Мода на тінь
«Ти народився оригіналом, не помри копією!»
Джон Мейсон
Моя Донечко! Коли настає вечір, я запитую себе: «А чи чула я сьогодні дитину? Чи бачила її? В чому вона виросла? Де спіткнулася, чи, бува, не поранилася? Що нового навчила її саме я?» І ось після таких роздумів в мене з’явилося бажання — розповісти тобі одну притчу, мною складену і пережиту. Як казку на ніч. Сподіваюся, вона тобі запам’ятається.
Мода з’явилася давно, одразу після створення світу. Один ангел одягнувся у гордість і пройшовся по небу. Багатьом це не сподобалося, але знайшлася третина ангелів, які захотіли бути схожими на нього. Мода на гріх зробила перший крок. Наступним — був крок на Землю.
Перші люди не знали, що таке зло, бо скрізь, де б вони не були, їх оточував Бог. Та їх переконали в тому, що якщо вони смирення проміняють на непокору, то перестануть бути Чиєюсь подобою. І сталося саме так. Втративши Божий вічний образ, вони надбали смертний, грішно незмінний.
А в Бога ніколи не існувало моди. Він завжди творив ексклюзив та індивідуальність. Навіть сьогодні жоден грецький горіх не має собі ідентичних, найтендітніша голка вічнозеленої сосни не має аналога, в червоної мурахи не існує близнюка, не говорячи вже про людину та її душу. Цар вічності, Отець світів творить неповторність, мода ж, як правило, потвору.
Індустрія моди, як радіація, проникає в кожен закуток людського буття, на подіумі вона виводить лише свої останні штрихи. Тільки ніхто не знає її закулісного життя. Хто керує її балом? Неважко здогадатися.
Тому, моя Дитино, коли ти захочеш бути схожою на когось, наслідувати чиїсь манери, спосіб життя чи мислення — подивись на Христа. Він одягнений у шати переможця, а Його вічність — сонячна і золота! Уподібнюйся Йому, і тоді не втратиш себе. Наслідуй Його, і збережеш себе. Вчися у Нього бути красивою! Тоді залишишся єдиною.
А мода? Вона тінню йтиме поруч з тобою, не маючи змоги перейти тобі дорогу чи наздогнати. Адже що зможе вона запропонувати тобі і показати, коли ніколи не мала власного обличчя?
Сезон сліз
«Поразка — це наука,
ніяка перемога так не вчить.
Гей, писарю, неси свою печатку.
Життя пропало,
почнемо спочатку!»
Ліна Костенко, «Берестечко».
Моя дорогоцінна Дитино! Сьогодні вирішила поділитися з тобою не роздумами, а своїми очима, досвідом. Як діляться хлібом чи піснею. Кажуть, що досвід сам по собі досить цінний. Але наскільки цінний, — вирішувати тобі.
…Це не так страшно, як може видатися на перший погляд, коли людина починає прогнозувати в собі наближення сезону сліз. Звісно, вона не знає, як надовго блискавиці зв’яжуть серце, чи відвідає її долю гроза, чи здригатимуться від грому помисли. Але і ця невідомість не є страшною. Бо і вона колись минає.
Коли прийде гіперпроблема чи мікробіда, катастрофа і, навіть, крах, варто зрозуміти, що це настав всього-на-всього сезон сліз. І біду краще виплакати в молитві, аніж проговорити, постійно скаржачись на неї. Ні гнів, ні жорстокість, ні образи чи помста не спасуть людське серце в подібній ситуації. Навпаки — додадуть зайвих турбот. Стануть ще одним тягарем, баластом, якого все одно потрібно буде колись позбутися. Сезон сліз не вічний! Усмішка сонця неодмінно з’являється на обличчі нового світанку! Потрібно вірити у це і цим перемагати!
Не можна виплакати всі сльози, так як і не можна виговорити усіх слів. У людській природі завжди є резерв. Тільки його потрібно берегти. Не давати дозволу сльозам на турне! Варто просити Бога, аби Він зупинив їх вчасно, коли ще є сили їх витерти. Живий Господь допоможе у цьому. Тільки, людино добра, не соромся казати Йому, що горе болить…
Чи є рятівна парасоля для цього сезону? Ні, немає. Про неї тоді, як правило, ніхто не думає. Люди живуть просто неба, під Самим Богом. І це їх рятує. Очищає душу. Омиває дух. І вони починають дихати озоном.
…Сльози сліпими не бувають, моя Дитино. Сліпими бувають очі людські! Дивись на Бога, щоб прозріти…
Твоя професія – вірність
Звертаюся до тебе, як до «пошукової» Дитини. Пройде ще небагато часу, і ти опинишся на розі рішень щодо професії: ким бути? ким стати? Стань вірною — решта додасться, допрацюється, навчиться, надолужиться… Професіоналів у світі багато, а вірних — мало… Людина віддає іншим лише те, що має сама. Не більше і не менше.
Так приємно спостерігати за тобою, як ти вдивляєшся у ті таланти, які Бог заклав в тобі, розшукуєш їх, як шукають археологи корисні копалини в надрах землі, щоб потім вони послужили людям. Вдивляйся у себе пильніше! Ти досить багата на Бога. В тебе є все для того, щоб стати Людиною. Вибраною й особливою. Твоє надбання — мудрість твого народу. Твоя втрата — невігластво нашого сьогодення…
Пригадуєш княгиню Ольгу? Її ще величали Мудрою. Будучи простою псковською дівчиною, вона і сміливістю володіла, і молодістю. Зі своїм коханим, князем київським Ігорем, що за тисячу верст приїхав до земель псковських, на човні познайомилася. Вона саме веслом на річці правувала, як статний мисливець Ігор попросив перевезти його на другий бік. Не згордувала, прислухалася, не побоялася, тому і кохання в подарунок отримала.
Справили весілля. Спостерігаючи за ними, люди стали дивуватися їхній мудрості, кажучи: «Розум — добре. А два — ліпше». Народили сина, нарекли Святославом. Через трохи помирає князь Ігор, а молода вдовиця зважується на помсту. Але це тому, що язичницею була, Бога живого не знала.
Коли ж прийняла благодать Святого Хрещення, відчула на собі мудрість та благість Божу. Просвітилася Ольга хрещенням. Раділа душею, що живого Бога зрозуміла! Стала для народу жити, в мирі і любові краєм правити. Земляків віри Христової навчала. А ті, кого навчала вона, хрестилися.
Чому сьогодні про Ольгу розповідаю? Та тому, що її серце нас усіх вірності вчить. Кохання берегти — жіноча вірність потрібна! Про землю рідну турбуватися — княжа вірність потрібна! Сина виховувати в любові та суворості — материнська вірність треба. Обороняти Київ — вірність стратега їй пригодилася, простого люду та князів віри навчати — християнська вірність долучилася. Все у цієї жінки вірним було: і погляд, і думка, і слово. А діло довело, що вірність — це найкраща професія для дівчини. Бо надбавши її, ти збагатишся. А Бог — Сам подбає про вірних Своїх… Попіклується, як люблячий статечний Батько… Він же ж і Сам Вірний. І володіє тією ж віковічною професією — вірністю, яку, згідно з законом династії, передає дітям Своїм…
По той бік фронту – лінь
Триптих
«Цілься в Сонце! Навіть якщо тобі перешкоджатимуть
у нього влучити, і ти таки промахнешся, то неодмінно вцілиш в одну із зірок, — а це теж досягнення»
Народна мудрість
* * *
— Бачу об’єкт. Привести війська до повної бойової готовності!
— Слухаюсь, командире! Загін «Ахів» та «Охів» з песимістичного підрозділу, а також загони «Не хочу», «Не буду», «Не можу» з безрезультативного до ведення бою готові.
— Ворог збирається йти до цілі. Приготуватися до бою. Відрізати всі шляхи до продуктивних думок, накласти тимчасовий мораторій на найактивніші рухи.
— Слухаюсь, командире. Бездіяльність пасивним газом паралізує частину планів, переходимо до масового бомбардування головної цілі. Контратака! Тяжка артилерія до бою!
— Викликайте снайпера. Справа дещо серйозніша. Потрібно попрацювати із волею…
— Буде зроблено, командире!..
* * *
Тим часом у серці людини виникло одне єдине запитання: «Чи варто?» Й оскільки пошуки правильної відповіді ставали дедалі повільнішими через сильний опір несприятливих обставин та лінь, відповідь починала згасати… Битва думок — це найжорстокіша битва. Виграє той, хто доведе, що ціль — це успіх, а не розвага. Це битва не на смерть, а на життя! Виживе цілеспрямованіший та працьовитіший.
* * *
Моя обачна Дитино! Стеж за здоров’ям своїх думок, їхнім щоденним розпорядком, тренуванням, харчуванням та дозвіллям. Думки — це поле, на якому виховуються твої мрії та цілі. Охороняй його і вдень, і вночі. А взагалі, я хочу дати тобі одну навдивовижу просту пораду — постав Боже Слово на сторожі своїх думок, і тоді не хвилюватимешся за власне життя.
Р. S. Гори повстали на шляху? Обійди їх! Не обійти? Тоді подолай! Не подолати? Що ж, значить потрібно рити тунель!
Слово , яке в тобі
«Слово належить наполовину тому, хто говорить,
і наполовину тому, хто слухає»
М. Монтель.
Найперша моя Дитино! Ось ти і виросла! Стала гарною і балакучою, проте залишилася першою. Навчилася говорити, мовчати і розуміти — як слово, так і мовчання…
Мені інколи хочеться тебе запитати, а тобі цікаво мене читати? А мене писати? А мені писати? Не буду гратися літерами, адже від їхньої перестановки кількість усмішок на твоєму обличчі таки змінюється, і не на мою користь. Тому пропоную одну гру, впродовж життя до якої вдаються і дочки, і матері. Я говорю, — ти аналізуєш.
Слово, яке в тобі, — Живе? Мертве? Здорове? Хворе? Їстівне? Зіпсоване? Спечене? Сире? Солодке? Гірке? Достигле? Зеленкувате? Тихе? Голосне? Миротворче? Войовниче? Небесне? Земне? Рідне? Чуже? Сильне? Слабке? Дипломатичне? Нетактовне? Образне? Безлике? Домашнє? Кочівне? Сказане? Замовчане? Гаряче? Крижане? Дитяче? Доросле? Щире? Лицемірне? Українське? Іншомовне? Природне? Штучне? Усміхнене? Похмуре? Рішуче? Несміливе? Освячене? Грішне?..
Гаразд. З цим завданням впоралися. Тепер ти знаєш своє слово в обличчя… Наступне завдання дещо складніше. Я ставлю запитання, ти — мовчиш.
t Чим можна виміряти силу слова?
t Хто з людей пережив слово?
t Слова позичають, як гроші, — згодом їх називають запозиченими з іншої мови; але чому їх не повертають назад?
t Чи буває у слова три корені? А чотири? Адже усім відомо, що чим міцніше коріння, тим витриваліше слово. Коріння завжди додавало сили…
t Ніщо не може стати словом, а слово може стати всім?
t Людське слово час переорює плугом і засіває силою. Щоб знову родило?
А ось і думки — факти, що народилися у мене в серці. Сподіваюся, вони тобі теж стануть рідними. І ти зможеш їх збагнути, прожити і з друзями за горнятком чаю про них помовчати. Ти ж у мене доросла! Це «думки-заварка». Окропом інколи стає саме життя.
Хто збагнув конституцію слова — той знає, як з ним жити!
Слово походить із джерела, тому саме стає джерелом. П’єш із нього, а зміст у нього постійно прибуває.
Слова сміються, коли несуть у собі правду, як кошики гриби. І плачуть, коли їх силоміць роблять брехнею.
Вісь Землі тримається на Слові. Отцівському.
Свята дрібниця
«Отже, учні повернулися знову до себе…
А Марія стояла на дворі біля гробниці й плакала…
Каже їй Ісус: Не доторкайся до Мене,
бо Я ще не зійшов до Мого Отця»
Івана 20:10, 11, 17.
Щоразу, пишучи тобі листа, я намагалася поділитися якоюсь життєвою істиною, тим самим розрадити, застерегти й озброїти. Проте з жахом для себе помітила, що життєві істини тлумачу, а про біблійні мовчу. Сьогодні виправляю помилку і хочу порозмовляти з тобою, як з Дитиною, яка знає, Хто такий Бог, і якій цікаво вслухатися в Писання.
Останнім часом, читаючи Євангеліє, я почала стежити за тим, як Христос будував стосунки з людьми. І помітила одну величну закономірність — для Нього не існувало дрібниць. Уявляєш, жодної! Для Господа все було важливим!
Новий Завіт розповів мені історію, яка відкрила мені очі. Вона — про Марію Магдалину. Уяви собі ранок, повитий сивою шаллю туману… Жінку, що стоїть біля порожньої гробниці; пелени, які ще донедавна обвивали святе тіло; учнів, Петра та Івана, котрі прибігли і втекли назад, боячись, щоб їх хтось, бува, не побачив…
Раптом до жінки підходить Ісус і запитує, чому вона плаче. Та пояснює, що хтось забрав тіло Вчителя і не знає, де Його поклали. Він, бачачи її жіночий розпач, відкривається їй, стає Тим, Якого вона впізнає, Котрого знала раніше. Марія хоче обійняти, не вірячи власним очам. Адже таке диво вона бачить уперше! Її Равуні — живий! Але ж був мертвий! Однак — живий! Думки і почуття суперечать одна одній. А руки шукають дотику: «Невже?»
Ісус просить, щоб Марія не торкалася до Нього. Чому? Ти ж не привид? Не ілюзія? Ти Той Самий. Живий! І Він пояснює: «Я ще не зійшов до Мого Отця».
Господи Ісусе! По дорозі на небо, з безодні смерті до вічного сяєва неба Ти зупинився на землі, щоб заспокоїти засмучену жінку. Ти ж ще не з’явився перед Лице Свого Батька, Отця світів! «Невже для Тебе людина така важлива?» — ставлю це питання боязко, несміливо, опустивши голову і заховавши обличчя. І чітко бачу, не у видінні, не на картині, і не у вісні, а на яву, — саме так! Небайдужа!
Після Свого тріумфального, переможного, незбагненного і єдиного воскресіння Ти звертаєш Свій погляд знову на людину. Невже Ти не міг з’явитися Марії Магдалині декількома годинами пізніше, тоді, коли учням? Тобі так болять сльози жінки? Для Тебе це не дрібниця?
Так, вона не побоялася великого каменя біля входу в печеру, не втекла разом з учнями, не злякалася римських вояків. Це плата за її вірність? Чи це Твоя милість? Що це, Господи?
Святі хвилини. Святі розмови. Святі дрібниці. Розуміння цього, моя Дитино, додає віри та сили. Його уваги вистачить на всіх. Чуєш, на всіх! Для Господа все, що пов’язане з людиною, — не дрібниця. В лексиконі Його любові нема такого слова!
Христос з’явився Марії Магдалині не тому, що вона найпершою прийшла до гробниці, а тому, що, прийшовши, не втекла!