Інтерв’ю з Оленою Захарівною Безсмертною
— Олено Захарівно, як розпочалася Ваша педагогічна діяльність?
— Можна сказати, випадково. Ще перед війною я навчалася у Воронізькому авіаційному технікумі (спеціальність — конструктор), а після війни опинилася в Україні, у м. Дубно. Одного разу йду вулицею і бачу вивіску «Дубнівське педагогічне училище». Своїх шкільних учителів я дуже любила і завжди хотіла бути схожою на них. Зайшла в педучилище, знайшла директора і сказала: «Ви знаєте, я хочу бути вчителем». Він відповів: «Чудово, сідайте і пишіть заяву». Я написала заяву і невдовзі стала студенткою педагогічного училища. Значно пізніше, коли я вже вийшла заміж, народила двох дітей і знову жила в Росії, в Курській області, на батьківщині чоловіка, я вступила на історико-філологічний факультет Воронізького державного педагогічного університету. Закінчила його. І відтоді все своє життя вчителювала. Дуже любила свою професію, дуже любила дітей, це було моє життя.
— А як Ви пережили роки воєнного лихоліття?
— Майже з першого до останнього дня була на фронті. Про початок війни ми з подругами дізналися з оголошення по радіо тодішнього міністра закордонних справ Молотова. Ми жили в гуртожитку і саме готувалися до іспитів. Я вибігла в коридор і дивлюся у вікно, а там уже йде потік мобілізованих. І я вирішила: «Піду і я на фронт. Я сирота, в мене нікого немає». І я пішла у військкомат. А було мені тоді лише шістнадцять років. Мені кажуть, що беруть тільки з вісімнадцяти. Тоді я пішла в райком комсомолу, там працювала другим секретарем моя знайома, Сара. Я їй розповіла що до чого, а вона каже: «Та немає ніяких проблем, я тебе зараз відправлю у військову частину». А у Воронежі стояв авіаційний батальйон. Вона мене туди привезла, підвела до командира роти зв’язку, щось йому пояснила, а він каже: «Та візьмемо, буде у нас радисткою». Ось так запросто мене прийняли. Невдовзі ця військова частина вирушила на Захід, і так я зі своїм авіаційним батальйоном дійшла аж до Берліна. Тепер я знаю, що це Господь беріг мене всі ці чотири страшні роки.
— Безперечно. Але повернімося в післявоєнне Дубно. Адже саме там розпочалася Ваша педагогічна діяльність?
— Так, після закінчення Дубнівського педагогічного училища я три роки працювала в дитячому будинку з дітьми-сиротами. Я їх дуже добре розуміла, в наших долях було багато спільного. А от уже після закінчення Воронізького університету я працювала вчителем у школі, викладала суспільствознавство. Це було з 1954 до 1963 року. Потім знову на Рівненщину повернулися, уже з трьома дітьми. Ці переїзди були пов’язані з роботою чоловіка. Жили в місті Здолбунові, а в село Уїздці їздила на роботу: в сільській школі викладала суспільствознавство і російську мову та літературу. Згодом деякий час працювала в ЗОШ № 2 м. Здолбунова, у вечірній школі і, нарешті, з 1967 року — заступником директора з виховної роботи Здолбунівського професійно-технічного училища. Аж до 1982 року, до пенсії… В той рік помер мій чоловік, і я переїхала в Київ, до сина.
— І з ним зараз живете?
— Ні, живу сама, але часто мене провідує донька й онука, які теж мешкають у Києві. А сини мої (Анатолій і Юрій): один у Іжевську, а другий — у Здолбунові. До речі, Юрій також багато років працював на педагогічній ниві, був майстром виробничого навчання.
— Олено Захарівно, сьогодні Ви — християнка, постійно відвідуєте церкву, чи завжди Ваші погляди та переконання були такими, як зараз?
— Ні, я не тільки сама була невіруюча, але й іншим не давала вірити. Це мені, мабуть, від мами передалося. Бо у неї в житті один випадок був, який відвернув її від церкви, то після того вона нічого не визнавала. Пам’ятаю, перед Пасхою на збори в сільську раду мене вела, щоб я розказала там вірш проти Бога. І я, на жаль, так само поводилася. Хоча, десь глибоко в душі завжди був якийсь сумнів і страх, і надія. От коли я на фронті була, а братик мій був у дитячому будинку в Казахстані, то я, як лягаю спати, говорю: «Господи, спаси мого братика, щоб він був живий і здоровий, щоб я з ним зустрілася». Невіруюча, а зверталася до Бога.
— Коли ж Ви прийняли це доленосне рішення у своєму житті?
— 1996 року Бог торкнувся мого серця. Дуже пізно я прийшла до пізнання істини. Але Господь прийняв моє покаяння і, більше того, виявив до мене величезну милість — подарував здатність писати вірші. І це у 72 роки! Я — філолог, викладала літературу, але за все життя не написала жодного віршованого рядка, а тепер пишу вірші, пісні, висловлюючи в них свою любов до Бога, спокуту гріхів, усі бажання своєї душі. На сьогодні маю п’ять поетичних збірок: «З нами Бог», «З Богом по життю», «Володар світу», «Пізнай Ісуса» (для дітей), «Ісус на троні». Наш Бог чудовий! Насправді, для Нього немає нічого неможливого.
— Що Ви вважаєте найціннішим здобутком або плодом свого життя? Чи вважаєте себе щасливою людиною?
— Звичайно! Хіба може людина жити з Богом і бути нещасною? А в житті також все було цінним, і добре, і погане, бо все це було допущене Богом: і те, що в 12 років залишилася без батька-матері ще й з шестирічним братиком на руках, і фронтові дороги, і сім’я, і робота. Через усе це Господь, врешті, привів мене до Себе.
— Напередодні нового року люди традиційно щось бажають одне одному. Що б Ви могли побажати молодим учителям?
— Любити Бога і любити дітей. Бути прикладом для своїх учнів в усьому.
— А людям Вашого віку, пенсіонерам, які часто нарікають на життя, відчувають себе незахищеними, нещасними, зайвими у своїх сім’ях, у суспільстві?
— Звичайно, якщо в суспільстві є люди, які вже самі на себе не можуть заробити, самі про себе не можуть попіклуватися, то про це повинна подбати держава, ну і також діти, внуки, якщо є. Але найперше з усіма своїми турботами я приходжу до Бога і кажу: «Господи, для Тебе немає нічого неможливого. Ти сказав: «Покладіть усі турботи на Мене», от я і віддаю Тобі всі свої турботи». Зверніться до Бога, і Він вам обов’язково відповість.
— І наостанку, Ваші побажання усім читачам часопису «Слово вчителю».
— Ніколи не зупиняйтеся на тому рівні, якого ви досягли, — прагніть більшого. Наш Бог безмежний і всемогутній, у Нього незчисленні скарби знання і премудрості, тому ми, як Його діти, покликані зростати в пізнанні, в любові, в мудрості. Поглиблюйте свої професійні знання, розвивайте сімейні стосунки, дбайте про добро для усіх людей. А в кого не вистачає мудрості, то, як радить нам Слово Боже: «Нехай просить від Бога, що всім дає просто, та не докоряє, — і буде вона йому дана» (Як. 1:5).
— Щиро дякую за розмову, Господніх Вам благословень.
Розмовляв Олександр Бондарчук