення: ділянки з підвищеною яскравістю — факели, ділянки із зниженою яскравістю — плями, інколи з’являються короткоживучі дуже яскраві спалахи, а на краю сонячного диска бувають помітні грандіозні викиди сонячної речовини — протуберанці. Всі ці утворення є активними, а їхня поява і розвиток — це прояв сонячної активності. Рівень сонячної активності впливає на магнітосферу та атмосферу землі, а, отже, на погоду, клімат, біосферу та людину. Численні дослідження показали, що найчутливішими до змін магнітного поля Землі, зумовлених сонячною активністю, є нервова і серцево-судинна системи людини. Навіть у здорових людей змінюється сприйняття часу, сповільнюється рухова реакція, різко знижується короткочасна пам’ять, обсяг та інтенсивність уваги, підвищується кількість помилок при виконанні професійних обов’язків, погіршується сон. Сонячна активність впливає також на систему крові людини: швидкість згортання крові під час магнітних бур зменшується на 8%, кількість лейкоцитів (білих кров’яних тілець, від яких залежить опірність організму різним інфекціям) у роки активного Сонця знижується у 1,5–1,7 рази. Отже, дійсно, велике світило керує. А тому, мабуть, недарма ще 2003 р. група французьких астрономів заявила, що «якщо Сонце і надалі буде таким же активним, то… кінець світу вже близько».
Зорі
Дуже часто наше Сонце називають «денною зіркою». А що нам відомо про зорі? Напевно, немає людини, яку б не вражала витончена довершеність зоряного неба, його незбагненна краса і таємничість. Недаремно давні греки дали всьому зоряному Всесвіту назву «космос», що означає «оздоба», «прикраса», «порядок», «світ». Свого часу М. Коперник так висловив своє захоплення: «…Бо що може бути чарівнішим від небосхилу, який вміщує в собі все прекрасне? Бо хто може споглядати дивний порядок Всесвіту, керованого Богом, без пориву до споглядання понад усе Самого Творця?..»
Перше враження від спостереження зоряного неба — це незліченність зір і хаотичність їхнього розташування; різні колір і величина зірок; їх мерехтливість тощо. Насправді ж зірок, які можна побачити неозброєним оком, близько 6 000. Внаслідок того, що відстані до зірок надзвичайно великі, їх розташування на небі змінюється надзвичайно повільно. Без точних вимірів цього не можна помітити впродовж навіть тисяч років. Ця обставина дозволила за незапам’ятних часів за найяскравішими зорями «намалювати зоряні візерунки» — сузір’я. Сузір’я — це певна ділянка зоряного неба з чітко окресленими межами, що охоплює всі належні їй світила і яка має власну назву. У творі грецького вченого Клавдія Птолемея (II ст. н. е.) «Альмагест» названо лише 48 сузір’їв. Нові сузір’я з’явились після перших подорожей у південну півкулю Землі (XVI — XVII ст.), а також після винайдення телескопа Галілео Галілеєм (1609 р.). Тепер нараховують 88 сузір’їв.
Зорі розрізняються за:
– величиною (є карлики, радіуси яких у десятки і сотні разів менші за радіус Сонця; а зорі-гіганти і надгіганти мають радіуси, які у сотні і тисячі разів перевершують сонячні; радіуси ж нейтронних зірок становлять лише 10–30 км);
– температурою поверхні (червоні зорі, випромінювання яких припадає на червону частину спектра, є найхолоднішими, а білі й блакитні — найгарячіші; наше Сонце належить до жовтих зірок);
– світністю (найбільшу світність у Галактиці має зоря НД 93129А з комплексу η Кіля — вона світиться як мільйон наших Сонць, а ось світність найближчої до Сонця зорі Проксими значно менша — тільки 18 000 таких Проксим, разом узятих, будуть світити як наше Сонце).
Що ж стосується мерехтіння зірок, то це нам тільки здається внаслідок рухів повітря в атмосфері. Подібний ефект спостерігається, якщо через полум’я багаття дивитись на предмети, дерева чи кущі. В надрах зірок йдуть потужні й неперервні ядерні реакції, внаслідок чого зорі випромінюють неперервно. І, звичайно ж, зорі «не падають»!
Властивості зірок підтверджують біблійне вчення про те, що ці об’єкти були створені надприродним шляхом. Зорі складаються з водню та гелію (найлегші та найпоширеніші елементи), який утворюється з водню під час ядерних реакцій. Маса цих газів забезпечує зорі гравітаційне поле. Саме завдяки цьому полю гази не розлітаються в космос. Астрономи-еволюціоністи вірять, що зорі утворюються спонтанно в результаті стиску туманності, яка складається, в основному, з водню та гелію. Якби її можна було якимось чином стиснути, то можна було б говорити про утворення зорі. Але гази мають властивість не стискатись, а, навпаки, займати весь наданий їм об’єкт, тобто розширюватись. Крім того, під час стискання газу сильно зріс би його тиск, посилилось магнітне поле і швидкість обертання. Ці фактори, очевидно, перешкоджали б подальшому стискові туманності. Тому вчені ніколи не спостерігали утворення нової зорі, бо вони не можуть утворюватись спонтанно. Навіть тоді, коли мова йде про «ділянки, в яких утворюються зорі»!
У таких ділянках містяться гарячі блакитні зорі, про які вчені думають, що вони там утворились в недалекому минулому. Саме блакитні зорі створюють проблему часу існування всесвіту. Адже ці найбільш яскраві і масивні зорі втрачають своє ядерне пальне набагато швидше, ніж жовті або червоні зорі. Тому блакитні зорі не можуть світити надто довго (мільярди років). Блакитні зорі виявляють у рукавах практично всіх спіральних галактик, вік яких оцінюють саме в мільярдах років. І саме ці гарячі блакитні зорі свідчать про те, що наш всесвіт молодший — значно молодший, ніж 12–15 млрд. років! А властивості зірок підтверджують біблійне вчення про те, що вони були створені надприродним чином і зовсім недавно.
Крім того, зорі мають різну структуру (внутрішню будову), в них по-різному протікають термоядерні реакції. Хоча зорі і складаються, в основному, з водню та гелію, однак в ході термоядерних реакцій в їхньому ядрі утворюються і важчі елементи, які астрономи називають «металами». До складу таких зірок, як наше Сонце, металів входить близько 2%, вони називаються зорями популяції I і виявляють їх, в основному, в дисках спіральних галактик. Деякі зорі містять ще менше металів, ніж Сонце; їх називають зорями популяції II. Виявити їх можна в зоряних скупченнях і в еліптичних галактиках. Згідно з гіпотезою еволюції повинен існувати і третій клас зірок — зорі популяції III, які зовсім не містять металів. Однак таких зірок (популяції III) виявлено не було!
Наше Сонце належить до звичайних зірок і входить до складу нашої Галактики, яку на небі можна бачити у вигляді досить яскравої сріблясто-білої смуги, яку давні греки назвали «галактикос» (з грецької «гала», що означає «молоко»). Цю смугу у північній півкулі неба називають ще Молочний Шлях, а українці здавна називали її Чумацьким Шляхом. Наша Галактика має дуже добре виражену спіральну структуру. Сонце міститься не в центрі Галактики, а між її спіральними рукавами: рукавом Стрільця і рукавом Персея (за назвами сузір’їв, де вони спостерігаються). Незважаючи на те, що і Сонце, і зорі, і сама Галактика з її рукавами постійно рухаються, Сонце жодного разу не потрапило до її рукавів. І в цьому сенсі Сонце і його планетна система займають унікальне положення в Галактиці, бо якби ми потрапили в спіральний рукав, то ті бурхливі процеси, які протікають у ньому і породжують смертоносні випромінювання, знищили б життя.
Місяць
Розглянемо тепер, що відомо на сьогодні про «світило мале», в обов’язки якого входить керувати ніччю. Отже, Місяць — найближче до Землі небесне тіло, її супутник. Маса Місяця 7,35х1022 кг, що у 81 раз менше за масу Землі; радіус Місяця становить 1738 км, що майже в 4 рази менше за радіус Землі; сила тяжіння на його поверхні приблизно у 6 разів менша, ніж на поверхні Землі. Відстань від Землі до Місяця в середньому становить 384 400 км або приблизно 60 радіусів Землі. Період обертання Місяця навколо осі такий же, як і період його обертання навколо Землі, тому Місяць завжди повернутий до Землі одним боком. Денна температура на Місяці становить приблизно 1200С, а нічна — мінус 1500С.
Вчені вважають, що в давні часи Місяць перебував значно ближче до Землі, ніж тепер. Доказом цього є відмінність у будові видимої і невидимої з Землі сторін Місяця. Невидима сторона густо всіяна кратерами космічного походження. На видимій стороні їх значно менше, але зате більше западин, які утворюють місячні моря. Це пов’язано з тим, що Земля, як щит, захищала Місяць від метеоритів. Зовнішня, не екранована поверхня, інтенсивно бомбардувалась метеоритами. Метеорити і зараз падають на поверхню Місяця. Так, кратер Джордано Бруно, розташований на межі видимої і невидимої сторін Місяця, утворився 800 років тому. Підтвердження було знайдене в англійській хроніці, залишеній Гервазнем Кентерберійським. У ній записано про клятву під присягою п’ятьох людей, які стверджували, що 18 липня 1178 року вони спостерігали, як верхній ріжок Молодого Місяця розколовся на дві частини, а з середини розламу виривався вогняний факел.
Багато спостерігачів Місяця довгий час відмічали зміну його кольору, яскраві точки і смуги, хмарки, туманності та інші явища. Оскільки всі ці явища нетривалі, то їх назвали епізодичними місячними явищами. Вчені-еволюціоністи не надавали особливого значення цим явищам, бо вважали, що Місяцю 4,5 млрд. років і останні 3 млрд. років він геологічно мертвий. Але ж всі ці явища вказують на явну геологічну активність. У березні 1787 року Вільям Гершель, першовідкривач планети Уран і пристрасний дослідник Місяця, відмічав: «Я виявив три вулкани в різних місцях затемненої ділянки Місяця. Два з них згасли, або знаходяться напередодні виверження… Третій вулкан показує фактичне виверження вогню». Наступної ночі він продовжив свої записи: «Вулкан горить з більшою силою, ніж минулої ночі. Я думаю, що діаметр вулкана складає… приблизно 3 милі (4,8 км)». У 1958 р. співробітники Кримської астрофізичної обсерваторії М. Козирєв та В. Єзерський спостерігали в телескоп виверження газів з кратера Альфонс. В одній лише місячній області Аристарх було відмічено понад 300 епізодичних місячних явищ. А в листопаді 1971 р. група американських дослідників виявила в районі Океану бур діючий гейзер. Кількість таких епізодичних місячних явищ зростає. Всі ці явища свідчать про активність Місяця і його молодість, як і стверджує Біблія.
З погляду на теперішні наші знання, не можна не захоплюватись Біблією, яка відкриває нам істину про небесні світила: порівняно із Землею, дійсно, Сонце — велике світило, а Місяць — мале світило.
Сонячна система
Сонце, Місяць і Земля пов’язані між собою тіла, з яких Сонце — центральне тіло, навколо якого обертається Земля, Місяць обертається навколо Землі.
Усі тіла, що рухаються навколо Сонця, утворюють планетну систему, яка називається Сонячною. До її складу входять вісім великих планет; п’ять карликових; понад вісімдесят супутників планет; кілька десятків тисяч малих тіл (астероїдів) розмірами від 10 до 1000 км; комети; безліч метеорних тіл з розмірами меншими за 1 км (метеороїди); міжпланетний газ і пил; а також випромінювання та фізичні поля.
За своїми характеристиками планети поділяються на три групи: планети земної групи — Меркурій, Венера, Земля та Марс; планети-гіганти — Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун; карликові планети — Плутон, Церера, Ксена, Санта, Макемаке. Кожна планета Сонячної системи унікальна, несхожа на інші планети, має свої цікаві особливості, але їх детальний опис не є метою нашого дослідження.
Астероїди (або малі планети) між орбітами Марса і Юпітера утворюють цілий пояс, в якому виявлено і надійно встановлено параметри орбіт понад 9 тисяч цих об’єктів. Рухаються астероїди навколо Сонця в той же бік, що й планети; мають витягнуті еліптичні орбіти. Деякі з них наближаються до Землі на небезпечну відстань (наприклад, Ікар, Ерос, Скала Апокаліпсиса та ін.). Більшість астероїдів — тверді кам’янисті тіла.
Найефектнішими малими тілами Сонячної системи, напевно, є комети. У перекладі з грецької слово «комета» означає «довговолоса». Вони мають вигляд туманних об’єктів, як правило, із світлим згустком — ядром у центрі і довгим хвостом, який інколи тягнеться на півнеба. Комети досить швидко рухаються на фоні зірок по дуже витягнутих орбітах. Наближаючись до Сонця, це невелике тіло (як правило, льодяна брила) починає прогріватись і з нього починає виділятись газ та інші мікроскопічні частинки, які стають видимими внаслідок освітлення їх Сонцем. Ядро комети разом з цією оболонкою з газу та пилу утворюють «голову» комети, з якої під дією сонячного випромінювання формується «хвіст» («волосся») комети, здебільшого напрямлений у бік, протилежний від Сонця. Чим ближче до Сонця підходить комета, тим довший хвіст у неї формується; інколи хвостів може бути кілька. Густина речовини в хвості комети дуже мала. А тому, якщо навіть Земля пройде крізь хвіст комети, це не буде загрозою для біосфери Землі. Катастрофою може стати зіткнення Землі із головою комети. Масштаби катастрофи залежатимуть від розмірів голови (ядра). За однією з гіпотез, Тунгуська катастрофа 1908 р. була викликана падінням на Землю невеликої комети, розміри ядра якої були близько 500 м, або падінням уламка комети Енке.
Пилові частинки, що виділяються з голови комети, розсіюються вздовж її орбіти. Якщо ця орбіта перетнеться з орбітою Землі, то потік пилових частинок комети зустрінеться з атмосферою Землі. Під час руху такої частинки в атмосфері вона повністю руйнується (згоряє). Світлове явище, яке при цьому спостерігається, називається метеором, а в народі кажуть: «Зірка впала». Якщо ж в атмосферу потрапляє багато частинок, то спостерігають метеорний дощ. Безхмарної літньої ночі неозброєним оком протягом години можна помітити в середньому близько 10 метеорів.
Якщо метеорне тіло впало на Землю, то воно вже називається метеоритом. 1947 р. в горах Сіхоте-Аліня (Росія) впали залишки дуже великого метеорита загальною масою 23 тонни. Якщо маса метеорита становить сотні тонн, то при ударі об поверхню Землі утворюється кратер із розмірами, що дорівнюють поперечнику метеорита. Якщо ж маса метеорита становить десятки і сотні тисяч тонн, то під час удару об поверхню Землі виділяється значна кількість енергії у вигляді вибуху. Такий вибух руйнує і самий метеорит. Аризонський кратер (діаметр 1200 м, глибина 180 м), наприклад, утворився метеоритом, що мусив мати масу від 60 до 200 тис. тонн і розміри не менше 100 м. Щороку на поверхню Землі випадає близько 500 метеоритів масою від 1 кг і більше. Найбільший із знайдених метеоритів — метеорит Гоба (знайдений у Південно-Західній Африці) має масу майже 60 тонн. А в 1992 р. в Нью-Йорку метеорит вагою 12,4 кг влучив у автомобіль. Але досі не зареєстровано жодного випадку загибелі людей від метеоритів. Сучасні методики (за допомогою радарних, оптичних та інших методів) дозволяють на висотах 40–50 тис. км виявляти об’єкти розміром до 100 см, а на висотах 200–500 км — навіть до 10 см. Таким чином людство намагається захистити себе від можливої метеоритної небезпеки.
В усьому Всесвіті діють єдині закони, існують чотири фундаментальні взаємодії — гравітаційна, електромагнітна, сильна і слабка, зберігається чітке співвідношення між масами частинок — масою електрона і протона, масою протона і нейтрона. Проте, як показують теоретичні розрахунки, структура Всесвіту дуже нестійка по відношенню до його основних фундаментальних констант. Навіть за невеликих відхилень від їхніх теперішніх значень Всесвіт мусив би повністю змінитись не тільки на кількісному, але й на якісному рівнях. Наприклад, якби маса електрона була хоча б удвічі більшою, ніж вона є, то електрон «завалювався» б на протон і замість атомів водню (і всіх інших елементів) у всьому Всесвіті були б лише нейтрони і нейтронні зорі; якби різниця між масою протона і нейтрона була утричі більшою, то не змогли б утворитися дейтрони (ізотоп водню), які відіграють вирішальну роль у реакціях термоядерного синтезу, і тоді увесь Всесвіт складався б виключно з водню; якби сила взаємодії між протонами і нейтронами була хоча б на 5–7% більшою, то Всесвіт складався б із одного гелію, а якби ця сила була на 5–7% меншою, — гелій взагалі не зміг би утворитись; якби гравітаційна стала змінилась, то змінилась би і сила тяжіння у Всесвіті. Можна було б спробувати змінити одразу не одну, а кілька фундаментальних констант, оскільки вони пов’язані одна з одною. Виявляється, при цьому виникне деяка область їхніх значень, при яких зберігатиметься можливість утворення складних структур, але час її існування був би невеликим. У такому світі було б занадто мало часу, щоб виникло щось досить складне. Отже, можна ще раз підкреслити глибоку доцільність і гармонію фізичних законів і значень фундаментальних констант. Порівняно вузькі межі їх можливих змін говорять про унікальність «набору» їхніх значень у нашому Всесвіті. Тоді виникає запитання: оскільки набір фізичних сталих величин у Всесвіті унікальний, а все унікальне малоймовірне, то яким чином такий збіг умов міг здійснитися? Відповідь очевидна — це результат неперевершеної творчої діяльності Бога четвертого дня!
Небесні знаки 
Тоді ж Бог сказав про те, що небесні світила Він буде використовувати як знаки для нас. Що ж можна віднести до цієї категорії (знаків)? Насамперед, з’ясуємо, що знак або знамення — це доказ або ознака на підтвердження домовленості чи заповіту; це свідчення про щось, що станеться в майбутньому (у Бут. 9:13 — про веселку, Бут. 17:11 — про обрізання тощо); це надприродне явище (Лк. 21:7–35 — про ознаки кінця світу); це чудо як знак Божого посольства, могутності і влади (Вих. 4:1–17 — про вибір Богом Мойсея, Мк. 8:11 — про ознаки з неба, Мт. 24:29–30 — зорі попадають і з’явиться знак Сина Людського на небі тощо). Тобто мова йде про важливі речі в житті світу. Але разом із тим Бог підбадьорює нас: «Так говорить Господь: «Не навчайтесь доріг цих народів, і небесних ознак не лякайтесь, — бо тільки погани лякаються їх!» (Єр. 10:2).
Отже, яких небесних ознак не слід лякатись? Мова йде, напевне і насамперед, про сонячні та місячні затемнення. Сонячні затемнення — надзвичайно цікаві явища. Вони відбуваються порівняно часто, але видимі бувають не з усіх місць земної поверхні і тому багатьом здаються рідкісними.
Сонячні затемнення відбуваються тоді, коли Місяць, обертаючись навколо Землі, опиняється між Землею і Сонцем і повністю або частково закриває його. Це відбувається якраз тоді, коли Місяць перебуває у фазі нового Місяця, тобто фаза, коли протягом кількох ночей місяць на небі невидимий, але він відкидає тінь на поверхню Землі. Диск Сонця буде повністю закритим тільки для тих спостерігачів, які перебувають усередині місячної тіні (це пляма діаметром приблизно 100 км). У цій вузькій зоні буде спостерігатись повне сонячне затемнення. А в тих місцях на землі, куди падає півтінь від Місяця, буде спостерігатись часткове сонячне затемнення. Інколи можна спостерігати кільцеве сонячне затемнення, коли навколо темного диска Місяця видно тонке блискуче сонячне кільце.
Повне сонячне затемнення триває не більше 7,5 хв., хоча разом із частковими фазами, коли Місяць тільки починає насуватись на Сонце і сходити з нього, затемнення може тривати до двох годин. У конкретному місці Землі повне сонячне затемнення трапляється в середньому один раз на 300 років. Часткові сонячні затемнення спостерігаються в кожній місцевості в середньому через 2–3 роки. 1935 рік був унікальним в плані сонячних затемнень — їх було аж п’ять. Таким самим унікальним буде лише 2206 рік.
Поверхня Місяця світиться відбитим сонячним світлом, тому його зовнішній вигляд змінюється залежно від того, яке положення відносно Сонця він займає. Зміна зовнішнього вигляду Місяця для жителів Землі називається фазами Місяця. Розрізняють чотири головні фази: новий Місяць, перша чверть, повний Місяць (повня), остання чверть.
Місячне затемнення відбувається тоді, коли Місяць потрапляє в тінь від Землі. Оскільки під час затемнення Місяць не освітлюється Сонцем, то місячне затемнення видно на всій нічній півкулі Землі, а також починається і закінчується воно одночасно для всіх точок цієї півкулі. Повна фаза затемнення триває досить довго — 1 год. 40 хв., а все місячне затемнення триває більше трьох годин. Відбуваються вони тільки тоді, коли Місяць у фазі повні. Під час повного місячного затемнення колір Місяця стає бурим чи темно-червоним, оскільки сонячне світло, заломлюючись атмосферою Землі, розсіюється і послаблюється. Але червоні промені найменше зазнають такої дії атмосфери і саме вони освітлюють Місяць під час затемнення («Місяць кров’ю обливається», як іноді кажуть у народі). Як правило, щороку відбувається 1–2 місячні затемнення, але бувають роки, коли затемнень зовсім немає.
Тепер моменти настання затемнень Сонця і Місяця обчислюються з великою точністю на основі теорії руху Місяця. Отже, ці явища закономірні, передбачувані і, справді, лякатись їх не варто. В Біблії ж жодного разу не використані слова «сонячне чи місячне затемнення», але міститься багато таких деталей, які стосуються саме цих явищ. Наприклад, «І станеться в день той, говорить Господь Бог, і вчиню захід сонця опівдні, і для землі серед світлого дня воно стемніє» (Ам. 8:9). Тут, очевидно, вказується на повне сонячне затемнення 9 лютого 784 р. до н. е. майже опівдні. Пророк Михей (Мих. 3:6) також описує повне сонячне затемнення 5 червня 716 р. до н. е., яке описує і Діонісій Галікарнаський. Єремія також зауважує: «…зайшло сонце її, коли був іще день…» (Єр. 15:9), — можливо, про затемнення 30 вересня 610 р. до н. е., яке описує і Геродот, один із найдавніших істориків, посилаючись на єгипетські джерела.
Крім того, Біблія говорить нам і про інші знаки. Один з них описується у книзі Вихід, 10:21–23, так: «І сказав Господь до Мойсея: Простягни свою руку до Неба, і станеться темрява на єгипетській землі, і нехай буде темрява, щоб відчули її. І простяг Мойсей свою руку до неба, і сталася густа темрява по всій єгипетській землі три дні. Не бачили один одного, і ніхто не вставав з свого місця три дні! А Ізраїлевим синам було світло в їхніх садибах». Очевидно, що це надприродне явище: густа темрява протягом аж трьох днів, причому це стосувалось лише єгиптян. І ось чому: єгиптяни вклонялись багатьом богам, серед яких був бог сонця Ра. Єгипетські царі — фаРаони — вважали себе синами Ра, земним втіленням бога місяця Осіріса. Насилаючи на Єгипет цю, дев’яту, кару, Бог Ізраїлю продемонстрував Свою силу і владу Творця над творінням — світлом і темрявою, показав, що інших богів нема, як і стверджував про це неодноразово через пророків.
У книзі Ісуса Навина також зустрічається цікаве місце, де описується, як Бог воював з амореями: «І сталося, коли вони втікали перед Ізраїлем і були на сході від Бет-Хорону, то Господь кидав на них із неба велике каміння аж до Азеки, і вони вмирали. Тих, що повмирали від градового каміння, було більше від тих, що Ізраїлеві сини повбивали мечем» (Iс. Нав. 10:11). А далі описується ще одна подія, яку також можна віднести до знакової події: «Тоді Ісус говорив Господеві того дня, коли Господь дав амореянина перед Ізраїлевих синів, та й сказав на очах Ізраїля: Стань, сонце, в Ґів’оні, а ти, місяцю, ув айялонській долині! І сонце затрималося, а місяць спинився, аж поки народ відімстився своїм ворогам. Чи це не написане в книзі Праведного? І сонце стало на половині неба, і не поспішалося заходити майже цілий день. І не було такого, як день той, ані перед ним, ані по ньому, щоб Господь так слухав людського голосу, бо Господь воював для Ізраїля» (Iс. Нав. 10:12–14). І тут уже не має значення, яким саме чином Бог сповільнив обертання Землі навколо власної осі, — Він вчинив це як Володар світу. Про велич Божу говорить також Авакум у своєму псалмі: «Сонце й місяць спинилися в мешканні своєму при світлі Твоїх стріл, що літають при сяйві блискучого списа Твого» (Ав. 3:11).
У другій частині книги пророка Єзекіїля є пророцтва про Єгипет, про фараона та про єгиптян, де говориться, зокрема, про таке: «А коли Я тебе погашу, то небо закрию, а зорі його позатемнюю, сонце хмарою вкрию його, а місяць не буде світити свого світла… Всі світила, що світять на небі, позатемнюю їх над тобою, і дам темноту понад краєм твоїм, говорить Господь Бог!» (Єз. 32:7–8). Це пророцтво ще не здійснилось, але через детальний опис його цілком зрозуміло, що мова йде не про звичайне сонячне затемнення.
У книзі пророка Йоіла, де мова йде про обіцянку Духа Святого, також пишеться про ознаки: «І дам Я ознаки на небі й землі, кров та огонь, та стовпи диму. Заміниться сонце на темність, а місяць на кров перед приходом Господнього дня, великого та страшного!» (Йоіл. 3:3–4)». Тут можна впізнати деякі ознаки сонячного і місячного затемнень, але оскільки про це говориться як про одночасну подію, то це теж можна вважати особливим знаком.
Під час розп’яття Ісуса Христа також сталась особлива подія, яку описують три євангелісти: «А від години шостої аж до години дев’ятої — темрява сталась по цілій землі» (Мт. 27:45, а також Мк. 15:33, Лк. 23:44). Особливість полягає в наступному: по-перше, темрява під час повного сонячного затемнення існує найдовше 7,5 хв., але не три години; по-друге, сонячне затемнення разом із частковими фазами може тривати близько двох годин, але тоді не спостерігається темрява, вона буде лише найдовше 7,5 хв.; по-третє, сонячне затемнення може відбуватись лише тоді, коли Місяць знаходиться у фазі нового Місяця, але оскільки розп’яття відбулось напередодні Пасхи, то Місяць був у фазі повні. Отже, Сонце і Місяць знаходились на протилежних сторонах від Землі, тому Місяць аж ніяк не міг перекрити сонячне світло. Отже, під час розп’яття Ісуса Христа відбулось надприродне явище, знак, який учинив для нас Бог. Крім того, ще один автор, Флегон (II ст. н. е., грецький історик) пише, що за часів цезаря Тиберія, в повню, відбулось повне сонячне затемнення з шостої години до дев’ятої. Він згадує не тільки про велику темряву, але й про потужний землетрус, який супроводжував ці події. Важливим тут є те, що Флегон надає конкретні докази правдивості Біблії.
Уявлення древніх про світ були досить примітивними. Відомо, наприклад, що древні індуси уявляли землю, яка утримувалась на слонах, слони містились на величезній черепасі, а та плавала в морі. А древні китайці уявляли собі землю у вигляді величезного прямокутника (як скатертина), закріпленого на дерев’яному стовпі. Стовп підгнив — і вся система нахилилась на схід. (На схід, бо в Китаї більшість річок тече на схід. А земля у вигляді прямокутника — бо в більшості випадків таку форму мали рисові поля, на яких працювали китайці.) Але Біблія упродовж століть твердила інше: «Він над порожнечею північ простяг, на нічому Він землю повісив» (Йов. 26:7). Час написання цієї книги точно не встановлений, але більшість дослідників Біблії вважає, що це відбулося не пізніше XI ст. до н. е.). І лише в II ст. н. е. грек (язичник) Птолемей запропонував свою систему світу, пізніше названу геоцентричною. За його уявленнями в центрі світу містилась Земля, навколо якої обертались Місяць, Сонце і відомі на той час п’ять планет; за ними була сфера нерухомих зірок. Ця система світобудови також була примітивною, навіть незважаючи на складність математичного обґрунтування, бо всі люди могли спостерігати схід чи захід Сонця, різне положення Місяця над горизонтом чи його фази. Але ця система утримувалась дуже довго, аж до середини XVI ст., бо Земля в ній займала особливе, центральне положення. Наукові досягнення XVI-XVII ст. пов’язані з іменами таких видатних учених як М. Коперник, Й. Кеплер, Г. Галілей, І. Ньютон та ін. Канонік Микола Коперник запропонував іншу систему світу, геліоцентричну, яка досі знаходить все більше і більше наукових доказів. Про Коперника кажуть, що він «зупинив Сонце і зрушив Землю», бо в його системі Сонце перебуває в центрі, а Земля разом з іншими планетами обертається навколо нього; Місяць та інші супутники обертаються навколо своїх планет. Священик Йоган Кеплер на основі відкриття Коперника та спостережень іншого астронома — Тіхо Браге — відкрив закони руху планет. З винайденням Галілеєм телескопа межі астрономічних спостережень розширились, а відкриті ним чотири найбільші супутники Юпітера досі називаються галілеївськими. Під кінець XVII ст. Ісаак Ньютон створив теорію тяжіння із законом всесвітнього тяжіння та уявленням про поле тяжіння (гравітаційне поле). Всіх цих вчених об’єднує те, що вони були християнами, глибоко віруючими людьми, добре знали Слово Боже. А Біблія каже про Бога, що «Бог не є Богом безладу, але миру» (1 Кор. 14:33). І вчені шукали цей порядок у світі, який створив Бог. Так, німецький математик і астроном єзуїт Христофор Шейнер (1575–1650) почав вивчати Сонце, і його книга про найближчу до нас зорю була тоді найдетальнішою розповіддю про неї. Першу карту Місяця склав бельгійський математик єзуїт Мішель Лангрен (1600–1675). Точні виміри радіуса Землі у XVII ст. виконав французький астроном абат Жан Пікар (1620–1682). Першу малу планету (астероїд) 1 січня 1801 р. відкрив італійський астроном священик Джузеппе Піацці (1746–1826). Видатний італійський вчений єзуїт Анжело Секкі (1818–1888) — автор понад 300 наукових праць з астрономії та астрофізики. І сьогодні Папська Академія наук є однією з найавторитетніших у світі. І вже з огляду на ті знання, що ми маємо, ми зовсім по-іншому читаємо Йов. 26:7. Адже там і натяку немає ні на опору, ні на інший видимий спосіб утримання Землі! Але тим не менше невидимі гравітаційні поля міцно утримують не тільки Землю чи нашу планетну систему, але й весь світ і до тих пір, доки це буде потрібно Богові. Що ж стосується слів «над порожнечею», то д-р Вернер Гітт, директор Державного фізико-технічного інституту у м. Брауншвейгу (Німеччина), зробив деякі підрахунки. Наша Галактика містить приблизно 200 млн. зірок, що відповідає масі 2,8х1039 тонн. Якщо всю матерію Галактики розподілити в тому просторі, що вона займає, то на 1 см3 простору припаде аж… 4 атоми! Чи ж не порожнеча? Для порівняння: в 1 см3 повітря, яким ми дихаємо, знаходиться 2,7х1019 молекул. За один раз ми вдихаємо приблизно 500 см3 повітря. Порівняно з цим повітрям речовина нашої Галактики розріджена в 7х1018 разів. Одна ж з найближчих до нас галактик — Туманність Андромеди — перебуває на відстані 2,25 млн. світлових років. І знову — порожнеча!
Система лічби часу
Певну систему лічби довготривалих проміжків часу з поділом їх на окремі періоди — роки, місяці, тижні, дні — назвали календарем. Слово «календар» походить від латинських слів «калео» («проголошую») та «календаріум» («боргова книга»). Перше слово нагадує про те, що в Давньому Римі (звідки до нас прийшов календар) початок кожного місяця проголошувався окремо, а друге слово — що там першого числа кожного місяця сплачували проценти за борги. Календар ґрунтується на періодичності таких явищ природи, як: зміна дня і ночі, зміна фаз місяця, зміна пір року. Перше з цих явищ визначає одиницю міри часу — добу (24 години), друге — місяць (29,53 доби), а третє — рік (365,24 доби). Ці міри часу несумірні, тобто не містять цілого числа діб. Намагання узгодити між собою ці величини призвело до того, що в різні епохи різними народами було створено багато різних календарів, котрі можна розділити на три головні типи: місячні, місячно-сонячні, сонячні.
У місячному календарі рік складається з 12 місяців. Лічбу днів у новому місяці починали від першої появи вузького серпика Місяця на вечірньому небі. Місяць тривав 29 або 30 діб, але з таким розрахунком, щоб перше число місяця співпадало з фазою нового Місяця. Батьківщиною такого календаря став Вавилон. Місячний календар і дотепер використовується в країнах, де сповідують іслам.
Один із перших сонячних календарів зародився у Древньому Єгипті за кілька тисячоліть до нашої ери. Рік ділився на 12 місяців по 30 днів кожний, а також на 3 сезони по 4 місяці кожен: час розливу Нілу, час сівби, час збору врожаю. Сонячний календар, яким зараз користуються майже всі країни світу, за основу обліку часу бере зміну пір року, тоді як на зміну фаз Місяця не зважають. Древні римляни користувались таким календарем ще з середини VIII ст. до н. е., але рік у них складався з 10 місяців. У VII ст. до н. е. була проведена перша реформа цього календаря: до року додали ще 2 місяці. Щоб уникнути розбіжності між календарним числом і явищами природи, в 46 році до н. е. була проведена ще одна реформа римським державним діячем, полководцем і верховним жрецем Юлієм Цезарем. Числення за новим календарем (юліанським) почалось з 1 січня 45 року до н. е. Він містить три прості роки (по 365 діб), а четвертий рік — високосний (366 діб). У високосному році в лютому 29 днів, у простому році — 28. Але й цей календар був неточним. До середини XVI ст. дата весняного рівнодення змістилась з 21 березня на 11 березня. З датою весняного рівнодення пов’язане найбільше християнське свято — свято Пасхи. Ще на Нікейському соборі (325 р.) було прийнято рішення святкувати Пасху в найближчу неділю після повні Місяця, яка наставала після весняного рівнодення. Та оскільки дата весняного рівнодення поступово зміщувалась, римський папа Григорій XIII здійснив реформу календаря: після 4 жовтня 1582 р. настало не 5, а 15 жовтня. І щоб надалі така помилка не виникала, було прийнято рішення: столітні роки, число сотень яких не ділиться без остачі на 4, вважати простими (такими були роки 1700, 1800, 1900 і буде 2100). Цей виправлений календар отримав назву григоріанського або нового стилю і був введений у більшості європейських країн протягом XVI–XVII ст.
Початок календарного року (Новий рік) — поняття умовне. Умовним є і вибір початку лічби років. А та чи інша система лічби років має назву «ера». Початковим моментом може бути подія реальна чи легендарна. Головне, щоб рахунок років від обраного моменту проводився неперервно, без пропусків і повторень. У Древній Русі рік, за поганськими звичаями, починався весною, з теплих березневих днів, коли приступали до польових робіт. Після хрещення Русі було прийнято юліанський календар, еру «від створення світу» (тобто від 5508 р. до Різдва Христового), а новий рік починався 1 вересня. 19 грудня 7208 р. було оголошено указ царя Петра I: на майбутнє роки лічити не з 1 вересня, а з 1 січня, і не від створення світу, а від Різдва Христового. Лічбу років «від Різдва Христового», яку ми називаємо нашою ерою (н. е.), запровадив ще у 525 р. монах Діонісій Малий, скіф за національністю, який приїхав до Риму й отримав спеціальне завдання від Папи — вирахувати дні майбутніх святкувань Пасхи. За підрахунками Діонісія Малого, Ісус Христос народився 25 грудня, через 753 роки після заснування Риму. Цей рік (753 р. від заснування Риму) він і назвав першим роком після Різдва Христового.
Аналізуючи історичні події та астрономічні явища, вчені дійшли висновку, що рік народження Ісуса Христа був щонайменше на 4 роки раніше від прийнятого нами літочислення, оскільки Ірод Великий, який дожив до народження Ісуса, помер у 750 р. за римським літочисленням. Перший рік нашого літочислення співпадає з 754 р. римського літочислення. Очевидно, що Ісус народився до 750 року. Але коли саме? Деякі дослідники вважають, що це могло бути в 747 чи 748 р. за римським календарем, бо саме в ці роки можна було спостерігати сполучення планет, яке із Землі могло спостерігатись як Різдвяна зірка. 1603 р. астроном Кеплер спостерігав сполучення Юпітера і Сатурна, яке весною 1604 року стало ще помітнішим, бо до них приєднався Марс. 10 жовтня того ж року він помітив поблизу них нерухому зірку незвичайного блиску, яка деякий час світилась, «як сліпучо яскравий факел, який роздмухується сильним вітром». Це явище Кеплер назвав безмежним Божим чудом, досліджував його тривалий час і робив математичні розрахунки. Нарешті він доходить висновку, що подібне сполучення Юпітера, Сатурна і Марса з якоюсь незвичайною зіркою дійсно могло бути в 747–748 рр. за римським календарем.
Системи вимірювання часу в біблійну епоху були різними. У ранній старозавітний період, коли в Ханаані переважав єгипетський вплив, день починався зі сходом сонця. Рік складався з 12 місяців по 30 днів у кожному та ще 5 додаткових днів, які додавались в кінці року. Дні місяця відмічали, вставляючи кілочок у кістяну тарілочку, в якій були три ряди отворів, по 10 у кожному. Пізніше — уже, мабуть, під вавилонським впливом — система змінилась. Доба починалась зі сходу місяця (18 год.) і ділилась на «вечір» і «ранок». Щодо вечора, то євреї ще розрізняли два вечори: один починався о 15 год., а другий — о 17 год. Зокрема, наш Господь помер на початку першого вечора, а на початку другого був знятий з хреста. Нічна пора доби ділилась на три чотиригодинні сторожі: перша, середня і ранкова. Час цих сторож був, відповідно, таким: 18 год. — 22 год., 22 год. — 2 год., 2 год. — 6 год. (за сучасним поділом). І вже після вавилонського полону день також ділився на 12 годин. Третя, шоста і дев’ята година (за сучасним поділом це 9 година ранку, 12 година дня і 15 година) були годинами молитви. До речі, лише євангеліст Іван користувався сучасним поділом доби на години, а інші євангелісти — єврейським. А ще пізніше — уже римляни — ввели зміни у нічні сторожі: їх стало чотири по три години. Їх називали за порядком або за назвами — «вечір», «північ», «спів півнів», «ранок».
Перші сліди тижня, як певного проміжку часу, що складається із 7 днів, зустрічаються уже в розповіді про потоп (Бут. 7:4, 10; 8:10, 12), а потім у розповіді про Якова (Бут. 29:27). Єврейські дні тижня якоїсь спеціальної назви не мали (крім суботи), а у єгиптян вони носили назви відомих на той час планет. Євреї мали ще одну одиницю часу — сім сідмиць (від Пасхи до П’ятдесятниці).
З розповіді про потоп ми дізнаємося також, що на той час уже відомо було про більший проміжок часу — місяць. Місяць починався з фази нового (чи молодого) Місяця. На знак початку місяця на пагорбах розпалювали великі багаття.
Рік у євреїв ділився на громадянський і церковний. Громадянський починався восени, з місяця тішрея, що відповідає нашому вересню, а церковний рік починався за постановою Мойсея з місяця авіва, що відповідає нашому березню, на знак того, що 15 дня цього місяця євреї вийшли з Єгипту. За громадянським роком у євреїв велися домовленості, угоди, відбувалися вибори влади, зазначалось народження дітей, початок царювання та інші події. За церковним, або священним, встановлювалися свята (наприклад, Вих. 12:2; Лев. 23). Цим же роком пророки означали час своїх пророцтв та видінь (наприклад, Зах. 7:1).
Вік всесвіту
Наше дослідження було б неповним, якби ми не сказали про час існування світу. Наведемо деякі приклади.
Якби час існування Сонячної системи дійсно становив 4,6 млрд. років (як вважають вчені-еволюціоністи), то всі комети давно б розпались і припинили своє існування. Але ми й досі спостерігаємо їх у величезній кількості. Щоб вирішити цю проблему, нідерландським ученим Оортом 1950 р. було зроблено припущення, що комети з’являються із кометної хмари («хмари Оорта»), яка міститься на відстані, більшій у 100–150 тис. разів за відстань від Сонця до Землі. Карл Саган і Енн Друван (астрономи-еволюціоністи) в своїй книзі «Комета» визнають: «Кожного року публікується безліч наукових статей про хмару Оорта, її властивості, походження та еволюцію. Але при цьому немає й крупинки експериментальних даних, що підтверджують її існування».
Магнітні поля планет і їх супутників у нашій системі відповідають часові існування їх лише в кілька тисяч років, а для віку в кілька мільярдів років вони є занадто сильними.
Юпітер випромінює в два рази більше енергії, ніж отримує її від Сонця. Сатурн випромінює в два рази більше енергії на одиницю маси, ніж Юпітер. Так само і Нептун випромінює значно більше енергії, ніж отримує. Жодна з існуючих гіпотез не здатна пояснити такий феномен планет-гігантів. Але існує набагато простіше пояснення. Бог створив Юпітер, Сатурн, Нептун. Теплова енергія цих планет є продуктом творчої роботи Бога, як і будь-яка гравітаційна енергія, яка вироблялась з того часу. Ці планети просто не мали часу для охолодження. А це означає, що планетам не мільярди років, а лише кілька тисяч.
Астроном і дослідник Сонця Джон Едді зауважив: «Я вважав, що Сонцю 4, 5 млрд. років. Однак з появою деяких нових і несподіваних даних, що свідчать про зворотне, а також в ході активних перерахунків і теоретичних коректувань, я дійшов думки, що ми могли б дотримуватись віку Землі і Сонця, визначеного ще єпископом Ашером, тобто близько 6000 років. Не думаю, що докази, виявлені обсерваторією, і зроблені єпископом розрахунки, знаходяться у протиріччі».
«Підійміть у височину ваші очі й побачте, хто те все створив? Той, Хто зорі виводить за їхнім числом та кличе ім’ям їх усіх! І ніхто не загубиться через всесильність та всемогутність Його» (Іс. 40:26). У таких віршах християни мають запевнення Бога, що правильне вивчення астрономії та космології зміцнює віру, а не руйнує її.
4 тис. років тому Бог сказав Аврааму: «…благословляючи, Я поблагословлю тебе і, розмножуючи, розмножу потомство твоє, немов зорі на небі, і немов той пісок, що на березі моря…» (Бут. 22:17). Порівняння кількості зірок з числом піщинок сприймається спочатку як метафора: адже на той час (телескоп винайшов Галілей у 1609 р.) можна було бачити близько 4 тис. зірок. І порахувати до 4 тис. досить легко. А Єремія каже: «І як незчисленні ті зорі небесні, а морський пісок незміренний…» (Єр. 33:22). Але зараз підраховано, що у нашій галактиці лише щонайменше 1,5х1011 зірок. Фактично, це число зірок сумірне з числом піщинок, а біблійна інформація набагато випередила наукову!
Один із видатних сучасних фізиків-теоретиків Віктор Ф. Вайскопф так закінчив свою статтю «Походження Всесвіту» (1983 р.): «Справді, юдейсько-християнська традиція описує початок світу надзвичайно схожим на наукову модель. Раніше вважалося несерйозним, з наукової точки зору, що світло було створено раніше, ніж Сонце. Сучасна наукова точка зору дійсно схильна вважати, що на початку свого існування Всесвіт був наповнений різного виду радіацією задовго до виникнення Сонця».
…24 грудня 1968 року команда космічного корабля Apollo-8 звернула свої погляди на Землю, а думки — до її Творця. Півмільярда людей спостерігали зображення Землі з космосу, а члени команди Вільям Андерс, Джим Ловелл і командир корабля Френк Борман по черзі зачитували перші дев’ять віршів з першого розділу книги Буття. І хоча більшість із нас ніколи не матиме нагоди віддати Богові славу з космосу, ми однозначно можемо використовувати наші таланти і нашу професію, яку подарував нам Бог, для того щоб ділитися з усіма Його історією, починаючи з першого вірша Писання.
Ольга Прокопович
Продовження у наступному випуску
Артур Еддінгтон (1882–1944), англійський астроном: «Матеріалізм і детермінізм, ці два домашні божки XX ст., що вірили, нібито світ можна з’ясувати механічними чи біологічними поняттями, як добру машину, в якої один зубець приводиться в рух іншим зубцем, — внаслідок досягнень новітніх наук мусять бути відкинуті… Сучасна наука найочевиднішим чином приводить нас до Бога».
Іммануїл Кант (1724–1804), німецький філософ: «Дві речі захоплюють мене тим більше, чим більше я до них приглядаюсь: зоряне небо над головою і моральний закон у мені».
Ісак Ньютон (1643–1727), англійський фізик, астроном і математик: «Таке витончене поєднання Сонця, планет і комет не могло статися інакше, як за наміром і владою могутньої та премудрої Істоти, Яка… керує світом не як душа світу, а як Володар Всесвіту. Бо… від сліпої необхідності природи, яка скрізь і завжди одна і та сама, не може відбуватися зміна речей».
Клавдій Птолемей (II ст. н. е.), давньогрецький вчений: «Легше, здається, рухати самі планети, ніж зрозуміти їх рух».
Йоган Кеплер (1571–1630), німецький астроном: «Великим є Бог, велика Його сила, безконечна Його мудрість. Величає Його небо і Сонце, зорі і Місяць, кожен своєю мовою… Величатиме також і моя душа Господа Творця, доки буде могти…»
Йоган Медлер (1794–1874), німецький астроном: «Справжній природодослідник не може заперечувати Бога, бо хто так глибоко, як він, зазирає до Божої майстерні і має нагоду подивляти вічну Премудрість, той мусить покірно прихилити коліна перед діяльністю найвищого Духа».
Галілео Галілей (1564–1642), італійський фізик і математик, астроном та інженер: «Прогрес астрономії помножує у наших душах хвалу Богові».